Іван

Назар почав його уникати. Настільки, що першим хто це помітив, став Зубрик - саме він був тим, хто якось приніс в хижу обід та й запитав, чи раптом кішка яка між ними не пробігла. І як навіть Зубрик про це заговорив з ним, то й інші козаки напевне помітили, що щось та й трапилося після того поранення.

Іван і без того розуміє - не всі витримають того, як характерники живуть. Він і сам на це згодився лише для того щоб на Січі лишатися на Назара оберігати, бо й матір, і, як виявилося, сестра його вже у безпеці, і єдиний спосіб з ними поспілкуватися - це його сни, у яких він довго блукає османським табором у пошуках, і як знаходить їх, то ледве десять хвилин має щоб поговорити. Довідатися, чи добре все, чи не варто Назара вмовляти на османів йти, щоби їх визволяти.

І йому боляче бачити, як матір, возʼєднавшись із Маріам, тепер щасливішою здається. Та про давно втрачену доньку вона майже нічого не знала, тож хоче дізнатися якомога більше, все розповісти і почути. А із самою Марʼяною (або ж Маріам) Іван досі намагається порозумітися в ті моменти, коли вона без матінки опиняється перед ним. 

Складно це все, ще й тепер, коли він лишився на Січі, а вся його кровна сімʼя десь у далекім краю, куди він навіть потрапити не може - бо надовго залишати козаків не може. А події останніх днів привели ще й до того, що всі його думки зайняті клятим Назаром.

Назаром, що відводить від нього погляд. Назаром, що звертає з дороги, коли їхні шляхи мають перетнутися. Назаром, який навіть на невеликій за площею своєю Січі вмудряється його уникати і ховатися від нього.

Може це Назара варто було вчити як бути характерником? Їй-бо, очі відводити він навчився, бо варто погляд в іншу сторону спрямувати - і він за мить зникає, ніби марево.

І коли Зубрик задає питання - оте саме, про кішку що б між ними пробігла, Івану перше хочеться йому щось моторошне сказати. 

«Ай бодай би тебе, Зубрик», - думає він про себе, дивлячись у такі самі як і в Семенчика сумні очі. І вже з язика не хочуть лізти прокльони або ж погрози, що буде багато питати - пороблено стане. Бо ж Зубрик сам по собі ніби дитина, а з тим як Іван його іноді опікував, то й взагалі йому за сина. Дарма що віком він не набагато молодший, на кілька років всього, та наївності в нього на цілісіньку Січ вистачить. Як і добродушності, якої у козаків стає все менше з кожною битвою.

- Та… - тільки і може відказати Іван та рукою махнути, але не допомагає - бо уважний погляд Зубрик з нього все ж не зводить, ніби й не боїться вже його моторошної оселі чи вигляду містичного. Ні узори на лиці, ні кажани й пацюки натикані по кутках, ані роздратований погляд його не примушують відступитися.

- Івасику, ти мене вибачай, але від характерника на Січі залежить немало, - він понижує голос і говорить глухо, так щоб як хто підслуховує - не розчув. - А тим більше знаєш нашого кошового. Назарчику без тебе не можна ніяк. Пропаде він без тебе. А ви ото… як діти малі.

І навіть не дивлячись на всю зубрикову добродушність - ніби він і сам такий самий як Семенчик його, спокійний та добрий, іноді лиш дурнуватий - він все ж правий. 

Гірш за дітей вони з Назаром, бо діти почубляться і вже дружать знову. Не хвилюють їх такі складні питання як кохання чи смерть, далеко не всіх в усякому разі.

- От ти Зубрику… будеш ніс свій пхати всюди, то тебе ніякий хрестик не спасе - прокляну як ніби нехрещений ти.

- А й байдуже мені. Аби ви двоє нашу Січ не вгробили своїми сварками.

Іван зітхає. Погроза не спрацювала також, та може Зубрик просто розуміє, що не може він всерйоз щось погане зробити - не йому. Пожаліє. До Твердиславчика ще далеко, довго доведеться себе переламувати аби таким же черствим стати.

- Ти мені скажи, Зубрику. Ти от все життя на Січі провів, то мабуть вже встиг зрозуміти козацьку душу і читаєш її як відкриту книгу.

Зубрик жевріє від гордощів - похвала йому гріє душу чи те що Іван все ж піддався, невідомо. Хоча Іван упевнений, що і те, й інше своб роль відіграло.

- Ну, чую іноді що балакають хлопці, як їжу розношу. Або ж коли вже наливки скуштували потайки і розбалакаються.

Йому це й треба, та як би розмову завести про те що так давно бентежить. Тим більше не має характерник опікуватися однією людиною, не має приорітетів ставити між козаками та оберігати когось більш як інших.

А він… вкотре він думає вже, що характерник помилився, обравши його наступником. І як Зубрик хоче від нього правди, то може отримати її. Хоча б частину, яку Іван вважає дозволеною. 

- От думаю я, що характерник має розуміти всі таємниці душі козаків. І причини бентеги їхньої душевної бачити як ніхто, - Іван зітхає трохи навіть театрально. - Та не можу побачити, що ж так Назара бентежить. 

- Тю, - і одним коротким словом Зубрик знищує його план, бо перебиває, безцеремонно і підло. - Так Назарчик же прямий як двері. В нього на лиці написано усе, і думати не треба.

- Ет, це ти, Зубрику, кошового вже недооцінюєш. Якщо він мене обдурити зміг, точно навчився чомусь.

Зубрик лиш тільки плечима знизує, але не надто вірить у те. Звісно, то не його Назар не раз вже перехитрив. 

- То ти, Івасику, його недооцінив, і вирішив що він за тебе дурніший. Але ж кошовим став, навіть без твоїх підказок. Тож…

І знову Зубрик виявляється мудрішим, ніж здавалось. Мабуть і дійсно недооцінює Іван їх, бо думає що легко обманути. Та от тільки надурити тих, хто тобі довіряє, нескладно. 

- І що ж ти тоді на лиці його побачив? - нахабно питається Іван і дивиться уважно, чекаючи на відповідь. І тепер вже Зубрик почувається ніяково - очі опускає та плечі зжимає, щоб менше стати ніби.

- Так а що тут бачити? Злякався він за тебе.

- Так я ж характерник. Вмерти для мене та ще задачка - вважай я й сам не знаю, як це зробити. І Назару це не раз казав.

- Іванчику, - Зубрик головою качає і посміхається трошечки зверхньо, ніби з дитиною балакає. - То ж не значить, що ми за тебе не хвилювалися. Та що там казати, всі хвилювалися, і бачив би ти які вони бліді всі були, допоки Назар з твоєї хижі не вийшов. Те що ти помер, ми всі розуміли. З тебе стільки юшки витекло, що тільки характерник і вижив би. 

Іван лиш плечами жме, бо це вони вперше таке побачили, а він вже не раз себе похоронив навіть до того як до характерників втрапив. У річці він таки втонув, але пощастило швидко оклигати, бо молодий ще, сил багато. 

Але Царку він не скаже, що водою плив не тому що кізяк, а з іншої, більш моторошної причини. Та краще хлопцям не знати, скільки разів він помирав, ціліші нерви будуть. 

- Але ви всі вже заспокоїлись, а Назар на кожен мій пчих реагує досі ніби я прокляття тими пчихами розношу. Не скажу, що не можу, але…

Іван таємниче шкіриться, але Зубрик все одно на нього як на пришелепкуватого дивиться. 

- Ти, Іванку, з Назаром забагато часу проводив, то сліпотою заразився? Ет, що з тобою балакать, як ти сам не бачиш. Або дурний, бо не хочеш правди визнавати.

- Так, а ну йди вже звідси!

Іван перший-ліпший жмут трав хапає і в сторону Зубрика направляє - залякать хоч трошечки. 

Спрацьовує і Зубрик швиденько до дверей чимчикує. 

- Ти не ображайся, Іванку. Але ну хіба ж так можна собі брехать як ви з Назаром. Він он, дурний, збирає козаків на бій проти поляків, які село сусіднє розорили, досі тобі не сказав щоб вбере…

- Що?!  

Іван вже сам скакує на ноги і відштовхує Зубрика зі шляху, лишає і його, і комору свою, і здоровий глузд, зважаючи на те, що готовий прямо зараз з Назаром бійку влаштувати.

Відкрито він, ясне діло, не лізе - шукай дурних. Ухилятися від ударів Іван став краще, та от і в Назара рука поважчала значно. Тому в покої кошового Іван пробирається крізь вікно і ховається за дверима, вичікуючи. А як чує важкі кроки кошового, то міцніше стискає в руці ножа, знаючи - головне зненацька зʼявитися і від кулака Назара ухилитись. А потім змусити його пояснити, що трапилося, і чому він раптово втратив довіру. Бо ж для Івана приховування майбутнього, най і найменшого, походу заради його безпеки - означає що Назар недостатньо в його сили характерника вірить або йому самому не довіряє. Не дивно, зважаючи на його старі гріхи перед Назаром, та от тільки від характерника приховувати справи Січі - до біса небезпечно. Йому ж потім ці поранення і лікувати, а кошовий хоч і сміливий та сильний, з того світу повертатися не вміє. Та раптом Назара хтось відволікає, і його голос віддаляється, а Іван краєм ока помічає не до кінця закриту шухлядку, що так і манить око. І щось підказує, що варто глянути, що ж там таке. 

А відмовляти своїй інтуїції Іван не звик, тож ножа тимчасово на пояса вішає, а сам крадеться до тої самої шухлядки, відкриває - і матері твоїй Хивря, знаходить карту з позначками, яка точно потрібна для походу, та раніше її не бачив. І варто почути як двері відчиняються, Іван навмисне карту цю витягає і розгортає, ніби роздивляється її в напівтемних покоях, лише свічками освічених.

- Іване?.. - Назар виглядає розгублено, і погляд його бігає від лиця характерника до карти і назад, наче він джура що вчиться перебігати швиденько. 

- О, па-ане кошовий, - Іван широко посміхається і карту вище піднімає, демонструючи сувій щоб доказати - це та сама карта, про яку Назар подумав, і яку приховував. - А я ще думав, мовляв духи мені нашіптують дурниці якісь. Ну не міг же пан кошовий від мене щось приховувати, особливо коли це повʼязано з майбутньою бійкою із ляхами.

Він посміхається, та погляд лишається холодним. Саме розуміння того, що Назар від нього приховав похід, боляче ранить в саме серце - і це навіть не перебільшення.  Івану хочеться раптом вколоти Назара, та так щоб він відчув те саме, щоб розлютився і висказав все як на духу - він як почуття через край ллються, не може слів стримувати і добирати.

- Хто тобі розпатякав? Хлопці? Зубрик? Чи Ігор вирішив мене порятувати? - Назар наближається на кілька кроків, та Іван уважно за ним стежить і відходить, заходячи за стіл. 

- І ніколи ви мені не вірите, пане. Духи, кажу ж, - Іван відсахується коли Назар намагається схопити сувій, а як навколо стола за ним починає гнатися, то мало не танцюючи уходить від різких викидів руки. І в якийсь момент - опиняється достатньо близько до свічки і над нею сувій тримає.

- То що трапилося, пане кошовий? 

- Може у духів своїх запитаєш? - Назар вже починає дратуватися, і дихає так, що тіні ,граючи на його лиці, роблять його вигляд зловісним. 

Та не для Івана.

- Е ні, духи, пане кошовий, плювати вже хотіли на людські чварки. Вони лиш Січ захищати мають, а як між кошовим і характерником ладу немає, то як же можна нашу державу зберегти? Духи мені лиш підказки дають, а не відповіді.

Назар знову тягнеться, хапає пальцями пусте повітря, де тільки секунду назад був сувій.

- То як, пане кошовий, мені варто шукати собі наступника? Я так швидко втратив вашу довіру? Чи віру в мої сили? Господи, всього лиш раз помер, і вже не беруть до бою, ніби це я, а не ви, від рани померти можу легко.

- Не в цьому справа, - гарчить вже Назар і стає, впершись долонями в стіл і стискачи його так, ніби переламати хоче.

- А в чому?

- Ти ж думки читати вмієш,-  пирхає Назар з нервовим, безсилим смішком. - Міг би прочитати і побачити.

Іван брови підіймає тільки здивовано. Невже Назару так важко сказати, що саме його бентежить, тим більше у найбільш довіреній (як не дивно) людині на Січі.

- Я можу. Але потрібно, щоб ви самі це сказали. Кошовий має вміти говорити навіть неприємні, жахливі та болючі речі, такі як «немає тобі віри, Іванку, щоб духу твого на Січі не було». Бо звикнете ще, та от тільки інші ваші думки ніяк не побачать.

Назар виглядає так, ніби зараз знаходиться у найтяжчому бої, а не у власних покоях. Очі відводить, спину напружує, і пальці стискає ніби під ними горло Федьки Орлова знаходиться. Або ж, можливо, Івана.

- То підійди тоді, не хочу через стіл перемовлятися. Карту при собі можеш лишити або у вікно викинути, щоб вивчити.

Іван робить жартівливий реверанс і згортає сувій та за пазуху сує. І обходить стіл, обачно тримаючи руку на руківʼї ножа. 

- Немає тобі недовіри, - зітхає Назар і дивиться то в очі, а то кудись в сторону - на кучері, на полумʼя за спиною, де завгодно, аби поглядом не перетинатися. - Коли ти вмер, я зрозумів, як це - втрачати тебе. І, стій, не перебивай, і втрачати побратимів не так. Це теж боляче, та коли ти помер у мене на руках, мені здалося що я сам помер. Що це я вже не дихаючи на столі лежу, і це мене ховати будуть, і…

- Назаре, ти боїшся мене втратити? 

Той киває, і в світлі свічки на його щоці, брудній від пилу, яскраву доріжку прорізає сльоза.

- Брате, та я ж…

- Не можеш вмерти, знаю, - і голос у Назара тремтить так, що Іван вперше за довгий час не дозволяє собі стриматися. Він кладе долонь на щоку Назара, стирає сльозу і дивиться. В світлі, пронизані болем очі, які Назар намагається відвести в сторону. Намагається відвернути голову, та Іван вже не може спинитися і кладе другу руку на щоку Назара, ту що від сліз не мокра. Тримає його і не може надивитись, не може не думати про те, що навіть перед смертю дивувався тому, який же Назар насправді… неймовірний. І як хотілося безкінечно довго дивитися йому в очі. 

- Зупини мене якщо ти цього не хочеш, - попереджає Іван і наближається до назарового обличчя. - Та я певен що правильно прочитав твої думки. 

І Назар тупо дивиться на нього. Всього кілька секунд, та вони здаються вічністю, тягнуться мов та смола. Але варто йому зрозуміти, що Іван не жартує, не сміється над ним - не цього разу, і він непевно, ніби вже не дорослий чоловік, не козак, не кошовий, а хлопчик простий, торкається долонями боків Івана. 

- Не вкрадеш у мене нічого? - сміється Іван йому в самі губи. 

- Це ж ти злодюжка, не я. 

І він тягнеться ближче і нарешті цілує. Ніжно, мʼяко, ніби боїться злякати. Ніби перед ним не моторошний характерник, а тендітна дівчина, що розсиплеться, як її міцніше стиснути в руках. 

І якщо очікування цілунку тягнулося довго, то він сам пройшов занадто швидко, ніби лише мить зайняв в усьому часі.  Та судячи з того як пекло губи від того як Назар кусав їх - легенько (та Івана від цього в жар кидало), тривало це зовсім не мить. 

- То ти теж злодюжка, - по-дурному сміється Іван і притискається лобом до назарового. 

- Чому це?!

- Та як же, а серденько моє хто вкрав?