- Назаре!
- Пане кошовий!
В покої Назара вривається мало не цілий натовп з козаків на чолі з Ігорем та Зубриком. Що дивно, бо обидва ставляться до нього з відповідною шаною, особливо при інших - джура не має кричати на кошового щонайменше, а Зубрик взагалі рідко до нього заходить. Та й усі на Січі знають, що як в денний час Назар не виходить подивитися на тренування, значить у нього важливіші справи. Зважаючи на те, що не так вже й давно до них прибув посланець з якимсь важливим листом, то й не дивно.
До того ж, Назар ще йдуже роздратований, бо Іван мав до нього зайти й з перекладом допомогти - як на перекоти-поле він надто розумний та освічений. І мови різні знає. Тож його допомога значно спрощувала переклад і формулювання відповіді будь-яким союзникам, бо чи то духи йому шепотіли, чи сам він швидко вловлював нові знання, але не міг Назар без його перевірки бути певний в тому, що все правильно написав.
Іван не явився, бо вчора мав йти кудись. Куди - напевне не сказав, лиш як завжди лукаво посміхнувся та ніж вістрям в землю увігнав перед тим, як обернутися вовком.
- От вовчара клятий, - бурмотів кожен раз Назар як це спостерігав, бо кожен раз це вістря ніби в його серце встромлялося від розуміння, що він єдиний, хто може це спостерігати.
Єдиний, кому Іван цю привілею дав і довірився настільки.
Назар завжди стискав міцно його гаманець і хрестик, загадку якого розгадав якось випадково, і довго дивився як сіра шерсть під місяцем виблискувала. А потім йшов і всю ніч крутився, відганяючи від себе навʼязливі думки та перестороги.
Він заборонив близ Січі вовків вбивати, та не міг заспокоїтися, бо знайдеться ж якийсь мисливець чи лякливий селянин, чи собак свора…
Тому й являвся потім Іван перше до нього, стукав легенько у вікно, та на очі не показувався. Казав, що виглядає не надто чарівно, і як Назар його побачить, то одразу розлюбить і з Січі вижене.
Він казав це жартівливо, підморгував або ж ковзав долонею по руці Назара, що вмить в кулак стискалася сама собою. Не тому що вдарити хотілося.
Точніше вдарити хотілося, та не Івася, а себе самого - за думки, яких Назар не міг позбавитися.
- Назаре, там…
- Я ж просив не турбувати мене, - злісно гаркає Назар, ще не встигши навіть погляд підвести, але варто подивитися в перелякане лице Ігоря, він підхоплюється. - Що сталося?
Ноги самі несуть його до брата, а погляд оббігає його в пошуках поранень.
- З тобою все добре?
- Не зі мною… - Ігор ніби закляк, він ледве говорить, і доводиться його легко струснути щоб до тями привести. - Там…
- Івась! - кричить Зубрик.
І одного імені вистачає, щоб Назар, навіть не вдягнувшись як подобає, забувши шаблю біля столу, побіг слідом за Ігорем.
- Що з ним?
В сінях його зустрічає блідий як побілена стіна козак з колишнього Тарасового куреня.
- Пане кошовий…
Назар зупиняється, але варто заглянути йому за спину, відштовхує кремезного ніби дуб чоловіка вбік. На підлозі лежить Іван, і з боку в нього стирчить стріла.
Назар дивиться на нього і каменіє на місці, бо кров з рани все ще рідко крапає на підлогу, рідко вкриту соломою. Іван дивиться вгору сліпим поглядом, та вловивши важкі кроки, посміхається через силу.
- О, Назарчику… - він кашляє кілька разів, і від цього кров ніби прискорюється, швидше витікає з нього разом з життям. - Ти куди так біжиш, трапилося що?
- Хто?.. - Назар розвертається і вихоплює поглядом того самого козака.
- Пане кошовий, та я зранку на варті стояв, а тут до ходу якийсь вовк крадеться, - говорить він ніби вже встиг напитися після того що зробив.
- Я ясно наказував - якщо вовк просто йде - не нападати, не стріляти, і не вбивати.
- Так відки я знав що…
- Його в холодну, а Івана до хижі. Трясця вашій матері, вирішили Січ без характерника лишити?
Іван його схвильованість не розділяє і лиш сміється.
- Забув, Назарчику, характерника так просто не вбити.
- Мовчи мені. Несіть, ну!
Варто їм покласти Івана на стіл, з якого Ігор встигає обережно прибрати всі пляшечки та трави, Назар всіх виганяє. Ігор, Зубрик та Царко з Красулею затримуються, мнуться біля дверей, але Назар кидає на них такий вбивчий погляд, що навіть вони наввипередки, штовхаючись, вискакують і двері за собою голосно захлопують.
- Ти мені обіцяв не ходити вовком як сонце зійде, - тепер Назар вже гарчить на Івана, наче з них двох на вовка саме він перетворюється. - Як мені тебе лікувати тепер? Без тебе ж…
Він замовкає, бо голос раптом кришиться як порцелянова чашка під важким чоботом. А сліпий погляд темних, майже чорних очей Івана, лиш примушує руки опускатися. Як Січ буде без Івана? Як він буде без Івана?
Ні-ні, не на часі зараз себе жаліти, допомогти треба, кров зупинити і рану перевʼязати.
- Не спіши ти, - голос у Івана слабкий і хрипкий, і якби в серце Назара куля потрапила, біль меншою була б. - Головне обернутися встиг, він мене в стрибку підстрелив. Бо вже б носив хтось мою вовчу шкуру на собі.
Іван пирхає, але навіть не гострить, коли Назар з нього ту саму шкуру та просякнуту кровʼю рубаху знімає, лише очі закриває.
- Івась, на мене дивись, чуєш?
- Моя воля, я б із тебе очей все життя не зводив, - бурмоче Іван, та все ж глядить на нього пронизливим поглядом. Він ніби наскрізь бачить, і здається, що перед ним Назар стає меншим навіть за Ігоря, таким же непевним як той коли іспити для джур проходив. І руки тремтять, коли він стрілу витягає, промиває рану та дістає з вогню розпечений ніж. А Івась все дивиться, уважно і не моргаючи майже, поглядом ніби розкриває всі його думки і Назару лишається тільки сподіватися, що характерники не вміють взаправду думок читати.
- Т-ти… ти пробач, - випалює Назар, притискаючи лезо до Іванового боку.
- Та най би тебе чорти вхопили, - кричить від болю Іван і згибається, але від того йому ще більше болить, і Назар на сором свій бачить його сльози. Він думає, що тому покидьку тиждень в холодній буде мало за це.
- Які тобі трави потрібні, зілля, що? - питає Назар, долонями охопивши мокре від сліз і поту лице Івана.
- Та скільки тобі говорити, Назарчику. Я характерник. На мені заживе… - Іван посміхається і ледве чутно видихає, - як на собаці.
Назар плескає його по щокам, а потім схиляється нижче, вухом повертається, сподіваючись лиш почути дихання. Хоча б слабке. Хоч натяки на нього.
І серце завмирає, як перед падінням у прірву.
- Не дихає…
В двері стукають несміливо, але він сидить за столом непорушно, як та статуя, і гіпнотизує поглядом іванове тіло.
Стук повторюється, і Назар жбурляє в сторону входу якусь посудину. Він витирає сльози, що так і хочуть по щокам скотитися і на стіл впасти та з івановою кровʼю перемішатися.
- Назаре…
- Геть звідси!
Він втрачав побратимів, звісно втрачав, та Івана втрачати болісніше за всіх. Ніби від нього наживо шмат відірвати намагаються та іржавою пилкою по ранах водять.
Коли хтось знову стукає, Назар вже хапає якусь пляшечку і хоче кинути слідом за посудом, але його раптом хапають за запʼясток чіпкі пальці.
- Та тихо ти, я це зілля три дні настоював…
І на секунду здається, що він марить. Не може цього бути, він же сам чув, що серце у Івана вже не билося, і не дихав він. Не може бути.
- Не може… - вторить своїм думкам Назар.
- Я ж тобі казав. І чому ти мені ніколи не віриш? - сміється Іван, і голос у нього вже інший. Не слабкий, не схожий на передсмертний хрип.
Лиш трохи тихіший ніж зазвичай.
- Ти у мене на руках помер тільки що.
- Не вперше, - Іван обережно підводиться і знизує плечима. - Ти просто не бачив цього. І я сподівався, не побачиш.
Він мало не вперше виглядає щиро винуватим. Бо знову приховує забагато. Знову недоговорює і бреше, вивертається як той вуж на пательні.
- Але якби знав, що ти за мною так побиватимешся, - і тепер вже Назар впізнає його. Івана, який сміється, залицяється до всіх дівчат і з якоїсь неясної причини - до нього теж. - Ти не кори себе так, я ще планую трохи пожити.
І пальці Івана, що весь час обережно стискав руку Назара, торкаються тепер його щоки та витирають щось. Тільки потім Назар розуміє, що одна-єдина сльоза його зрадила, і він видав, наскільки його знищила сама думка про те щоб втратити Івана.
- Та це я від трав твоїх, очі виїдають, - бурмотить він і сіпається, щоб відвернутися. Але пальці у Івана надто чіпкі, хапають його і не дають голову повернути.
- Звісно від трав, пане кошовий.
І неймовірно дивно не бачити на його лиці лукавої посмішки чи прищуру в очах.
- Вам би руки від моєї крові відмити, - Іван відводить погляд і зістрибує зі столу, наче не він тут ледве годину тому помер. - Сидіть, пане кошовий, я допоможу.
Назар не може не дивитися на те, як Іван перевдягається. І не може не корити себе за це.
А Іван, відвертаючись, хитро посміхається, бо хай він думки читати і не може, але з Назаром це й не потрібно. В нього все на лиці написано.
- Я теж, пане кошовий, - говорить Іван, розвертаючись.
- Я нічого не казав.
Назар спантеличено дивиться на нього, і в голові вкотре проноситься таємниче красулине «характерники думки читати вміють». І рясно червоніє, коли Іван торкається пальцями скроні. Бо як на вовка перетворюватися може і не вмирає, хтозна… може й думки його для Івана - ніби відкрита книга.
- Ти не казав. Та я почув.