Лише коли завмирає світло

Легко бути слабким.

 

Жити в повному невіданні, пропускати все крізь вуха, грати в мовчанку та хованки від правди. Легко бути таким – у бездоганному, індиферентному спокої, а головне – не обізнаним.

 

Ось тільки боротись нелегко.

 

— Ти як? Як справи із кафе?

 

 — Та якось ніяк. — відповідає тьмяно Хьонджин, затягуючись димом і блаженно видихаючи його, коли не сильно закидає голову. — Начальство тисне. Мінхо геть сумний який ходить, не бачиш?

 

Запах цигарок клубочиться поруч із Хьонджином, коли той повертає голову до Фелікса.

 

— Я за Мінхо не спостерігаю. — схиляє голову Фелікс. — А ось за тобою так. Щось трапилося?

 

Хьонджин трохи зависає рукою. В

А потім відмирає, швидко ляскаючи віями.

 

 — Та прилетіло до сусіднього будинку вчора, ти, мабуть, вже бачив. О другій годині ночі. Вікна дивом уціліли. А от люстра на кухні – ні. Але це нічого.

 

— Головне, що ти живий.

 

 — Та й що з того? — Хьонджин нахиляється корпусом, спершись ліктями на коліна. Струснув волоссям, але вітер все одно зробив так, щоб воно закривало йому об’єктив чорновою пеленою. — Інші ж помирають. До сих пір.

 

Косяк догоряє в руках. Вистачить ще на три рази, якщо не менше. На різнокольорових плитках доріжки виблискує під холодним промінцем зорі розмитий шар ожеледиці. Світанок — тихий і в своїй манері спокійний, не віщує лиха. Здається навіть, що все буде добре.

 

Обов’язково буде, навіть якщо надія вже давно вичерпалася і сховалася під каменем у склепі.

 

На світанку непомітно думається, відчутно хочеться мріяти, теоретично і … метафорично: нічого у світі катастрофічного не відбувається. Поки ковзає світанок коробками-будинками. Вона, ця неприємна війна — густий міраж. Думається так багатьом, але винятком у своїй подобі завжди є Хьонджин.

 

У тіні на сходах у якомусь під’їзді біля кафе Гірький сховалася відносно велика миша — у неї безпринципно залиті кров’ю очі.

 

Від чого?

 

Несправедливість — це її вина.

 

У тіні на сходах у п’ять сходинок Фелікс витягає затеклі ноги.

 

 — Я також практично не можу вплинути на цю ситуацію. І це нормально. Ну, як нормально… Не треба себе за це докоряти. — видихає Фелікс, нервово бавлячись своїми бейджиками на болотяній сумці-контейнері.— У всіх свої життєві лінії. І нікому не вирішити, коли вони мають обірватися.  

 

Хьонджин спостерігає як Фелікс робить паузу і, повертаючись обличчям, його висвітлює сонечко — він усміхається сумно і навіть здається, що його очі на мить зникають. І він як завжди має рацію. Як би прикро не було це усвідомлювати. 

 

— Це не означає, що треба ставитись до цього простіше.— продовжує він.— Це означає цінувати себе і чужу смерть за свободу. Це означає не звинувачувати себе за ту ситуацію, яка б все одно трапилася, незважаючи на те, міг ти в неї втрутитися чи ні.

 

Хьонджин дивується, як можна так легко говорити про це з посмішкою. Знає, що він посміхається не тому, що це звучить смішно, а тому, що хоче його втішити. Але як би сумно це не звучало і хоч би яким чином не подавалося в суспільстві — це була правда. Найчистіша, навіть не вишколена, зі своїми вадами, правда. До якої багато хто вже звикли, а ось Хьонджин чомусь пройшов повз.

 

— Так, однак, — Хьонджин, підібгавши губи, скинув попіл сигарети біля своїх черевиків. Подивився кудись задумливим поглядом і знову повернувся. — Нічого не можу з собою вдіяти, от і дратуюсь. 

 

 — Все буде добре, Хьонджин.— заспокійливо говорить Фелікс, торкаючись його плеча, показуючи і вселяючи навіть йому трішки свого умиротворення.

 

Все буде добре.

 

Буде. Обов’язково буде. Поки вони не легкі на підйом, поки їх диски очей справді наповнюються цілком виправданою кров’ю – поки є боротьба за це «все буде добре». Вона не згасне і навряд чи пхикатиме і скиглитиме від болю. Доросла розсудливість все ж таки часом поступається непокірній підлітковій душі, що готова неввічливо рвати і метати, а не стурбовано чіпати траву.

 

Знову хочеться бути дітьми з незгасною надією на порятунок, що розсипано порівну в кишенях.

 

Їм, борцям за справедливість, знесло б голову.

 

*** 

 

— Більше менш добре, так? — Мінхо розставляє руки на боки. — Тільки бери та працюй.

 

Мінхо з Хьонджином оглядають приміщення. Не вперше, але вже із змінами в наявності. Двері були замінені на більш стійкі з дерев’яним покриттям, на них із зовнішнього боку вже висіла табличка «Зачинено-відчинено», підвіконня вікна показував тільки кактус Мінхо, який той забрав сюди під власною ініціативою. Дорі, очевидь, не сподобалися зелені голки.

 

Все ж таки, завдяки довгим зусиллям тут нарешті стояли навіть меблі, але все по дрібниці: прилавок, кавоварка, маленький диван під вікнами. Роботи все одно непочатий край.

 

— Це що? — крутить Хьонджин у руках білу коробочку біля стійки. На ній так привабливо сяяли кнопочки, що Хван просто не міг пройти повз щось яскраве. Він крутить її, роздивляючись, і сідаючи на диван, не бачачи крім знайденого предмета нічого іншого.

 

— Службовий роздатчик інтернету. Навряд чи працює, але…

 

— Крута штука! До речі, чому ти не хочеш привести сюди Джісона?

 

Мінхо неприємно зависає.

 

Джісон.

 

Чому він не хоче привести сюди Джісона?

 

Рука ковзає у спробі поправити волосся, але зависає на потилиці.

 

Джісон не писав йому з того самого моменту. Та й Мінхо не знайшов потрібних сил. Час та думки зупинилися. Тільки дивився у відкритий чат і стирав повідомлення, що так і не дійшли до отримувача. Та й вже не дійдуть.

 

— Не хочу. — Мінхо змінився в голосі. Досить різко, щоб Хьонджин це помітив і запідозрив недобре.

 

 — Чого ж так?

 

 — Схоже, він мною користується.— Мінхо терпляче зітхає, заходячи за прилавок. Полички ще були порожні, але світлодіодна стрічка, прикріплена внизу скла, вже горіла. Він сідає навпочіпки, дивлячись періодично на Хьонджина через вітрину.

 

— Не зрозумів. — Хьонджин, повалений у незручності, затуляє рота. — Що ти маєш на увазі?

 

Ось найбільше йому не хочеться говорити про Хана, але Мінхо знає, що Хьонджин не має наміру заспокоїтися і в будь-якому випадку знайде спосіб дізнатися відповідь на хвилююче питання. Якщо не у Венсі, то у Джісона прямо.

 

Цього ще не вистачало.

 

— Якщо немає світла, він не приходить і не пише. Або він справді зайнятий, як постійно мені каже, або я схиляюся до моїх домислів. Інакше я не можу пояснити його постійні приходи. 

 

 — У вас є язики.— він підходить до прилавка. — Поговори з ним на цю тему, і не забудь привести сюди!

 

— Та фігня.— знову відмахується Мінхо, піднімаючись з колін. Відчуваючи, що прямо зараз вивалить на Хьонджина абсолютно всю гору з усіх думок, що хвилюють його, але відповіді так і не отримає.— Не хочу голову морочити.

 

Зараз це здається приземленим, але зрештою йому просто знесе дах. Не в доброму значенні. Мінхо в засмучених почуттях спирається ліктями на стіл прилавка, схиляючи голову внизу, а витягнуті руки - у замок. Не цю розмову йому зараз хочеться вести, але й іншу не хочеться починати.

 

Джісон імпонує Мінхо. Дуже сильно.

 

Іноді це надто часто його непокоїло.

 

 — Коли ми поцілувалися, — зітхнувши, почав він. Хьонджин на мить відкрив свій рот, але пізніше машинально закрив, давши йому зрозуміти що це анітрохи його не вразило, і не хвилювати Мінхо своєю надмірною здивованістю. — Нічого не трапилося. — продовжував він уже підвівши голову, але так і не наважуючись поглянути на друга. — Зовсім нічого. Ми просто обидва вдали, ніби цього не було. Але ж він був. Не може бути такого, що це нічого не означає. Навіщо він тоді проявив ініціативу?

 

Мінхо через час все ж оглянув Хьонджина: трохи враженого, який намагається знайти вихід із ситуації десь через скло прилавка.

 

Він вперше відчував таке яскраво виражене почуття, але особливо бажання провалитися під землю. Так, наче йому зараз випишуть смертний вирок або скажуть страшний вердикт, який безжально спалив би все живе.

 

Відчувалося це саме так.

 

Наче його роздягнули перед усім класом і кожен учень зараз почне сміятися з нього як заведений. Мінхо зараз молиться богам, яких ніколи не знав, про те, щоб реакція його єдиного друга виявилася більш-менш встаканною.

 

І щоб не добила ще більше.

 

 — Може, він боїться,— врешті-решт 

каже Хьонджин, схрещуючи руки на грудях.— Спробуй дізнатися про це. Нічого не станеться, якщо ви поговорите. Це на краще. Вас просто зупиняє страх. Наївно зараз щось припускати, не знаючи думки другої сторони.

 

Страх…

 

Страх – слабкість. Це мантра, що повторюється, про хворобливе незнання, про благання, про допомогу, про порятунок, про опору, якої так безвідмовно потребуєш, коли ноги вже близько до обриву. Все це терпко віддається на язику, змішуючись з гіркою ранковою кавою.

 

Приблизно таку каву готував собі Хо.

 

І насправді… боявся зробити невірне рішення. І що, якщо Джісон цього не хоче?

 

Чергова забава. Несерйозний жарт, що кинувся випадково. Може окреслюватися періодом чи фазою.

 

Може кричати про «з дорослішанням пройде».

 

Але Джісон для Мінхо – це не момент спроби чогось нового. Це не про дорослішання та відшукання себе.

 

Це точно щось більше.

 

 ***

 

— Я все зіпсував.

 

 »Я все зіпсував» - вчепилося мертвою, липкою хваткою у свідомість. Гострими пазурами. 

 

 »Я все зіпсував» - так відчайдушно крокує вулицею. Люди, що проходять повз нього, бачать на його обличчі тільки кам’яну раму і похмурі брови — навіть здається, що ще трохи і з них прямо-таки піде дощ.

 

Його ноги йдуть так швидко, ніби імітуючи миттєвий перебіг думок. Думки — нескінченний, нестерпний потік, і чим сумніше ті є, тим більше їх летить.

 

Венсі ледве встигає за ним.

 

— Може, ви просто поговорите?!

 

Так, точно.

 

Джісон зупиняється.

 

Поговорити. Просто розмова. Немає нічого страшного.

 

У руках, у картонній упаковці, холоне піца з ананасами. Улюблена піца Джісона. Вони йдуть біля приватного дитячого садка, доки небо огортає сірість. Він знаходиться неподалік їхнього будинку. Джісон не бачив Мінхо вже більше двох днів після їхньої зустрічі у підвалі, тому побачити його зараз у під’їзді буде трохи скрутною справою. Ну, а можливо тому, що Джісон не хоче його бачити. Нині. У цей момент, коли навіть близько не знає, що йому сказати і як правильно глянути.

 

Гаразд, можливо він не «не хоче». Він боїться його зараз бачити і дивитися йому у вічі.

 

Висаджені маленькі сосни з іншого боку високого паркану дивляться на Джісона, а гілки, що під проводом легкого зимового вітру бовтаються, кричать виразно йому і в спину, і в бік: просто поговоріть.

 

Поговоріть і прийдете до вірного, вашого рішення.

 

 — Так, але я боюся,— зізнається він. Руки стискають коробку сильніше, тепер ноги Джісона та Венсі майже йдуть у такт.

 

Вона бовтає своєю волохатою кулькою на шапці. Незважаючи на все, що відбувається, йде і весело бовтає, перекидаючись ногою на ногу. Багато сумних городян спалили б її на багатті. Спочатку говорили: «Потрібно у всьому шукати позитив! Це добре, що навіть у найгіршому стані людина може посміхатися.» Але потім обурено вигукували: «Як ви можете планувати собі відпочинок! Безсоромники.»

 

Венсі не розривалася між двома думками.

 

А ось Джісон — так.

 

 — Чому б тобі не спитати в нього прямо? — пропонує дівчина.

 

— Та не знаю. Хороша ідея, але… — він опускає погляд кудись на коробку.

 

Хороша ідея, але Джісон не впевнений, що не захоче кудись сховатися за його згадування. Звучить добре, але чи зможе Джісон перебороти свої страхи, щоб піти до нього назустріч?

 

Калюжі від талого снігу проводжають його до під’їзду, ліворуч все також пливуть темно-зелені сосни дитячого приватного садка.

 

Джісон помітно гаситься, а Венсі спритно його випереджає і йде прямо перед ним задом наперед.

 

Зауважує, здається, що щось за розміром сильне і велике турбує її друга.

 

— Але без дій не буде результату, Джісон! — вигукує вона, посміхаючись.

 

Джісон спокійно киває.

 

Або буде. І він йому не сподобається.

 

***

 

 — Я приніс те, що обіцяв.

 

У руках з’явилася коробка. Прямокутної форми в шарудливому пакеті. То була табличка. Зі знайомим написом: «Щастя в дрібницях, і в каві»

 Твій Гіркий.

 

Джісон знайшов Мінхо вже у новому приміщенні. У ньому було дуже світло та спокійно. Тут ще не було прикрас та декору як такого, але ремонт зробив із непомітного підвалу особливу родзинку у житловому будинку. Джісон, якого так душать почуття, зустрів Мінхо тільки ввечері в маленьку хуртовину. Зайшов спеціально ввечері, бо думав, що той ще буде зайнятий роботою. Зайшов спеціально у п’ятницю, бо знав його зміни. Бо прийшов саме до нього.

 

Спочатку м’явся на порозі. Довелося стряхнути сніг із взуття на килимок. Пакет теж промок. Але найбільше промок Джісон.

 

Бо прийшов без шапки.

 

Тому що вийшов з дому без неї, забув, але швидко згадав як тільки сніг почав мрячити більше, змусивши засумніватися в такій дурній витівці, але відразу ж подумав: «Я хочу прийти саме до нього».

 

Джісон насамперед подумав про Мінхо. У якого можна було попити чай, посміятися від душі, у якого приємно пахли речі, у якого не відчувалося напруження, у якого можна було знайти і тепло, і спокій, і…будинок.

 

«Заходь у будь-який час, Джісоне» — промайнуло в стомленому мозку.

 

 — То ти… подивишся?

 

Хан з багатозначним поглядом дивиться крадькома з-під чола і Мінхо відмирає, стоячи на новому килимку кафе. Бере в руки шорстку річ і не надовго затримує своє дихання.

 

— Гарно. Дуже красиво, Джісон.

 

Він пройшовся пальцями по точно виведеним літерам. По словам, які колись Джісон по клацанню пальця нашвидкуруч написав у його клітинний, жовтий блокнотик. На папері, який Мінхо не викинув, коли чистив свій стіл. Зберіг листочок. Сліпо не знав, що між ними буде далі, але зберіг.

 

Джісон вдосталь посміхається і розвертається на шкарпетках, щоб сісти на диван. Йому раптом стало тут так тепло, а усмішка пригорнулася губами. Рушить свою втому та серйозність на обличчі, щоб усміхнутися йому знову. Чекав, доки він щось скаже.

 

За вікном уже тим часом зовсім темно.

 

Але Джісон не вмів терпіти.

 

— Несподівано, правда? — засуває лікоть на шкіряну спинку дивану Джісон. Він, диван в шкіру, навіть трохи скрипить своїм покриттям. — Венсі теж у цьому брала участь. У друкарні було не так людно, тому ми вирішили, ось …

 

 — А хіба Венсі має на це час? — підняв голову Мінхо. — Просто… вона і так волонтерить, і вчиться. Виходить, я її ще більше справами завалив…— говорив він, розміщуючи табличку на вільній стільниці.

 

Джісон свердлив його спину біля прилавка.

 

— Все гаразд, це нічого. Вона сама погодилася. Плюс зараз на роботі все не так гладко. — Джісон закопався долонею у своє каштанове волосся.

 

— Я можу чимось допомогти?— запитує Мінхо через плече.

 

 — Це не від тебе залежить.— Хан трохи опустив погляд у підлогу.— А від усіх людей. Ну, коротше … вона впорається. Не хвилюйся. Справи зараз, щиро кажучи, не дуже стрімко йдуть, але… Скоро буде краще. — киває він.

 

Звучить, чесно кажучи, не дуже втішно. На перший погляд, так дійсно здається, але в його словах можна було почути відголоски кепських справжніх справ. 

 

«Обов’язково буде» — хотів сказати Мінхо, але подумав про це вже після.

 

Буде якщо вони зможуть. Якщо випадковість не захоче забрати їх раніше.

 

Якщо вони таки переживуть…

 

— То ти будеш каву?

 

— Якщо це не складе тобі зусиль.

 

Мінхо кивнув, заглибившись у свої думки, поки їхня стара добра кавоварка намагалася наливати ароматне американо в паперову одноразову склянку. Її можна було б замінити, але Мінхо забув нагадати власниці про її зламаність. У неї і так зараз багато справ. Онуки, переїзд…

 

У якомусь сенсі Мінхо відсмикував себе від неприємних думок. Це неправильно з будь-якого боку, на яке не подивишся. Адже…Кожен думає, що його не торкнеться. Кожен думає, що пронесе. Думати про смерть це не просто жадоба, це не просто хочу-не-хочу. Це реалії, у яких доводиться існувати. Реалії, які так чи інакше накриють будь-кого, і не важливо з якою силою ти спробуєш тікати — рано чи пізно вовк упіймає зайця. Навіть якщо той зможе сховатись у яму крота.

 

Реалії — це рулетка, в якій доводиться жити. Мінхо не подобалося, але іншого виходу в нього не було.

 

Гаряча кава переходить з одних рук до інших. Джісон сильно притискається долонями до капхолдера, його синтепонова куртка прилипає до дивана. Він ніжно вистукує пальцями по паперовому стаканчику, ніби так його американо швидше охолоне, поки Мінхо тулиться спиною до стіни поряд.

 

Пару сантиметрів поділяє їхні плечі і на них скачуть питання, ще кілька секунд — і ті з’єднаються, щоб створити невеликий вибух атомів. Виходило так паскудно.. Тепле повітря не гріло. Почуття відслоняті штопором. Змія з пари піднімалася вгору щоб зникнути вище за Джісоніну голову, він схилив її вниз, і треба було б щось вже сказати…

 

— Венсі…вона…як довго вона цим займається? — дивиться Мінхо з іншим питанням.

 

 — З того моменту, як помер її брат. — крижаним голосом відповів Джісон.

 

Мінхо відчуває як його руки та потилиця покриваються мурашками. Він опускає свій задумливий погляд у підлогу.

 

— Чітке попадання в підшлункову. — продовжує постукувати Хан пальцями.— Не дожив до першої бригади швидкої допомоги. Минуло вже багато часу. Майже півроку.

 

— Як вона зараз?

 

— Знайшла сили волонтерити. — зітхнувши, Джісон підвівся.— Я їй допомагав. Вона сказала мені якось … що «сльозами не повернеш людину, Джісон-і». Тому я мало бачив, як вона плакала.

 

Мінхо спостерігає, як він підходить до каси. Говорить через плече:

 

 — Але я впевнений, Мінхо, що навіть така сильна дівчина як Венсі — багато плакала.

 

— Мені шкода. — швидко видав він, бо треба було якось зреагувати.— Мені навіть шкода, що мої ці слова не можуть якось вплинути на інший кінець подій.

 

Вже нічого не зміниш.

 

Мінхо, знімаючи фартух, зайшов за прилавок. Джісон окинув його теплим поглядом, діставши гаманець.

 

— Нічого страшного. Головне це все усвідомлювати,— сказав Джісон. Його очі блиснули якоюсь надією, розділеною відчинкою з-під спокою. Купюра за каву поклалася на стіл. — І вона готова нам допомагати. Все добре буде з твоєю кафешкою.

 

Лі закивав, кидаючи робочий одяг кудись у кошик внизу. Але почуття провини та жалю прогнати заспокійливим тоном все одно складно. Він тримається щосили, і навіть коли йому допомагають люди з такими долями, він не може піднятися, жертвуючи і ними, і собою. Це як їзда велосипедом на гору, тобі залишається кілька зайвих метрів, але сил крутити колеса вже немає. Одна невірна пауза – всі старання коту під хвіст.

 

— Немає нічого неможливого, Мінхо,— продовжує Джісон.— Усі великі справи починаються з малого. Усі революції починаються з тебе самого. Адже ми не йдемо на площу, щоб скинути владу? Так, афера. Але хіба це не добре?

 

 — Немає нічого неможливого,— тихо повторює.— Ти маєш рацію.

 

Мінхо важко зітхає, дивлячись на купюру.

 

— Ох, ти забув свою здачу!

 

Але коли він піднімає свої очі, то Джісон вже опиняється поряд зі сходами.

 

 — Залиш це на збори, гаразд? На добраніч! — Хан махнув йому рукою, продзвенівши китайськими дзвіночками.

 

 

 ***

 

Ситуація з кафе згладила свої гострі краї. Через місяць будка з навісом у гірлянду назавжди була зачинена. Тепер там висіла табличка з номером орендодавця, а за склом було видно лише дзвінка порожнеча.

 

Дні, що йшли, були схожі на сірий вакуум. Тільки зрідка в нього пробивалися промені, і навіть якщо пробивалися — їх було мізерно мало щоб насолодитися сповна. Кафе, на пам’яті Мінхо, дійсно покращилося. Каса не плювалася грошима, але заклад можна було оцінити у чотири зірки з п’яти можливих, чим Мінхо дуже пишався. Хоч майно йому не належить, але заслуга його. Це його заслуга, що з маленької кафешки біля дороги, де з чогось живого стояла лише кавоварка, вдалося зробити жваве та приємне місце.

 

Світло повзло у круглих декоративних лампах на стелі, перебігало у гірлянду на вікні, губилося біля шматочків торта, розцвітало у кожного, хто сюди приходив. Іноді людей можна було порахувати на одній руці, а іноді їх було так багато, що в Мінхо та Хьонджіна посмішка доповзала до вух. І рахувати не доводилося. Тоді, дивлячись на радісних, захоплених людей, Мінхо ще більше запевнявся, що зробив правильний вибір.

 

Але дещо залишалося стабільним. Парафії Галини Францівни.

 

Питання, яке турбувало її цього разу, безпосередньо стосувалося бюджету, але те, як вона не намагалася подати інформацію, яка, мабуть, знову могла зруйнувати очікування Мінхо…

Було видно, як гидко свербів її язик. Мінхо відчував у всіх її, на перший погляд звичних словах, каверзу.

 

Очевидно, вона знайшла час для зустрічі лише вранці перед відкриттям. Стара замовкла після того, як, здається, хотіла заперечити щось, і швидко окинула приміщення оцінюючим поглядом. Хьонджин тоді тихо витирав стільницю, коли вони розмовляли за столиком, іноді спостерігаючи. Половини розмови не чув спеціально: не хотів втручати свою заводну натуру. Половини не чув, але іноді чіплявся за фрази.

 

—…але немає потреби. — Мінхо почухав своє чоло, дивлячись у листок на столі.— З того, що треба було б замінити тут тільки кавоварка. Решта, в принципі, не дуже терміново або зовсім не підлягає ремонту.

 

 — Тоді чудово. Налагодимо твої проблеми, синку. — засміявшись, сказала вона.

 

Мінхо не любив, коли та розмовляла з ним у такому тоні. Приблизно так вона реагувала не багато справді важливих речей, у яких і близько таких жартів не було. Але вона чомусь дозволяла собі таку меркантильну поведінку. Мінхо ненавидів таких несерйозних людей, і ненавидів пихатих, зарозумілих. Таких, якою була Галина Францівна.

 

Але й він мав почуття власної важливості і менш підробленої ввічливості, що не дозволяло переступити через межі вседозволеності. Хоча часом він не міг тримати свого гніву в рамках розумного.

 

— Мене ще дещо турбує.

 

Мінхо піднімається зі свого місця, засуваючи стілець.

 

Стара робить те саме:

 

— Я слухаю себе.

 

Мінхо прикусив губу в роздумах про те, як правильніше про це сказати … а точніше, нагадати.

 

 — У нас достатньо доходу… — він знову помічає за собою, як не контролює рух рук, які знову потяглися до голови поправити зачіску. — Чи можемо ми тепер почати робити пожертвування?

 

Мінхо з акуратністю підняв свої очі. Підняв, щоб знову переконатися у протилежному. У тому, що надії на її розсудливість … це просто пил, що легко здувається. І ніякі очі з акуратністю не суперечитимуть дійсності і тому, що закладено в об’єкт із самого початку.

 

 — Але що я тобі вже казала? — отруйно прошипіла вона.— Не наша ця справа… 

 

Кортизоли та андрогени впали кільцями в одну паличку на площі водного тетрісу. Між ними забився струм, він помчав там навскач. 

 

— Не наша ця справа забезпечувати тих, хто своїх же людей за будь-якої нагоди може продати за копійки,— раптом випалює Хьонджин.

 

Мінхо ошелешено повертається на слова.

 

— Ви можете мене не прощати, — Хьонджин сильно притиснув язик до піднебіння. — Але це правда. На корупційному підході добрий бізнес не збудуєш.

 

Галини Францівна, здається, пробила в ньому дірку своїм поглядом. Мінхо відчував тільки те, як руйнується його місток з надій, колишній спокій перекваліфікувався в купку тривожності, що наростала, що обсипало голову Мінхо блискітками.

 

Можливо Мінхо сильно утрирує в цей момент, а можливо, гіпербола ситуації набагато більше.

 

Але все ж таки він не може залишити це все так просто, без боротьби.

 

 — Поки ви не перестанете наживатися на решті, жодної перемоги та свободи не буде. — нарешті видавив із себе Мінхо, сам же здивувавшись своєму раптовому настрою. Бабуся повернула до нього голову — вії Мінхо тремтіли, але йому насамперед треба було прикрити свого друга, ніж думати про те, що зовсім скоро провалиться під землю. — Хіба ми не повинні зараз усім допомагати?

 

Галина Францівна не хотіла так просто закінчувати колізію.

 

— Я дала тобі роботу, хлопчику,— звернулася вона до Мінхо. Досить грубо та фамільярно. — Хіба цього недостатньо? Так і знала, що ви зі сходу однакові. Тьху. І щоб я не бачила в моєму закладі жебраків.

 

Вона знову пройшлася по них двом поглядом і її голова зупинилася на вікні.

 

Мінхо швидко заморгав:

 

 — Зачекайте. Прошу, лише двадцять відсотків із загального прибутку. Це не складе вам труднощів і не вилізе боком. Спробуйте хоча б раз поставити себе на місце інших. 

 

Його голос трохи тремтів, але Мінхо всередині робив усе, щоб звучати на один децибел впевненіше, ніж можна зараз почути. Бабуся подивилася на нього зверху вниз і зробила максимально прискіпливу гримасу.

 

 — Двадцять п’ять відсотків. Не більше та не менше.

 

 

Двері з гуркотом зачинилися, дзвіночки мелодійно смикнулися один об одного.

 

 

 — Не звинувачуй себе, гаразд? Ти зробив усе, що було в твоїх силах. — почув Мінхо зі спини, коли свердлив поглядом двері, що тільки-но зачинилися. Хьонджин сумно протер мокрою ганчіркою свої руки, потім з гуркотом кинув ту на підлогу і пішов курити.

 

Ситуація з кафе намагалася згладжувати свої краї, але навіть у неї іноді виходило це надто різко. Іноді без анестезії та наркозу. Виходило трохи болючіше, ніж зазвичай.

 

Але Мінхо треба було бути сильним.

 

Вони не чекали на новий рік. Але так само вірили у диво. Вони практично не боялися, але страх загартовував. У проміжках занепокоєння здавалося, що спільних старань недостатньо. Але в припадках думалося інакше: у спробі знищити звіра праведники могли повторити його долю. Незважаючи на всі заворушення, важливо було залишатися людиною. Люди збожеволіли. Не всі. Але більшість.

 

Не до виплодка пекла. Але з гарною силою. Не з демонічною, але з чимало інтенсивною. Періодами здавалося, що люди справді обізнані. Їм дали бажану підтримку, їх рухають думками до перемоги, не проводять профілактичних заходів під проводом власного менталітету, але… Спроби не увінчалися належним успіхом. І натомість.. суспільство досі вибирає обійматися зі звіром, наче це допоможе йому стати добрим.

 

Але він ніколи не був таким. І не буде.

 

Мінхо дивився це через призму своєї реальності. Але мерзенне усвідомлення про не-однодумців впивається в ікру на нозі як ромбоподібна піранья з басейнів річки Оріноко. Він не може так довго чекати, поки всі прийдуть до тями.

 

Не зможе йти на такі жертви, вбиваючись хибними надіями.

 

Хибні надії… Не хотів він ними годувати свої потреби. І не хотів розчаровуватися. Всі ніби збожеволіли на його очах, а Мінхо не помітив. Стільки речей стали для нього червоними прапорами, що нормальних він вже, здається, не може розшукати. Тільки треба більше роздивлятися, аби не переплутати - можливо, зелений прапор насправді був червоним. А червоний — зеленим. 

 

Людина здатна адаптуватися абсолютно до будь-яких умов, до холодного чи теплого біому, до нового суспільства, до нового колективу, до військового стану. Адаптованість іноді може вилізти боком. Особливо якщо це небажана адаптованість.

 

Але згодом ти просто втрачаєш голову. І тобі доводиться бути сильним. Не тому, що ти так хочеш, а тому, що так зараз треба.

 

Їм треба було бути сильними: Мінхо більше за інших розумів, як важливо бути обізнаним у будь-якій ситуації, знаючи наперед як і коли діяти. Їм треба було бути сильними: Джісону, для якого світ незрозумілий ще з теорії великого вибуху і всієї його сутності аж до себе самого, Джісон більше за інших розумів, яка ціна їхнього існування. Їм, звичайним середньостатистичним людям, треба було бути сильними: Феліксу, якому доводиться боротися зі своїми постійними кошмарами всупереч його зовнішній стійкості, Фелікс більше за інших відчував на собі кожну кинуту ракету, наче били по його шкірі. Їм, безневинним людям, треба було бути сильними: Хьонджин, хоч і на перший погляд ставився до цього спокійно, в душі все одно щоразу здригався і хотів прокинутися від сну, Хьонджину більше за інших відомо, які зусилля потрібно мати при собі, щоб це пережити і повернутися додому в здоровому глузді. Їм, нащадкам носіїв правди, яку не знає світ, треба бути сильними: Венсі, у якої зі зброї тільки рішучість і сила в кулаку, Венсі більше за інших потрібно рвати горло, щоб хоч якось вплинути на інший результат згубних подій, хто робить багато заради ще більших результатів.

 

Їм треба бути сильними, їм — нащадкам величного народу, який свого часу не знав меж зла на своїх ворогів, хто стояв до смерті, але аби не жити охопленим драконами їхньої особистої ядухи.

 

Їм слід бути сильними. Всупереч їх відкритим ранам, що не загоїлися. Заради безликого майбутнього. Заради свого майбутнього.

 

А не заради гречки та визнання.

 

Ті, кому треба було бути сильними, сиділи у кафе не часто. Збиралися лише коли виходило. Не всі могли встигати підзарядити пристрої, і не всім була потреба навідуватись у Гіркий більше одного разу на тиждень. Ну, крім Мінхо та Хьонджина, зрозуміло. Дні до нового року можна було порахувати на пальцях. Дні, що відбувалися з однаковим інтервалом, були еквівалентними. І не надто привабливими.

 

Венсі часто скаржилася те що, що її збори не просуваються за рахунок соціальних мереж. Хьонджин періодами млосно зітхав над особистими проблемами, потім забував і спалахував знову як бенгальський вогник. Фелікс притискав коліна до підборіддя, його кидало в жар і через секунду в холод через оповіщення про тривогу, потім знову в холод і знову в жар - так нервова система Фелікса намагалася відгородитися від стресу. Мінхо довго тримав усе у собі. Не вивалював на інших без гострої потреби. Скручувався у своєму ліжку, прилипав щокою до великої подушки… Думав про Хана іноді занадто часто.

 

А Джісон… Поводився не так, як раніше. І Мінхо би не помітив, якби це так яскраво не кидалося в очі.

 

— Що нового по новинам?— питає у всіх Хьонджин, заходячи у приміщення. Тупить ногами на килимку біля входу.

 

Всі тактовно і повсякденно промовчали, сумно переглянувшись. Ця тема досі неприродно розбурхує свідомість, а серце б’є на сполох і ще кілька почуттів, які як гній його поступово руйнують. І так щоразу. Всі знають. Вони всі ледве дихають.

 

Все ж таки першим подає голос Джісон, кидаючи погляд у підлогу:

 

— Я вранці читав про обстріли. Вони не вщухають. 

 

Виходить вимушено. Мінхо, стоячи спиною до холодильника, помічає як той якнайбільше намагається не дивитися на оточуючих, ніби чогось соромився чи боявся.

 

 — Коли це закінчиться… — коментує пошепки Венсі, перебираючи брошури на столі.

 

І коли це закінчиться…

 

Для когось це сльози, біль, травмований період та втрата всього, чим жив. А для когось — вигода. Для когось це просто черговий шанс відмити гроші, заробляючи сталевим прикриттям на чужому горі, щоб наприкінці звалити, залягти на дно і забути про все, ніби їх це не стосується. І ця несправедливість просто виводила Мінхо із себе. Та й по Джісону було видно, що йому не до смаку ця кровожерлива реальність. Їм усім вона, якщо чесно, не подобалася.

 

— Як вам табличка наша, до речі? — не відриваючись від своєї цікавої справи, спитала Венсі.

 

У приміщенні не вистачало лише Фелікса. Хьонджин сидів на стільці, що крутився, подалі від прилавка, Джісон і Венсі часто любили сидіти на дивані, саме це місце і було окуповане зараз ними. Маленьке кафе «Гіркий» помірковано чекало на своїх покупців, ну а поки тих не було видно навіть за горизонтом, в обід тут сиділа тільки їхня компанія. Але завжди було по-різному.

 

— Порядок. — Мінхо посміхається у відповідь, поправляючи спавший магнітик, який ненароком зачепив своїм капюшоном. — Спасибі, Венсі.

 

— Рада, що вам сподобалось! — нарешті підвела вона голову.

 

Сонце іноді виходило з ватяних хмар, освітлюючи то одну частину міста, то іншу. Висвітлювало нерівномірно, але без опадів. Прогноз погоди наступного тижня твердив лише про холод, хоча снігу не обіцяли. Але спокою все одно домогтися було неможливо.

 

 — Галина Францівна знає? — підійшов до Мінхо Хьонджин, спершись однією рукою на стільницю. — Якщо ні, то…

 

 — Та пішла вона до біса. — похмуро відповів Мінхо.

 

— Ясно. — зітхнув Хьонджин.— Двадцять п’ять відсотків… Їй ніколи не позбутися своєї інфантильності. Але тебе це не зупиняє, правда?

 

— А хто вона така, щоб мене зупиняти? — Мінхо ненароком здер магнітик з поверхні. — Я хоч біля метро сидітиму і випрошуватиму грошей, але бути собі настільки жадібним не дозволю. Я багато чого натерпівся в цьому житті через деяких гнид. Не хочу, щоб це траплялося з кимось іншим. — об’ємна корівка на кнопці із залізняку стукнула об дерево, поруч із рукою Хвана. — Країна починається з кожного з нас.— глянув Мінхо на нього.— Запам’ятай, Хьонджине. Проста річ.

 

Хьонджин повільно закивав. А Джісон, тихо спостерігаючи з боку, знову спрямував свій порожній погляд у ламінат.

 

***

 

«Прийдеш до мене зараз?»

 

Усередині щось кольнуло. Стало так незвично… Вони давно перейшли межу формальностей, але через маленьку прогалину відновити колишню атмосферу здавалося якимось максимально віддаленим бажанням, яке навряд чи могло здійснитися так легко і просто. А можливо, це Джісон вже встиг наставити собі паркани перешкод і насправді все було ще простіше. А можливо й ні…

 

— А що? Знову світло зараз вимкнуть? — хрипить його голос у слухавці. Джісон кидає погляд на годинник, що голосно цокав над дверима, ніби не даючи йому додаткового часу для роздумів.

 

— Припускаю, що так. Але якщо не вимкнуть, то просто час провести разом,— відповідає Хо.— Якщо ти хочеш, звичайно. Але ти не повинен, я все розумію.

 

— Ми можемо. — Джісон несвідомо підводиться зі свого місця. Точніше, не просто підводиться, а машинально зривається, одразу шукаючи в довгих кишенях куртки ключі. — Я зараз прийду.

 

— Добре.

 

«Добре» крутиться дзиґою в мозку дорогою до знайомої квартири.Голос Мінхо обволікає мозок. Він завжди впевнений та м’який, а для Джісона діє як спусковий гачок. Він, в принципі, давно помітив за собою, як йому подобається його чути. Навіть коли він говорив чимало песимістичних речей, або те, з чим Джісон був трохи не згоден. Адже все одно голос приємний…

 

І Мінхо сам собою був приємний. О, він це вже всім розповів? Розкаже ще раз. Мінхо приємний, взаємний, ввічливий, і всевсевсе. Інша ліга. Рівень, який не просто хочеш подужати чи подолати – а бути поряд. Теж на рівні. Сидячи на його ліжку, попереду якого на столі з коліщатками світиться екран його ноутбука, Джісон згадує про оголошення на колбі-банері.

 

Будинок. Де він був усі ці роки?

 

Виявляється, під носом. Зовсім поруч. Без розголосу.

 

Джісон знову думає не про фільм.

 

Знову про те, що хвилює його прямо тут і зараз, просто поряд з ним. Знову у темній обстановці, де при світлі комп’ютера він не побачить його таємних поглядів. Де навряд чи помітиться так яскраво та грань, яку вони вже перейшли.

 

У тиші, що сіла між їхніми плечима, утворилася дірка з непорозумінь, що вимагала рішення. Але погляди завуальовані.

 

Світло все ж таки відключили, знову залишивши їх одних, віч-на-віч одних зі своїми нерозв’язними почуттями і страхами зробити щось не так, страхами все втратити прямо зараз.

 

Мінхо накрився пледом, Джісонові він дав інший - трохи тепліше і більше. Вони сиділи на краю його двомісного ліжка, де поперед них на хисткому столі була маленька миска з попкорном і ноутбуком. Мінхо та Джісон мало розмовляли. Іноді тиша наповнювала все живе в кімнаті, вона знову підносилася до стелі і зависала там багатошаровим туманом. За вікном, у темряві охопленій, спали багатоповерхові житлові будинки, а над ними зверху сяяли зірки. І ті робили все, щоби не згаснути.

 

— З тобою…все гаразд? — раптом хвилююче дивиться на нього Мінхо. Джісон помічає, як його рука ніби по рефлексу хотіла наблизитися до його руки, але зупинилася на півдорозі.

 

«Ні, здається, ні. Не зовсім, не хочу брехати, але по-іншому не виходить.»

 

Джісон позитивно закивав головою. Вдавав, що все гаразд. Що це не в нього зараз голові коїться безлад і думки «що, якщо я скажу це йому прямо зараз?».

 

— Ти виглядаєш таким сумним останнім часом. — продовжував Мінхо, повертаючись до екрану. — Я подумав, що в тебе щось сталося. Ти не повинен мені розповідати щось особисте але.. я міг би тобі допомогти, якщо тебе щось турбує.

 

Якщо тебе щось турбує.

 

«Ти мене турбуєш, Мінхо» — відповісти хочеться голосно. Прокричати та дати зрозуміти.

 

Думки схожі на метеоритний дощ. Швидко пролітають, не встигнеш налаштуватися, щоб схопити думку - око кидається на нову. І так по колу.

 

І Джісон мимоволі застряє у цьому афекті. І цей афект розриває його із середини. Вгризається на розмах.

 

 — Я просто, можливо, надто багато думаю про своє життя. — глухо озвався він, потягнувшись до попкорну.— Ну, знаєш… різне в думках сидить. І не часто можна з голови витягнути.

 

Попкорні зерна зі смаком бекону краще не зробили. Джісон чортихнувся.

 

— Тоді краще заповни голову чимось марним,— закивав Мінхо.— Це тупий страшний фільм, але якщо вивести його жартома, однотонність може стати твоїм рятівником.

 

Джісон замовк, підібгавши губи. Більше сказати він не зміг. Більше потрібних слів він підібрати не зміг. І весь той час, поки у фільмі відбувалися якісь події, Джісон думав про те, що в будь-який момент може пропустити можливість розповісти йому все. Що вони так і не можуть піти на зустріч один до одного. Що немічно зупиняться на цьому етапі та не зможуть піти далі… Не зможуть зробити це разом.

 

Але після тридцяти хвилин Джісон перестав думати, втягнувшись у сюжет повністю. Можливо, Мінхо мав рацію. Йому справді просто треба було освіжитися і подивитися на щось безглузде. А можливо Джісон втомився накручувати себе як волосся бігуді…

 

 — Чому всі ужастики такі клішовані? — сміється Хан.— Завжди першими прибирають найвеселіших персонажів, та й у принципі всіх наприкінці все одно вбивають. Сенс дивитися?

 

— Це особливість таких фільмів. — Мінхо по інерції тягнеться до попкорну.— Було б нецікаво дивитися, якби всі вижили.

 

Джісон трохи здивовано зазирнув йому в обличчя.

 

 — І тобі не страшно?

 

Екран запалився чимось страшним.

 

 — Я вже втретє дивлюся цей фільм. — Мінхо навіть не моргнув оком. Посміхнувся щиро.— Дві тисячі п’ятого року наче? Ми..з моїми друзями обожнювали дивитися ужастики після школи.

 

 —Ти не виглядаєш великим фанатом жахів. Тебе правда не залякати?

 

— Я тобі безпорадний кролик, щоб лякатися? — відповів Мінхо скептично.

 

Джісон на мить здався. Поки на екрані знову почався вальс потворних осіб монстрів і переляканих простих смертних, ситуація змінилася. Джісон переконався в словах Мінхо про тупий фільм після необдуманих, безпідставних вчинків головних героїв і через дуже клішований сюжет. Це справді був тупий фільм, а затягувати цією тупістю глядачів — було його прерогативою.

 

Хоча таким підліткам, як Мінхо, у сімнадцять років подобалося. Можливо через замилену пам’ять все здавалося надто перебільшено. Мінхо ловить себе на думці, а чи не були багато подій з його дитинства такими ж? Раніше звичайний, нічим не примітний фільм про зомбі апокаліпсис був для нього настільки крутим і незвичайним… Але зараз Мінхо б так не сказав.

 

Страшно уявити, скільки всього ще мозок стирає зі своєї пам’яті, або навпаки - романтизує, щоб уникнути травми і зберегти хитку нервову систему.. 

 

Мінхо і не пам’ятає, щоб фільм був настільки тупий зараз, ніж колись, коли йому було лише сімнадцять. Коли світ уже умовно розділився на добро і зло, але Мінхо досі не розумів. Розуміння всієї ситуації все одно лежало десь в іншому місці. Мінхо продовжував чекати сніг і новий рік, продовжував сміятися, знаходив нових друзів, займався новими захопленнями, забув все, що було до, продовжував жити. А потім раптом схаменувся: адже він все забув…

 

Забув гомін над вухом. Забув маминий плач. Забув жарти у його бік.

 

Страшно уявити, скільки такого він може забути про цей період — і жити вже третє нове життя. 

 

Джісон натягнув ковдру сильніше на плечі. Через його рух Мінхо заморгав, повертаючись у реальність.

 

Страх завжди повинен змінюватись на щось корисне. Адже на страху…далеко не поїдеш.

 

І Джісон це знав.

 

Екран ноутбука знову максимально лаконічно показував очманілі гримаси. На дні тарілки ось-ось виднілися зерна, що не перетворилися на попкорн.І Джісон користується моментом, коли у фільмі вискакує скример - Мінхо не заплющує очі, і Джісон накидається.

 

 — Що, справді не лякаєшся? — несподівано очі блиснули дитячою грайливістю.

 

Накидується з найдурнішою витівкою: лоскотом. Атакує одразу шию, спускається до живота, а коли той обороняється, намагається пролазити сильніше. Теж отримуємо лоскот у відповідь. 

 

Мінхо, заливаючись ненароком сміхом, намагається кричати:

 

— Джі… Джісон! Перестань, заради бога!

 

Намагаючись вирватись із хватки, Мінхо відкинуло на спину. Його волосся розлетілося у складках великої ковдри, а по стінах скакали кадри фільму. Тінь Джісона виросла на бильці ліжка - його руки виявилися десь приставлені поряд із головою Мінхо. Стало так нестерпно тепло, що плед Хана вдало сповз з його спини - натомість воно бовталося десь біля ніг.

 

Джісон усміхався, навіть не думаючи допомагати Мінхо вибратися. Мінхо посміхався як кіт із заплющеними очима, думаючи, мабуть, що Джісон захоче лоскотати його сильніше, але в планах Хана цього вже не було. Натомість Мінхо після просто лежав, спокійно розглядаючи його обличчя, ліва сторона якого світилася перламутровим ніжним світлом. Джісон теж заспокоївся. Різко і так само несподівано, як і почав саму гру в лоскоталки. Вони обоє перестали посміхатися. Тепер тільки роздивлялися очі один одного. Так, начебто загіпнотизували самих себе. І вони вже не виберуться. Залишалося тільки повільно перебігати то в одне око, то в інше, ляскаючи віями, наче чекаючи на якийсь завершальний момент. 

 

Вони просто досліджували свої обличчя. Знаходили родимки, рахували шкірні пори. Мало бачили у темряві, але стали настільки рідними, що навіть у темному приміщенні могли намалювати портрети один одного по пам’яті.

 

Перший крок зробив Мінхо - він витягнув свою руку, загорнувши Хану спадаюче волосся за вухо. Там, де торкалися його пальці - все холоднішало, віддаючись теплом усередині. І ще трохи після - цілим невгамовним вулканом, що плавив Джісонові здатність говорити, дозволяючи тільки дихати. Але й останнє вдавалося насилу. Вії Мінхо блищать. Його пальці ніжно вкручуються в м’які щоки Джісона, і той відчуває, як між ними спалахує надія.

 

Та надія на майбутнє, яка давно гасилася сльозами — спалахувала…

 

— Не надто вдалий момент, щоб це сказати, але мені здається, що ти мені подобаєшся? — сказав Джісон на одному подиху.

 

Він хотів закрити рота і сховатися в ковдрах, але все, що міг зробити в той момент, це просто спостерігати за його реакцією і нависати над душею, чекаючи адекватної відповіді.

 

Мінхо продовжував тримати його за обличчя. Сказав трохи здивовано:

 

— Тільки «здається»?

 

— Ні, — жваво відповів він. — Тобто…я…

 

Він чує його шепіт.

 

— Джісон. Я поруч.

 

Екран ноутбука палає темно-сірим, болотним, моментами - синіми спалахами, разом з якими здається, що їх поділяє ще пару світлових років. Відблиски яскравої картинки грають на їхніх обличчях, поки світ перестає існувати саме у цей момент.

 

Саме в той момент, коли вони обидва все розуміють. 

 

 — Ти змушуєш моє серце битися частіше. — нарешті каже він, дивуючись своїй впевненості. Можливо, саме слова Мінхо пару секунд тому додали йому такий переконаний тон. І Джісон зараз не боїться ані чого.— Коли я поруч з тобою і…загалом. Переживаю, як я виглядаю перед тобою. Те, що мені подобається в тобі… це не лише зовнішність. Твоя прямолінійність і ввічливість, доброта, розуміння. Не думаю, що я прямо божеволію, але мене тягне до твоєї теплоти і я не можу суперечити самому собі. Я думаю, що ти мені подобаєшся. Точніше: я знаю, що ти мені подобаєшся, Мінхо. Що скажеш?

 

 — Що ти найдивовижніша людина в моєму житті? — шепоче він у відповідь.

 

 — І… ця найдивовижніша людина у твоєму житті… може тебе поцілувати?

 

У поглядах не зчепилося непорозуміння, а лише…

 

— Ти можеш зробити це без моєї згоди, Джісон.

 

…Лише обумовлена ​​легкість, що була пришита у їхній шкірі. Мінхо знову прибирає його пасма, методично засуваючи за вухо, ніжно гладить однією рукою щоку, пальці знову лягають на потилицю. У Джісона не залишається жодного сумніву у тому, що те, що вони зараз зроблять - точно не помилка. Тому що одні й ті самі помилки не роблять з такою нестерпною серйозністю і впевненістю.

 

Зараз — ні.

 

Весь час Джісон гриз лікті через те, що щиро припускав, що це не взаємно. Що погляди, спрямовані з такою не фальшивою турботою, що відповідь на поцілунок, яку не зрозуміло як колись вдалося завести в потрібне русло — тоді нічого розумного не означали. 

 

І в такому ввічливому хлопцеві, якому немає рівних, який лежав зараз під ним заворожено дивлячись у вічі — Джісон відчував, як кожну його дію, зітхання і погляд провокує різке миготіння червоної таблички в голові.

 

«Помилка»

 

Якось така ж помилка вгризлася йому в плече карими очима і щедрою ввічливістю.

 

Виправляти помилки його ніколи не вчили. Вчили не чинити.

 

Джісон нахиляється. Від його футболки легко пахне нероллю. Вона мала м’який, вечірній, терпкий запах апельсина, як і його квартира. І Джісон пах так само - м’яко і по-вечірньому. Мінхо знову захотілося в ньому потонути.

 

Їхні губи з’єдналися, повіки машинально закрилися, застрягши в афекті правильного бардака. Джісон відставляє руку біля його голови на ковдру, тепер стійкіше зависаючи зверху. Друга рука Мінхо повзе йому на спину. Прямо зараз він віддає всього себе йому в руки на поталу. І ні краплі про це не шкодує. Цілується іноді владно, обпалює і його губи, і свої, більше залучає в поцілунок коли заривається в безлад волосся, хоче шепотіти «я хочу ще» щоразу, коли вони на мить зупиняються, а Джісон зчитує все по очах - рухається знову тільки вже першим. Це були гонки на кількість підчеплених дофамінів на струнах нервової системи. На кількість мурашок по тілу, на кількість усмішок, на відкритий рахунок іскор в очах кожного, на якомога більше пропущених сцен в екрані ноутбука, а головне - за відтягування часу.

 

Якнайсильніше хотілося існувати в цьому моменті саме вночі, саме вночі був цей «клац», саме наодинці з власними думками — тому вважалося найщирішим із усього можливого в цьому світі. Тому що мало велике значення для….

 

Джісон різко піднімає голову.

 

Холодильник на кухні крехтить, на вбудованій в кухню мікрохвильовій печі блимає кнопка і збитий екранний час - на ній показувало дванадцять, хоча було ще десять. Квартира сповіщає все включеною технікою. Кімнату різко освітлює невелике світло кімнатного світильника на тумбочці біля ліжка, який забув вимкнути Хо.

 

Мінхо та Джісон синхронно засміялися.

 

Мінхо, розслабивши свою шию, посміхається:

 — Я все ще тобі подобаюся?

 

Джісон хмикає на тупе питання, одразу зорієнтувався: сповзає з Мінхо, поправляючи кущик зі свого волосся, швидко дотягується до тумбочки - клацає кнопкою, щоб світло від ноутбука знову стало єдиним у кімнаті. Але єдиним зрештою воно все одно не стає: Джісон ляскає кришкою комп’ютера, пірнаючи головою брасом у море темряви. З вікна, що наполовину було закрито бордовими шторами, намагається пробратися точне світло місяця: воно ковзає по їхніх обличчях і тепер відповідає на абсолютно всі питання.

 

— До біса це світло.— шепоче. Знаходить його губи - торкається слабо, немов боячись нашкодити.

 

 — Ти мені теж, Джісоне,— ледве промовляє Мінхо. Йому трохи віддавлюють стегна, ніяково цілують у щоку, потім у другу, малюють без трафарету фломастерами поцілунки по всьому обличчю. Тримають за щоки, даючи змогу тільки складати бантиком губи й триматися за його спину. 

 

Якнайсильніше хотілося, тому що це мало величезний сенс для Мінхо і Джісона, для яких життя в ці часи стало смертним вироком. Сенс, який навчив їх цінувати кожну проведену секунду і цінувати людей, з якими ці секунди проводяться. Навчив їх любити до упаду, доки є час. Це не » не на часі». Це все на часі. Тому що саме в цей час прокидається щось подібне до совісті, щось подібне до самоідентифікації, щось подібне до важливості.

 

До їх важливості. А не когось іншого.

 

Любов їх до часу.І завжди буде, доки вони її відчуватимуть.

 

Слабо, при маленькому сяйві місяця, Мінхо бачить, як Джісон відсувається від його обличчя, падаючи вже обіймами.

 

— Зігрієш мене? — просить він, кажучи на вухо.

 

Мінхо, так і бути, притягує його ближче за спину для зручності. Поки гучний стукіт механічного годинника з кухні переслідував біт їх еквівалентних глухих постукувань сердець.

 

Вони посміхаються та обіймаються міцно. Настільки, що нічим не можна розчепити.

 

Будинок. Три літери. Вилучений квартир та дрібниці.

 

«Шукаю будинок» — наклеєно на вуличній колбі-банері.

 

Не чотири стіни, комод, стілець, диван та шафа. А будинок.

 

І він його знайшов. 

 

***

 

Все плуталося в світлячках віконної гірлянди, в шумі оковитої кавоварки, в мерзлому снігу за вікном, у радісних посмішках на засмучених обличчях, у пороховому та принадному запаху свіжої кави, в помаранчевих, приємних відблисках, що відбивалися від пофарбованих стін розбитим калейдоскопом в центрі приміщення. Плуталося, дарувало гвинтик для старезного, подвійного дна веселощів, знову знаходилося, протиралося як куля-вісімка від пилу, і знову губилося… В їхньому іншому вимірі вони вдарялися чолом на розмах у скло гарного зимового дива. Йому властиво розсипатися з наростаючою небезпекою над містом, але його всіма силами намагалися не забути.

 

І щось тепле, не злоякісне сиділо всередині подібно до різдвяного гнома з мішком подарунків. І щось незграбне…викликало ейфорію, помножену надвоє тріумфуванням.

 

 — Рахуйте швидше за касу! — кричить Фелікс із дивана.

 

Рослини на полицях чують дзвінкий жіночий сміх, що не припинявся ні на мить і впевнено розносився на все кафе. Упереміш із музикою майже не чути сміх Лікса та Джісона, але виразно видно їх усмішки. Навіть Мінхо за прилавком це було видно. І він по правді теж усміхався, поки заправляв автомат водою. Трохи скуто, без концентрації уваги, але з поглядами на регочучих друзів. 

 

 — Та вистачить, серйозно. — сміється Хьонджин з ноткою обурення. — Не смішно вже!

 

Венсі хрипко заливається ще більше:

 

 — Ні-ні, почекай. Повтори, що ти сказав. Ми сказали тобі провідміняти слово «кава», а ти… — вона закрила свій рот, щоб не засміятися. — Ти сказав «ка-ва»!

 

— Ка-ва! — глузливо повторив Фелікс.

 

Вона знову засміялася, не контролюючи ні сміху, що вивалювався з рота як синтепон, ні рук, що в захваті били оточуючих. Вони торкалися плеча Фелікса, били по своїх же стегнах, найчастіше притискали рота, від чого обличчя червоніло.

 

Фелікс сидів поруч такий самий розвіяний.

 

Джісон теж з краю пропускав жарти, сміявся не так голосно. На їхніх обличчях розгорталися сльози – з грудей вивалювалось пір’я.

 

Все плуталося в екзальтованому повітрі. У маленькому кафе «Гіркий», де кожен умів цінувати кожну хвилину, яку тут провели.

 

— Мінхо, ми встигнемо? - скрикує Хьонджин.

 

— Якщо не будете так багато сміятися, то, можливо,— закриваючи касу, спокійно відповідає він.

 

— Венсі, кидай мою куртку! — Хьонджин киває на отриману інформацію, засуваючи свій стілець у столик, зроблений із ротанга.

 

Поки радісна компанія в іншій стороні породжувала шуми, Джісон тишком-нишком проник у простір світу Мінхо, що знову особисто зрікався всього щасливого. Але хто, як не він, міг зробити таку роботу за короткий час?

 

Підійшовши, він сперся схрещеними руками на прилавок:

 

 — Ти чого надумав? — запитав він.

 

Під склом, просто під його руками, іскрилися пряні тістечка. Поруч стояв екран з касою, різнокольорові трубочки в колбі, коробка цукерок, обмотана конопляною мотузкою, і банка, обклеєна в ромбоподібні стразики. На самій банці була заповітна, така непорушна, класична фраза: «На перемогу!».

 

У самій банці вже лежало кілька купюр і дзвінких монет. Двадцять п’ять відсотків із яких підуть у перевірені руки. 

 

Двадцять п’ять із яких можуть врятувати чиєсь життя.

 

Дивлячись на цю банку, незмінно думається: яка все ж таки ціна їхніх життів… Ціна їх життів буквально лежала на дні банки в ромбоподібні стразики. Це дивно, що для того, щоби щось зупинити чи змінити, потрібно висунути гроші вперед.

 

Мінхо тим часом скинув волосся з чола. Загадково глянув у відповідь:

 

— Це секрет.

 

— Не розкажеш? — ніжно посміхнувся Хан.

 

 — Не розкажу. 

 

Джісон опустив голову, щоки екстраполювали в яблука під віками, вуха помітно порозовіли. 

 

— Ти великий молодець, Мінхо.

 

— Без вашої допомоги я не впорався б. — закивав Мінхо, дякуючи.

 

Ящик із грошима закрився на ключ.

 

 — Слухай, Мінхо, хочу запитати тебе… — Але Джісон вперше не встиг домовити.

 

Хьонджин випереджає. Кричить вже одягненим:

 

— 15 хвилин рівно!

 

Фелікс і Венсі, сміючись, теж у метушні шарудять своїми куртками.

 

— Комендантська година.

 

— Встигнеш? — спантеличено дивиться на банку Джісон.

 

— Засікай час.

 

І час справді засікається.

 

Кіт, що сидів на листковому даху, проводжаючи бляклий захід сонця, зустрічаючи нікудишній ранок, з’їдаючи повільний обід — губився в нитках. Якого могли поранити ножем, безжально підірвати над його вухами гранату, вищипати йому вуса, приспати чи покалічити. Кіт, що сидів на тому богом забутому даху…він…намагався знайти спокій, чекав поки все закінчиться, коли йому дадуть спокійно зійти зі сходів.

 

Поки йому дадуть спокійно існувати, без тавра, що його треба постійно рятувати. Що невинну тварину потрібно обов’язково рятувати руками людини від рук самої ж людини. Реальність, що кришиться.

 

Вони біжать під сніговий дощ, у думках крутиться одна платівка. З кожним кроком хвилини йдуть швидше, вони вислизають, лаконічно посміхаються, кажуть: «у вас стільки багато часу, щоби все виправити, але стільки мало можливостей, щоб зробити це правильно». І воно, як не крути, як не борись, вкручується в кожного до клацання. Нагадує, що багато неможливо, і відразу ж у відповідь стукає по трубі: але воно буде таким рівно до того моменту, поки ми не продовжимо дивитися тільки через піратську трубу, а спробуємо хоча б раз подивитися на світ широким оком.

 

Знайти те, що, швидше за все, лежить поверхово, а не в тій глибинці, в якій ми постійно шукали весь цей час.

 

Сміх їхньої компанії розноситься по нелюдимих ​​вулицях і порожніх доріжках, вривається в темні пластикові вікна, відбивається в калюжах, стукає їх взуттям, поки є можливість бігти.

 

Зігріті помилковими бажаннями. Колючими пледами, серце-свічками, теплим подихом у долоні. Розігріваючи свій змерзлий дух, поки сонна артерія в сильному бігу хотіла вже луснути…Вони також боялися. Іноді по-дитячому. Іноді – з дуже великою силою.

 

Венсі боїться не встигнути і всіх підставити, боїться не виправдати очікування, адже це її професія. На неї покладаються. Занадто багато людей. Вона не може розцінювати їхнє життя. Вона має робити все, щоб їх зберегти.

 

Хьонджин не боїться танків, Хьонджин загартований на всі сто від власного холоду. Хьонджин не боїться високоточних гранат чи кулеметів. Хьонджин боїться жити під небажаною ганчіркою.

 

Фелікс боїться заснути і не прокинутися, боїться шурхіт, боїться звуків літаків, машин, навіть генератора — захисна реакція. Звичка, що в’їлася у мозок.

 

Джісон боїться реальності, яку здіймає до небес, і та падає на нього всією своєю вагою — як слон із небес. Боїться дірявий світ, боїться бути діркою у ньому. Теоретично знає, все розуміє, але ламається від одного й того ж усвідомлення. 

 

Мінхо боїться тікати.

 

Ламаючи голову боїться тікати вдруге від свого будинку, боїться позбавлятися цього всього.

 

Боїться рухатися вперед, знаючи що, можливо, раптом йому завадять це зробити.

 

Боїться втратити Хьонджина — його друга та напарника.

 

Боїться втратити час. А потім при смерті лежати, відраховуючи кожну не зроблену деталь.

 

Мінхо боїться втратити Джісона. Джісон боїться залишатися в темряві холоду.

 

Вони всі бояться майже однаково, майже з однаковою силою, майже на рівні — і цей рівень практично вищий за їхні голови. Вони всі зігріті не зрозуміло чим і не зрозуміло як. Стягнули бабусиних ковдр, наковдрників, свічок, одягли футболок як капусти. Стягнули все: махрове, атлас-сатинове, трикотажне, в’язане, ранфорсове, тік-тканинне, з бавовни та льону.

 

Боялися тепер це все відпустити. Їх притиснуть. Їхня смерть буде марною і коштуватиме один цент.

 

Такою була реальність, в якій їм приходилось жити. І яка колись повинна була змінитися на краще. Але поки значних змін вона не потерпала. Тому темрява й була такою щільною. 

 

***

 

Дорі – неземне диво. Йде на контакт, добре видресована. Любить помурчати по нужді. Вона любить свою мишку, яку постійно втрачає та губить через те, що штовхає по всій квартирі. Вона любить свого господаря: він не знає за які заслуги, але знає, що любов її чиста і віддана. Дорі любить Джісона. Хлопця, якого колись зустрів Мінхо у в’язці темряви нічного коридору його під’їзду. З яким можна було обговорити все на світі, прийшовши у суперечці до потрібного сенсу. З яким можна було також безглуздо посміятися та побути дитиною у свої чисті двадцять два. З яким вони пили чай, грали в настільні ігри, часто збиралися разом у компанії, який допоміг йому з кафе, який… навчив його цінувати навіть такий непростий час.

 

Якого можна було кохати. І котрий не боявся кохати у відповідь.

 

З яким Мінхо почувається як вдома.

 

— Ти ще на початку мені сподобався.— каже Джісон. Крутить його волосся. Закручує локони чубчика як спіралеподібний провід від стаціонарного телефону, і знову пальцями заривається в каштанове волосся.

 

Пеститься. А Мінхо розглядає його майже впритул.

 

— Правда?

 

 — Я навіть тобі про це сказав!

 

Мінхо не пам’ятає, чесно кажучи.

 

— Повтори ще раз. — мило просить.

 

 — Хо, ти мені подобаєшся. До поколювання в пальцях,— повільно простяг Джісон. — Але як я міг зрозуміти, що це взаємно?

 

 — Хіба це не було видно? — здивовано підняв брови Мінхо.

 

— Смішний ти… звичайно, що ні. — Джісон підставляє свою голову під руку.

 

Дорі ходить біля їхніх ніг, шукаючи місце де лягти. З кухні чути марафон новин по телевізору. Чути Дорі, чути людям у сусідніх квартирах, чути самій квартирі… а ось їм двом не чути.

 

 — Я думав, я подавав надто очевидні ознаки. — думки сказані вголос.

 

Джісон зареготав йому в плече.

 

Їхні голови майже були за сантиметр від обриву ліжка. Їм просто феєрично пощастило, що ковдра зробила милість і не намагалася з’їхати на холодну підлогу. Обідня сірість з вулиці пробиралася у вікна, намагалася змусити таким чином думати про ще більш погане, не маючи сил боротися.

 

Вона могла проникнути через вікно до їхньої квартири. Могла просочитися і осісти там пилюкою. Могла хоч цілий день затягувати сірістю все небо. Але пробратися в їхні серця вона не могла. Їй не дозволено. І ніколи не буде.

 

Мінхо схопив його двома долонями за щоки. Джісон перестав.

 

Руки опустилися на шию. Хан відчував його холодні пальці в контрасті зі своєю шкірою. І груди його перестали так сильно гуркотіти. Тепер просто несамовито стукали.

 

 — Ну тепер все очевидно. — тихо сказав йому Мінхо.

 

Вони прилипали щокою до подушок, знову вивчаючи очі один одного, лежачи на ліжку горизонтально порівняно з вертикальним розташуванням вікна.

 

Джісон хитро посміхнувся:

 

 — Поцілуєш мене, містере очевидність?

 

Мінхо наблизився до його обличчя. Обцілував ніжно, ледве стикався губами. Кидав їх лаконічно та завуальовано. Але Джісонові було достатньо. Але Джісонові було достатньо тепер, щоб зігрітися.

 

Ніч безмісячна починалася за вікном, віяла невагомі почуття, грудневий сніг, тонну побажань на наступний рік, і чогось радісного.

 

Крапельку радісного, щоб прийти до тями і знову відчути себе чимось живим.

 

Навіть у найтемніші часи важливо почуватися живим.

 

Пам’ятай, коли ти загубився у пітьмі — шукай світло, не здаючись. І колись воно забере тебе в обійми своїх променів і всі рани закриються пластирями, незважаючи на те, якою глибиною вони були.

 

Завжди шукай світло. Незважаючи ні на що.