Історія II. Злодюжка в сейфі

Писалося з 13 грудня 2018 року по 23 грудня 2018 року. Улюблена історія з трьох.

Маленькі діти сміливіші за дорослих. Можливо, тому, що маленькі діти не завжди здатні відрізнити небезпеку від пригоди. А може Джет просто народився неправильним. Джету було десять років, а то й одинадцять (хто рахує?), коли він почув історію про проклятий маєток. Справа в тому, що серед місцевих злодіїв, що зазвичай тулилися, як щури, в околиці міста (нетрях, простіше кажучи) завжди були певні правила. Жодна гільдія розбійників не візьме до себе учня, який порушує ці правила. Кому потрібний зайвий клопіт?

А правила були різні: від банальних «не грабувати гвардійців» та до розумних «не видавати своїх до останнього». Сироти рідко попадали в гільдії (а там є дах та їжа), якщо не показували своєї значущості. Джет був сиротою, бездомним хлопчиськом, який тягався на вулиці день і ніч у пошуках наживи. Його майстерність кишенькового злодія дозволяла вижити: можна вкрасти гаманець у розтяпи, що прийшов на ринок, або непомітно схопити яблуко з прилавка. Однак цього замало, щоб потрапити під захист гільдії розбійників.

— Але ж це правило! — заявив знайомий, який був на кілька років старший, а тому вважався певним авторитетом. Хлопчик схрестив руки на грудях, виразно свердлячи замурзаного і захопленого Джета несхвальним поглядом. — Маєток не просто так вважається проклятим! Його ніхто не може викупити чи обікрасти. Кажуть, там живе якась нечисть. Усі, хто заходив на територію цього маєтку, кудись зникли.

— Проте правило свідчить, що не можна сердити цю нечисть, а про крадіжку не уточнювали, — Джет розвів руками.

— Ти дурний? — знайомий зарядив смачну тріщину. — Нечисть розсердиться, якщо ти туди проберешся! І вб’є тебе! Годі, Джете, ніхто ніколи не міг вкрасти звідти навіть іржавий цвях, а ти!

— Але якщо я принесу якусь цінну річ звідти, мене точно візьмуть у гільдію!

— Ти так і не зрозумів? Ти не зможеш!

— Подивимося!

Джет твердо вирішив йти в той самий проклятий маєток. Важко було сказати, яка в нього історія, адже місце обросло страшилками ще до народження Джета. Ніби раніше маєток належав якійсь родині, ще до того, як місто поряд розрослося, тому офіційно вважалося найстарішою будівлею. І найціннішою. Багато багатіїв мріяли отримати маєток, проте ні в кого так і не виходило. Джет не знав, чому, втім, прості мешканці теж, тому й охрестили маєток проклятим.

Здавалося б, то навіщо туди йти? Джет витратив багато часу, пробираючись через зарослу сухими чагарниками дорогу, яка багато років тому вела до воріт маєтку. Джет знав, що ризикує, але не замислювався над цим. Перед ним розкинулося те саме легендарне місце.

Воно не виглядало занедбаним, за винятком таких деталей як: ворота, що покосилися, оброслий мохом величезний кам’яний паркан і недоглянутий виноградник на стінах темного будинку. Важко сказати, чи планували робити будинок саме темним, чи це вплив часу, але виглядало дуже атмосферно. Враховуючи, що сад розрісся, перетворився на частину густого лісу, то й особняк був схожий на володіння якогось лісового духу.

Джет недовго милувався краєвидами. Він протиснувся між прутів воріт і поспішив до ґанку будинку. Варто зауважити, чистого ґанку: опале листя ніби нещодавно зміли убік, деякі дошки дбайливо поміняли, а дверний замок блищав від новизни. Джет зволікав, бо було зрозуміло одне — за будинком доглядають. Отже, всередині може бути хтось живий. Але це дурниця! Хто житиме в такій глушині? Невже справді нечисть? Якась акуратна нечисть, не схоже на те, що про них у народі говорять. Можливо, за будинком зрідка стежать багатії, що мають на нього види? Чи якийсь доглядач?

Неважливо. Джет не планував бути спійманим. Вік грає йому на руку: якщо він зможе вислизнути в ліс і сховатися там, ніякий дорослий за ним не поспіє. А маленька статура додасть непомітності, щоб пройтися коридорами.

На щастя, вхідні двері були незамкнені. Усередині будинку справді було неймовірно чисто та обжито. Жодного пилу, жодних протягів. Більше того, Джет упіймав себе на думці, що стіни теплі — отже, є робоча котельня. Дивно все це, але гаразд. Джет тихо прокрався вперед.

Особняк був просто мрією злодія! Старовинні прикраси, тонке різьблення по дереву як на дверних арках, так і на меблях, цінні розписні вази, картини талановитих художників!.. Все це можна продати та отримати величезні гроші! Але, на превеликий жаль, слід знайти меншу ціль. При всьому бажанні Джет не зміг би потягти меблі, картину чи вазу — з таким у лісі не побігаєш. Потрібно було йти у спальні та шукати скриньки. Вистачило б і однієї прикраси!

Незвичайним відкриттям виявилося те, що в будинку хоч і були ознаки життя, але жодних людей так і не показалося. Джет провів пальцем по столу, щоб переконатися — пилу немає. Це багато про що говорить. Але де ж той, хто тут мешкає? Якщо це нечисть, то треба діяти швидко.

На другому поверсі Джет знайшов спальню. У кімнаті було широке ліжко, зашторені вікна, шафи, що пустували, теплі круглі килими і, що найважливіше, місце для наведення марафету! Джет не замислювався, коли підійшов до столика, над яким, крім дзеркала, висіла порожня картина, і потягнувся до скриньки. Було очевидно, що й сама скринька коштує чимало, судячи з тонкої роботи. Усередині виявились персні та інші невідомі для Джета коштовності. Було б нерозумно залишити все це в порожньому будинку. Джет зачинив скриньку і розвернувся.

— І що ти збирався зробити?

На краю ліжка сидів чоловік, що сперся на власні коліна і підпирав щоку рукою — ніби спостерігав за тим, що відбувається вже давно. Джет здригнувся від несподіванки, а потім глянув у дзеркало, де чоловік не відображався. Вампір. Але це зрозуміло хоча б з того, що людина не може виглядати так: довге сріблясте волосся виділяло гострі вуха і синювату, як у мерця, шкіру, а очниці з чорною склерою — бурштинові очі. Чоловік одягався явно не за часом: вузькі штани з високими чоботами та широка біла сорочка, захована під строгим жилетом. Начебто звичайно, але заможні люди віддають перевагу костюмам суворіше, без чобіт і з наявністю верхнього одягу.

— Я зібрався вкрасти скриньку, — Джет жваво показав пальцем у вікно.

Вампір незацікавлено і повільно повернувся в тому напрямку, а Джет побіг геть. Він мав твердий намір винести з дому хоча б щось, тому вже придумав план. Джет не здивувався, коли побачив вампіра, що стоїть біля вхідних дверей. Вампір спирався спиною на дверний отвір, схрестивши руки на грудях, і поблажливо дивився на порушника спокою.

— Марні спроби, — сказав він. — Люди багато років намагаються проникнути в мій дім, щоб узяти те, що їм не належить, — голос його був важким і тихим. — Ніколи не бачив, щоб порочні бажання про багатство запаморочили дитину голову. Чи не боїшся наслідків?

Джет незворушно простяг йому скриньку:

— Ти правий. Не варто було цього робити.

— Саме так, — вампір узяв своє, і, здавалося, що він не такий вже й розлючений. — Був би ти дорослим, я б вбив тебе одразу, як ти увійшов до дому без запрошення. Чим ти думав, коли проникнув у таке небезпечне місце?

— Мене попросили, — нахабно збрехав Джет, зробивши невинний вигляд. — Інакше не візьмуть у гільдію.

— Як безглуздо… — вампір закотив очі, висловлюючи зневагу. — Як я вже казав, мені раніше не доводилося бачити дітей тут. Оскільки твоє життя тільки починається, було б несправедливо карати тебе за провину жорстокими методами. Та й для обіду ти замалий. Я відпущу тебе.

Джет ледь стримав усмішку. Він старанно вдавав дитину, яка не розуміє, що відбувається. Вампір опустився, зігнувши ноги в колінах, щоб подивитись Джету в очі. Від вампіра віяло чим-то пустотливим, що спочивало за маскою байдужості, проте зрадливо проглядалося через легку усмішку.

— Але! — продовжив він. — Якщо ти все-таки вкрадеш у мене щось, то я знайду тебе.

Джет кивнув, не замислюючись:

— Домовилися.

У результаті Джета випустили з дому. Джет вибрався з маєтку цілим і неушкодженим, хоч і не сподівався, що йому вдасться обдурити вампіра! Обдурити, бо Джет встиг дістати обручку зі скриньки і приховати до кишені, поки біг на перший поверх. Так, було шкода повертати цінну скриньку, але іноді потрібні жертви для благополучної справи.

Джет прибув назад у рідні нетрі з настанням вечора. Він був втомленим, проте лягати спати на вулиці, коли в кишені зберігається золота каблучка — неправильне рішення. З настанням темряви виходять усілякі небезпечні особистості, особливо вони люблять бродити біля гільдії, так що не варто висуватись із здобиччю. Треба було перечекати ніч у затишному місці.

Було складно знайти таке місце, але зазвичай Джет вважав за краще руїни, що залишилися від будівлі, яка згоріла роками назад. Перший поверх служив притулком для безпритульних, а верхні поверхи перебували в небезпечному стані, тому пролізти через завали могла лише дитина. Джет попрямував по закутках до потрібного місця. Варто було руїнам показатися через кам’яну вулицю, що потріскалася від часу, як Джета вхопили за комір широкої не за розміром сорочки.

— Ти дивись, який маленький! — засміявся брутальний чоловік, який ухопив Джета, і на обличчя відразу можна зрозуміти, що люди в компанії попалися найтиповіші для цих місць.

Бандити. Зазвичай бандити роз’їжджають країною, крадуть і грабують, а потім прибувають у свої гільдії ділити видобуток. Джет хотів би стати одним із них — бездомному сироті простіше стати злодієм, ніж намагатися досягти чогось серед «нормальних» людей, — але на той момент йому хотілося вбити цих ідіотів.

— Тут повно дітей-кишенькових злодіїв, — сказав хтось із усієї компанії, від них разило потім і пивом. — Цей, мабуть, один із них.

— Відпустіть! — Джет зробив спробу вирватися, але очікувано зазнав поразки. — Я йду спати!

— Відпусти ти його, га, — один із компанії байдуже махнув рукою. — Навіщо тобі ця шавка?

— Не будь ідіотом! — гаркнув невгамовний. — Не втямив, чи що? Може цей малий встиг накрасти щось за день! Ми могли б знову піти до бару, де є ті грудасті дівки!

Останній аргумент викликав у компанії непідробний інтерес. Джет напружився, але він сам винен, якщо так поспішав, що не дивився на всі боки! Треба було викручуватись!

— Все, що я мав, я вже витратив на солодкі груші! — спокійно сказав Джет, зображуючи перелякані дитячі очі. — Можете перевірити, якщо хочете!

Бандит, хмикнувши, відпустив слухняну жертву, а Джет стрімголов помчав геть. Компанія вилаялася через обман і двинулася ловити зухвальця. Джет біг знайомими доріжками та вузькими вуличками, щоб якнайшвидше відійти від погоні. Він хотів завернути за кут, де в стіні була дірка для зливу дощової води, в яку можна пролізти, проте так і завмер, дивлячись на глухий кут. Рятівну дірку закрили дошки, що казна-звідки взялися. А зі спини вже підходили бандити.

Джет розвернувся, прикидаючи, як можна прослизнути через амбалів, як раптом один із них замертво впав додолу. Ледве вловима тінь створила величезну дірку в його спині, яка відразу розповзлася багряною калюжею крові. Вся компанія роззявила роти. Не встиг ніхто й слова сказати, як раптом полетіли голови. Джет кілька разів моргнув, намагаючись збагнути, що сталося, поки тіла падали як олов’яні солдатики.

Вампір з’явився наче з темряви вулиць, зарозуміло штовхнувши одну з голів ногою.

— Я попереджав тебе, злодюжко, — простяг знайомий вампір, і, незважаючи на його спокійний тон, Джет розрізняв в його голосі нотки тріумфу. — Ти вважаєш, що можеш дурити мене?

Джет глянув на мертві тіла своїх переслідувачів. Схоже, що на нього чекає така ж доля за те, що посмів не тільки обдурити, а й вкрасти каблучку. Що ж, Джет не особливо чіплявся за життя, — а що йому втрачати? — тому й не впадав у паніку. Він бачив трупи, бачив вбивства, бо жив у нетрях. Більше того, Джет вважав, що смерть від чужої руки — це природно. І якщо вмирати, то із честю.

— Ти сам дозволив себе обдурити, — серйозно сказав Джет, потягнувшись до кишені. — І, коли вже така справа…

Він витягнув каблучку і закинув її так високо, що вона миттю перелетіла через стіну і плюхнулася в струмок, що знаходився за нею.

Вампір був здивований, але не особливо засмутився.

— Ну, знаєш, це було дуже грубо… — сказав він. — Ти міг би віддати мені вкрадене і благати про прощення.

— Я не вибачатимуся, — уперто відрізав Джет, хмурячись. — Мені насрати, що ти хочеш.

— Дуже грубо, — усміхнувся вампір, цього разу випромінюючи відкриту цікавість. — Ти хоробра дитина, так? Мені подобається.

Джет хмурив брови, відчуваючи недобре. Вампір міг би вбити його давно, але він цього не робив. Тому що хоче розважитись, як коти граються з мишами, перш ніж їх з’їсти.

— Вбити тебе дуже просто і нудно. Зрештою, ти перший за багато років, хто зміг обвести мене навколо пальця, — вампір почав повільно наближатися. — Дивно, що в такому юному віці ти вмієш так спритно хитрувати. Злодюжко, ти посмів вкрасти в мене каблучку, і відтепер тобі не бачити спокою.

***

Джет прокинувся посеред ночі. Голова кружляла, а серце глухо стукало в грудях, ніби легеням не вистачало повітря. Джет напружився, намагаючись згадати, як опинився в ліжку, і здригнувся, коли впізнав кімнату. Та сама кімната, з якої він намагався вкрасти скриньку, а потім і каблучку! Навпроти ліжка стояло дзеркало, що відображало втомлений пом’ятий вигляд самого Джета в чистій білосніжній нічній спальні.

Звідки чистий одяг? Джет напружився, піднявши руку, щоб переконатися, що йому не здається, і одразу вишкірився від болю на шиї. Пальцями рук він намацав з лівого боку дві мітки — укус вампіра.

Так, тепер щось стало прояснюватися, хоч і не повністю. Здається, вампір вкусив його за шию, а потім Джет знепритомнів через втрату крові. Зараз начебто стало краще, за винятком незрозумілої ситуації. Джет не розраховував, що залишиться живим. А тепер, схоже, вампір просто лишив його як… як кого? Джет нічого не знав про вампірів, лише їхні поверхневі відмінності від людей.

Джет схопився з ліжка і грізно відчинив двері спальні. У хаті було тепло й затишно, вздовж коридорів горіли свічки, розсіюючи нічний морок. Важко було сказати, куди тепер йти, адже бігти в нічній сорочці посеред осені на вулиці означає померти від хвороби пізніше. Болісна смерть того не варта.

— Злодюжко, ти дуже рано прокинувся, — повідомив вампір, що стояв праворуч. — Люди активні під час сонячного господарювання, хіба ні?

Джет насупився, приховуючи, що злякався раптовості.

— Тебе як звуть? — спитав він безцеремонно.

Вампір здивувався, але відповів:

— Самаїл.

— Я Джет.

— Це не ім’я, а літера.

— Як назвали, так і звусь, — Джет знизав плечима. — Чому ти мене не вбив?

— Ти мене забавив, — поблажливо визнав Самаїл. — Та й убивати тебе було б надто милосердно, адже ти не боїшся смерті. Зате твоя кров ніжна на смак, хоча, як на мене, у ній бракує гіркуватості. Погане харчування?

— Що ти верзеш?..

— Поясню на пальцях, — закотив очі Самаїл, наче розмовляє з дурною дитиною (втім, так воно й було). — Відтепер ти мій кровний раб. Знаєш, що це означає?

— Нє, — кинув головою той.

— Це означає, що я — твій господар. Я скуштував твоєї крові, тепер і твоє тіло підпорядковується моїм вказівкам, — Самаїл розплився в похмурій посмішці. — Кровний раб не може звільнитися від впливу господаря, допоки сам господар того не захоче. Якщо ти посмів не просто вкрасти у мене каблучку, але й підірвати мою довіру, то…

— Гей, хвилину! — Джет не дав йому договорити, намагаючись додуматися самому, що все це означає. — Серйозно? Тобто ти вирішив, що найкраще покарання для мене стати рабом? Навіщо такі складнощі? Я ж ще дитина, від мене немає абсолютно ніякого толку!

— Подивимося, — з таємничою усмішкою хмикнув Самаїл. — У будь-якому разі, ти ще не зрозумів, що я зробив з тобою. Що ж, злодюжко, тоді слухай мене уважно…

Джет зрозумів, що не може розімкнути рота або відвести погляду — тіло ніби само по собі повернулося до Самаїла, щоб вислухати його до кінця.

— Зараз ти замовкнеш і підеш у ліжко. Спатимеш до ранку. На той час я встигну придумати, чим тебе нагодувати. Все ж таки, безглуздо заводити раба і морити його голодом.

Тіло рушило саме собою, Джет почав панікувати, адже їм ніби керують як маріонеткою! Самаїл зачинив двері в спальню, а Джет ліг під ковдру, втупившись у стелю широко розплющеними очима. Тепер він починав розуміти, що, можливо, смерть була б кращою від такого полону.

***

Джет не хотів носити одяг із минулого століття: шорти на підтяжках, гольфи та зовсім незручна жорстка сорочка з пишним коміром. Такий одяг можна зустріти хіба що на картинах, де зображені вгодовані червонощокі діти якихось важливих заможних людей.

— Припини кривитися, це набагато охайніше за твоє минуле вбрання, — цикнув з боку Самаїл.

Джет сидів за довгим столом, чия скатертина з мереживом трохи посіріла від часу. Джет не знав, чим він щойно поснідав: була миска в’яленого м’яса з овочевою підливою, але з чого це приготовлено? Краще не питати у вампіра.

— Гидота! — спалахнув Джет, безжально терзаючи комір. — Таке тільки старі люди носять!

— Ох, он як, — Самаїл звично млосно посміхнувся, але анітрохи не образився. — Значить, нині в моді лахміття?

— Яка до біса мода, якщо я бездомний?

— Отже, смаку в тебе немає зовсім.

— І навіщо він мені?

— О, ти гадки не маєш, якою владою володіє звичайне, здавалося б, вбрання, — досить філософськи відгукнувся Самаїл. — Ти звик виживати, покладаючись лише на свій дитячий вік, яким можна дурити голови інших, але одного разу ти подорослішаєш. Що тоді буде?

— Я стану грабіжником від гільдії! — палко вигукнув Джет. — Кататимуся країнами і грабуватиму людей!

— Ох, як усе запущено, — гордовитим сміхом відзначив той.

Джет сповільнився, тому що сміх Самаїла був неймовірно красивим. Джет навіть не знав, що таке можливе. Голос Самаїла, його усмішка та інтонація — все покривалося відтінком таємничості та легкої меланхолії. Рухи Самаїла лише підкреслювали дивне магнетичне почуття: плавні, неквапливі, граціозні… Джет у принципі не бачив подібних до нього людей.

Сидячи на стільці, як прикутий, Джет ловив себе на думці, що окрім дивовижних манер, у Самаїлі відчувалася прихована небезпека. Це як від людей, які лагідно посміхаються, тримаючи за спиною кинджал. Але чи це так дивно для вампіра?

— Грабувати — не найвидатніша мета в житті, — Самаїл повільно сів на сусідній стілець, склавши лікті на столі, і при цьому неуривно уважно спостерігаючи своїми нелюдськими янтарними очима за бранцем. — Бодай тому, що вона небезпечна. Всупереч усьому, грабіжники — найбоязкіший сорт людей. Вони бояться добитися чогось чесним шляхом, оскільки ні на що не придатні. Сумна та жалюгідна картина, ти так не вважаєш?

— Можливо, мені начхати. Я не хочу бути чесним чи сміливим, — Джет схрестив руки на грудях. — І взагалі, ти не можеш мене повчати! Ти вампір! Може, ця хата теж не завжди належала тобі?

— Цей будинок завжди належав моїй родині, — Самаїл похитав головою, на його вустах не зникала поблажлива посмішка. — Важко сказати, як довго я мешкаю тут. Це богом забуте місто — гарне місце для багаторічного життя. Я люблю спокій та усамітнення, а також наявність великого вибору для їжі. Як ти розумієш, місцеві жителі не вражають розумом та кмітливістю, владі начхати на зникнення людей. Все чудово.

— Якщо любиш самотність, то можеш обійтися без мене.

— О ні, рабів у мене було повно, я не вважаю вас за компаньйонів. Зрештою, — Самаїл неквапливо відкинувся на спинку крісла, — ви швидко вмираєте від частої крововтрати. Тож на тебе чекає повільна смерть, злодюжко.

Джет насупився — так і знав, що десь криється каверза! Проте, як би Самаїл не намагався його залякати, Джет був налаштований вислизнути, і це читалося у його впевненому погляді. Для Самаїла цей стан бранця був у новинку, тому й цікаво. Досить цікаво, щоб перевірити, чи зможе смертний, нехай і хитрий знайти один-єдиний вихід із ситуації.

***

— Злодюжко, віддай те, що взяв із кухні.

Самаїл простягнув руку, чекаючи на підпорядкування. Джет похмуро відвів погляд, а потім неохоче простяг срібну вилку і віддав її Самаїлу. Їхні руки на мить зіткнулися, змусивши Джета незручно зіщулитися від чужого тепла.

Джет чув, що вампіри холодні, бо мертві, і обов’язково бояться срібла. Але чому тоді Самаїл взяв вилку без шкоди для шкіри? Невелика розвідка закінчилася цікавими новими фактами.

— І навіщо ти вкрав вилку? — спитав Самаїл із нотками невдоволення. — Все одно не втечеш від мене, потреби в сріблі більше немає.

— Звичка, — кинув на своє виправдання Джет, приховуючи справжні мотиви.

— Яка складна дитина, — Самаїл сів на коліно, її погляд пропалював наскрізь. — Ти здригнувся, коли віддав украдене. Чому? Боїшся моїх дотиків?

Джет не хотів мовчати, але не знав, як і збрехати. Він не боявся дотиків, боявся своєї реакції на них. Самаїл дивним чином притягував до себе, але ж це нечисть! Не можна піддаватися на ці темні чари!

— Розціню це як згоду, — усміхнувся Самаїл, простягнувши руку так, щоб ухопити Джета за підборіддя досить сильними пальцями. — Якщо ти побоюєшся мене, то чиниш мудро як ніколи раніше, злодюжко. За кожну твою витівку я відніматиму у тебе частинку життя, якщо можна так висловитися. Чим частіше ти змушуєш мене це робити, тим швидше помреш. Знаєш, як помирають жертви вампірів?

— Ем… Повільно?

— Не просто повільно. Тіло вмирає з кожним новим укусом, — прошепотів із нотками захоплення Самаїл. — Починає гнити зсередини, змушуючи людину відчувати неймовірний біль навіть під час звичайного вдиху. Незабаром людина перетворюється на висохлу мумію, яка страждає кілька днів, не в змозі поворухнутися, і лише потім вмирає у найсильнішій агонії.

Джет не горів бажанням підігравати Самаїлу, тому, сховавши страх за зухвалістю, відмахнувся від чіпких пальців, і заявив:

— У цьому немає жодного сенсу. Занадто нудно!

— Ти кажеш так, тільки поки не відчув страждання на собі.

Самаїл усміхнувся так, що Джет не зміг не злякатися — його рот ніби розрізав шкіру обличчя, розкриваючи вид на ряд гострих зубів, неначе у змії. Особливо виділялися два передні ікла. Не встиг Джет і відступити, як чудовисько вп’ялося йому в шию. Тіло пронизав гострий біль, проте відштовхнути Самаїла не знайшлося сил. Шию ніби розривали зсередини, а голова Джета миттю запаморочилася. Найогидніше почуття на світі.

***

Джет всю ніч чухав шию. Вона горіла, не даючи заснути. Джет відчував, що влип у дуже неприємну ситуацію, але як із неї вибратися? Ось уже кілька днів минуло, а він усе ще сидить у цьому проклятому маєтку. Самаїл змушує його прибирати в будинку, проте, враховуючи, що Джет мав твердий намір знайти вихід, а не сумлінно виконувати накази, прибирання часто закінчувалося покаранням.

Так і сьогодні. Джет почав шукати в коморі щось корисне, але в результаті зламав там полку, наробив безлад, який так не подобається Самаїлу, і… Що ж, шия ще нескоро пройде.

У нічній темряві особливо нервувало порожнє полотно — така собі світла пляма посеред напівтемряви. Зважаючи на те, що саме Самаїл говорив про зовнішній вигляд, дуже дивним здається рішення повісити порожню картину в кімнаті для рабів. Джет підвівся з ліжка, заліз на туалетний столик, і потягнувся до полотна, щоб напевно переконатися. Як з’ясувалося, це було не зовсім полотно, а приклеєний поверх папір. Зачепивши корінець, Джет акуратно потягнув його на себе, щоб не порвати і повернути потім у колишнє становище. Під папером опинився рукописний напис.

«Якщо хочеш звільнитися – вбий його»

Джет завмер. Вампірів можна вбити? Вони ж безсмертні! Для вбивства вампіра потрібен перевертень чи якийсь мисливець на нечисть, а що може зробити звичайна дитина? Самаїл нізащо не скаже йому про свою слабкість, яка, мабуть, була. Ця картина – підказка для уважних. Самаїл не потребує рабів, якщо так подумати, він просто грається з людьми.

І якщо він грає, то треба зіграти також.

***

Самаїл відкрив величезний підвісний замок круглуватим ключем, за яким виявилася скляна оранжерея. Доглянутий садок відрізнявся від того, що був перед маєтком: охайні доріжки, вистрижені кущі, ароматні квіти та симетрично розсаджені дерева. Джет невдоволено скривився, притримуючи в руках важку дерев’яну скриньку з садовими приладдями.

— Ось саме тут ми з тобою проведемо приємний вечір, — Самаїл пройшов уперед, ніжно розглядаючи свій улюблений сад. — Можеш не шукати прихованого виходу з оранжереї, його тут немає. Раджу зосередитись на майбутній роботі.

Самаїл поманив Джета рукою. Вони підійшли до невеликої будівлі, яку Джет охрестив дерев’яним сарайчиком, адже звідти Самаїл дістав щільні рукавички та спеціальний фартух. Джет відмовився користуватися рукавичками.

— Не люблю, коли не можу щось обмацати та відчути на дотик, — відмахнувся він.

— Був би ти старше, я обов’язково зацікавився б цією особливістю, — легко посміявся Самаїл, але наполягати не став. — Тоді потім обов’язково відмиєш руки. А поки що займемося садом. Тобі, напевно, цікаво, навіщо я привів тебе сюди. Справа в тому, що я давно не займався бур’янами на грядках.

Джет слухняно тупав за ним. Самаїл не помічав нічого дивного у послуху Джета, адже, на його думку, дитина просто намагається уникати покарань. Джет знав, що єдиний спосіб дізнатися про слабкість вампіра – спостерігати за ним. Щоб спостерігати за ним частіше, потрібна довіра. Все просто та зрозуміло.

— Не знав, що вампіри люблять садівництво, — пробурчав Джет, висловлюючи небажання працювати на грядках. — Чому ти не змусиш працювати простих людей своїми надприродними силами?

— А ти прагматичний як для дитини, — Самаїл знову посміявся, Джет порівняв його смішки з шелестом літнього лісу. — Я справді можу залучити до роботи людей. Але навіщо? У мене вже є раб, який має працювати старанно.

— Насправді це таке собі виправдання, — Джет скривився кислим виразом обличчя. — Тобі просто нема чим себе зайняти, що дивно. Ти ж вампір!

— І?

— Твори хаос, лякай людей!

Самаїл сів навколішки біля потрібної грядки з невідомими для Джета паростками. Не сказати, що в землі було так багато бур’янів, але загальну картину парочка-трійка все ж псувала. Джет послухався німого позову й пішов допомагати.

— До речі… — Джет безпорадно завмер, щойно сів навпроти Самаїла. — А як відрізнити бур’ян від квітки?

— Бур’яни потворні, — лаконічно сказав він.

— Ти ж знаєш, що краса поняття розтяжне?

Самаїл вирвав одне тонке стебельце із землі разом із рожевим коренем:

— Ось вони, непотрібні виродки.

Джет взяв паросток і незворушно відповів:

— Виходить, я теж бур’ян.

Самаїл зацікавлено посміхнувся:

— Чому ти так вважаєш?

— Та це очевидно і без розумних слів, — Джет сконцентрувався, знайшов на грядці схожі бур’яни, і безжально вирвав їх одним різким рухом. — Бур’яни ростуть самі по собі, вони всім заважають і всім начхати на них.

Самаїл тихо хмикнув, але без гіркої іронії, а з розумінням, якого Джет зроду не зустрічав від дорослих.

— Я теж завжди порівнюю себе з бур’яном, — несподівано зізнався Самаїл. — А ти схожий на молодий бутон амариллісу, що не розкрився. Ти людина, а це вже добре. Світ зроблений для вас.

Джет скривився.

— Світ може існувати і без людей. Не переоцінюй нас.

— Ти кумедна дитина.

Самаїл не завжди був страшним. Наприклад, сьогодні Джет добре постарався, щоб не заслужити покарання, і Самаїл не став його залякувати навіть на словах. Під ранок, коли багряні промені сонця тільки починали розлякувати пітьму, Самаїл втомився. Це було вперше, коли Джет помітив, що він позіхає, дивлячись у вікно.

До цього моменту Джет вважав, що вампіри взагалі не відпочивають. Джет тримав у руках залізну миску з водою, оскільки нещодавно витирав пилюку з доступних йому по висоті поверхонь. Джет не боявся роботи, але втомлювався через зміну режиму і не відмовлявся від сну. Самаїл в основному не спав ночами, хоча вдень теж встигав лякати несподіваним прибуттям.

— Вампіри сплять? — прямо запитав Джет, дивлячись на Самаїла знизу вгору.

Самаїл усміхнувся і повернувся до нього, ніби його зворушила неприхована спроба Джета дізнатися щось про нечисть, з якою зв’язався.

— Ми можемо не спати тривалий час, але краще передчасно набратися енергії, — все ж таки відповів він. — Але не думай, що зможеш вислизнути, поки я сплю. Я чую кожен скрип дверей.

— Ні, справа не в слуху, — Джет насупив брови. — Ти відчуваєш мене, бо кусаєш. Якщо я втечу з дому, то ти легко знайдеш мене.

— Добре, мабуть, визнаю це, коли ти сам усе зрозумів. У будь-якому разі, ти добре попрацював сьогодні. Злий воду, умийся та йди спати теж. Завтра черговий безглуздий день.

***

— Я тут подумав, — простягнув Самаїл, задумливо дивлячись у вікно з другого поверху, поки Джет злісно перекладав книги.

Злісно, бо йому не хотілося цим займатися. Самаїл перевів на нього погляд, а потім усміхнувся з часткою скептицизму:

— Ти останнім часом дуже слухняний… Я щось підозрюю, але не знаю що саме. Може, перевіримо твою щирість?

Джет напружився. Самаїл міг змусити його говорити правду, якщо забажає, а може й ні.

— Я хочу тебе обдурити, — прямо сказав Джет. — Якщо тобі цікаво як, то просто не псуй сюрприз.

— Ого, який самовпевнений, — Самаїл склав руки на грудях, але його усмішка набула відтінку непідробного інтересу та веселощів. — Але ти мене зацікавив. Що за дивовижна людина…

— До речі, старий…

— Як ти мене назвав?

— Скільки тобі років?

Самаїл невдоволено відвів погляд. Це було вперше, коли його обличчя набуло такого виразу — схоже, що це була знаменита болюча мозоль. Джет єхидно посміхнувся:

— Значить, саме що старий…

— Поводься виховано, — невдоволено посміхаючись, пирхнув Самаїл. — Вампіри не мають поняття старості, тільки зрілості…

— Тоді чому ти так скривився? У порівнянні зі мною ти дуже старий.

— Так, саме тому і, як ти висловився, кривлюсь, — було схоже, що це слово не дуже подобається Самаїлу, як і вся ситуація загалом. — Так на мене вплинуло людське сприйняття. З роками починаєш бачити у власному довголітті не лише великі можливості, а й самотність.

— Так-так, зовсім якось шкода, — Джет і не думав вгамовуватися. — То знайди собі друзів серед своїх, у чому проблема?

— Напевно, знайти друзів у принципі досить складно. Тим паче серед вампірів. Ми завжди самі по собі, інакше і бути не може.

— Ха!

— Чому ти зловтішаєшся? Ти теж самотній, — Самаїл зашторив вікно, причому досить швидко, а потім попрямував до свічок, щоб гасити їх перед сходом сонця. — Чи ти поки що не відчуваєш тиску самотності?

Джет не зовсім зрозумів, що Самаїл мав на увазі, а тому зволікав:

— На що схожа самотність?

— На нестерпний голод, — не роздумуючи, відповів він. — Але його не можна вгамувати ні їжею, ні кров’ю. Він ніби обертається на виразку і з’їдає тебе зсередини.

Джет знизав плечима:

— Ні, не розумію. Мені й одному добре. Так простіше виживати.

— Сумно чути це від дитини. Хіба світ не жорстокий?

— Світ? Ні, — серйозно відповів Джет. — Світ гарний та барвистий. А ось його мешканці – інша справа.

Самаїл усміхнувся, але, схоже, що відповідь повністю його задовольнила, якщо вже не став згадувати про недавнє обзивання.

— І все-таки сумно, що ти взагалі про це думаєш.

***

— Повірити не можу! Вампір замовляє карету! З глузду з’їхати! — лементував Джет, раз у раз емоційно змахуючи руками.

Початок міста зустрів їх пустими кам’яними вулицями. Містечко само по собі було дуже бідне на барвисті пейзажі, всі вулиці були схожі одна на одну безбарвними кам’яними та цегляними будівлями, які давно потребували хоча б косметичного ремонту. Втім через глибоку осінь, на вулиці вже помітно потемніло, тому більшість вад приховала напівтемрява.

— Прошу помітити, що я змушений користуватися каретою тільки через тебе, — Самаїл скептично схрестив руки на грудях, дивлячись на Джета.

Самаїл накинув бліде бордове пальто поверх звичного старомодного одягу — все для того, щоб Джет припинив голосно обурюватися, як йому соромно ходити вулицею з дідусем. Джет не зізнавався, але довге пальто вільного крою дуже пасувало Самаїлу, було в цьому вампірі щось чарівне.

— Можеш йти без мене, — Джет демонстративно показав вперед.

— Чого б це?

— Хоч би тому, що йти до бібліотеки в темний час доби — хрінь собача!

— П’ята година вечора, — незворушно нагадав той. — Як на мене, саме час вибрати собі нові книги. Вчора, здається, було завезення… Я не впевнений, бо часто гублюсь у часі.

Джет тихо розгнівався, насупився і схрестив руки на грудях. Самаїл лише видав смішок, дивлячись на Джета. Ось хто справді бавився, причому весь час. Джет часом дивувався, як Самаїл може скаржитися на нудьгу, якщо весь час знаходить чому посміхатися. Потім Джет дійшов висновку, що Самаїл радіє не дрібницям життя, а реакції людини.

Карета під’їхала до узбіччя, кучер поспішно оголосив ціну за свої послуги, а Самаїл коротко кивнув. Кучер помітно зблід, помітивши вампіра, і різко притих. Він був би дурнем, якби кинувся тікати від нечисті, тим самим кинувши карету, коней і розлютивши вампіра. Самаїл відчинив дверцята карети і запросив Джета всередину жестом руки.

Джет ніколи раніше не катався на каретах, проте, як виявилося, це те саме, що й звичайний візок, хіба що не так смердить від коней. Усередині невеликої карети були жорсткі сидіння, хоч і приємні на дотик, а також вікна, через які можна розглянути вечірнє місто з іншого боку. Джет вдивлявся в людей, які займаються своїми справами, освітлені ліхтарями вулиці та старими будинками, ніби це не його рідне місто. Напевно, якщо не замислюватися, що за гарним фасадом ховаються злидні, то все не так вже й погано.

— Сто років не їздив на кареті, — задумливо повідомив Самаїл, закинувши ногу на ногу, ніби особисто його поїздка втомлює. — Як повільно… Коли вже люди придумають зручніший засіб пересування?

— Що може бути зручніше і швидше за карету? — здивувався Джет, він навіть уявити нічого кращого не міг. — До речі, сто років це буквально?

— Якби я пам’ятав… — Самаїл задумливо накрутив пасмо сріблястого волосся на палець. — Судячи з карети, то не так давно… Хоча я розумію, що це містечко дуже… несприятливе для економічного зростання.

— Ой боже… — зітхнув Джет. — Ти точно як старий дід…

— Ти теж не будеш вічно молодим.

«Якщо помру, то точно не буду!» — роздратовано подумав Джет.

Йому не подобалося тут сидіти. Здавалося б, свобода поряд – буквально перед носом! Але очевидно, що ця поїздка — просто випробування. Самаїл чекає чергового непослуху, спроби втекти, щоб потім повеселитися з жертвою, яку спіймав у пастку, і зрештою покарати. Джет не хотів дарувати цьому старому таку радість! Вже краще побуде слухняним песиком, ніж потім страждати від болю в шиї.

Джет ніколи не був у бібліотеці. Він знав цю будівлю, але навіть поряд не проходив, а навіщо? Бібліотека знаходилася у найсприятливішому районі, де повно охоронців. Звичайний такий цегляний будинок на три поверхи, в якому повно народу. Всередині було ясно через величезну лампу і безліч канделябрів, що стояли в безпечних від стелажів місцях. Людей у бібліотеці було чимало, Джет не очікував, що так багато людей у принципі вміють читати!

Було помітно, що ті, що сидять по різних кутках читацького залу, напружилися побачивши нечисть. Самаїла не бентежила увага. Зрештою, всі знали просте правило: не зли нечисть. Найчастіше нечисть, яка не влаштовує неприємностей, прийнято ігнорувати, щоб уникнути провокації, і, видно, навіть бібліотекарі за своїм столом розгубилися: вітати гостей чи ні.

— Так-так… — простягнув уїдливо Джет. — Тобі тут не раді…

— У цьому теж є своя краса, — лише знизав плечима Самаїл, пройшовши вперед, як ні в чому не бувало. — Ніхто мене не дратуватиме.

Самаїл зник серед незліченних стелажів, забитими книгами. Джет не встиг зрозуміти, куди саме випарувався Самаїл, але без нього стало ніяково. Люди дивилися на Джета з жалем і тривогою, шепотіли з кислими обличчями, ніби Джет того не помічає. Було незатишно під їхніми уважними поглядами. І якось порожньо без Самаїла. Джет не подобалося це відчуття, він не знав, куди від нього подітися.

Не знайшовши собі розваг, Джет вирішив діяти за звичною схемою. У бібліотеці було дуже мало жінок, їх поверх був вищим, але так як Джет дитина, то йому можна злегка порушити правила. Одна жінка читала книгу, не відриваючись на те, що відбувається навколо, за що й поплатилася. Джет тихо проліз під столом, до маленької сумочки на ланцюгу, що висіла на стільці, і дістав звідти кілька великих монет. Друга жертва, на жаль, була у компанії своєї юної дочки і завдання ускладнилося.

— Вибачте, — з невинними очима звернувся Джет, — ви не підкажете, де тут вихід на сходи? Я загубився.

Обидві тут же вказали у правильному напрямку. Мати навіть спробувала пояснити точніше, куди варто завернути, а рука Джета непомітно і швидко ковзнула в її сумочку, адже обидві дивилися вбік.

Джет, задоволений собою, вискочив на сходовий проліт, перераховуючи у кишенях улов. І тут же врізався в Самаїла, що стояв суворою статуєю.

— А ти підступний злодюжка, такі чисті очі вмієш будувати, — зауважив він.

Джет вишкірився:

— Ми не мали договору, що я не можу красти в інших людей!

Самаїл легко знизав плечима:

— Ти маєш рацію, — а потім усміхнувся. — Твоя майстерність обману вражає. Вибрав легких жертв, діяв так вміло… Навіть у бібліотеці не можеш обійтися без крадіжки?

Джет трохи замислився.

— А що взагалі роблять у бібліотеках?

— Читають книжки на власний смак. Думаю, тобі б сподобалися казки, багато чого навчили б.

— Я не вмію читати.

— О… — здивувався Самаїл. — Я й не подумав… Що ж, спробую навчити тебе якось читати. Це не так складно, як здається.

— Я не дуже хочу! — вигукнув Джет, змахнувши руками. — Мене все й так влаштовує!

— Молодий чоловіче!.. — на сходи поспішно притупала вже знайома матуся, що тримала в руках сумочку, в її очах блищала лють. — Стривайте хвилиночку! Чи можу я перевірити ваші кишені?

Джет роздратовано цикнув. Потрібно було бігти кудись подалі, але Самаїл завадив плану, а тому Джет, не довго думаючи, шмигнув під плащ Самаїла, як під укриття. Сам Самаїл спочатку оторопів, коли Джет сховався позаду, та ще й під плащ, адже в голові з’явилися асоціації з кошеням, яке шукає захисту. Дуже зворушливо.

— Мадам, здається, Ви помилилися, — цілком чемно, але з тихою в’їдливістю, повідомив Самаїл. — Як бачите, мій фаворит надто нервує при спілкуванні з малознайомими людьми.

Жінка явно злякалася вампіра, і тільки тому не продовжувала розмову. Не відповідаючи, вона стиснулася і квапливо пішла назад. Джет, визирнувши через плащ і тримаючись Самаїла, видихнув — схоже, що в парі з вампіром можна було б зірвати цілий куш…

Несподівано рука Самаїла лягла йому на голову. Ніжно, зовсім не боляче, що просто дивно, адже Джет ніколи такого не відчував.

— А з тобою весело, — посміхаючись, сказав Самаїл. — Чистити чужі кишені — це твоя улюблена гра?

Джет дивився на нього спочатку розгублено, не розуміючи, чому не отримав покарання, а потім чомусь усміхнувся у відповідь:

— Пограєш зі мною?

Самаїл подумав лише секунду, а потім кивнув. Його не так приваблювало злодійство, як усмішка Джета.

***

— Гей! Старий! — голосно покликав Джет через коридор. — Йди сюди! Я хочу здійснити свій план!

— Старий?.. — прошипів Самаїл, що опинився позаду. — Хто тобі дозволив мене так називати?..

Джет, широко посміхаючись, обернувся.

— Дай мені вдарити тебе ножем у серце!

Самаїл здивувався:

— Оце вже нахабство!

— Ти однаково не помреш! — продовжив наступати збуджений ідеєю Джет. — Будь ласка! Один раз! Тобі шкода, чи що? Ти не можеш ось так поставитися до моїх спроб звільнитися від тебе! Це жорстоко! Я буду плакати!

Самаїл закотив очі, але потім зітхнув і сів навколішки, показуючи тим самим, що готовий взяти участь у дивному плані. Джет, здавалося, засяяв від радості, коли Самаїл пішов йому на поступки. Самаїл погодився, тому що Джет йому імпонував, адже він був таким слухняним останній місяць!

Джет підняв кухонний ніж. Самаїл скептично спостерігав, як Джет намагається зрозуміти принцип удару ножем у груди: старається правильно замахнутися, вичислити траєкторію… Іншими словами, Джет ніколи раніше нікого не бив ножем.

— Може допомогти? — ненав’язливо поцікавився Самаїл.

— Стривай, не заважай!

— О, пробач, — іронічно відповів він. — Ти ж знаєш, що не зможеш пробити мені ребра?

Джет завдав удару, але, як і казав Самаїл, ніж не зміг увійти повністю. Джет помітно засмутився. Жодна людина не буде такою кам’яною! Так, пробити ребра справа непроста, але тут ніж навіть на половину не увійшов, чого там!

Самаїл дивився на сумне обличчя Джета, ловив себе на думці, що шкода дитину… А тому зітхнув якось роздратовано (адже піддався на щенячі очі), обхопив руки Джета своїми і натиснув на рукоятку. Лезо, отримавши тиск від сильної істоти, безболісно пройшло через шкіру і кістки. Джет здригнувся від неприємного хрускоту і невеликої червоної плями, що виступив на сорочці Самаїла.

— Задоволений тепер? — незворушно поцікавився він. — Не знаю, чому ти так хотів випробувати такий примітивний спосіб, але…

— Щоб переконатись у твойому ставленні до мене, — несподівано жорстко посміхнувся Джет. — Тобі так самотньо, що ти прив’язався до мене.

Самаїл був більш ніж здивований. Джет бачив його наскрізь, вірніше він знайшов спосіб побачити. Джет розумніший за інших дітей. Він розумніший за інших рабів. Він особливий.

— Так, — легко і якось щиро посміхнувся Самаїл. — Ти єдиний раб, який так довго прожив зі мною. Дивовижно.

— Та підказка у кімнаті…

— Ти її знайшов?

— Тобі нудно. Ти хочеш розбавити самотність, але звичайні розваги більше не викликають колишніх емоцій. Все через довге життя. Швидкоплинні стосунки не розбавляють нудьгу, а лише посилюють її вплив. Тобі хочеться відчувати сильніші емоції.

— Ти лякаюче кмітлива дитина, Джет, — лише хмикнув Самаїл. — Саме тому я не хотів вбивати тебе, — він досить ніжно провів рукою по щоці Джета, що жорстоко посміхався. — Я бачив багатьох людей, але такий, як ти, попався вперше.

— Найсмішніше, що ти хотів обдурити мене. Тебе не можна вбити – у цьому полягає суть гри.

— Як ти здогадався?

— Ти багато разів скаржився на свою старість. Якби була можливість, то ти захотів би піти на спокій. А ти й намагався, правда? Однак ви, вампіри, зовсім не вмираєте, а засинаєте. Інше питання, на як довго?

— По різному. Буває, що ми спимо багато років, якщо рани були тяжкі.

— Чи вважається це за твоє вбивство?

— Ну… фактично…

— Тоді я тебе вже вбив.

Джет щосили смикнув на себе штору. Через вікно пробилося яскраве і обпалююче сонячне проміння. Синява шкіра Самаїла вмить запалилася, покрилася яскраво-червоними опіками за лічені секунди, звертаючи шкіру в попіл. Самаїл був вражений і приголомшений одночасно: Джет не просто підгадав момент, час і місце, але ще й довідався раніше про потрібну інформацію.

Стрімко згоряючи від сонця, Самаїл не намагався сховатися в тінь чи просто втекти. А навіщо? Це було вперше, коли він усміхався, занурюючись у довгий сон. Адже, схоже, самотність щойно відступила остаточно.

***

Джет викинув карти на стіл. Чотири жінки в покері — каре. В його разі означає виграш. Опонент, що сидів навпроти, злісно рипнув зубами, пиляючи поглядом самовдоволеного юнака.

Джет приковував погляди: високий зріст, гарна єхидна усмішка, що так гармонійно поєднувалася з лисячими мигдалеподібними очима і розпатланим волоссям, яке додавало дикості образу. Джет любив витончено шахраювати в покері, тому ще ніхто не зміг його розкусити. Під довгим плащем пісочного кольору ховалися відсутні карти, проте переможеному краще про це не знати.

Натовп, що складався переважно з дівчат, голосно привітав переможця. Джет забрав зі столу пачку грошей, не зважаючи на вперті спроби дівчат, які працювали в барі, привернути до себе увагу.

— Ти так часто виграєш! — захоплено вимовила одна, складаючи руки на грудях.

— Останнім часом все частіше приходиш! — прощебетала друга.

— Ти збираєш гроші на щось грандіозне?

Джет лише посміхнувся. Він справді збирав гроші, і справді на щось грандіозне. У його розумінні.

— Так, — усміхнувся він своєю чудовою усмішкою, — хочу переїхати.

— Що-о-о?.. — здивувалися дівчата в один голос. — Ти залишиш нас?

— Вибачте, пані, але моє серце потребує пригод!

Джет незабаром вийшов із бару. На вулицях стояла глибока ніч, поблизу шуміли п’яні розбійники, які святкували свої успішні брудні справи. Джет хмикнув, намацуючи виграш у кишені, і попрямував уперед, по темних вулицях нетрів. Незабаром музика та голоси помітно затихли, а Джет вийшов на лісову стежку.

Він знав, що за ним слідує одна людина.

— Ти, дрібний засранець! — закричав він зі спини, коли вони опинились у безлюдному місці. — Думаєш, я дозволю тобі вкрасти мої гроші?

Джет обернувся, а кинджал вдарив його в груди. Чоловік, який програв у барі, тремтів чи то від випивки, чи то від люті. Однак незабаром почав тремтіти і від страху, коли зрозумів, що лезо кинджала не змогло проткнути груди Джета.

— Не людина… — з жахом зашепотів той, відступаючи.

Джет спокійно посміхався весь цей час. Звісно, він вже не людина, це зрозуміло, він же кровний раб! Його тіло належить господареві і помре теж від рук господаря. Джет не вампір. Але про це чоловікові не варто знати.

— Якщо тобі стане легше, я не харчуюсь людьми, а тому й на сонці не горю, — Джет знизав плечима. — Можеш розповісти про це, але хто тобі повірить? Краще не зли мене.

Джет розвернувся, залишивши чолов’ягу стояти з жахом, і пішов додому.

Він швидко минув ліс, прослизнув, як при танці, через прочинені ворота, а потім зійшов на ґанок будинку, в якому горіло світло від свічок. Двері піддалися з легкістю, звично рипнули, і Джет зняв плащ, дістав пачку грошей і пішов уперед. Вдоволено перераховуючи гроші, він навіть не помітив як пройшов повз незадоволеного Самаїла, що стояв біля стіни.

— Треба ж, — пихнув той зі схрещеними на грудях руками, — гроші приваблюють тебе найбільше на світі…

Джет видихнув, передчуваючи щось недобре, адже в пориві ревнощів Самаїл може змусити його розпрощатися з грошима. Буквально. Складно жити з таким вампіром.

— Гроші ніколи не бубнять, — пробурмотів Джет з незворушним виглядом.

— Як грубо, злодюжко, ти знаєш, що краще так не говорити, — Самаїл виявився вже позаду, схопивши Джета за підборіддя, щоб відкрити вид на спокусливу шию.

Тіло Джета слухняно завмерло, хоча сам Джет починав злитися. Проте щойно Самаїл доторкнувся до шкіри губами, як серце зрадливо загуркотіло. Хотілося якнайшвидше обернутися, щоб перейняти ініціативу, а потім уже…

— Що за огидний запах?.. — похмуро прошепотів Самаїл. — Чому тебе так і тягне в такі мерзенні місця, як бари та паби?

Самаїл, виявляючи гидливість, штовхнув його в спину, а Джет роздратовано видихнув, отримавши контроль над власним тілом, і трохи розчарувався, що продовження не буде.

— Ти сам знаєш, що я там роблю, — прогарчав Джет. — Годі вже мені дошкуляти!

— Ні, — усміхнувся, бавлячись, Самаїле. — Ти смішний, коли злишся. Хочу довести тебе до ручки.

— Не сьогодні!

— Що б мені зробити з твоїми грошима?

— Тільки спробуй! — вмить повівся на провокацію Джет, любовно притискаючи до себе нечесно зароблену пачку грошей. — Я досі злюся за минулий раз! Ти спалив мої гроші, які я чесно вкрав у приїжджих!

Самаїл не міг не посміхатися, дивлячись на Джета. Того самого злодюжку, який одного разу зміг убити його на кілька років. Невідомо, чому воскресіння зайняло саме кілька років, але яка різниця? Самаїл обіцяв переслідувати Джета до кінця його життя, вірно?

Проте Джет не так й поспішав втекти. Принаймні до їхніх планів входив спільний переїзд.

— Не шипи на мене, мені ніколи не зрозуміти важливості в матеріальному достатку, — Самаїл граціозно розвів руками і пішов у бік вітальні. — А твої папірці просто інколи дратують своєю недоречністю…

— Біслять своєю недоречністю… — передражнив, шикаючи, Джет. — То не чіпай їх, і буде тобі щастя!

— Щось ти дуже нервовий, — легко посміхнувся Самаїл, висловлюючи приховану пустоту. — Раджу тобі змити огидний запах. Наполегливо раджу, інакше доведеться зробити це самому.

Джет скривився. Самаїл не жартував.

— Було б чудово, якби ти припинив роздавати марні вказівки, — отруйно сказав Джет. — Поки ти ледарюєш тут, я намагаюся влаштувати переїзд! Був би ти хоч трохи кмітливіший, то кинув би всю старість тут гнити до біса!

— Ледарюю? — здивувався Самаїл, а потім видав смішок. — У мене просто немає твого запалу, злодюжко. Зрештою, переїхати бажаєш саме ти, а я просто не перешкоджаю.

— Та що ти? А як ще назвати твої вихідки? Щоб перевести все старезне лахміття звідси, потрібна не один вантажний візок!

— Впевнений, ти впораєшся.

— Як ти можеш скаржитися на нудьгу, якщо живеш як годиться тільки старим? Я, звичайно, розумію, що люди похилого віку люблять сидіти на місці в оточенні всяких там квітів, але це вже занадто.

— Чому мене дражниш? — поблажливо посміхаючись, поцікавився Самаїл, він не ображався, а лише бавився. — Я ж погодився на твою ідею, але реалізувати її маєш ти сам. Ми так домовлялися.

— Твоїй ліні немає межі.

— Ну ось знову. Я просто даю тобі шанс проявити себе.

— Кого ти намагаєшся обдурити? — Джет закотив очі. — Ти просто любиш сидіти вдома.

Самаїл і не сперечався, а лише посміхався.

***

Джет вимився у ванній, старанно позбавляючись запаху тютюну та алкоголю, і тільки потім починав готуватися до наступного дня. В ідеалі треба було б виспатися, але Джет хотів перерахувати фінанси. За останні тижні йому вдалося накопичити половину від необхідної для оплати возу сум, проте цього точно недостатньо для повноцінного переїзду.

Якби Самаїл зволив здати всі свої коштовності, які все одно не носить і не використовує, то вони б уже давно купили особняк в столиці та облаштувалися б там. Однак, напевно, варто подякувати хоча б за те, що Самаїл взагалі погодився на переїзд. Джет думав, що доведеться вмовляти його місяцями, але Самаїл, лежачи під ним у ліжку, лише посміхнувся.

— Твоя душа вимагає пізнати світ? Несправедливо відмовляти їй у цьому. Я не проти розвіяти нудьгу новими місцями.

Але на цьому його ентузіазм і скінчився. Джет щиро не розумів, як Самаїл може століттями жити в цьому сірому та старому будинку, де ніколи нічого не відбувається! Ну, може, часом прогниває дах і доводиться його лагодити, проте це зовсім не весело.

Джет пройшов повз кімнату для раба, заправляючи безформну сорочку в штани. Він уже давно не спав у своїй кімнаті. Спальня Самаїла сподобалася йому набагато більше: величезна, з широким ліжком, накритим балдахіном, каміном і місцем для читання нудних книжок різними мовами. У ній завжди панував затишна напівтемрява, а світло виходило тільки від каміна. Усі вікна були заставлені цеглою, зашторені довгими темними фіранками, що передбачливо.

Самаїл гортав одну з вищезгаданих нудних книг, зручно лежачи на дивані біля каміна. Джет, кинувши лише один уважний погляд, одразу зрозумів, що Самаїл щось задумав, судячи з таємничої усмішки.

— Тепер від тебе пахне набагато краще, — не дивлячись на Джета, повідомив задоволений Самаїл.

— Радий, що ти задоволений, — флегматично кинув Джет. — Особливо радий, що ти зайнятий своїми страшенно нудними старечими справами, бо в мене були плани.

— О, як забажаєш.

Джет вважав це підозрілим, проте промовчав. Він пішов у свою кімнату, де замість туалетного столика красувалося справжнє робоче місце, а під ним сейф. Джет зберігав усе вкрадене саме в цій кімнаті, найцінніше майже одразу ховав у сейф, подалі від Самаїла. Ні, Самаїлу не потрібні багатства, але потрібна увага.

Джет покрутив колесо для введення пароля, і відразу завмер, оскільки не почув клацання. Зрозуміло, почути його було складно, але досвідчений крадій здатний відчути коли комбінація підходить, а коли ні. Незабаром Джет зрозумів, що дехто змінив пароль, і тепер добратися до багатств стане можливим лише коли цей «дехто» зізнається в злочині.

— Як ти міг! — Джет відчинив двері до спальні Самаїла, який видав смішок, оскільки чекав на цю зворушливу (на його розсуд) реакцію. — Не смій ставати між мною та грішми! У тебе немає шансів!

— Люблю бачити тебе таким, — потішаючись, повідомив Самаїл, неквапливо відкладаючи книгу на підлогу біля дивана. — Я б не дражнити тебе, але ти перший почав. І… Хочеш сказати, гроші здаються тобі набагато спокусливішими, ніж я? Шматки паперу та переплавлене залізо?

— Як ти взагалі дійшов висновку, що можеш дозволити собі змінити пароль на сейфі?

Джет наблизився, щоб почати серйозну розмову, проте миттєво виявився завалений на диван одним сильним ривком. Самаїл, лукаво посміхаючись, у гарному жесті прибрав довге сріблясте пасмо за загострене вухо. Він осідлав стегна Джета, змусивши останнього роздратовано видихнути — і так зрозуміло, чим вони займатимуться! Адже були плани цього ранку!

— Я можу дозволяти собі все, що забажаю, — Самаїл спокусливо провів пальцем по грудях Джета, зачіпаючи ґудзики, його погляд був владним. — І найчастіше я бажаю тебе, включаючи цей момент.

— Повір, я помітив, — скептично відповів Джет, але не упирався, бо, коли він дивився на Самаїла, серце починало голосно і швидко стукати, ніби збирається вистрибнути через вуха. Джет простяг руки, щоб схопити Самаїла за плечі і потягнути на себе, зухвало посміхаючись у відповідь. — Ревнувати до грошей — який розпач, однак! Схоже, ти зовсім не віриш у свої сили!

— А ти досі дражнишся? — прошепотів Самаїл йому в губи. — Твоя нечувана зухвалість мене збуджує…

Вони поцілувалися, забуваючи про все на світі майже відразу. Джет, не чекаючи дозволу, ковзнув долонями по спині Самаїла, опускаючись дедалі нижче. Дивно, наскільки Самаїл здавався йому красивішим і бажанішим за всіх інших людей у світі. Від думки, що скоро вони переїдуть і насолоджуватимуться один одним у нових місцях, приємно зводило м’язи від нетерпіння. Пізніше потрібно обов’язково дізнатися у Самаїла пароль від сейфу.

Самаїл насправді трохи прибрехав, коли сказав, що не дорожить багатством. Зрештою, він дорожив Джетом. Джетом, який назавжди залишиться поряд, у своєрідному сейфі.