— Капітане, попереду королівський корабель!
— О, Псино, це ж чудово!
— Капітане… Здається, це корабель самого короля!
— Серйозно? Дай-но мені подивитися. Давненько я короля не бачив!
Поки капітан Чорне Пасмо дивився у підзорну трубу, члени його екіпажу весело реготали. Нікому ж невтямки, що то був не жарт. Чорне Пасмо дійсно вже зустрічав короля Швеції Вільґельма X минулого року. Тоді той ще в принцах ходив, а до Чорного Пасма звертались як до звичайнісінького Сімона.
— Він уже десятий Вільґельм. У них там, що, інших імен немає? — пащекував кремезний Крихітка Сем.
— Імена закінчуються, та, головне, щоб не гроші. Бо кого нам тоді грабувати? — жовті, а подекуди чорні зуби Дерев’яної Ноги, дивували лише тим, що досі не випали.
Дерев’яна Нога ходив на своїх двох. Хіба що тільки мріяв про дерев’яну, бо так ходили всі знамениті пірати. Тільки в битвах, Нога ніколи не ліз на кінчик леза, бо попри мрії все ж волів залишити собі обидві нижні кінцівки.
— Капітане! То що? Спробуємо удачу? — облизав сиві вуса найстарший тут — Гільйотина.
Подейкували, що дід колись мав залишитись без голови, але лезо зламалось об його шию. От він і втік тоді дивом. Хоч перед цим його ще разів три-чотири намагались стратити.
— Слухайте, — зіщулив темні очі Чорне Пасмо, прицмокнувши. — Я дещо згадав. Тому жодних пограбувань. Короля не можна грабувати. Принаймні шведського.
— Але чому?
— Чому, капітане?
— Там стільки багатства!
— Тихо.
Гиркнув. Всього одне слово, але краще всіляких пліток чи вимивання палуби залишками волосся, подіяло. Чорне Пасмо поважав команду, та не дозволяв панібратства. Жодних поступок їхнім бажанням.
— Сьогодні ж четверте вересня. Я обіцяв.
Що і кому обіцяв поважний і суворий водночас капітан, так ніхто й не дізнався. Він наказав опустили найкращий човен на воду, з кількома ящиками провіанту. Нікому не дозволив супроводжувати себе, хоч Кізяк рвався найпершим.
На сусідньому кораблі точились такі жваві суперечки, що їх чули, напевно, всі русалки на дні. Жодна не ризикнула навіть хвоста показати. Так сильно благали свого сіра залишитись, або хоча б взяти когось з охорони.
— Але ж, сір, — майже падали йому в ноги, прохаючи задуматися про безпеку. — Це ж пірати! Від них можна очікувати чого завгодно.
— Добре. Добре! Але будете супроводжувати в окремому човні. Я перейду на човен Чорного Пасма.
— Сір, ви…
— Вудочки взяли? — Вільґельм удав, ніби не чув чергового звернення. — Тоді пора. І не смійте стріляти без мого наказу. Тим паче у капітана піратів. Зрозуміло?
Вільґельм роззирнувся, придивляючись до приготувань. А потім поглянув на солдатів, з якими мав би слідувати до пірата. Поглянув серйозно й грізно. Солдати зрозуміли все без слів, і так же мовчки підкорились наказу.
— От і добре. Давайте хутко.
І плеснув в долоні кілька раз, після чого здійнялась така метушня, що навіть вологий пил дивом піднявся в повітря. Тепер Вільґельм був повністю задоволеним. Так просто змусити підданих щось робити: просто нагадати, що ти — взагалі-то капризний король, а не добрий юнак.
Річ у тім, що років з шість назад, коли Сімон й Вільґельм випадково познайомились, обидва закохались одне в одного майже одразу. Тоді мама Сімона була покоївкою при дворі, та йому дозволяли іноді приходити й провідувати її. Коли Вільґельм побачив веселого хлопчика, який ще й так гарно співав, одразу ж попросив привести його до себе. Усі думали, що Сімон — іграшка, цуцик, забаганка малого принца, та все було зовсім не так. Вільґельм знайшов не просто доброго друга, а й своє щире кохання. Яке зрештою втекло і стало піратом. Довелось попітніти, аби знайти його та домовитися про зустрічі, хоча б кілька разів на рік.
Коли два човни легенько погойдувались на хвилях, король Швеції та король піратів… просто рибалили. Кораблі були в повній бойовій готовності. Вистачило б одного попереджувального пострілу, аби вони перебили одне одного. Над морем повисла така моторошна тиша, що тепер русалкам на дні здавалось, ніби вони оглухнули.
— То що там твоя краля? — пограв темними бровами пірат, легенько штовхнувши короля ліктем.
Охорона напружилась, але король швидко подав їм знак пальцем, щоб вгамувались. Усміхнувся, закинувши голову назад й замріяно поглянув на небо. Думати про дружину тут і зараз страшенно не бажав, але ж хитрий Чорне Пасмо навмисно тицьнув в нього цим.
— Ти ж знаєш, я не бажав цього одруження, але такі правила.
— О, так. Але ти ж міг би втекти, наприклад, чи віддати корону якомусь далекому родичу. Ви ж постійно воюєте за те м’якеньке крісло, так от… — говорив їдко, але не планував посваритися.
— Я не зміг. Хоча, знаєш, я не проти перевороту. В тебе знайдеться місце для мене?
Він підморгнув, куснувши злегка нафарбовані губи. Дурні придворні красені все намагались досягти «вишневого» кольору губ. Чорне Пасмо ж знав, що і без того, у короля Вільґельма найгарніші й найчутливіші губи у світі.
— Та щось знайдеться. Палубу будеш вилизувати.
— А ти жорстокий!
— У мене є з кого брати приклад.
Пауза, заповнена удаванням, що обидва все-таки рибалять. Кілька нещасних, дуже маленьких рибинок вдалось упіймати. Зітхання. Знову очікування. Обмін короткими, а потім довгими поглядами.
— Там у тебе, здається, знову клює, — кинув Чорне Пасмо.
— Хай клює. Мені зараз не до того, — Вільґельм дивився на Сімона так виражено й прямо, що у того, величного кровожерливого пірата, дрижаки тілом пішли. — Я дізнався про таке чудернацьке слово. Мателотаж. Так от. Що скажеш?
— Ого!
Чорне Пасмо аж за груди вхопився, що змусило його екіпаж смикнутися. Добре, що він швиденьким жестом змусив їх присісти назад.
Звісно, до справжнього мателотажу їм обом було зась, але сама пропозиція. Давненько Чорне Пасмо не посміхався так широко! Так широко, що аж ямочка на щоці проступила.
— А королева як?
— Знав, що ти спитаєш. Якось. Той шлюб — дурня.
— Добре, — змилостивився над королем лукавий Чорне Пасмо. — Я подумаю. А тепер порибальмо, а потім ти мене поцілуєш.
— Прямо тут? — здивувався Вільґельм, хоча насправді міг піти й на таке.
— Ні. Але ти точно підіймешся на мій корабель. У мене новеньке французьке ліжечко.
Чорне Пасмо витягнув з води величезну рибину. Вона так несамовито брикалась, що розбризкала купу води навіть на самого сіра. Але він похитав головою, змахнувши краплі води з обличчя, і грайливо мовив:
— Я так розумію, на вечерю у нас буде ось цей оселедець?
