Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
— Залишилося всього… шпаклівка і поклейка шпалер. Займе щонайбільше три дні. — доповідає він, швидко оглядаючи приміщення і повертаючись до аркуша в руках.— Проводка вже готова. Інші потреби вже встановлюються.
— Це добре. — схвально киває старенька, рухаючи зморшками. Зовнішність у неї трохи типова, як для мешканки столиці: на шиї висить два позолочені ланцюжки, норкова шуба, а у вухах сріблясті сережки. Голос у неї гидкий. Скрипить на кінцях, наче кіт глотку дере. Вона каже повільно, від неї так неприємно і в’язко пахне якимось дуже солодким парфумом, наче вона їх на себе вилила. — Я відправлю реквізити на пошту. Зроби це швидше, гаразд? Моя дочка скоро збирається переїжджати за кордон. А внучки потребують допомоги. Вона досить посміхається, а Мінхо відчуває лише нудотний осад.
Галина Францівна своєю фанаберією викликала у Мінхо лише френетичний потік неприємних почуттів. І він нічого не міг вдіяти. Вона – не істеблішмент. Деяка впливовість так чи інакше циркулює навколо неї, але це не дає їй такого великого права чинити таким чином.
Приміщення, в якому вони стояли, вже справді було схоже на щось адекватне: тепер це світло-коричнева з кремовим відтінком, випрасувана праскою коробка. Щоб подолати умовний фініш залишилося лише кілька ключових ривків. Мінхо б запросто їх зробив, якби його не уповільнювали сумніви і якби він вже остаточно не був вичавлений як лимон.
— Так, але в нас зовсім немає часу,— все ж таки киває хлопець.— Ми не можемо постійно шуміти. І.. Куди піде виторг? У мене є знайомі волонтери, вони могли б…
— О, не хвилюйся за це,— перебиває вона його.— Цим розпоряджуся я. Твоє завдання полягає в іншому.
— Ви сказали, що двадцять відсотків із покупки однієї кави підуть на передову. — намагається суперечити Мінхо, намагаючись згладити ситуацію. Однак Галина Францівна кидає на нього неоднозначно жорстокий погляд, який намагається знищити його спроби зіпсувати конспірацію.
— Якщо клієнтів буде не так багато, як хотілося б, виручка піде в зовсім інше місце, Мінхо. Розумієш? — хлопець відчуває, як цей тон, дедалі більше продовжуючись, спалює всі його побудовані амбіції в пух і порох. — Не наша це справа постачати сухпай в полігони.— холодно, ніби відрізавши, відповідає вона.— У нас свої чудасії та проблеми, запам’ятай це, любий мій.
Вона посміхається до нього. І чесно кажучи, Мінхо відчуває розсудливе бажання пробити стіну. Прямо зараз. Як вона може? Слова, просякнуті образою, що шалено іскряться, в’ються в думках.
— Так, я розумію. — доводиться сказати монотонно. Та й навряд чи ця конспіраторка може розгледіти через свої густі нафарбовані вії, на яких скупчилися грудочки туші, його явну фальш.
Мінхо з сумом ляскає по стегні блокнотом.
Кава в руках Хьонджина холоне в атмосфері вулиці.
— …вона не підходить близько до внутрішнього конфлікту. Персонажі поступово розвиваються без нього, він не закладений в основу твору, адже конфлікт … можна сказати, поверхневий, незважаючи на всі забобони, він не рухає сюжет.
Хлопець, що сидить попереду Хьоджина - небесно гарний і вищипаний квітами.
Ззаду його слабо світить сонце, тому Хван трохи мружиться. І киває на слова, уважно слухаючи.
— Звучить цікаво… практично нічого не зрозумів з того, що ти сказав, але я радий почути твою теорію.
— Це істина, не теорія. — усміхається Фелікс.— Дякую. Тепер почуваюся … трохи старим і нудним.
_ Не переживай. — Хьонджин витончено закинув руку на спинку стільця. — Я подумаю про твої слова перед сном. — ненароком дивиться в інший бік і помічає знайому постать.— Обіцяю, що проаналізую, але… це що? Мінхо?
Він жмуриться, бачачи як із орендованого приміщення поблизу виходять дві знайомі постаті — конспіративна власниця і Мінхо, що стріляє тьмяно поглядом.
— Твій напарник? — Фелікс теж дивиться в той бік, помічаючи, що хлопець поруч із жінкою одягнений у схожий фартух.
— Мій Лопе де Вега.¹ — Хьонджин, посміхаючись, засовує руки в маленькі кишені курточки.
Фелікс без зла хихикнув.
— Скинули на його плечі великий тягар. — продовжує доповідати.— Якби не він, ми б тут не сиділи.
— Напевно,— Фелікс прочищає свій рот.— Сервантесе, вам варто припустити ваш складний психологічний процес, через який виникають певні наслідки.
Хьонджин заливисто сміється:
— А тепер ще раз, тільки нормальною мовою.
Він знаходить Мінхо вже у середині кафе. Той не зачинив двері, і ті трохи охолодили приміщення. Вигляд у нього був, щиро кажучи, не дуже. Хлопець стояв біля кавоварки. Дивився байдуже на предмети, довго зависаючи, наче його щось з’їдало всередині, і Хьонджин впевнений, що будь-якої миті він не зможе тримати це у себе всередині і на когось обов’язково вивалить. Він знає його досить багато, щоб бути у цьому впевненим.
— Хм. Він залишив мені номер.— Хьонджин заходить у приміщення.
— Ти про що? — той навіть не глянув очима.
— Будь ласка, нам треба кудись сходити. Він захоплюється класичною літературою і в нього такі миле ластовиння. — Хьонджин замикається. Думає, як ввести Мінхо в курс справи. — Хлопець, з яким я познайомився тиждень тому. Ти мене взагалі слухаєш?
Хьонджин клацає біля його голови пальцями, а Мінхо ледве відриває від довгого перебування у своїх думках і в екрані телефону.
Джісон надіслав смайлик із персонажем якогось аніме.
— Так, я слухаю.
Або не слухає.
Киває так обстенно, чим викликає у баристи невгамовну необхідність все дізнатися.
Хьонджин заглядає в його телефон, місце якого Хо довбав поглядом вже кілька тривалих хвилин, намагаючись знайти раціональний підхід, щоб відповісти на повідомлення.
— Напиши йому, що запрошуєш на каву.
— Що?! — Мінхо різко відскочив, розвернувшись корпусом трохи в бік. Сердито глянув, але також стих, отримавши трохи дози адреналіну через дріб’язкове перелякування.
— Та не боїсь, не розтанеш. — Хьонджин, сміючись, плескає його по плечу. Мінхо не дуже заспокоюється і просто кипляче мовчить. — Хоча здається мені, ти вже це зробив.
***
Світ падає в оклюзію як у скарбничку. Піднесена котом, що сидить на листковому даху, фрустрація коливається на вечірньому вітрі.
Спочатку ідея збити її ганчіркою або яблуками в поліетиленовому пакетику здавалася ідеальним маневром, але потім — трансцендентальним. Його інтронізація була зайвою.
У середу вони разом виходять на балкон: Джісон знову крутить намиста, а Мінхо дивиться далеко і довго. Задивляється часом на кота, що стрибнув із урвища і розбився об цемент. І чашки кришталеві там валялися поряд. Біля сміття також лежав опуклий телевізор. Усередині коробки повзали жуки на батарейках. Поруч стояли покинуті шини. А тіло невинного кота так і не знайшли того дня. Було навіть сумно: його уособлення чогось рідного вселяло безпеку. Тепер її не було. І не зрозуміло, як тепер заново повернути. Кіт служив двигуном заспокійливих, а звали його Валер’янка та Душа-Панацея. Так, так! Люди просто так і назвали.
З понеділка до четверга Мінхо ходить на свої зміни. З п’ятниці по неділю намагається влаштовувати вихідні, якщо немає завалів в навчанні.
У понеділок він із Хьонджином дивиться матч. Ввечері вівторка до нього заходить Джісон: вони грають в дурака, малюють розмальовки, слухають скачані пісні на старій цеглині-моторолі, намагаються чхати в стелю і вічно знущатися над своїми відображеннями в дзеркалі. У середу йому доводиться йти по справах до університету: він пхається у заповнену до країв маршрутку. На екрані мобільного показує сповіщення про тривогу, але водія та пасажирів це не зупиняє: доводиться мовчки їхати далі.
Джісон знову стукає у двері ввечері фіолетового, здавленого четверга.
У суботу йдуть разом у боулінг.
На третьому поверсі торгового центру мимоволі багато людей. Вони напхані в центрі, на лавках, у приміщеннях, але апогей — біля стін. Там, на підлозі біля ресепшену, склалась і їхня компанія. На лавці скромно сіли Мінхо і Джісон, а ззаду них розташовувалась стійка з висячими дротами. За нею сидів персонал - дві дівчини, які люб’язно посміхаючись їм, видавлювали тихе «На жаль, місць більше не залишилося». Крім їхніх телефонів, там заряджалося багато інших пристроїв: навушники, колонки, павербанки, планшети і навіть ноутбуки. Словом: збірна солянка техніки. Хьонджин влаштувався на лавочку навпроти. Там могло б поміститися ще троє людей, але Венсі вважала за краще обмотатися курточкою внизу лавки. Фелікс знайшов місце біля стіни — там була єдина вільна розетка.
Згодом товариський павільйон перетворився на щільну кульку прострації. Неважливий вигляд обличчя скакав на Мінхо вже за годину сидіння тут.
Він вічний зі своїми…проблемами.
— Галина Францівна не знає, що таке війна, ціна життя, моменти розпачу, і щодня в сліпій надії на те, що скоро це все закінчиться. — Мінхо важко зітхає. — Для неї війна не має значення, адже її домівки та родини вона прямо не торкнулася. І не торкнеться.
— Я й кажу: добре комусь живеться, якщо не думати про зовнішні проблеми. — легковажно промовляє Хьонджин, закриваючи свою електронну сигарету та ховаючи пристрій в кишеню куртки. — Хотів би я побути таким, як вона. Або як от ті. — він махнув у бік кімнати зі скляною огорожею, де квапливо працювали.— Здається, турбот вони не знають. Навіть заздрю.
Вони сиділи тут, на підлозі в центрі дитячих кімнат, веселощів та іншої нісенітниці, в зоні незламності. Мінхо чіпляється поглядом за скляний кабінет. Коли вони сюди зайшли, тут вже було багато народу, а коли звернулися за допомогою до дівчат із тієї самої офісної коробки – виявляється, всі місця із підзарядкою вже були зайняті. Там були вільні місця і Мінхо вже готувався заплатити, це не було для нього проблемою. Проте проблемою виявилося інше — все було зарезервовано. Не зрозуміло, як і незрозуміло навіщо. Поки ледь живий мобільник Мінхо працював на нитках з 15%, у тій кімнаті, що дзижчала, всі в метушні клацали кнопками комп’ютера, а вільні місця ще півгодини були нелюдними — Мінхо навіть перевірив їх поглядом, щоб точно переконатися.
Здається, несправедливість стає транспарантою і пройти повз неї — неможливо. На одну жорстоко коротку мить опортунічно всі замовкли.
Тишу зважилася порушити Венсі:
— Ну, ми ж не можемо судити всіх людей тільки по Галині Францівні, і кидати всіх під одну гребінку, так? Я думаю, що у світі достатньо добрих людей! Так багато грошей збираємо для військовослужбовців за допомогою просування!
Фелікс внизу відкликається :
— Вірно сказано! Думаю, хороша буде альтернатива, якщо використати кафе на благо. Що думаєте? Мінхо, Хьонджіне?
Мінхо швидко кинув погляд на Хьонджина, що нелегко сперся долонями об свої коліна і не був зациклений на розмові зовсім.
— Точняк! — заіскрився осторонь Джісон.— За кожну куплену каву в касу йде два з половиною євро, але 20% з цієї кави має піти на збори!
У голові одразу болісно промайнули грубі слова, сказані власницею, змусивши його різко змінитися в лиці.
Не їхня справа постачати сухпай на полігони.
Хотілося в роздертих почуттях так і крикнути: а кому ще, як не нам? Мінхо проковтнув грудку з думками і спробував повернутися до поки що кольорової реальності, поки цей потік не сублімував у чорно-білий фільтр на очах. Він і так тримається з останніх сил.
— Може 20? Мені здається цього мало. — тараторить Венсі.— Краще вже 40.
— 40 не вийде. — Мінхо поважно схрестив руки.— Можуть бути проблеми з начальством.
— Ах, точно. — насмішкувато зітхнув Хьонджин.— Це непокірне начальство…
— 35? — пропонує Фелікс.
Мінхо в роздумах крутить головою, складаючи губи в бантик.
—У середньому за день 17 людей незалежно від ситуацій зовні зможуть купити собі каву, — Венсі притиснула ноги ближче до живота, відкривши свій ноутбук і вбиваючи кудись літери. Хьонджин зі свого місця міг би зазирнути, але він продовжував відчужено дивитися кудись в підлогу.— Середня кількість - 25,5 євро на день. Рахуємо відсотки.— вона піднімає свій погляд на Мінхо, Джісон поруч із ним задумливо дивиться в порожнечу.— 8 євро із 35 відсотків для волонтерів.
— Це надто затратно.
Джісон реагує на слова Мінхо:
— Іншого вибору майже немає. Це лише середнє. Ми й так урізали.
— Вона може не погодитись навіть на 20 відсотків. — спокійно відповідає він, дивлячись просто в очі.— Це для неї занадто марнотратно.
Джісон ненароком на момент запалився. А потім знову згас. Голос Мінхо розрізав його збудовані очікування. Він знав, що Мінхо мало що там вирішує, але… Не треба відразу налаштовуватись настільки песимістично. Джісон у програші підібгав губи в тонку лінію і нахилив голову вниз, ляскаючи ребрами черевиків один об одного.
Усі теж на момент вичерпалися, варто було лише спробувати створити уявні перешкоди в голові.
— Що ж. — згодом видихнув Фелікс.— Подумаємо про це потім?
— Виходить, що так. — закивала засмучено Венсі, закриваючи кришку ноутбука.
Мінхо теж довго прокручував це у своїй голові, але не знаходив рішення. За законами ведення бізнесу це справді не вигідно. Хрін його знає скільки Францівна витратила того місяця. Та й навряд чи у неї знайдеться розкидані крихти совісті зробити внесок хоча б для цих 20%. З погляду ведення бізнесу — це логічно та практиковано. Але з етичної та моральної…
Не постачати сухпай на полігони. Адже так?
Мінхо відриває зубами засохлу скоринку на губі. Це так ризиковано та… безнадійно. У Галини Францівної інші принципи, інші цілі… їй абсолютно не важливі дрібні проблеми, які зараз піднімаються.І Мінхо не скаржився б і теж сам плював, якби від цього не залежало його майбутнє. Можливо, повністю замилене, але майбутнє, яке доведеться дуже довго і моторошно розгрібати. І Мінхо щоправда зовсім не втручався б, якби ці, на перший погляд прості й незначні, речі ні на що не впливали.
Але вони впливають. На дуже багато.
Ідея звучала дуже добре. Але якщо вдаватися до серцевини обставин: не факт, що ці відсотки дійдуть і дійдуть у потрібні руки.
А тоді відповідальність повними мішками картоплі знову скидається на Мінхо.
Виходить, він може когось обманути.
Всі погрязли в роздумах не надовго: невдовзі після пройденої теми розмова піднялася про щось віддалене. Телефони та обстановка однаково заряджалися.
Фелікс, здається, так звали того хлопця, з яким познайомився тоді Хьонджин, сидів у кутку і іноді страждав від тиків.
Ніхто не звертав уваги.
Він просто іноді мотав різко головою на звуки, що проносились поряд. Третій поверх маленького торгового центру кипів як вулик. Тут каталися кулі, постійно сміялися компанії за столами, стрибали діти, голосно тупаючи шкарпетками по трубах-вухах і знущально стукаючи ложками по голові-каструлі; тут виблискувала і ковзала підлога, шуміли у скляній коробці екрани комп’ютерів і лунали звуки гральних автоматів. Фелікс смикався тільки від куль у боулінгу. Сидів біля стінки, бо там була розетка, і… смикався.
Звук неприродно та травматично лякав. Він був як свист. А потім, коли збивав кеглі — сщухав. А серце трохи стискало.
Мінхо несамовито кивав. Усміхався, казав: «Гарна ідея». Але заносило його зовсім інше. Прикро знає: ідея блищить як новий перстень, у неї зараз так сліпо вірять, проте коли вона перетвориться на сіру, здуту шину — ніхто знову не піднесе її до небес.
Після вечора боулінгу в суботу вони повертаються додому: темрява огортає у злій звичці плечі будинків, охолоджує їх і вселяє сірий озноб. Вони по-дитячому шаленіють на останніх силах. Гра в штовхання почав Джісон - заразився тільки під кінець чимось добрим і приємним. Тягав безсоромно його в плече, сміючись і ляскаючи по ньому іноді неконтрольовано. Мінхо з радістю підтримував ініціативу і робив так само: не боявся навіть жодної думки, що він робить неввічливо і неправильно. Був у своїй шкурі поруч із ним. Вони йшли зигзагом, завалюючись один на одного. Асфальт повільно покривався сніжинками, а ті одразу розпливалися водою.
Джісона в житті Мінхо стало так багато, що останній просто розколюється всередині, від усвідомлення, що це дійсно відбувається з ним.
Мінхо в житті Джісона стало так багато, що він цього навіть не помітив: здається, що той завжди був поряд з ним. Цієї ж секунди.
— Запрошую на поцілунок,— жартує раптом Мінхо. Сміх розноситься безлюдною вуличкою кільцевою луною.
— Може, ти хотів сказати на чай? — здивовано піднімає брови.
Сверблять повіки і їх магнітом придавлює щось важке за вагою — затяжний сон, що тягне ніс і закриває за вії очі. Дивно, що вони здатні балуватися і ловити сніг кінчиками язиків.
Мінхо єхидно посміхається:
— Може бути. Все можливо. — закидаючи руку на його плече по діагоналі. Джісон регоче на весь темний квартал, не помічаючи, як за інерцією хватає того за руку. По-дурному обіймаються. Сміються пір’ям.
У Мінхо теплі пальці.
А у Джісона розпирає груди.
— До тебе чи до мене? — сміх ненадовго припиняється, Хан заново надує свою кримінальну серйозність. За його миле обличчя можна справді посадити.
До під’їзду залишаються лічені кроки.
— До мене.— впевнено кидає Мінхо при світлі ліхтаря, продовжуючи йти не збиваючи темпу. Його шапка на флісі вже зовсім мокра.— Зігріємось чаєм та теплом від Дорі.
— Хороша ідея.
Клацаються від зубів горішки-веселощі.
Пройшло досить багато часу із перших відключень. Деякий час доводилося виживати і битися з тьмою непідготовленими. У перші дні був невідворотний атас.
Після, звісно, йшло значно розмірено. Люди знайшли способи замінити звичні їм речі. Тепер вони звикли й не боялися темряви-звіра, йдучи на нього з вилами повними можливостями. Наприклад: на вулиці при денному світлі стало більше виходити людей. І старі, і діти. Усі гуляли, забувши про соціальні мережі. Корисно для здоров’я.
Дивно, що для того, щоб помітити цінні дрібниці, людям потрібно що-небудь втратити.
Дивно, що для того, щоби пережити горе, їм потрібно звикнути до таких жахливих часів.
Скрута об’єднує.
Саме їй Джісон і вдячний.
Систематично закладено, що людина здатна відчути симпатію до іншої людини абсолютно за будь-яких обставин і ситуацій, незалежно від самих якостей та характеристик цієї людини. Неконтрольоване почуття, що з’являється з нізвідки, спонукає до інших проблем, які зам’яти виходить набагато важче, ніж відчути якесь там почуття. Мило відчинені двері, несподівана допомога, або тактовно сказаний комплімент — це все може стати цим почуттям.
Симпатія.Закладено генетично. Може бути абсолютно до будь-якої людини.
Симпатія.Легка. Повітряно мила, наче хмара, що літає в атмосфері. Навіть якщо повітря просякнуте туманом відходів.
Іноді переростає в мігрень, вбиваючись чіпко корінням у глибоку яму. У якій ти чітко усвідомлюєш, що потенційно - ця людина підходить під стандарти та ідеали, які, безпосередньо,виявляються в речах. У простих, здавалося, незначних дрібницях. Це розцінюється як проста ввічливість, але вона може вилитися в щось інше і щось масштабніше, для якого потрібно більше часу.
Симпатію та любов не варто плутати.
Хоча Джісон, безперечно, вже це зробив. Зробив у їхніх взаєминах з Мінхо, випадково зрозумівши, що той все частіше починає викликати у нього важкість.
Починає викликати те саме почуття.
Це стало великим плодом для роздумів вночі, а потім навіть вантажем, який Джісону довелося волочити на спині. Адже як дізнатися, не нашкодивши ні собі, ні Мінхо, взаємно чи ні?
Вже вдома їх наздоганяє спритний кіт із хвостом-пухом, що сидить на листковому даху. Рудий. Як апельсин та циннамон. Він — маска, що лізе всім на обличчя. Вдома у Мінхо було ухвалено рішення грітися. Їм шалено пощастило, що тоді увімкнули світло. Але Мінхо вирішив не витрачатися, тому включив лише помаранчеве підсвічування на витяжці. Цього вистачало, щоб малювати та пити чай.
Навіть не віриться. Вони швидко перейшли умовну межу, не помітили, впали в тенети. І від цього навіть анітрохи не сумно.
Наче так і мало бути.
— Хм, складна ситуація, якщо подивитися з різних боків. — розмірковує Джісон, поки крутить у руках олівець. Він сидить на тому ж дивані, закинувши одну ногу і притулившись щокою до її коліна. — Вона зациклена на них, бо це їхнє життя. Кожного хвилює тільки своє життя, тому дивуватися нема чого, напевно. До речі, — погляд метнувся до Мінхо, що стояв біля плити спиною. — Може, я можу чимось допомогти?
Мінхо чекає доки чайник остаточно видихне, паралельно думаючи над словами Джісона. Він, загалом, мав рацію. І саме цю правду, щиро кажучи, не любив Мінхо. Усі справді зациклені на своїх життях. І це в порядку речей. І це логічно. Однак ця зацикленість не повинна переростати в щуплий цинізм і хльосткий егоїзм.
Але Мінхо сам був таким до певного часу. То чи має він право чіплятися до інших? Чи має право їх засуджувати? Чи має право так негативно висловлюватися?
Чи має він рацію?
— Я розумію, це справді так. — він схиляє голову, повертаючись спиною до плити.— Кожен думає тільки про себе, цього не позбутися. Але це страшенно неправильно. Як можна в такий час так по-фігічно ставитися до цього? Просто дратує.
—Не загострюй на ній увагу. Я тобі допоможу, гаразд? — Джісон ловить розгублений погляд Мінхо. — Обійдемо придатки. Все має починатися з малого. І з кожного із нас. — намагається заспокійливо говорити Джісон, повертаючись поглядом до своїх малюнків.— Правильно? — і в ту ж мить іскриться.— Здається я дещо придумав!
Його всі намагаються заспокоїти.
«Заспокойся, Мінхо, гаразд? Це ненадовго»
«Ми обов’язково повернемося»
«Все добре, ти чуєш? Це в когось феєрверки, мабуть»
«Не думаю, що це затягнеться. Бережи себе, Мінхо, гаразд?»
«Та у них все під контролем, мало віриться, що по нашого району потрапить»
«Заспокойся, гаразд? Усьому світу начхати, змирись з цим. Ніхто не буде рвати заради нас горлянку.»
«Нікому, крім нас, це не важливо.»
Посмішка перестала лізти на обличчя і Мінхо більше не боявся її імітувати у компанії Джісона. Розслабився, перетворившись на комфортну собі подобу. Його всі намагаються заспокоїти. Наче це все в порядку речей. Наче це десь так заведено. Немов «нормальність» — дорівнює смиренності та тихому спостереженню.
Але ж Мінхо так не хоче.
— Добре, Джісон. — киває слабо.
Він просто плетений моток сірої густої маси, який не має виходу, навіть якщо видно хоч один маленький відсоток — його складають в орігамі і безсовісно викидають. Останнім часом цей своєрідний потік сірості та дощу відчуває нехарактерну для нього важкість всередині. Воно таке приємне, що навіть не помітиш, як свавільно розфарбовуєшся, бо почуття здається не страшним. Адже страшно стає лише згодом Не у всіх випадках, але у деяких. Не у всіх, але Мінхо – виняток. Хороше почуття напрочуд чудово починає працювати при деяких збудливих факторів та винятках. І в такі моменти він все ж таки помічає цих невловимих, неконтрольованих цвіркунів, і зависає.
Зависає, коли бачить Джісона.
Він йому подобається.
Мінхо висне з чашкою в руках, а його погляд зупиняється у вікні.
Він йому подобається — нещасно, обґрунтовано, усіма частинами тіла, душі, думками та… Згубно.
— Щось холодно стає.— Джісон тре свої долоні, дивлячись, як за вікном повільно йде сніг.— Зігрів би хто.
Мінхо, макаючи в кухлі пакетик чай, теж дивиться у вікно, але найчастіше кидає на Джісона погляд, який був зайнятий перебиранням паперу, не боячись отримати від нього відповідь.
У вікні кухні старої радянської панелі восьмиповерхівки повільно валяться, кружляючи, білі пластівці на тлі темного неба. Вулички не видно через непрацюючі ліхтарі. У будинку навпроти у вікнах горить світло — але далі за нии все закривається пеленою нічного туману, що густо огортає все місто. А у вікнах, не турбуючись, розквітає чиєсь чуже життя. Так близько і водночас далеко.
Це не диво. Це — страх.
Як він міг спокійно спостерігати за снігом усі ці роки? Як совість не прокльовувала усвідомлення? Як так просто змогла заглушитись?
Він знову згадує слова Галини Францівни. І він був таким самим. Не розумів і продовжував жити. Не бачив проблеми, адже вона була просто під носом. Сім років тому після різдва йому довелося тікати та залишати свій будинок вперше. Зі спогадів, що часом ковзали в голові, були залишки. Майже крихти, зібрати яких було дуже важко. Він пам’ятав своїх друзів, котрі не змогли виїхати. Вони не мали можливості. Він пам’ятав, як сидів під деревом у дворі. Як вони розмальовували шкільну парту. Як грали у м’яч. Як життя було наповнене дитинством. Як їй не було жодної загрози збоку.
А потім розбилася. Дощенту.
Мінхо не встиг зрозуміти. Але встиг забути.
Встиг забути про друзів, з якими провів свої найкращі роки. Один хлопчик — темненький, високий і щуплий, подобалося грати у футбол. Другий — конопатий, дуже любив яблука. Це все, що він пам’ятає.
Вони залишалися біля воріт пекла і не могли тікати. Ті самі друзі, такі як Мінхо, такі ж ні в чому невинні діти. Ті самі два хлопці, які показали Мінхо щастя у дрібницях. Наблизили його очі до лупи.
Які колись запропонували йому дружбу. Залишилися назавжди десь там. Десь у спогаді. Між стратою.
Сніг йшов за вікном, поки батько Лі натискав на педалі сильніше, щоб швидше дістатися такого ж засніженого шосе. На смузі шикувалася ціла колона тянучки. Номерні знаки у всіх починалися на ті самі літери.
Зуби цокотали. Від холоду та від чогось незрозумілого всередині. Чи то щастя, чи… зламане розуміння того, що відбувається. Мінхо думав, що це подорож. Що там, наприкінці змії дороги, чекає зовсім нове життя. А старі дерева, що прощалися з ними, швидко ковзали у вікні жигуля. Була дуже холодна зима. І майже постійно сипав сніг. Він проїжджав повз школу, повз будинки своїх друзів, повз їхні гаражі, за якими ті любили завжди гуляти, повз улюблений кіоск, повз спортивний майданчик, де пройшло його дитинство, і думав: «Я до вас обов’язково повернуся».
Але він не повернувся.
І все забулося. Почалася інша життєва лінія.
А тепер його вдарили під дих. Мінхо бачить у вікні своє відображення.
Він навіть не знає, чи живі вони зараз. Можливо, вони назавжди залишилися дітьми з переламаним життям після різдва. Після різдва сім років тому. А можливо, все обернулося набагато краще.
Але Мінхо цього вже ніколи не дізнається.
Кактус поряд з фікусом на підвіконні не відповідає йому поглядом, лише показуючи голки у вічі. Він відчував, як ці голки, згадавши деталі, проколювали його серце наскрізь.
Він знав, що не зможе сьогодні заснути.
— Якщо це продовжиться,— Мінхо, схаменувшись, мимоволі затримує подих.— Буде дуже багато наслідків. Вони не встигають відновлювати енергію. Споживачів забагато. Це тільки початок зими — він робить паузу, щоб поставити чашку на стіл. Мінхо навіть не відпив і ковтка. В горло йому нічого вже не лізло. — Важко уявити, що буде потім.
— Не замерзнемо. Вони думають, що залишивши нас без світла, ми одразу здамося. — Джісон уважно перебирав свої малюнки, що малював кілька днів тому під світлом ліхтарика. — Їхні провокації лише загартовують наш сталевий дух. Зроби нам гірше, вони зробили гірше лише собі. — він хмикає.— Ідіоти, хіба не так?
— Так, ідіоти. — погоджується Мінхо, сумно посміхаючись.— Але не варто недооцінювати ворога.
— Та їм і переоцінювання не допоможе.
Мінхо чує відповідь уже з кімнати.
Він швидко заходить до спальні, не закриваючи за собою двері. Шафа-купе, набита речами, відчиняє свої дверцята як на маслі. Він навмання мацає у глибині відкритої полиці якусь кофту на застібці і не думаючи дістає.
— До речі, подивишся, що я зробив? — дивиться на нього Джісон зі спини, коли той повертається на кухню.
Мінхо з цікавістю нахиляється, тримаючи в руках непомітно толстовку на блискавці з кишенями та каптуром, що звисали. Заглядається: на малюнку намальовано логотип компанії та маленький слоган внизу: «Щастя у дрібницях, і в каві». Дуже красиво та тематично. Все написано та прикрашене Джісоном, тому вивіска виходить оригінальною. Джісон залишив у ній слід своєї душі.
Мінхо замислюється, скільки ще приголомшливих речей зберігає у собі всередині ця людина.
— Круть.— захоплено зітхає.— От би перетворити це швидше на реальність.
— Перетвориш. — запевняє Хан, відчуваючи, як Мінхо накидує на нього кофту. — Я в тебе вірю. Дякую.
Кофта Мінхо підійшла йому за розміром та до душі. Він потонув у ній. Безповоротно. Це був чистий випадок, як Хан пізніше з’ясував. У неї були об’ємні рукави та домашній запах. Вона дуже добре зігрівала, але здавалося, що щось не вистачало.
Чогось у ній все-таки не вистачало.
Або когось.
Або Джісон сам від чогось зігрів себе.
— Тепер тепло? — питає Мінхо, сідаючи на стілець поряд.— Нормально у кофті?
— Так, вона класна. Я хотів би собі таку. — киває він йому.
Джісон вперше не хотів розкривати карти своєї прямолінійності, але, загалом… Коротше, він би хотів собі саме цю кофту.
***
Небесні ліхтарі світять неминуче довго, щоб уникнути світла розсипних очей до мозолів. Вони б натерли очні яблука до ірраціонального подразнення та суцвіття запаморочення у диски-зірки.
За це навіть треба платити плоттю!
А скам’янілі будинки тихо гаснуть під покровом ночі під темною, шовковою саржею, і все місто могло б бути на плетеній рукавиці. Мінхо і Джісон синхронно були її центром, продавлені спицею у повсть.
Теплі вечори стали їх другим будинком, де кожен із них завжди міг зігрітися та відчути щирі почуття.
Свічки — серця, що горять, що світять витончено, безпринципно всередині. Уособлення благодійного вогню всередині кожного. Серце-свічки легко запалити. Але якщо вогонь зміцнився — важко задути. Йому потрібно стільки сил, щоб триматися в тонусі, щоб не облили водою, щоб не дозволяти пасмам вітру його торкатися. Відчайдушні думки справді роблять так, щоб страх приступав до веселощів, а надія — робила тебе ж ощуканцем.
І ніщо, крім твоєї волі, не запалює тебе.
І вогонь палає вічно.²
Часто, при серце-свічках, думалося про всяке. Часто, при серце-свічках, хотілося робити інакше.
Часто при серце-свічках робилося безрозсудно. Але щиро. І тепло. Ніколи не відчайдушно, але й ніколи не більш ніж чемно. Простодушно.
— Він гарний, правда? — хмикає Ліно на одного з персонажа, коли той героїчно рятує другорядного.
Джісон вперше був у його кімнаті і це здавалося так, ніби…Мінхо впускає його у своє життя безповоротно. Джісон вже вважав за краще не повертатися б. Йому і тут добре: у темряві по кутах, зате з предметом його довгого обожнювання. Профіль Мінхо так чарівно виражений на фоні квадратного екрану, що Джісон справді не може відірвати погляду. Він туди прикутий цвяхами. Намертво.
Вони вирішили сидіти на приліжковому килимку, спершись спинами на товсту ковдру, що сповзало з двомісного ліжка Мінхо. Там, де тяглися шкарпетки, бовталися щільні бордові штори. На екрані ноутбука зліва танцювали на всю яскраві картинки: це Мінхо попередньо завантажив серії Останнього Серафима на Ютьюбі. Саме від нього скаче світло на темні мури. Саме його не дивиться Джісон, натомість дивлячись на Мінхо і вмираючи від бажання посунутися до нього ближче.
Наступної п’ятниці повинні вставити лампочки у нове приміщення кафе.
У суботу вони ходили до боулінгу, попутно думаючи про забуте і страшне. У неділю Мінхо відсипався. Понеділок видався важким днем через навчання. А у вівторок він знову зустрічається з Джісоном і запрошує його подивитися аніме при відключенні електроенергії. Джісон одразу підхопив задум: швидко відповів на запрошення і постукав радісно у двері. Був так чимось захоплений, що обмінявся радістю з Мінхо. Невдалий понеділок одразу ж компенсувався. Тоді, в той дурний дивний вечір, відбулася різка мінливість.
Часто, при серце-свічках навіть розум б’ється в дивовижній впевненості.
— Тобі подобаються такі хлопці? — підколює Джісон. — Знаєш, мені теж.
Жарт добре окупається. Мінхо повертає обличчя і чіпляється за його загострений погляд. Такий чіпляючий та…глибокий.
Інший погляд.
У Джісона розширилися зіниці. Вони почали блищати цукровими піщинками і сумлінно вбирали в себе.
— І які ж подобаються? - Мінхо не помічає, як все частіше, несамовито починає кидати свій погляд на його губи.
Впевненість так впевнено подається, що забувається погана незручність. Вони викинули її на смітник. Вона й не потрібна вже добряче. Валяється десь складеною біля кинутого
ящика-телевізора.
Невже Мінхо справді спитав у нього про це? Хіба не видно, які подобаються?
— Нудотно ввічливі і добрі. Що на рахунок твоїх фетишів?
Джісон ледве затримує подих, коли це говорить, адже прямо в той же момент Мінхо піднімає його підборіддя і великим пальцем проходить нижньою губою. Затримує, коли він дивиться на них, і торкається пальцем, проводячи по всій довжині.
Пеститься. Зковтує. Напруга зростає між їхніми зближеними плечима. Здається, зараз там піде струм.
Джісон бореться з багатьма бажаннями в собі зараз. Навіть проковтнути не може.
За битвою героїв у екрані вже давно ніхто не стежить.
Шкіра від торкань покривається мурашками. В обох. Тут і не до перегляду зовсім…
— Про що ти? — Мінхо швидко переводить свій погляд у його очі, і бачить, як ті зависають у схожому стані. Прибирає свою руку, а губи Джісона повільно стуляються. Очі хотіли сказати зараз багато.
Це не жарт.
Те, що вони зараз роблять – не жарт.
Їм потрібен хороший дефібрилятор, щоб прийти до тями. Але Мінхо забуває про його існування, коли до його смерті залишається кілька жалюгідних сантиметрів — як від урвища. Джісон підсувається.
— Я зараз тебе поцілую. — заворожено шепоче він. Мінхо заворожений цим інцидентом не менше, ніж він.
Розряд.
Ліно хотів би щось сказати, але він завис у очікуванні. Не в силах навіть закрити повіки. Він попереджений, він поінформований. Але на більше, ніж просто стежити за його рухами, зовсім не здатний. Джісон, легким початковим поцілунком, немов блокує його здатність нормально мислити, рухатися і… трохи дихати. М’які губи точно стикаються. За інерцією рухаються вперед. Інтуїтивно стуляються, внизу смикаючи за нитки-вени, викликаючи легкий тремор. Переповнюючи чимось грудну клітку та живіт.
І Ліно відповідає не підробною взаємністю.
Він дере пальцями килим. Джісон веде поцілунок повільно, ніби він останній і самий єдиний, який не повинен так швидко закінчуватися, тому в тандемі з Мінхо, який часом не координується швидкістю і ніби хоче більшого і сильнішого — виходить як сукупність гарячого вогню і океанічної води між їхніми губами, що, безумовно, зводять з розуму обох. Дах зносить, якщо бути точним.
Джісон ненароком згадує, як шалено хотів відчути його тепло, як казав, що хоче обійматися з кимось до відвалу голову, цілуватися до поколювання в губах, потонути в комусь.
І він потонув. Давно потонув, і тільки зараз зміг сказати про це Мінхо. Точніше, показати на ділі. Дати відчути.
А тепер «Ти мій» — кричать поцілунки.
І Джісон присуває його за підборіддя ближче, коли той знову цілує його першим. Мінхо так приємно пахне…запашним ягідним ароматом брусниці. І чимось кремовим. Приємним і рідним.
Спочатку вони були розкидані дрібними зіткненнями, в яких хотілося потопати, але пізніше сублімували в невеликі хвилі, в яких кожен із двох віддавали все і відчували більше, ніж треба. І це подобалося до неприборканих вир всередині всього тіла, що плавився як мішок з кістками. Коли Джісон релевантно штовхається трохи підборіддям і прицмокує, Мінхо паралельно відчуває, як його холодні пальці накривають його стиснутий кулак, який тримався за нитки килима через нервозність, як своєрідний намет. І він розуміє, чия це рука. І все всередині пересмикується. Як вперше.
Хо трохи зупиняється:
— Доторкнись до мене. — дивиться трохи з опущеними віками з-під лоба. Прохолодне волосся спадає на його обличчя.
І Джісон торкається. Ніяково. Подушечками пальців.
Чіпляється за його щоку, поки вони обидва млосно зітхають, окреслює там непомітну лінію своїми нігтями від рівня, де були губи, до підборіддя. Хотілося все одразу, але до того їм довелося знову набирати обертів. Спочатку повільно: Мінхо ленно припав до губ першим, знову обдаровуючи повільними, не різкими рухами, а потім заново набираючи колишній темп, поки рука Джісона повзла вже йому на плече. І присунула ближче.
Хотілося тут і зараз, хотілося до знемоги та зірок в очах.
Хотілося. Не зупиняючись на вдих-видих.
Все підтягається темно-синім серпанком. Їхні ланіти палають неприродним рум’янцем, і все ніби сингулярно з’єднується, ніби так все й має бути.
Поцілунки кричать: так мало бути.
***
Хороша спроба - потрапити лупі в пустотливу щілину. Там навіть буква «Г» загубилася, методично закручена на палець. З чого він взагалі вирішив, що щось зміниться? Повітряний замок із абсурдних очікувань у голові розмітало смерчем насправді. Джісон зітхає, згрібаючи ноги і розміщуючи своє підборіддя в гніздо колін.
— Зараз ми всі маємо триматися разом. — чути голос.
Бавовняна футболка льне до прохолодної шкіри. Шкіра вважає себе мішком - липне спиною до ванної, що обкладена плиткою. Усі повинні триматися разом, і зараз, сидячи біля Джісона, Мінхо мимоволі розуміє викорінене твердження.
Зітхає.
Хоча в житті все далеко не так.
— Ми не можемо цього зробити. Так чи інакше всі ніби живуть у різних категоріях.— у розслабленому тоні Джісона чутна пліснява гірчичної правди.
Мінхо намагається розуміюче кивати. Холод теж ковзав його спиною. Він трохи згорбився, а ноги притиснув по-турецьки.
Продовжує пояснювати, мотаючи на палець своє багатошарове мислення:
— Хтось бореться. А комусь все також начхати. Адже хтось голос зривав навіть… кричав на весь світ, не чув? Але хіба він, світ цей, колись щось чув?
— Значить, погано кричав. — Мінхо повсякденно знизує плечима. Він проколот світом не дуже глибоко, щоб відразу ж здаватися.
А ось Джісон вже давно проколот ним наскрізь:
— Значить, світ досить глухий і дурний.
Тут теж втішно повзе реальність. Хочеться залишитись в іншому: більше ніколи не знати проблем, не прокидатися від шуму, жити рівномірним життям. Жити цим рівномірним життям, не доводячи іншим ні його існування, ні його приналежність. Дихати сирим повітрям, щоб груди аж розсікало від катарсису та сублімації. Розсікало не так, щоб наполегливо вдавати, що ні краплі не боляче. Щоб грубо і з натиском, а головне безболісно і внутрішньовенно. Щоб розірвало її, як натягнуту резиночку, і ніхто не обурився, і ніхто б не кинув м’ячик-огиду. Ось що це означає. А не постійна боротьба, в якій потихеньку втрачаєш і сили, і бажання.
Напевно, легко жити іншим життям. Де тобі не потрібно щодня і багато років тому боротися за своє грьобане існування та ідентичність.
— Ти можеш хоч днями плакати через це. — Джісон гарячково стукає щелепою по чашках-колінах. — Залишилося придумати їй гальма … Але якщо машина приносить гарний прибуток - вони їй не потрібні. Ось у чому вся правда життя.
Здається навіть, що руки придавлені напульсниками, але це Джісон відчайдушно віддавлює суглоби.
Мінхо чудово це знає.
Помаранчеве світло від кімнатного світильника Мінхо поділяє коридор на дві смуги. Вгорі так і залишається синій і тьмяний, а ось помаранчевий біжить по підлозі навіть через щілину – Мінхо та Джісон тихо стежать із ванної кімнати. Бачать, як на вхідні двері опускається місячне світло. Світить прямо у вікно. Його можна зловити як зайчика. Затягнути в сітку як метелика. Дати погладити себе. Дорі він би погладив у відповідь.
Килимок коле щиколотки і шарудить пасмами, коли рухаються шкарпетки. За його межами – звична крижана плитка.
І він чудово знає, про що говорить Джісон, і це виводить його з себе і просто вигризає нутрощі. Це жахливо неправильно. Світ щодо них сліпий. Світ спокійно спостерігає. І була б у Мінхо можливість — він би плюнув йому в обличчя.
— Нічого не станеться так яскраво, як ти уявляєш у своїй голові, Мінхо. Приспустись. Їм це вигідно. — майже в затемненій кімнаті Мінхо бачить відблиски його очей — вони, швидше, змучені реальністю, а їх усвідомленість ламає їх зсередини від світу, що геть відрізнявся зовні. — А через твою смерть вони навіть не поплачуть. — він ховає обличчя, але в особливості — очі. Голос стає зовсім знущально тихим. — Треба звикати.
І Джісон поблажливо припускав, що Мінхо не почує. Що його слова, пронизані в чомусь липко неприємному, напхані злоякісним пір’ям, поглине темрява маленького санвузла. Що Мінхо насправді не почує слова, але зрозуміє все по очах, що засклені в жаху. Потопаючі у мороці. Кожен божий день. Не маючі на прикметі жодної надії. Вже відносно довгий час. Закочені в колясці лякаючою колискою.
Але ж Мінхо чує.
Абсолютно все.
Аж до кожного подиху, скреготу зубів, і прикушеного язика.
— Звикати до власного удушення? Ти мазохіст? — питання Мінхо виходить очікуваним. Він ставить його без будь-якої злості, в рамках розумного. І докор був навіть не в цьому. Задає, щоб дізнатися у Джісона весь зміст речення, а не лише поверхово та опосередковано.
Ніч розкривала їх. По обидва боки і навиворіт. Крутила ними, як у чорному, заляпаному блендері. Мінхо вона розкривала Джісона. Джісона - Мінхо.
Ніч проходила скальпелем від сонячного сплетіння та вниз по животу. У Мінхо та Джісона викочувалися очі, як у бездушних, зламаних ляльок. І найбільше за цей не короткий вечір їм не хотілося дізнатися про реальну ціну роздумів, що вторить їм на підкоренні свідомості вже дев’ятий місяць невпинно: надії немає.
Була спочатку. Зараз — ні.
— Я дивлюсь на світ його ж очима. Не наскрізь, але насправді,— відповідає Джісон. Не помічає як вже хлюпає носом від легкої застуди і хвилину дере низ до жаху м’яких штанів, б’ючи щиколотки гострими нігтями: помітно нервує, усміхається. — І ти справді думаєш, що його можна зупинити, якщо покликати на допомогу?— нарешті показує своє обличчя, щоб побачити незначне заціпеніння Мінхо, яке триває лічені секунди. Налаштований тон розрізає їхній пух, що зчепив колись плечі футболок.
Джісон впевнено, скорочено ковтає:
— Дурний. Вони ніколи не думали його зупиняти.
Але світ не руйнується на мить. Дивним чином зупиняється, але не руйнується. Дійсність, обумовлена спільними стараннями, просто прояснюється, і слідом за нею очі Мінхо несподівано набувають колишньої ясності. Наче знімають плівку. Мінхо бачить у його скельцях своє відображення. Колись у них сяяли зірки. Змарнілі мрії знову нагадали про свої якості. Спочатку зрадів. Потім згадав: вони залишалися такими ж безбарвними.
Джісон — реаліст, якого колись цей прекрасний світ з’їсть і навіть не виплюне.
Пережує та перемеле.
Не знає колись, але впевнений: його не помилують.
Це буде до страшності безоплатно. Але спершу: у нього зламаються мильні очі-бульбашки в черепі, а солона вода змиє злочини непокори.
— Тоді що запропонуєш зробити? Мовчки дивитись? Може, не кричати? Перестати тиснути на руки чудовиська? Здатись? — Мінхо, якби це був не Джісон, кинув би це різко і наповал, не згадавши про доброту, бажання втримати за хвіст шаленство, поставити їх еркером на тлі колишнього спокою. Мінхо намагається не ламати і так зламане, але питання, хоч і сказані через зуби ніжно, виходять для чужих вух колючими.
І скельця лопаються.
Так просто.
Тепер все в рідкому милі.
Джісон піднімає підборіддя вгору.
— Ні, зовсім ні. — тонко і тихо. Чуттєво. З милом, правда, але дуже сердечно. Мотає головою.
Дві сльози теж безшумно скочуються гладкими щоками. На більше вони не здатні. А Хану цього й не треба було.
— Джісон…
Мінхо стурбовано, акуратно витер йому щоки. Наче боячись розбити щось тендітне. Джісон не перечив і тільки мовчки відчував заспокійливі торкання - тремтіли вії, губи сохли і багато разів профілактично стискалися і розтискалися, кварцем були обліплені щоки.
Він вперше бачив, як той плакав при ньому. Він, Джісон, який завжди був раціональний, який був своїм особистим кам’яним муром, який не догоджав іншим — плакав від реальності, яку сам підняв до небес і так боляче опустив на землю, здається, притиснувши трохи собі ноги, щоб рухатися далі. Від правдивої реальності, яку Джісон насправді боявся, але не міг цього визнати, тому навмисне наступав їй на ноги. А потім, коли наступив справді, вона дала зрозуміти, що з нею не варто грати. І насправді вона ще кровожерніша, ніж він знав і уявляв.
Після того Мінхо не знав, куди подіти свої руки. І куди подітися самому. Тому він просто втішно закинув одну на його плечі, трохи обіймаючи. Навряд чи це заспокоїло б його, але він хоча б спробував.
Потім, зітхнувши, Хан знову продовжив, не зважаючи на все:
— Я говорю так, як воно є. Бо боюся, що це може бути правдою. Що скільки ми не надривали голос….
— Все завжди викручуватиметься не на нашу користь.— закінчив за нього Хо. — Ти подумки здався.
Джісон малює на обличчі легку сумну посмішку, коли Мінхо бачить його наскрізь. Вона як пух - важко виробляється і швидко зникає.
— Треба шукати у чомусь позитив. — киває Джісон.— Якби не все це… Ти думав, що з нами було б? Можливо, нас би продовжили давити чимось іншим. І ми б ніколи не зрозуміли нашої цінності. Нашу цінність, Мінхо. — слова звучать дуже красиво і підносяться до стелі. Красиво і гранично сумно. — У всьому. Це зробило нас сильнішим.
Мінхо ковтає. Лягає свою голову йому на плече. Все розвіюється. Ніч розкривала їх незручно, неакуратно, без анестезії калічила — і поцятковані легені, і побитий мозок, і… два серця.
Самотні два серця. Що змогли возз’єднатися в ієрархії кусючого, злісного дворового собаки-реальності.
Яка вже прогризла їм плечі та зап’ястя.
Яка колись збожеволіє так, що місця їм не буде.
Два самотні серця. Зігрітих власним теплом.
— Ми були мирними. — сумно шепоче він.— Нам не треба було ставати сильнішим. Нам треба було бути захищеними.
Джісон киває на слова, знаходячи і в них щось собі рідне. Розрізає торт на шматочки правди і знову набивається: дивиться на все занадто песимістично.
— Ми виявилися надто добрими до цього світу, і коли він показав нам свої шипи — скло наших рожевих окулярів розбилося.
Джісон дивився на світ тверезо, але ця тверезість особисто його випивала.
Через трубочку.
Він пиячив нерозсудливість.
Потім розумів: непохитно вважав це за реальність. І у випадку Мінхо, і у випадку Джісона, це — самовипил.
***
З чого він взагалі вирішив, що Джісон
захоче відповісти йому взаємністю?
Який він дурень.
Подвійний дурень.
Відчувалося вагання. Таке неприємне, нетактовне і суворе.
Підвал виглядав як катакомба. Довгий коридор, що з’єднує під’їзні входи та комори, був оповитий у густу темряву. Тільки біля ледь живого світильника — голої лампочки на дроті — було ясно. З лівого боку теж був вхід до під’їзду, проте це була вже інша адреса будинку, і щоб пройти в нього потрібно було трохи пригнутися. Звідти віяло сильним протягом, тому прохід доводилося закривати картонкою.
Мінхо давно тут не був. Не було такої гострої потреби в часи, коли можна було трохи розслабитися. Багато сирен він просиджував у себе в коридорі. Не міг залишити кішку у разі чого. А Дорі навчилася відкривати шафу-купе і, коли передчувала недобре, ховалася глибоко в речах.
Тоді і Мінхо був попереджений і адекватно оцінював можливу ситуацію.
Але страх все одно не поступався, але коли чулися свисти ракет, а зв’язок по-зрадницькому зникав — ставало не те, що не по собі, а безмірно моторошно від безвиході.
Адже якщо накриє — ти навіть у підвалі не втечеш.
Це мерзенна, холоднокровна випадковість.
Коли Джісон спустився вниз, то не сподівався побачити тут Мінхо.
Усіма частинами тіла не очікував.
Він сидів і сумно свердлив поглядом підлогу, засунувши руки в кишені. Джісон прошурхотів своєю пухкою, білою, як сніг, синтепоновою курткою вузькими стінами підвалу, і мовчки сів поруч із ним на велику поличку, на якій був накинутий плед. У перші дні війни, коли ще нічого не було відомо в глибоких деталях, а народ справді не нехтував укриттями, було вирішено все негайно облаштувати. Одна сім’я, у якої в коморі лежали деталі від старих стелажів, які готувалися на кращі часи (або вони хотіли їх продати, або використати якось по-іншому), обклали великими тумбочками по всьому периметру невеликого приміщення з трубами. У той час, взагалі-то, сюди зносили все: і воду, і тазики, і подушки з ковдрами, інші будь-які речі на випадок чого. Той, хто міг, тяг все. Залишилася навіть гелієва кулька біля лампочки, а діти, закутавшись у дуже колючі пледи, спали на коробках та тумбочках від стелажів.
Все так і лишилося лежати на своїх законних місцях.
Огидна і холоднокровна випадковість могла зруйнувати і це. Могла і Мінхо і Джісона наздогнали. Ніхто не знає, скільки їм залишилось.
Можливо, переживуть. Перечекають.
А можливо ні.
Поки життя крутиться у них — за неї треба невпинно боротися. Поки що воно крутиться. Якщо завтра їх, звісно, не накриє метеоритний дощ.
Вони сиділи в тиші труб, що часом озвучувались спусканням та набиранням води. Сиділи при одному світлі лампочки. Рахували хвилини, що вислизають. Був вечір, коли Мінхо надійшло сповіщення про загрозу. Але він не очікував, що і Джісон наважиться спуститися. Підвал справді вже довгий час не бачив занепокоєних людей.
Мінхо мовчав. Не знав, що казати.
А що казати? Що після такого зазвичай кажуть? Напевно, якщо є сили, то зізнаються у почуттях. Це у кращому випадку. У найгіршому — все ігнорується.
Власне, саме цим вони й займаються.
Ігнорують.
— Так дивно. — раптом почав Джісон.
— Що?
Так незграбно… Напевно, Мінхо самого вже дістали їхні розмови про те, про що він, можливо, не хотів би розмовляти.
А Джісон просто не знає, як правильно порушити тему нещодавньої події, що трапилася між ними. Поцілунки так просто не забувають. З другом – особливо.
Але він боїться. І зараз не готовий. Можливо, колись буде, але точно не зараз. Тому знову каже щось страшно прилипше до його думок уже більше півріччя. Яке також відвідує Мінхо. Яке у всіх у голові засиджується та спопеляє.
— Що я можу будь-коли померти. — Джісон складає свої руки на колінах. Вони помітно пітніють. Це вже нормальна практика, якщо поряд із ним сидить Мінхо. Все ж таки, Джісон не може не заперечувати того факту, що він теж нестерпно хвилюється перебуваючи поряд з ним після того випадку. — Два роки тому я б і не подумав, що таке може бути. Які ракети, яка війна? Людство збожеволіло?
На подив Джісона, Мінхо підхоплює:
— Страшно, коли в тебе немає майбутнього. З нами то все зрозуміло, сумно розхитана економіка це півбіди, хоча б дихати іноді можна буде. — його погляд пройшовся по сірих кам’яних стінах.— Теж розмите майбутнє, теж щось, що не можна пустити на самоплив, але й не можна якось приструнити. Що робити тим, у кого нічого не залишилося? — погляд зупиняється на камінні внизу, а голова у безвиході опускається в підлогу. — Дехто навіть ходити тепер не зможе. Або чути.
— Схоже, наші проблеми ніщо порівняно з іншими. — тихо промовляє Джісон. Його куртка шарудить, коли він припадає головою йому на плече. На його молочне пальто, в якому він був у першу їхню зустріч у тому страшно затемненому приміщенні. У своїй шапці на флісі, яку страшенно не любив, але без неї було холодно. У своєму спокійному стані, в якому Джісон був впевнений, що зараз у ньому кипить щось страшенно гаряче, і той, замість нарешті позбутися, геть-чисто продовжує зберігати це в себе. Поки що воно повільно його з’їдає.І Джісон боїться думати про те, який шторм зараз засиджується в нього всередині. — Тому давай житимемо щасливо, якщо нам залишилося кілька годин або кілька хвилин. Я знаю, що до смерті не надихатися, але…
— Дивлячись, як дихати. — стримано вимовляє Мінхо, випрямляючись у спині для того, щоб Джісон зміг лягти на його коліна, а самому покласти руки на його плече, іноді погладжуючи волосся. Перебирати їх, закручуючи у спіраль. Кошлатити по-доброму. Знати, що виходу нема. Думати про те, що залишилося.
— Цінуй будь-який час, поки він є, Мінхо. — каже сонно Джісон.— Адже колись випадковість може зіграти дуже злий жарт проти тебе. На те вона і випадковість. Найстрашніше – ніколи не знаєш, коли саме це станеться.
І Мінхо, який зшитий у кожному своєму сантиметрі шкіри зі смутку, беззастережно погоджується з цим.
Вони не знають коли, але вони будь-якої миті можуть померти. Смерть просто йде з ними в такт, переслідує їх навіть вдома, обережно нагадує, виходячи на вулицю і перевіряючи новини; йде з ними нога в ногу. Вона у мозку розвивається хронічно та болісно.
Абсолютно кожна випадковість може призвести до катастрофи, проблеми, створеної на дріжджах, або… смертю.
Теоретичною. Трохи сумною. Наповненою розпачом та останньою надією.
І Мінхо виразно знає: «Випадкова смерть ніколи не вибирає собі жертв».
І вона не коштуватиме жодного центу.