– Сулеймане, – Гюррем тихо вступила в покої. Без запрошення, без дозволу, без зайвих слів. Темна ніч заглядала у вікна, зірки сяяли, прохолодне повітря заходило з балкона і кидало в дрижаки. Та це було зайве. Сулеймана і без того трусило.
Він окинув її швидким оком – повністю вдягнена. Звісно, у сукню без золотих ниток, вона так поспішала, що не вдягла прикрас, скуйовджене волосся лежало плечах. Мабуть, злі язики підняли її з ліжка. І привели сюди. До нього. Сулейман знову втупився в стиснені руки. Звісно, вона прийшла. Як вона могла це пропустити?
Кати вже внесли тіло Ібрагіма з гарему. Сулейман уже не спав, коли у сусідній кімнаті тупотіли ноги варти. Він чув шум. Чув, як тіло впало на підлогу. Його друг. Його брат страчений. Всередині все тремтіло і рвалося від болю. Ну нащо вона прийшла?
Султан дивився на неї лиш мить. Хотілося розізлитися, вигнати її геть. Бо він знав, що Гюррем не розділить його жалобу. Звісно, він знав про ненависть між нею й Ібрагімом. Знав, що вона смикала за ниточки, знав, що підносила йому усі гріхи Ібрагіми на позолоченій таці. Хотів би розсердитися і прогнати її. Але, як не шукав, не знаходив її провини. Ніхто не примушував Ібрагіма бути тим, ким він став. Не вона вкладала ці зухвалі слова в його голову, не вона робила всі ті безглузді вчинки. Було б легше, якби він розгледів у ній хоча б натяк на радість. Полегшення. Азарт перемоги.
Але ні. Гюррем була шокована і налякана. Стояла там, у дверях, не тому, що боялася його гніву. Вона боялася його. Того нового чоловіка, який поставив обов’язок попереду власних почуттів. Сулейман знав, що зробив крок у прірву цієї ночі. Тепер поллється кров. Багато крові.
Вони мовчали. Сулейман згорбився і роздивлявся свої руки. Холодне повітря з Босфору обпалювало і паралізувало. Він хотів кинутися вперед. У води Босфору. Змити з себе печаль і провину. Не відчувати більше нічого. І коли легені раптом судомно стиснулися, коли холодне повітря лише жалило і відмовлялось проходити в легені, він судомно стиснув груди й підвів погляд. Подивився на те, що завжди його рятувало. Глянув на неї.
Лише кілька секунд. Щоб вона встигла помітити порожнечу в його очах, щоб зрозуміла, що Сулейман, великий султан, прямо зараз почувається безпорадним хлопчиськом, який не може впоратися сам. Все-таки Гюррем могла впоратися з гаремом, з ворогами, з інтригами. Вона завжди вміла впоратися з ним, м’яко повернути й домогтися того, чого хотіла. І в цю ніч султан бачив її справжньою. Згадував усе, що вона зробила, вгадував усе, що вона ще зробить. Кохання часто затуляло йому очі. Але тієї ночі у холодному повітрі і шумі Босфору маски впали та стерлися. Він почувався чудовиськом. І вгадував у Гюррем когось дуже схожого на себе.
Тому він підняв очі й майже втопив її у своєму відчаї. Бо думав, що вона відсахнеться. Що Гюррем злякається його порожнечі та втече. Не може ж вона бути аж такою вправною, це ж не наложниць зживати зі світу. Щоб дістати султана з безодні, немає таких сил. Навіть у неї.
Так, вона боялася. У очах Гюррем світилося щось хворе. Сулейман тієї ночі помер і переродився в когось іншого. У когось, хто наробить ще багато бід.
Дорога тканина зашурхотіла. Гюррем зрушила з місця. Сулейман заплющив очі й зробив ще один судомний вдих. Знав, що коли вона піде, навряд чи знову зможе вдихнути.
Ляснули двері.
Холодне повітря перестало вриватися в кімнату, а шум Босфору притупився. Шурхіт дорогої тканини не зник. Гюррем підійшла. Не наважилася сісти поруч, а знову завмерла над ним.
– Мені шкода, – тихо сказала вона. Сулейман розплющив очі. Гюррем опустилася на одне коліно і дивилася – сміливо і впевнено. Так, у неї всередині все переверталося, але вона не ховала погляд. І в той момент Сулейман зрозумів. Вона знає. Знає, як це, звалювати на себе гріх, який не дасть заснути вночі. Знає, як це, чути останні секунди людини. Життя, що забрали через тебе.
– Ти його ненавиділа, – він не звинувачував. Просто казав правду, ту, яку вони обидва знали.
– Я не казала, що мені шкода його, – Гюррем нарешті відкинула останні сумніви та вчепилася в його руки. Вгамовуючи тремтіння. Забираючи на себе частину тягаря, що притискав його до підлоги й відбирав повітря.
– Йди, Гюррем. Не лишай дітей, – жінка не ворухнулась. Вони обидва знали, що прислуга дасть раду з дітьми. Сулейман лише хотів відіслати її. Хотів прикинутись, що його слабкості не існує. Адже він має робити так перед усіма підданими. Він сам стратив Ібрагіма. Зрадників не оплакують, за ними не журяться серед ночі, через їхню смерть не відчувають провину.
– Хай це буде мій гріх, – сказала Гюррем, привертаючи увагу. – Переклади це на мої плечі, Сулеймане.
– Іди, – гаркнув він у відповідь. Гюррем ніколи не суперечила цьому тону. Вивчила, що він султан, як своє нове ім’я, і корилася (Сулейман знав, що вона завжди скориться, схилить голову, навіть якщо буде тисячі разів не згодна) Але ця ніч перевернула світ Сулеймана з ніг на голову. І Гюррем, що нюхом відчувала владу, знала, що сьогодні, у крижаному повітрі з Босфору, може не коритися своєму султану. Не для того, щоб вибити чергову перемогу, не для того, щоб вижити. А щоб витягти його, Сулеймана, із темних вод власного відчаю.
– Я знаю, що ти не повіриш моїм словам, але ти вчинив правильно. Ти можеш думати, що це через нашу ворожнечу, але це правильне рішення. Це вже не між нами, він перейшов межу…
– Я знаю, Гюррем! – гримнув він і люто зиркнув прямо в очі. – Я знаю, що він робив. Знаю, що ти коїла весь цей час. Я, може, і закривав очі. Але з мене неможливо зробити дурня.
– Ти знаєш, скільки я коїла, – згодилась вона і поцілувала скоцюблені пальці, які чіплялися за неї відчайдушно. – Хай усе це буде моя провина. Я зроблю це для тебе. Для наших дітей. Моє життя належить тобі, Сулеймане. Тільки тобі.
– Як ти засинаєш ночами, Гюррем? Як тепер засинати ночами мені? – він поглянув їй в очі. Щиро і втомлено. Вона тільки стисла губи й ще раз поцілувала його руки. Змовчала. Але не сховала погляд. Не засоромилася, не намагалась заперечувати. Лише вп’ялася в нього очима і погладила напружені пальці.
І Сулейман теж замовк. Вдивився у її очі. І зціпив зуби, пожалкував, що не можна забрати слова. Він знав, чому, завжди знав. Тому і дивився крізь пальці на усі її вибрики. Згадав свої кошмари. Тіла своїх дітей у білих саванах. Згадав налякані очі коханої, коли він отямився після довгої хвороби.
Сулейман був іншим. Він був султаном, а отже ніколи не боровся за своє місце. Він підтвердив, що вартий того, що належало йому за правом крові. Став чудовим правителем. Однак ніколи не вигризав собі шлях до трону. Гюррем же знала, як це – боротися за життя. Брала на себе таке, на що б Сулейман не наважився. На мить він відчув холод і вологу на її пальцях. Але видіння крові швидко зникло. Він знав, якби вона не боролася – не сиділа б тут. Він знав, що без цих жертв їхні діти були б мертві.
– Так, це все я, – прошепотіла вона і поцілувала його руки. – Віддай мені свої гріхи. Хай це буду я…
Світанок зайнявся десь над Босфором. Але вони цього не бачили. Холодне повітря почало прогріватися ласкавим сонцем. Ніч закінчилася, побігла геть і понесла із собою звістку про загиблого пашу, великого стратега і сина рибака Ібрагіма.
Сулейман схилив голову на плече коханої. Можливо, коли займеться ранок, він зможе задрімати.