— Гоґвортс буде таким іншим у цьому році, — Джіні розмірковувала. Вона лежала, розпластавшись на ліжку, дивлячись на постер Ґвеноґа Джонса, що висів на стіні. Він був трохи викривленим, але він так довго був таким, що виправлення плакату виглядало б жахливо. Усе інше в Норі також було викривлене – чому б постеру бути іншим?
Теплі пальці торкнулися руки Джіні. Вона повернула голову до Луни, вдихаючи.
— Так, — сказала тихо Луна, її музикальний голос звучав обтяжено. Тяжкість минулого місяця було чутно у її словах – тихі, нагальні розмови, які Джіні підслухала між своїми батьками; газети, що накопичувалися на кухонному столі, банальні заголовки, які приховують страшну правду; відчутна тиша, яку зазвичай заповнювала балаканина Рона, сміх Гаррі та рівне дихання Герміони з сусіднього ліжка. Джіні теж почула пошепки загрози невідомого – зміни, про які натякали в листах у Гоґвортс, страх, який переконав її, що кожна її сова принесе новину про смерть коханої людини, а не листівку від Чарлі або останній випуск Witch Weekly .
— Але інше не обов’язково має бути жахливим. — Луна посунулася ближче, аж поки її обличчя не опинилося в декільках дюймах від нього. Вона наполягала, що сидячи на підлозі вона зберігала прохолоду в цій пекельній жарі, але блиск поту виявився на її верхній губі. Коли їх губи стиснулись, Джіні відчула смак солі, а під ним – присмак надії. Поцілунок Луни натякав на міцні обійми за бронею або під сходами, гарячковаті пошепки в приміщенні для віників, ліниві прогулянки в саду, сплітаючи руки. Коли Луна відійшла, її ніжні губи відкрилися в усмішці, тяжкість спала з плечей разом із краплинкою поту, що скочувалася по обличчю та залишала гарний слід від бризок на вицвілій ковдрі.
— Мабуть, ти маєш рацію, — вона сказала, підводячись і беручи руку Луни. — Нумо зробимо декілька кіл навколо фруктового саду, поки не стемніло. Це охолодить нас.
Сонце зайшло за горизонт, відкидаючи довгі тіні, коли Джіні осідлала мітлу, а Луна примостилася позаду неї. Велика спека зійшла, залишивши по собі легке приємне світло. Руки Луни обійняли Візлі за талію, їхні тіла зручно притиснулись одне до одного, їхні пальці сплелися, а губи зімкнулися, наче вони робили це все життя. Джіні підняла свою метлу в повітря, усміхаючись, коли Луна трохи пискнула від радості. Вітер охолодив тіло й розвивав руде волосся, яке лізло в обличчя Лавґуд, сплітаючись з її вологими блондинистими пасмами.
Через хвилину Луна торкнулася плеча Візлі й показала на першу зірку, що мерехтить над головою. Джіні тримала мітлу в рівному положенні, а Луна поклала своє підборіддя на плече дівчини, поки вони милувалися зіркою в компанійській тиші.
— Я люблю дивитися на першу зірку, — прошепотіла Луна, її дихання торкалося шиї Джіні.
Візлі мовчала, але коли вуста Луни торкалися її щоки, то решта її проблем зникали в темряві фруктового саду, що внизу, а над ними підморгував якийся вогник надії.
Комфортне тепло рук Луни підтримувало в тихій поїздці потягом і крижаного холоду, коли вона проходила повз дементора на вході в школу. Коли Снейп устав на початку свята, сильний гнів спалахнув у Джіні, спонукаючи її кидати образи, або прокляття, або виделку – будь-що, щоб протестувати явної неправильності посмоктування гарбузового соку, слухаючи привітання вбивці. Гнів вибухнув, гіркий, як жовч, але до того, як вона могла щось вдіяти, Луна спіймала її погляд, сидячи за столом Рейвенклов. Крихітна посмішка підняла її губи, а світло зірок із зачарованої стелі відблискало в її очах. Джіні витримувала погляд, поки гнів не зник, а потім повільно видихнула. «Я можу зробити це», — пообіцяла вона собі, начепивши усмішку на обличчя, перш ніж узяти миску картопляного пюре від Невіла.
Увесь день вона чіплялася за проблиск зоряного сяйва у своєму спогаді. Це була її промінь надії, коли вона помітила, що в непохитній ефективності МакҐонаґалл з’явилися тріщини, і коли вона побачила Невіла, який виходить із класу Амікуса Керролу з кров’ю, що стікає по його обличчю.
— Він сказав, що цього року ми вивчатимемо прокляття Cruciatus, — сказав Невіла після того, як Джіні затягла його до порожнього класу. — Очевидно, буде практика на студентах, які не будуть слідувати правилам. Коли я сказав, що не робитиму цього, він зробив от це, — Він здригнувся та витер потік крові на щоці.
Слина наповнила рот Джіні і її шлунок вивернуло. Вона стиснула свої губи разом та ковтала, наповнюючи свідомість усмішкою Луни, до поки нудота не зникла.
— Трясця твоїй матері, Невіле, — зітхнула вона та обійняла його. Коли вона відпустила його, її шати були заляпані кров’ю, а в очах спалахнула іскра. — Нумо, я відведу тебе до лікарняного крила.
Коли Джіні побачила антимаґлівські пропагандистські постери, розклеєні по стінах класу маґлознавства, її знову охопила нудота. Вона опустилася на своє місце й глибоко вдихнула споглядаючи за подряпиною на парті та й намагаючись не дивиться на образливі зображення. Коли Луна опустилася на місце поряд із нею, короткий дотик їхніх пальців заспокоїв Джіні.
— Не слухай урок, — прошепотіла Луна, коли Алекто Керроу підійшов до дошки, її очі блищали від дикого хвилювання. — Думай про те, як ми пили шампанське й танцювали босоніж на траві, або про той день, коли ми потрапили під дощ у моєму задньому дворі, або про те, як ти взяла мене політати й ми побачили першу зірку.
Джіні взяла руку Луни й злегка стиснула її, дозволяючи приємним спогадам охопити себе, відволікаючи від похмурої реальності. Голос Алекто Керроу то підвищувався, то знижувався, коли вона пояснювала вроджену неповноцінності маґлів, але Джіні знову відчувала солодкість шампанського на вустах Луни. Урок затягнувся, Джіні пригадала, як Луна хихотіла, відкидаючи мокре волосся зі свого обличчя від дощу. Але коли Алекто Керроу заявила, що вбивство маґлів – це встановлення природного порядку, отрута в її словах пронизала спогади Джіні про слабку мерехтливу зірку та підборіддя Луни, яке притулилося на її плече. Лють та ненависть поглинали її, аж доки груди не стиснулися, серце не забилося болісно й не стало важко дихати.
Коли урок скінчився, Джіні зірвалася зі стільця та швидко побігла коридором, не чуючи стурбованих благань Луни зупинитися. Її розум поринув у відчайдушне бажання втекти, вдихнути свіжого повітря й залишити гірку потворність уроку позаду. Її ступні стукотіли по кам’яній, а студенти розбігалися, коли вона бігла до вестибюлю. Але коли вона прибігла до подвійних дверей, то відчула холодну колючку до того, як вийшла вона на вулицю. Її серце стиснулося, коли вона згадала попередження Снейпа про дементорів, яких вони поставили на це місце, аби вони слідкували за новою комендантською годиною.
— Джіні.
Джіні здригнулася, коли ніжні пальці торкнулись її плеча. Вираз обличчя Луни був безтурботним, наче мерзенний фанатизм уроку не пронизала ауру Луни Лавґуд, що оточувала її, коли вона пливла по житті.
— Мені треба забиратися звідси, — задихаючись, промовила Джіні, і її слова були сповнені відчаю. — Я не можу… — Луна кивнула.
— Я знаю. Ходімо.
Вона взяла руку Джіні й потягла її назад до замку, обминаючи студентів, що йшли на вечерю. Луна мовчала, але тиск її пальців тримав Джіні, стримаюси її бажання втекти, поки вони не прийшло до кімнати до Вимоги. У горлі Візлі піднялося питання, але вона притиснула його язиком, коли Луна повела її повз кімнату, а потім повернулася. Коли вони проходили повз кімнату втретє, двері з’явилися, дівчина усміхнулася, відчиняючи двері та пропускаючи Джіні всередину.
Підлога була пружною під ногами Джіні і коли вона подивилася вниз, то побачила шар моху, крізь якого проглядали ділянки кам’яної підлоги. Дерева тягнулися до стелі, а ніжні ліани обвивали їхні гілки. Коли Джіні торкнулася одного з зелених вусиків, той обкрутився навколо її пальця. У повітрі відчувався запах землі, а легкий вітерець розвивав волосся дівчини. Джіні повернулася до Луни, занадто переповнена подивом, аби говорити.
— Ми не змогли вийти на вулицю, тому кімната вийшла до нас, — сказала Луна. Вона провела пальцем по одній із ліан, усміхаючись, коли вона обвелася навколо її руки.
Джіні здивовано роззирнулася навколо, потім підняла голову догори, аби помилуватися зеленим пологом над їхніми головами. Крізь завісу листя та виноградних лоз на стелю бризкали густі хмари та промені призахідного сонця.
— Ти бачила цю кімнату до цього? — спитала вона.
— Ні, але це те, що ти потребуєш, і ця кімната ніколи не підводила мене, — Луна обережно злізла з виноградної лози й обійняла Джіні, обережно поклавши голову їй на плече. — І подивись.
Під смугою лавандових хмар зблиснула хмара, а моментом пізніше поруч із нею з’явилася ще одна. Коли зірки засвітилися більше, вогник надії знову запалав у грудях Джіні, розпливаючись по тілу, зігріваючи кінцівки та поколюючись у кінцівках пальців.
Емоції стискали горло Джіні, але вона не могла знайти слів, аби сказати, що ці дві зірки значать для неї, тому обмежилася словами:
— Дякую, Луно.
Луна засунула руку в кишеню Джіні, і випадкова фамільярність цього жесту змусила її усміхнутися.
— Цього року все по-іншому, — сказала Луна, її голос долетів до Джіні разом із вітерцем. — Але з нами все буде добре, якщо ми знайдемо спосіб спостерігати, як зірки з’являються.
Вони стояли, обійнявшись, доки сотні зірок не всипати чорнильну стелю, а світлячки не затріпотіли між деревами. Коли вони залишили лісовий притулок і попрямували на вечерю, з бурчанням у шлунках, ці дві зірки сяяли досить яскраво в голові Джіні, аби підтримати її в будь-яких жахіттях, які принесе завтрашній день.