Не забути

Що ти скажеш завтра?
Як настане новий день?
Ніби сну ця ватра спалить все ущент

Tember Blanche — Пролог
 

 

— Ервіне…

 

Лівай затримує погляд на яскравому місяці, що висить угорі. Він стоїть біля прочиненого вікна з горнятком чаю в руках і слухає тріск вогню в каміні. Десь на вулиці гомонять цвіркуни.
У кімнаті напівтемрява, вона освітлена лишень маленькою масляною лампою, під якою Ервін виводить на папері дрібні, але досить читабельні літери.

 

— Так? — він піднімає на Лівая великі очі, відволікаючись від паперів.

 

— Я скажу це, — говорить Лівай і нарешті переводить погляд на Ервіна. Зітхає. — Тільки сьогодні, — зауважує він. Так, це егоїстично, він це прекрасно розуміє, і саме тому тільки сьогодні. — Мені не подобається.

 

Ервін кладе ручку на папери і трохи відсувається від стола. Ніжки стільця неприємно скриплять по підлозі, на секунду розриваючи відносну тишу.

 

— Я знаю, — спокійно промовляє він. — Мені теж.

 

Лівай опускає очі у свій чай і підтискає губи. Не треба було казати.

 

Він знову розвертається до вікна, ставить горнятко на підвіконня і дивиться у нічне небо. Небо, яке зовсім скоро розірвуть патологічні блискавки.
Лівай чує тихі кроки ззаду, а потім відчуває чужі теплі груди своєю спиною і руку, що обережно огортає його тіло.

 

— Але ми домовлялися, пам’ятаєш?  — тихо запитує Ервін зовсім близько біля його вуха.

 

Лівай мовчить. Він пам’ятає. Неможливо забути обіцянку, яку давав неохоче і крізь крики залишків здорового глузду у власній голові. Такі обіцянки не можна давати. Не можна жити так, щоб доводилося давати такі обіцянки. Але в них, на жаль, ніхто питати не збирається.

 

— Так, — тихо, на межі чутності нарешті відповідає Лівай. — Ти сказав: «Ми ж обидва розуміємо, що це не продовжиться довго. І ми маємо бути готові…» — завершити фразу він собі не дозволяє. Просто не хоче говорити це вголос. Ніхто з них не хоче. — І я погодився.

 

Лівай зітхає. Все так… неправильно, хоч волосся на голові видирай. Але хоч що роби, від цієї неправильності їм нікуди бігти. Кепсько…

 

Ервін нічого не відповідає, лишень ближче притуляється до нього, притискається теплою щокою до його щоки, і Лівая на секунду захоплює бажання розплакатися. Або зайтися сміхом, наче божевільний.
Якби все могло бути інакше… Вони були б найщасливішими у цьому бісовому світі.

 

Лівай скошує очі вбік, туди, де повільно догорають дрова в каміні. Окремі вуглинки яскраво жевріють серед сірого попелу, і капітан затримує погляд на одній із них. Всередині нього якось надто тихо, надто порожньо як для того, хто ось так жевріти вже не буде. Він же повинен відчувати хоч щось, окрім примирення. І він відчуває, ось тільки душить це одразу.

 

Він накриває долоню Ервіна своєю долонею і відкидає голову на його плече. Їх очі зустрічаються, і Лівай нечутно задихається у синяві його погляду. А Ервін жевріє. Все ще горить життям і своєю метою. Лівай сам собі обіцяє, що намагатиметься теж.

 

— Що ти скажеш завтра? — майже пошепки питає Ервін, переводячи погляд на місяць у темряві неба. 

 

Лівай дивиться на Ервіна ще кілька довгих секунд, а потім відводить погляд і в котрий раз мовчить. Зітхає ледь помітно, але Ервін точно це помічає. Він би багато чого сказав Ервіну. Якщо вони зможуть втримати це примарне «завтра», він скаже йому все.

 

— Це буде завтра, — Лівай розвертається і знову заглядає у сумні очі Ервіна, що у світлі місяця віддають сріблом. Він не може сказати це зараз. Залиште йому цю дитячу надію на те, що всесвіт почує його і дозволить їм поговорити під місяцем і завтра. І післязавтра, і через тиждень.

 

— Я ні про що не шкодую, — Ервін торкається шорсткими пальцями його підборіддя і дивиться у вічі, наче ковзає поглядом по душі. Дивиться м’яко, але впевнено. Він давно зробив свій вибір.

 

— І я не шкодую, — голос підводить Лівая, тремтить і хрипне, застрягаючи клубком у горлі. Він теж все вирішив, нехай це рішення і віддається часто пекучим болем у серці. Він переходить на шепіт: — Залишся сьогодні зі мною.

 

Ервін киває. Він киває і, чорт забирай, посміхається. Так тепло і затишно, що навколо очей збираються сонячні зморшки, і Ліваю хочеться поцілувати кожну.
Але цілують його, і цілують кудись у лоб. Гарячими сухими губами притискаються до чола, залишають там невидиму мітку. Чомусь саме цей дотик Лівай запам’ятає назавжди.

 

Вночі він прокидається через те, що мерзнуть ноги. Він лежить на самому краєчку ліжка, а ковдра з’їхала незрозуміло куди. Чужа рука обіймає зі спини, міцно притискаючи до теплого тіла.

 

— Ервіне, посунься, — бурмоче Лівай і легенько тицяє його своїм гострим ліктем. — Я зараз впаду.

 

Рука Ервіна відпускає його, і тепло поряд щезає. Ервін звільняє місце на ліжку, навіть надто багато місця, і ковдра остаточно упливає за ним.

 

— Не так далеко, — з дещицею невдоволення каже Лівай і совається ближче до середини ліжка, ближче до Ервіна.

 

Ервін накриває його ковдрою по самий ніс і знов обіймає. Цілує в голену потилицю, після чого Лівай відчуває шкірою його посмішку.

 

— Спи вже.

 

Лівай розуміє, що його слова проігнорували, коли на його шиї залишають відчутний поцілунок.
Потім на плечі. Спина вкривається мурашками, і Лівай ледь смикає плечем, коли Ервін цілує його в лопатку. Це зриває шестерню.

 

Лівай розвертається до Ервіна і чіпляється однією рукою за його нічну сорочку, що велика навіть для нього, наче за рятівне коло. Іншою накриває його щоку, лащить великим пальцем і вдивляється в обриси обличчя у темряві, які давно знає чи не краще за свої. І не хоче їх забувати ніколи.

 

Він цілує Ервіна в губи, повільно і ніжно, і зараз це ліпше за слова. Цілує у куточок рота, у щоку, у вилицю, проходиться короткими поцілунками по половині його обличчя і завмирає, зарившись носом у його шию. Слухає, як Ервін гаряче дихає, і міцно стискає зуби, силкуючись не закричати. А так хочеться. Розірвати цю порожню тишу всередині, наповнити її чимось, чимось дуже важливим для них обох.

 

Ервін переплітає його холодні ноги зі своїми й обіймає міцніше. Лівай треться щокою об його плече, шкіра до шкіри, тепло до тепла. Видихає поривчасто, неспокійно. У нього почуття оголені до хиткої межі, наче зараз тріснуть, як натягнута іржава струна.

 

— Усе добре, — шепоче Ервін, заспокійливо гладить Лівая по спині широкою долонею, а потім накриває нею його маківку.

 

Ні чорта воно не добре. Усі це прекрасно знають.
Лівай глибоко вдихає тепле повітря, пропускає через себе запах їхніх тіл і випраної білизни, намагається вгамувати своє серце, що так важко і навіть болісно відбиває ритм у грудях.

 

— Ервіне, я… — думки наче на злість не хочуть формулюватися, їх так багато, але всі вони не ті, що треба. — Ми повинні… Ми…

 

— Так, — м’яко шепоче Ервін, і його тихий голос приємно огортає свідомість Лівая. — Але не сьогодні, правда?

 

Лівай видихає. Стає легше. На одну соту частинку легше тримати їхню домовленість і мету. Навіть із цим вже можна щось робити.

 

— Не сьогодні, — тихо повторює він і стискає сорочку Ервіна у своїй руці сильніше. Пальці тремтять від напруги, але це те, що потрібно Ліваю. Відчувати.

 

Він обережно підіймає голову і знову дивиться в обличчя Ервіна, сховане темрявою. Ервін притискається до його чола своїм, прикриває очі, відчуваючи на щоці тепле неспокійне дихання. Його рука зі спини Лівая переміщується ближче до його обличчя, великий палець погладжує підборіддя і нижню губу, що ледь помітно тремтить.

 

Лівай знову не витримує. Трошки посувається назад і закриває своє обличчя рукою, міцно заплющивши очі. Це «не сьогодні» таке крихке й короткочасне, таке несправедливе й жахливе. Але це все, що в них є. Лівай з силою закушує свою губу, сподіваючись відволіктись на фізичний біль. Але в їхньому випадку це не найкращий варіант.

 

Ервін м’яко прибирає його руку від обличчя, і Лівай раптом розуміє, що його руки теж ледь помітно тремтять.

 

Ервін цілує тильну сторону його долоні. Перебирає його холодні мозолисті пальці своїми гарячими й такими ж мозолистими. Він проходиться губами по кісточках, розкриває його долоню і цілує по центру.

 

Лівай знову тягнеться іншою рукою до щоки Ервіна. Йому потрібні ці дотики, просто необхідні, щоб жити сьогодні. Ервін подається назустріч його долоні, лащиться, накриває зверху своєю, знову цілує. Він помічає, як завмирає Лівай, поглинутий думками.

 

Його дихання помалу заспокоюється. Руки більше не тремтять. Ервін полишає його долоню, притискає Лівая ближче до себе за талію, теплою рукою погладжує бік. Вони дихають майже в унісон, і думають, напевно, також.

 

Лівай повільно заплющує очі. Думки вкриваються сонним туманом, плавляться в темряві, розтікаються по свідомості й зникають. Але відчуття чужих гарячих губ на долонях все ще залишається з ним.

 

Лівай розплющує очі різко, і світло з вікна боляче засліплює. Він звикає до освітлення, дивиться в стелю, не кліпаючи, і глибоко дихає носом. Щоки вологі від сліз, але зробити з цим щось він просто не може.

 

Повернути голову і подивитися на порожню половину ліжка поряд — наче самогубство тут і зараз.

 

Тиша осоружно стугонить у вухах, власне тіло здається непідйомною брилою. Лівай прислухається до власного дихання, бажаючи заповнити цим порожнечу. Він робить порух і кладе руку на свої груди. Грудна клітка здіймається й опадає — раз-два, раз-два. Дихати. Просто дихати.

 

Лівай сильно стискає пальцями краї нічної сорочки. Тієї самої, яку він так любив поправляти, коли вона належала йому.

 

«Що ти скажеш завтра?»

 

Лівай різко сідає.

 

Сльози. Їх ніхто не кликав, але вони знову наповнюють очі, розмиваючи кімнату в щось незрозуміле. У щось схоже на думки Лівая. Течуть по щоках, створюючи нові солоні доріжки поверх старих. Краплі збираються на підборідді й падають на холодні руки.

 

Боляче. Це інший біль, Лівай ще не звик до нього. Легше з днями ніяк не стає, та він на це й не сподівався. Залишилося вже й не так багато речей, на які він справді має надію.

 

Порожньо. Це відчуття топить у собі, боротися з ним так складно. Лівай заривається носом у комір сорочки, і той одразу намокає. Хто б знав, як сильно він не хотів відпускати. Хто б знав, як сильно він боїться, коли хоч на мить забуває якусь деталь. А його голос… Будь ласка, не дайте йому забути його голос!

 

Лівай глибоко вдихає. Зізнатися навіть собі важко, але він не прав цю сорочку. І не буде цього робити, допоки вона берегтиме запах Ервіна. Допоки Лівай навчиться засинати без неї.

 

Потік сліз зупиняється. Лівай повільно розвертається, опускає ноги на холодну підлогу. Але йому не холодно. Його ноги досі пам’ятають тепло ніг Ервіна, долоні досі бережуть гарячі мітки, залишені його губами. І ні, Лівай просто не зможе забути щось у ньому. Це неможливо.

 

Він підводиться. Кутики його рота ледь помітно смикаються вгору, розриваючи порожній вираз обличчя.

 

Ми обов’язково зустрінемось, так? Просто не сьогодні.

 

— Ервіне…