Розділ другий

З’їли коти ба-ра-на
A ягничку пси-пси
Ти, дитино, спи-спи

19 травня, 844 рік

Конні Колдрей з писком шірпнулась. Судомно вдихаючи застояне повітря будинку й здригаючись від правдоподібності галюцинації. Вона тонула. Падала стрімголов наче з височенних ватних сходів… Куди?…Мов та лань, злякана, ненамовито заморгала. Ні-ні, це був не сон…
Марення? Вона точно не спала! Божевілля…Тремтячою долонею дівчина обмацала стіну за собою, іншою прибираючи чуба з обличчя. 
Тривожним липким відлунням давно завчена мелодія вкупі з маминим голосом обвивала гумову голову ще кілька секунд після отямлення. Картинка перед очима набрала чіткості Шорстка поверхня дерев’янної стіни відчулась в той же час неприємністю й одірвала Вероніку від себе. В шлунку щось перевернулося. 
Перші чверть години в новій реальності взагалі були схожі на кошмар. Її лихоманило, періодично темніло в очах, а кінцівки ловили судоми, змушуючи Вероніку пищати у власні коліна, намагаючись заглушити звук ридань. Спочатку, так, хотілось плакати.
Вероніка заляскала себе по щоках, мружачись й закусуючи язик, стараючись відігнати ще зовсім свіжий спогад з голови.
Сиділа на підлозі. Подумалось, чи це так, через безсоння– тотальне непочуття себе у просторі.Хоча скільки вона не спала? Години три? Була глуха ніч, коли вона дісталася… *Сюди.*
 Дівчина ковтнула слину.
 А поки сонце ще дрімає.
 Спати, наперекір власній думці, не хотілося ніц.

«Дивно…»

 Слово «дивно» точно не було підходящим. Але то все на що вона тоді спромоглася.
«Що може бути дивніше за іншу реальність…» 

«Чому я не панікую? Чого мені, блять, зараз так спокійно?»

Це спокій взагалі?…

*Раніше, вчора*
*Зіщублена дівчача постать схиливши голову на бік маїла просто серед кімнати. Навпроти причепленого на цвях старого люстерка, в якому чудово описувалось смагляве личко, місяць слухняно підтримував свої промені.Чорнява копиця короткопідстриженого волосся  звисала неслухняними пасмами на дівоче чоло. За цю зачіску Вероніка носила почесне прізвисько «томбой» від третьокласників та їм подібних за рівнем тактовності створінням. Очі були великі. Сама собі зачудувалась. Синезні такі.

Й ніби це було надважливим відкриттям, з добрі три хвилини милувалась ними в дзеркалі.Мимохідь подумавши, що в стилі «WIT Studio» виглядає значно привабливіше ніж у відображенні дзеркал реального світу.
Хоч на бахура не схожа…*
 Сьогодні ж, ще до путнього світання, (а світало вже рано) дівчисько вигулькнуло з-за дверей своєї спальні вловлюючи вухами кожен шорох.

 Густа тиша. Душно в ній.

Власні подихи майже чужі й дурно голосні.
 В сусідній кімнаті розмірено сопить Єнс. Хочеться змитися. Чимшвидше. 
Накинула знайдену на вішалці прихожої куртку й без особливих зайвих думок вишмигнула на двір. Вероніку не хвилювало, що можуть подумати про розгулюючу вулицями дівчину в самій нічній сорочці. Чи найгірша проблема–злі язики дев’ятого століття?
Потрібно кисню. Зустріло похмуре, налякане молоде обличчя не менш засуплене, напівсонне сіре небо. Жадібний подих загнав студене повітря в глиб горла. Мить дівоча постать не рухалася. Серце тяжко холітнулося, доки сироти по тілі зрадливо розлізлися від шиї знов. Вгледілась підпираюча хмари стіна… Височенна й велична. 

 Стук-стук

Дівчина закрокувала вперед, швидко минаючи сусідню вуличку щоб роздивитись велетенський герб, красуючийся на поверхні стіни сталевого кольору вдалині.

Стук-стук.

Я в Шиганшині. 

***

Перед очима замерехтіли цяточки. 
Червоні дахи. Крики. Мурашкоподібні, малесенькі на вигляд люди, колона титанів.Очі Ерена. 
*Майбутнє…*
Скрутило шлунок.
***Фрелл завжди знаходив собі заняття. Будь-де, майже будь з ким. Така він людина. Куди доріжка поведе–туди піде.
 Рудий, ясне діло, собі не переймався, що десь в іншій реальності цю стежку можуть просто зацементувати. Він жив у 854 році, і наразі, причин хвилюватись в нього не було. Он, видко з далеку руду чуприну, якраз розмащисто ступав, щось собі насвистуючи. З самого рання він вже на ногах, вишукує собі забавку на сьогодні. 

***
Шиганшина. 844 рік. Весна.
Вона в іншому світі.Нова сім’я, нове ім’я, нове майбутнє…
А тут є майбутнє?

Судячи з першої ж серії…

–Блять… –Губа зрадницьки затремтіла але дівчина тільки стиснула кулаки, різко вдихаючи холодне повітря через ніс. Кісточки пальців побіліли.

«Я хочу назад.»

Сльози хвильку залишились на віях.

Вероніка протерла очі.

–Чому можна просто взяти прийти в іншу реальність поки спиш?!  Природно, зараз найдужче хотілось виправдати власну раптову запальність й зручно стати жертвою обставин.

Чому я взагалі звідкись вирішила що мені конче треба відволіктись?

Путін ж довбаний провокатор!

Вероніка залишила будинок в якому прокинулась позаду.
Заходившись крокувати швидше, дівчина, проте, навіть голови не піднімала, відкриваючи своєму погляду тільки повний різноманіття пейзаж під ногами. Вітерець пройшовся поза вухом, скаламучуючи й без того розпатлане, не вкладене, як звично, волосся.

Що змусило мене так сильно злякатись?..

Ноги чимраз сильніше тупцяли травою поки долоні підбирали поли світлої нічної сорочки. 

***

Вероніка брела вздовж горба, котроюсь з вузьких вуличок, не боячись загубитися у межах стін.

Боже, яка ж я везуча!

Годину ж тому вона бігла.  Цілеспрямовано ховаючи бажання задумати все ставшеся до дір в кроках й судомному покусуванню щоки. Набряклі від плачу очі вже не сльозились.
Плач тут–як мертвому кадило.

«Мені треба покурити.»

Дзинь, дзинь.

Щось шурхнуло з ліва. За деревом, на повороті. Вероніка не почула. Старалась нічого не чути.

Дзинь-дзинь-дзинь!

«Тут взагалі є сигарети?»

Раптом джерело дзинькання дало про себе знати. На очі Вероніці прямо летіла незнайомка на велосипеді. Не впоравшись з гальмами через крутість спуску, світловолосе мале дівчисько всіма силами намагалось дзинькати в дзвоника на рулі. При тому несамовито жестикулюючи.
Привернтає увагу!
Дзинь, дзинь, дзинь, дзинь…
А задумавшася Вероніка тільки зараз, за крок до можливої ДТП на такій вузенькій стежці, схаменувшись, пірнула в кущі, хапаючись за сердце.
Ровер аж здійняв вітер й Вероніці одразу прилетіла гілка в обличчя.
–Ти що, німа?
Відповіддю, вслід хамуватому скрику Вероніки, яка одразу опісля випурхнула з кущів, був лише короткий неясний погляд білявки з-за плеча. Втім, та одразу зникла в крутому схилі вниз.
–Дурна якась…

***

Чортихнувшись, Вероніка знову пішла, але тепер зосередилась на звуках трохи більше.
Можливо.
***Боліла голова. Якщо точно, то лише продовжувала боліти. Відколи Конні відкрила очі, мігрень то слабшала, то стихала.
Час від часу здавалось наче тільки вона давала певність реальності теперішнього. Може, фішка шифтингу це саме непереборне відчуття нереальності?…Ця година блукань майже не відчувалася. Промайнула швидко й змазано. Це ж сон…

***
Згори блиснула посмішка.Вероніка лежала рачки перед якимось рудим хлопцем котрий безстрасно на неї витрішався заклавши руки в кишеніявно з розвагою в очах.
Цього можло б не бути, якби Вероніка не рушила саме на горб. Або якби вона вчасно почула стукотіння копит тієї скаженої коняки. Або свистіння діда на тому ж возі. Або якби злякавшись, не перечепилася через власну сорочку, полетівши навпростець з горба, мов той мішок з картоплею. Або якби хтось зробив тут не такі вузькі дороги.
Однак це все ж сталося, і сенсу за цим дуріти не було.
Вона приземлилась на коліна, перед тим хто-зна-скільки проїхавшись землею. Перед тим відчувши різкий біль в районі стопи. Блять.

***
–Як ти так?

–Ааа… ви?..–Зачудовано вибалушивши на руданя величезні очі запитала Конні, силкуючись сказати щось міцніше в додаток. –Ти шо, головою траснулась?–Натомість вишкірився Фрелл. Ця чутернадська Колдрей! Спершу ледь під ноги не плює з злости, а тепер бачте– на «ви»!
–Досить сильно, певне…–пробурмотіла дівчина, оглядаючи своє становище. Хлопак ж нахилив голову, розважаючись видовищем. Чо це вона ходить напівгола?
–З дому вігнали? –Поцікавився. На ці слова дівчина витріщилася на нього з двохкратним нерозумінням, попри біль.  Ну, напевне тут так і думають про людей в практично спідньому серед ранку…
–Ем… Ні. –Одразу відвівши погляд, дівчина вирішила завершити розмову ривком пурхнувши геть. Скорчивши найбільш відсторонену гримасу, спробувала підвестися–що, частково вдалося, але тілько перенісши вагу на болівшу ногу, тут таки не стримала скрику, й втрати рівноваги.Це було значно болючіше ніж сподівалося. Вероніка хильнулась на бік, шукаючи опори в новому знайомому.

–Можеш, нє?–Протягнув голос руданя, поки той підтримав її за плече.
Конні зиркнула вверх на незнайомця з шокованим виразом обличчя. Останнім часом емоції на ньому змінювались небезпечно швидко.

–Нє..?

–Колдрей, ну і й удача в тебе!–Він продовжив.
Чого це вона не огризається? Так сильно лупнулась?

«Макіяж?… В середньовіччі хіба був модний смокі-айс..?»

«Це що, вугілля?»
Не те щоб для Вероніки було проблемою бачити нафарбованого хлопця… Але не в такому контексті подій.Фрелл швидко оглянув становище знайомої, ще раз здивувався невластивій їй острашеній гримасі й без вагань і зусиль зігнувся, схопив на руки. Жест доброї волі, не більше. Він ще не забув всі ті їх взаємні гиркання.
–Що ти… Що ти робиш?!–Запищала вона, почавши борсатися й видряпуватись з обіймів цього молодика, що так нагадав їй кроля. –Я сама!
–Гей! Чш!–Він притримав її під коліна сильніше й притиснув тіло дівчини до себе. Не вистачало ще, аби матінка земля цю біду ще раз до себе притягнула. –Тихо, тихо! Чого репетуєш? –З награним здивуванням вскинув вверх брови. Фрелл ж-бо знав якої Констанс Колдрей про нього думки. Жоден з двійки не проходив повз одне одного без якогось уїдливого слівця навздогін.–Цьоцю Мірку розбудиш, тобі треба ті проблеми?
–Ког… Ти мене куди несеш?!..–Шоковано шикнула Вероніка, продовживши бігати  поглядом по хлопському обличчю й впиратися руками йому в плечі.
–До хати твої, заспокойся. Батьку віддам та й лишу. Чи ти, мо“ хоч рачки до порогу добиратися?–Ти… Знаєш де я живу. –В неясному настрої пробурмотіла вона, чи то питаючи, чи дивуючись, чи запам’ятовуючи. Скільки людей тут взагалі знатиме мене, а я не знатиму їх?
–Я багато чого знаю! –Відповів їй, запевняючи. Ще декілька секунд Вероніка продовжувала витріщатись на веснянкуватого, а потім, хоч і з колишнім настороженням в очах, прийняла свою долю й дозволила себе нести, стиснувши щелепи й демонстративно фиркнувши. Проте руки прибрати з хлопчачих плечей було лячно.
Фиркання Конні було таким знайомим Фреллові, що той лише знущально поцмокав у відповідь.
Чорнява стиснула долонь в кулак вкотре. Насуплено зітхнула.
Сюр.

Вдихає через ніс.
Серце зрадницьки калатає.Покусуючи губи й не маючи куди себе діти, жадібно розглядає пейзаж навколо, вертячи головою.
Криті червоним хати стеляться замудреними тісними вуличками.
Які ж ми крихітні в цих стінах…
Розмірений стукіт чобіт по бруківці топиться в стозвунних взаєминах молодих листочків і гілочок. Вітерець колише їх. Розгойдує. Помірно й вміло. По-хазяйськи.
А далі, ховаючись в ранковому тумані, майорить стіна, охороняюча місто Трост…

***

Вероніка пожалкувала, що відійшла аж так далеко від теперішнього дому. Стопа нила й неприємно пульсувала, а комфортно влаштуватися у чужих руках було, ясно, неможливо. В додатку, Фрелл був з балакущих і йому конче треба було чимось заповнити тишу.
–Не знав що ти настільки рання пташка. –Я й не пташка.
–З горба ж не полетіла, еге ж?–Він вишкірився, хихикнув. В цій посмішці Конні не дорахувала одного зуба. Правого ікла. У відповідь на цю посмішку вона подарувала йому незрозумілий погляд. Промовчала.

***
–Ти якась сьогодні злякана.–Я з горба звалилася.
Фрелл вирішив, що попри хороший настрій, варто донести його біду Єнсові додому в тиші. Незадоволено крутнувши носом, він замовк.

***

Єнс, наче в якійсь комедії,  тільки-но прокинувся, одразу почув наполегливий вимагальний стукіт в свої двері.
Кого могло притарабанити так рано? Чоловік роздратовано провів шорсткою лодонню по трохи опухлому від сну обличчю й швидко підвівся з ліжка. Кому так не терпиться?
–Заждіт же хвиль! Напучуючи на себе холоші, зі спритністю молодика швидко опинився на першому поверсі. Біля дверей.
–Що за…  –Проблимався. Вибалуши очі Єнс насуплено подивився на двійко на порозі. Його донька, впустивши очі в підлогу й Фрелл, впевнено чесно всміхаючись.–Я вам тут доцю до хати придбав!
–Я… Впала.. –Багатослівно пояснила Вероніка, вже перебуваючи в будинку. Фрелл посадовив її на ліжко.–Ааай…
–Вона ходити не може. Щось з ногою.–Я бачу, Фрелле… Але… Бідо ти моя! Де тебе носило?
Не зрозумівши риторичність питання, Конні вжебуло щось забулькотіла, видаючи своїм виразом обличчя чисте приречення. Проте, старший Колдрей не опускаючи сконфужено підняті брови звернувся до рудого: –Ану, хлопче, поклич-но Мірку сюдика.
–Та вона…–Ну встане на годину борше, не одпаде кусок!…
***
Фрелл, почухаши голову, вийшов.

Батько сів на ліжко біля своєї Конні. Не його Вероніка засовалась, відчуваючи в грудях наростаючу тривогу.
Можливо, це спогади тіла? Нова особистість, яка тепер сиділа в ньому не мала нічого спільного з цим натрудженим засмаглим чоловіком. А справжня Конні? Як сильно вона любила батька?…

А матір?

А що зі справжньою Конні? Де вона?

Напруження в скронях здушувало мозок. Тіло хоче повернути свою пам’ять.
Хоче. Але… Губиться.
Губиться в сотнях пейзажів. Обличчь. Пам’яті. Про інший, чужий тут світ…

***
–Конні, ти мене чуєш?–Га?..
Вона вступила погляд до джерела звуку й з подивом відзначила що кімната прийняла нових гостей.
Єнс вже не сидів на ліжку.

Ці випади з простору й часу мене скоро вб’ють.

–От бачиш, Мірцю–як заснувша!–Махнув рукою в бік доньки Єнс Колдрей. А вони вже тут хвилини дві стоять, язиками тріпочуть. Не чула! Лишень зараз очиці сині вибалушила–дивиться. Як на нерідного, бігме.
–Змарніла, пташка…

По спині пробіг мороз і залишився в ногах. Вероніка відчула, що вони заніміли, ніби паралізовані. Та що за бісовщина… Хотілося декілька раз гримнути власну голову об стіну.
–Як ти так? –Тяжко сіла біля неї пухкенька стара паня, овіявши Конні запахами трав. Ромашка дала їй в ніс і губа Конні здригнулась неприязні.
Майже Солоха. Як з того фільму старого. –Перечепилась… –Видушила з себе Вероніка. Голос просів. Відкашлялась.
Довбаний ранковий холод.Жіночка скептично і прискіпливо зиркнула на дівчисько але зосередила увагу на травмі. Схоже на закритий вивих. Частковий. Від кого ж ти бігла, небого?…
Не була медицина того часу надто розвиненою. Але довіряти забобонам, навіть попри присутність лікарів на кшталт доктора Єгера в містечку, було таким закоренілим явищем, що стало майже традицією. Тим паче, зараз Гриші вдома не було.

***
Далі було якесь замовляння. Господи Боже…
На кожному своєму слові цьоця Мірка обмотувала світлу тканину раз за разом навколо стопи. Перед тим дала Вероніці випити якусь смердючу бурду. З трав.Колдрей не могла зрозуміти всі ті рухи й махінації зроблені спритними руками «Солохи», але ця вся рутина несподівано дала якийсь заспокоюючий ефект.
Дихання сповільнилось. Бурмотіння продовжувалось.
Крізь фіранку пробився вранішній промінчик.

Куди мене занесло?…