Або розділ перший, або як з дурості завжди щось випливає

Вероніка була плаксійкою. Не в класичному розумінні цього слова, але все ж. Завжди. 

Подія, описана тут, сталася в ніч на двадцять четверте лютого двітисячі двадцять другого року. Наступного ж ранку, Вероніка вже заливалася гіркими слізьми розпачу. Бо події знову застали її зненацька. Минуле повторилося…
 
Чудово відомо, що, власне, почалося двадцять четвертого. Але ж в кожного було своє життя, не розділене до того ракетами та особливими тривогами. Чудово відомо, що почалося з приходом ранку двадцять четвертого. А була ще ніч.
Жахлива, якщо думати тверезо.
Була ось ця некоротка історія, яка вмістилась в божевільну одну ніч.

***

 *Шифтинг.* На це слово п’ятнадцятирічна киянка наштовхнулась ще в тоді гаряче обожньованому «тік-тоці».  Словом, як писали експерти з цього питання в своїх профілях (котрим на диво багато хто вірив)– переніс свідомості в іншу реальність під час сну. Відчуття, як то кажуть, 17Д, не менше. Усвідомлені сновидіння? Чи теж це саме що переніс душі в інший світ? 

Людині яка виросла на «Реальній Містиці» було смішно. І.. доста цікаво, щоб пролиснути стрічку далі, зашпикнути чудернацьку назву в чорняву голівоньку.
Людська цікавість дивна річ. Деякий час дівчина маялася думкою про цей «шифтинг». Але це радше було хвилинним захопленням, (на фізиці ж потрібно було хоча б про щось думати) аніж нав’язливою ідеєю.

Багато чому ми взагалі не віримо, бо осягнути не можемо наскільки близько це «щось» до нас і наскільки суттєвими зміни можуть бути. Наскільки, на правду, раптовими. Але чому люди винайшли колесо?…

»*Їм було цікаво що буде!*» -з таким упередженням Вероніка брела додому, розгрібаючи сіру слякоть недавнокупленими чорними «Мартінсами». Мати казала–на весну, але вже й так тепло.
Слово шифтинг тільки зараз зринуло в її голові. Після стількох місяців. Наче з тим пострибунчиком попервах Вероніка бавилась з тою думкою, через хвиль закинувши її під диван. Зараз же диван відсунули. 

Зима якась дурнувата цього року… 
–Все ніби в сплєчці. –каже бабуся по телефону, поки Вероніка навшпиньки прошмигує через пішохідний, стараючись не зарити мешти в болото й пришвидшити потрапляння до супермаркету.

***
–Ну, я теж так кажу–ну яка війна?… 

 Людям цікаво, така наша натура!

Отже, скептицизм в людській крові, він знайте, не постійний. І розвіятися може на раз-два, навіть без видимої на то причини.(З причинами теж, хоча, можливо вже й з наслідками.)
П’ятнадцятирічною й легковажною–ось ким вона була.

***
Непомітно, за домашкою звечоріло. Не турбуючись про сколіоз, Вероніка писала просто таки на ліжку, стараючись вникнути у недосяжний світ алгебри. Дівчина вирішила прикрасити його квіточками з кулькової ручки.

З кухні тарабанили новини. Пахло смачно. Мама кличе їсти. Тато говорить про війну. Жартує про мобілізацію. Мама про передчуття. Вероніка мовчки їсть гречку, вбираючи всі чужі слова. Та хіба можуть дозволити війну?

***

Зариваючись носом в ковдру глибше, Вероніка думала що це буде. Якщо не попадання в іншу реальність, то принаймні якийсь яскравий сон. Хочеться, щоб був. Хочеться виспатись.
Не надто холодна погода на вулиці не надто гарантувала тепло в багатоповерхівці. Зима. 
 »Про всяк випадок» поставила два будильники, бо першим уроком контрольна з історії. Не можна ж проспати!

 Отож, сам «ритуал» надивовижу нескладний. Рахувати до ста, уявляючи потрібний світ, пригадуючи потрібні голоси й концентруватись на диханні. На рахунок сто, як знову ж таки, розповідалося, по плану–заснути. Свідомо розплющити очі вже увісні. В іншій реальності! Тільки уявити б…

Раз. 

Робиться глибокий вдих.

Два.

Видих.

***

Першим у її тризвонівшу після «каруселі» голову прийшов Джейк Еппінг, вивалилившийся з-за стіни сушарні. Така була асоціація з собою. Відчувається шифтинг, в дійсності, ніби тебе пожували й виплюнули.

Спочатку привиділось, що бачить себе збоку. Ніби від бісового третього лиця. Картинка заблюрилась. Попаденка сіпнулась. Марення розвиділось.
Серце закалатало, супроводжуючи гурт заразом з закладеним вухом. *ПІІІІП* 
Не можна надто чітко описати приблизні відчуття в той момент– адже Вероніка точно знала, що сталося, при тому в це настільки не вірилося, що думалось про божевілля. 
Вона ж навіть до ста не дорахувала…

«Стеля. Не моя стеля.»

Це просто не піддавалося установам тодішньої логіки і сприйняттям. Бо уявити не можливо було– що це *настільки реально–думати увісні.*

«Йоб же ж твою…»

 Вероніка впилася нігтями в простирадло, на якому тепер опинилася, отримавши чергову порцію мурашок. Шлунок стиснуло. *Воно справжнє.* 
Через невеличку шибку, майже підпираюче стелю, линуть ласкаві промінчики блідолицього. Повня.
 В повітрі–пил освічений місяцем. 
 
Буває, що забуваєте як дихати, бачачи щось гарне Тіло ніби паралізувало на декілька секунд, а потім знову нею тріпнуло. У всякому разі, тоді їй не вистачило терпіння  дочитати ту статтю в гуглі і з побічними ефектами дівчина знайома не була.
Тільки тихо пискнула. Боялася що раптом почують. Це була глуха ніч, а вона лежала у чиємусь будинку, на чиємусь ліжку, очевидно, в іншій реальності.

А очах знов замуляло. Світ поплив а голову знову ніби в льодяну воду окунули, тому вона ще перш ніж цілковито підхопитись, зі стогоном і не без жаху впала потилицею в подушку, все одно пручаючись відчуттям й бажаючи негайно злізти з скрипучого ліжка. Попутно в ногу впилась судома. Як зубами. На очах проступили сльози, бо що діється, не вкладалося разом. Хоча й старалось переварити ст. 

«Де? Коли я? Якщо мене знайдуть?! Якщо я навіть нікого не зрозумію? Фіг його знає чи там переклад з японської автоматичний!..» 

–От такі, і ще з десяток подібних їм питань миттю картинками заполонили чорняву голову поки вона звикала з тамешнім 2Д «краєвидом». Поки що бачила тільки стелю ледь-ледь освітлену гасовою лампою на прилеглій до ліжка стільниці.
Очі сльозилися. Серце бухкало. Що, в біса діється… Так має бути?
 

Підірвалася, мов ошпарена, як тільки змогла. Тож, який 
був план на випадок попадання в іншу реальність? Побалакати з Єгером? Збіса.
Плану не було. 

Вероніка глянула у вікно зліва від себе.

Пейзаж був обнадійливим. Якесь подвір’я серед якогось поселення. 

«..Коли я? Я тут взагалі нізвідки взялася?»

–Господи Боже… Ці слово теж з вуст Вероніки прозвучали обнадійливо. 

***

Вероніка Бондаренко заціпеніло стояла посеред кімнати, охоплена відчуттям яке ніколи до того їй не було знайоме. Коліна трусилися, обличчя кидало в жар а серце зайшло кудись глибоко в горло. Стук-стук- серденько.

Холодно. Ноги босі.

В наступну мить вона вже судомно вхопилась щипати власні руки, в надії прокинутися. 

«Ну, давай..!» 

Цей дитячий трюк в той момент здався найдієвішею ідеєю. 

«Блять…»

Враз вся ідея з шифтингом здалася беззаперечно дурною й непотрібною. 

Можливо це просто була реакція переляку в крові. Можливо, свідомість у сні тонша й вразливіша, може…

Обидві руки, ніби їх вимкнули від електропостачання,
похилилися додолу, перед тим щипнувши шкіру останній раз.  Ноги підкосилися, водночас з тим в двері голосно постукали.  Вероніці подумалось що це все скоже на сюр. Якщо вона зараз знепритомніє то….
В ту ж секунду гепнулась додолу, угледівчи наостанок власне відображення і свої сині очі скарапуджено блиснувші в напівтемпряві… Як у лані перед пострілом.

***
Тікати!. – промайнула думка. Разом з тим двері відчинилися, а вона рефлекторно шугонула в кут між шафою та тими ж дверима. Лопатки гепнулись об цегляну поверхню стіни. Таки точно доведеться, бо якщо це чужа кімната, буде важко пояснити…

–Конні..? 

…котрого лисого вона там забула.

»-Я точно не Конні.»

Чоловічий силует одним кроком наблизився. А слідом, спантеличено витріщився на дівчину заспаний чолов’яга. Ногу обсипало мурахами. В роті пересохло. Стопа онімала ще раз.

Він витріщився на дівку, яка водночас зціпила зуби й прикрила з острахом очі, а потім розпахнувши їх так широко наскільки могла, сиділа нерухомо, ковтаючи власне серцебиття десь в районі горла. Стук-стук.
 Незнайомець зазирнув у дівочу схованку. 
–Ти чого? –Поцікавився, дивлячись своїми синезними очима просто вглиб Веронічиних. Чомусь ті очі здались такими знайомими…
Второпавши, що звертаються тут до неї, Вероніка, проте, не видушила з себе й слова, дивно знизаючи плечима, намагаючись приховати дрож.

***
Цей чоловік–Єнс. Назвався її батьком. Пригорнув доню до грудей, бурмочучи щось беззмістовне для слухачки про кошмари й матір. Вероніка ж тим часом судомно намагалась уявити собі, звідки ж тут на її голову взявся «батько.»
Чому він не злякався, з репетом проганяючи незнайомку з будинку? А поводиться так, ніби знає її! Він же так мав вчинити Мав же…

буває ж!

***

 
За вікном скроготіли цвіркуни, мовби єдині мешканці й повноправні хазяї звуків. Сяяли зорі, веснянками розсипаючись небом. Темним-темним.
Згодом, полюбились їй ночі цієї реальності. Вони були.. як оте саме.. Знаєте, неминуче. Піднесене долею, вимушене, але від того, направду, не гірше. Не чуже. Але це ж була перша ніч. Супроводжена, спочатку, випровадженням Єнса з кімнати, з запевненнями що все у неї добре й дякую за турботу, й спи, таточку, не зважай. Та ні, не сльози, що ти… 
Вероніка опустилась на підлогу, прикусуючи язик й впиваючись рукою в підлогу. 
 Потім й круглонічним шибанням будинком. Хоча це, гірко, не надто забезпечило інформацією. Це був 844 рік, вона єдина хто знає про падіння стіни, у неї тепер не було матері, зате є чутернадське прізвище. Якщо коротко.

Новоспечена Колдрей не зімкнула очей до світання. Мусила багато чого «обсидіти».  (Сльози пролити теж.)

Спати увісні, тим паче, здалося моторошною ідеєю.