Книга 1: «Повернення»

«Життя - як гарно написана книга,

яка може здивувати

будь-яким сюжетним поворотом».

 

Уривок з щоденника Арміна Арлерта, 

відомого поета та головнокомандучого.

1. Жан: «Емоції»

Крюк ППМ Мікаси увійшов у стовбур дерева, неначе докторська голка в тіло людини. Дівчина розігналася, дістала лезо з ножен та вправно стрибнула на титана, котрий не звертав на неї уваги та все біг до стіни.

Аккерман дихнула на волосся, щоб чуб не ліз до її очей, і штрикнула нею прямо у слабке місце цих великих створінь. Велетень одразу впав, проїхавшись по інерції іще невелику відстань. Пар пішов із рани чудовиська. Могло здатися, що вона ось-ось закипить, але титан лише посміхнувся, неначе був вдячний та радий, що його інстинкти з’їсти людину більше не повернуться, і що він сам нарешті загине.

Раніше всі трьохметрові титани були повільними. Але це ще тоді, коли навіть гуркіту не було і елдійці на острові не знали про існування інших країн. Зараз же, через чотири роки після…

…

…

Після смерті Ерена залишилося мало титанів, так. Але вони є. І кожен - унікальний.

— Гей, Мікасо! - почула Мікаса голос Жана, і на її обличчі з’явилася посмішка, - то от ти де. Ти в нормі?

— Так, звісно, - відповіла дівчина, посміхнулася, ніби все дійсно було в порядку та спустилася з титана до Кірштейна. Той обійняв її за талію, у відповідь отримавши поцілунок.

Нічого більше не сказавши, пара почала спостерігати за тілом вже мервтого титана. Все його тіло поступово випаровувалося, і сонячні промени яскраво освітлювали його, немов це божество.

— Мікасо, - порушив тишину Жан, як тільки труп повністю зник і хмари знову сховали тепло сонця, - тут я тобі дещо приніс.

— Що саме?

Жан нічого не відповів, а лише дістав із своєї сумки через плече конверт.

— Це від Хісторії? - здивувалася Мікаса, побачивши королівську печатку.

— Мабуть, що так, - кивнув Кірштейн, - якось це дивно, тобі не здається? Не спробувала з нами хоч якісь з’язки тримати, як старі друзі, а тут на тобі…

— «Люба Мікасо, - почала читати дівчина, - сподіваюсь, що все гаразд. Нажаль, через велику кількість справ я була не в змозі поспілкуватися з вами чи хоча б написати листа, але наразі я повинна терміново з тобою зустрітися. Це буде не офіційний візит, тому урочисту зустріч робити не потрібно. Завітаю я до вас сьогодні. До зустрічі… Твоя подруга Хісторія Рейс».

— Дякую, Жан, - кивнула Мікаса, сховала конверт до свого кармана та сіла на коня. - Сідай.

— Мікасо, - Жан поклав руку на голову, - пробач, але мені терміново треба тобі дещо сказати.

— Що?

— Будь ласка, припини жити минулим, - сказавши це, через сором він одразу опустив погляд на зелену траву, наче йго увагу привернуло щось взагалі інше.

— Жан.

— Що?

— Сідай. Поїхали додому.

***

Жан кохав Мікасу. Дійсно кохав, коли робив пропозицію, дійсно кохає й зараз, але з кожним роком Аккерман неначе перетворюється на звичайного манекена, що ставлять в магазинах заради демонстрації нового одягу. Емоції поступово покидають її, і що він тільки не намагався зробити з цим - та ніяк не реагувала. Кірштейн не тупий - він одразу бачив, як вона тільки робила вигляд, що щаслива, і ця посмішка її, яку вона показує лише, щоб задовольнити свого чоловіка, і поцілунок лише як забов’язання між коханими.

Як же від цього я вже втомився. Але я не покину її. Я буду намагатися завжди прибрати її беземоційність і створити те, чого вона вже давно не відчувала - радість.

Кожен раз собі казав це Жан, і кожен раз не спрацьовувало.

***

Ворота стіни піднялися з величезним гуркітом. Земля затремтіла, це відчувалося навіть сидячі на коні. Після Гуркіту королева Хісторія Рейсс наказала побудувати нову на випадок, якщо країна під назвою Марлі чи інша буде намагатися знову атакувати острів. Хтось був незадоволений, але більшість все ж таки підтримали її вибір, тому що паранойя була майже в кожного елдійця. І дали назву цій стіні - Рейс, в честь засновника. Там, де колись була стіна Роза, наразі стіна Браун, а центральні, в минулому що мали назву Сіна, тепер стіна Емір (і, як здогадувався Кірштейн, це ім’я вона дала стіні далеко не в честь саме прародительки).

Як тільки кінь опинився одразу в стійлі, Жан та Мікаса увійшли будинок.

— Сюрприз! - неочікувано прогримів крик багатьох людей.

Шокована Мікаса оглянула всіх, кидаючи ключи у карман штанів. Дорослий Армін Арлерт з трирічною донькою на руках, біля якого стояла Енні. Райней, що стояв в тіні. Прийшов навіть капітан Леві, який тільки за допомогою дива знову може ходити без костилів. Але більш за всіх її здивувала королева Хісторія.

— Привіт усім, - здивовано привіталася Аккерман, - а що… Що за свято?

— Тільки не кажи, що ти забула про власне день народження? - запитав Армін, передав доньку Енні та відкрив шампанське.

— Дійсно…

Тільки зараз Мікаса згадала про своє свято. Вона навіть не замислювалася про святування, і побачити стільки друзів для неї було неймовірним подарунком.

— Мікасо, - вийшов із тіні Райнер, - нам Жан розповів про твій стан, тому хоч раз не думай про роботу. Просто відпочінь.

— Я не проти, - кивнула Мікаса, і взяла простягнуту Арміном келих із шмпанським, - Жане, це ти всіх покликав? - глянула вона одразу на свого чоловіка.

— Так, - відповів той, - я сподівався, що хоч це викличе в тобі радість.

— Дякую тобі велике! - Посміхнула та обійняла його. В цей раз Жан не бачив і не відчував якогось фальшу. Схоже, в нього нарешті вийшло виконати те, що так давно намагався зробити.

***

Всі гості з радістю спілкувалися між собою, як тоді, в давнину, коли кадетський корпус ще існував. Нарешті Жан може оглянути кожного.

Його погляд спочатку впав на Енні та Арміна. Обидва змінилися максимально, як це було можливим. Арлерт нині настільки нагадував молодого капітана Ервіна, що якби господарь дома не знав, хто зараз перед ним, подумав би, що це воскрес тодішній головнокомандувач. Він став більш чоловічнішим. Енні же навпаки, сховала те, що колись була солдатом і тепер нагадувала справжню жінку, а не машину-вбивцю: червона сукня та довге волосся нижче плечей Жан ніколи не сподівався побачити на Леонхарт. Їхня донька своїм загостреним лицем більше схожа на мати, однак колір очей та ніс точно від свого батька.

Райнер же навпаки, не змінився зовсім. Його спітнілий запах та заросле лице за всі ці роки нікуди не зникли, хоча Жан прохав прийти охайним. Той спілкувався на даний момент із капітаном Леві, який також мало чим відрізняється, лише шрами з’явилися та сиві волоси, через які той комплексує більше, ніж колись за свій ріст.

— Тобі треба помитися, Райнере, - почув Кірштейн їх розмову, - ти ж знав, що я тут буду, а я безлад не буду терпіти.

— Пробачте, капітане Леві, - проковтнув ком в горлі Браун, сподіваючись, що з цим зможе проковтнути і свій страх.

І останній із гостей, кого він хоча й не кликав, але вона прийшла все одно - королева Хісторія. Вперше Жан бачив її без охайної сукні та корони. Замість цього одягу вона була вдягнена у білу сукню та звичайні штани.

Нащо ж ти прийшла, Хісторя Рейс?

***

Про це Жан так і не дізнався. Ближче до вечора всі гості пішли, подякувавши за запрошення. Ця зустріч потрібна була не тільки Мікасі, як він побачив, а всім їм. Після зачинення дверей Кірштейн захвилювався. Він подумав, що знов, після зникнення друзів, знов побачить той кам’яний погляд, але ні. Посмішка до сих пір була на її обличчі.

— Мікасо, ну що ти робиш? - підійшов до дружини він. Та стояла на кухні та мила посуд.

— Прибираюся, а що?

— Це твій день народження, тож іди відпочивай у кімнату. Я все зроблю.

На диво, але та послухалася Жана. З хитрою посмішкою, якої Кірштейн ніколи на ній не бачив навіть ще при житті Ерена, вона піднялася на сходах прямо до кімнати.

— Коли-небудь ці Аккермани доведуть мене, - похитав він головою, звернувшись до самого себе.

В голові Жана одразу згадалося, як він зробив пропозицію своїй тепершній дружині: був гарний захід сонця, який, здавалося, запалював своїм відображенням море. Тоді вони їхали на кораблі за переговорами до якоїсь із країн і заздалегіть попросив друзів не виходити на верхню палубу. Вони стояли обидва на носі наводного транспорта. і тоді Кірштейн встав на коліна та показав кільце дівчині. Та погодилася.

Але до сих пір він вагається: чи та не шкодує через цей вибір? Він знав, стовідсотково, що про Ерена та згадує завжди, навіть коли казала «Так». Вона думала, чи зрадує тодішнього свого коханого, але чи не хоче вона, аби тоді щоб вона не погоджувалася?

— Жане, - голос Мікаси з другого поверху одразу змусив його припинити течію думок.

— Га?

— Підійди, будь ласка!

Піднімаючись по сходах, Жан витирав руки та все думав: що ж Мікаса хоче? Сподіваюсь, нічого страшного, але…

…

…

На ліжку лежала Мікаса. Повністю гола, без одягу, без ковдри чи ще чогось. Пальцем вона кликала чоловіка до себе. Але більш за все його приваблювала ця посмішка. Посмішка, якої він так жагав.

Думки знов припинили йти до голови. Вони йшли до іншого місця, прямо туди, униз. Жан зняв рубашку і приєднався до коханої. Він відчував її збуджений подих, і вони з’єдналися в одне ціле.