Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Ніч безмісячна починалася за вікном.
Мінхо любив спостерігати за тим, як місто огортається в темряву — але не завжди ця подія була радісною. Відносно недавно аспідно-сині ночі, що розливаються в пластмасових вікнах як жовток з продірявленого яйця, почали проходити саме так: навколо темно, в руках ліхтарик, і думки, що сидять по кутах і в основному нав’язують тільки все найгірше. За потребою конспект та олівець у руках. Але думки, боязкі й завзяті, завжди знущалися. Вони не вміли нести доброту, тому й ставало жахливо. Коли у квартирі все завмирає — ти залишаєшся нарешті один. Насправді віч-на-віч із особистими проблемами. Це ще кошмарніше, правда?
У такі моменти Лі думає про реально багато речей, але практично завжди те саме. Іноді так втомлюється, що хочеться просто вилучити скальпелем черепну коробку. Він завжди у всіх ситуаціях знаходив компроміс і малу частину чогось радісного. Це не було для нього проблемою, але…хіба що для душі.
Його новий мешканець квартири моститься своїм крихітним тілом між колінами. Маленьке, бідненьке, нещодавно взяте з вулиці. Ось він її якраз і лікував, взамін на поламану молотком душу. У неї, чиє тіло практично поміщалося Мінхо в долоню, було рудо-біле плямисте забарвлення вовни, химерний носик і променисті вічка зіткані із золотистого поля. Мінхо знайшов її під заіржавшими сходами, закутану в чиюсь футболку. Футболка була настільки тонка, що відчути який холод гриз тварину міг навіть Мінхо, укутаний трьома в’язаними шарфами. Дорі була недоглянутим, всіма забутим кошеням під сходами, якому вдалося привернути увагу перехожого. А для Мінхо – вона стала тим, хто заміняв йому самотність. Дорі слухала його не тому, щоб потім просити корм. Вона слухала його, бо була відданою. Для вуличних котів така поведінка є рідкістю.
Мінхо запалив свічку і загорнувся у ковдру. Попереду ще чотири години суцільної темряви і самотності, що гризе бік.
Нещодавно його двома подружками стали саме вони: нудьга смертна і одна свічка, що горить на кухні. Зима, що настає, обіцяє бути сердитою, похмурою, і як на зло сніговою. Квартира не встигає нагрітися, як труби знову замерзають через вимкнення електроенергії. Сидіти в холоді це лише пів біди. Мінхо нічого не встигає. Ні зарядити телефон, ні зробити курсову роботу, ні потрапити на здачу рівно вчасно. А тому все, що йому доводиться робити, і що вдається дуже добре, це сидіти в безмежному очікуванні на кухні під чотирма колючими пледами.
Добре тільки, що тепер не один.
Дорі, таке неземне диво, зігрівала хоч би своїм існуванням. Хоча дивлячись на малечу, єдине, що воно може зігріти, це тільки долоні. Вона впала грудочкою в червоно-білу накидку поперек його ніг і в такому ж положенні заснула — закрутившись усім тілом у спіраль.
Господар у смутку важко зітхав під купою стягнутих звідусіль пледами. Всі різні: перший колючий шар, але теплий, ще бабусин. Другий зовсім не плед, а швидше накидка на ліжко, що створює ілюзію тепла. Третій, останній, зшитий у маленькі ромбики, плед-броня проти гризучої холодриги ззовні.
Темрява стояла і в сусідніх будинках. У деяких вікнах навпроти, придивившись, можна було помітити круглі яскраві кульки – це ліхтарики. Ліхтарики зараз бюджетна справа. Ціни кусаються сильніше за мороз. Та й морока зайва: ще й ліхтарик заряджати. Мінхо, наприклад, не потребував. Зараз пізній вечір, він готувався до сну, запалив одну-єдину свічку, яка ось-ось уже й догорить. На свічки також дефіцит.
Дорі пішла з його рук і сіла десь у темряві. Вовняне яйцеподібне тіло смирно сиділо поблизу хазяїна, і теж думало про щось. Але навряд чи їхні думки були схожими.
***
Мінхо давно його знав. Він знав про хлопця з його поверху саме тільки одне - вони ходять в один університет, але по доленосній випадковості завжди один одного уникали. На першому курсі цей хлопець любив протирати стільці їх навчального закладу в одні й ті самі штани карго з контрастними великими квітами. Він носив окуляри навіть взимку. Він завжди, втім, був у зухвалих вбраннях. Єдине, чому ставив питання: він проходив на філологічну кафедру. Це створювало контраст, може, тому Мінхо його й запам’ятав. Тим більше, вони також мешкали в одному будинку. Не помітити чи сплутати його з кимось іншим було неможливо.
У день, коли Мінхо за своєю чистою дурістю вирішив одягнути пальто, було похмуро і надто вітряно. Кінець осені починає його дратувати.
Після всіх можливих пар онлайн, примусово Мінхо тягне себе за шкірки відпрацьовувати свою зміну в маленьку кав’ярню «Гіркий». І, не подумавши, він також викликає ліфт. Сьогоднішній день обіцяє бути в стані справжнього овочу, судячи з того, як він починається. Мінхо
так тягнуло в сон на заняттях, про корм для Дорі можна навіть не питати - він забув погодувати не лише себе. Слава богу, виніс свої ноги за кордон квартири, але відчув незрозумілу втому. Захворіти йому ще не вистачало.
Червона шістка змінилася вісімкою, металеві двері відчинилися, і він тут же ступив на кабінку, що тремтіла. З-за рогу вийшов хлопець і встиг стрибнути в ліфт разом із Мінхо, але той спочатку і не зрозумів, з ким має честь провести п’ять хвилин за один квадратний метр. Вони, хоч подекуди стикалися разом і в університеті, і в загальному під’їзді, не розмовляли один з одним. Та й з чого мають,власне, розмовляти?
Цей хлопець, укутавшись у свій довгий шарф, стовпів у телефоні. Їх поділяло дзеркало ліфта, але здавалося, що цілий всесвіт. Тоді й Мінхо здавалося, що так було насправді.
Він піднімає на нього очі, дивиться крадькома. Боячись, що той відповість раптовим поглядом, швидко відводить. Ліфт злегка трусить, на циферблаті швидко змінюється вміст. Мінхо, у своїй звичній легкій параної, також поглядає час свого годинника на правій руці.
Від чогось усередині одразу два страхи.
Їхати зараз у ліфті небезпечно. Дивитись йому просто в очі — чомусь теж. Він молиться молитвами, які ніколи не знав, щоб ліфт випадково не зупинився у такий непотрібний момент. Мінхо повинен був правильно прорахувати, адже електрику, хоч би зараз, вимикають за графіками. Принаймні він на це сподівався.
Пронесло.
Ліфт із передихом опустився на перший поверх. Двері відчинилися, лампочка всередині блимнула, наче прийшла до тями, і хлопець протягом відразу ж вийшов, не подивившись на Мінхо. І слава Богу. Скільки разів за цей дивний день його серце стислося в крихітну грудочку і полегшено видихнуло?
Він бере в руки телефон, але на панелі повідомлень все також витає порожнеча - зв’язок перестає ловити. Інтернет як на зло закінчується. Але добре, що він уже на вулиці. Снігу довкола, правда, як кіт наплакав, але ноги все одно мерзнуть.
У «Гіркому» як у будці у чарівника. На полицях банки з малиновим варенням,
шоколадними печивами, добавками до кави, мікстурки та прянощі. «Гіркий» -
місце, де мешкає затишок та справжні феї у непрості часи. Хто як не вони і гарячий латте можуть підняти настрій мешканцям та простим перехожим? Мінхо піднімає собі настрій тим, що хоча б усередині маленької крамниці можна погрітися.
При вході його зустрічає Хьонджин, який розмовляє телефоном у чорних рукавичках. Одна з фей, на диво, навіть без курточки. Мінхо озирається і спочатку не розуміє, де відчуваються зміни, але потім дослухається.
— Власниця купила генератор? — Мінхо
тре свої заледенілі долоні, розглядаючи прилад, який пихкаючи щосили розганяє по всій околиці ріжучий звук. Хьонджин усміхається тому, що прийшов, і миттю кидає поточний виклик.
— Доброго ранку! Ти телефон хоч іноді перевіряєш? Я писав тобі про це! — Мінхо сором’язливо відповідає поглядом.
— Обід вже,— підправляє він його.— А телефон забув зарядити.
— А це ти даремно! — Хьонджин махає вказівним пальцем, ховаючи телефон. — Ти де взагалі у вихідні був?
Гострий і набридливий звук стає на половину чутний, коли Лі заходить усередину. Але незважаючи на цей мінус, тут набагато тепліше, ніж на вулиці, і набагато світліше, ніж вечорами. Мінхо відчуває, як йому починає поганіти через цю машину.
— Пробач, багато справ в університеті,— каже він, знімаючи верхній одяг, і ховаючи його у малу шафку при вході.—Так що там про генератор?
Тут Хван засвітився з новою силою, ніби чекав, коли він запитає це все своє життя.
— Галина Францівна вирішила, що її бізнес покотився до одного місця, і на якісь такі кошти купила цю диво-машину,— Хьонджин давиться усмішкою, упершись руками об стільницю,— Напевно вичитала з нашої зарплати. На які гроші вона ще могла купити його? Але за те добре, що де телефон зарядити. А холод не страшний.
Мінхо, киваючи на слова співробітника, як не вперше оглядає робоче місце. Місця, щоб розвернутися, мало. Покупцями не позаздрити. Але за те затишок, генератор, і дві феї у казковому «Гіркому».
— М-да. У касі теж не густо,— Мінхо висовує маленький ящик у столі.
— Це поки. Потім зможемо не тільки собі, а й іншим тепло та світло віддавати. У Гірькому процвітатиме життя та бізнес, бо й так хотіла Галина Францівна! Загалом якщо коротко, відкриємо побільше кафешку і зробимо свій міні пункт незламності. Все на благо, Мінхо, все на благо.
— Ти звідки знаєш?
— Наша, Мінхо, Галина Францівна, встигла купити не тільки генератор, як виявилося. Ми переїжджаємо в сусіднє приміщення, теж підвал, теж лавка, але більше місця, і не тільки нам, скажу я тобі! Мене туди вже водили. Але є ще дещо.
Мінхо напружив м’язи на своєму обличчі. Поки Хьонджин з легкістю на зубах і іскринкою в очах говорив нещодавні новини, він хотів тільки додому. У своє одномісне ліжко. Спати хотілося, хоч і в холодних простирадлах. Просто лягти, заснути, і впасти в зимову сплячку, а коли прокинутися – щоб всі проблеми зникли самі по собі.
Він цокнув язиком, згадуючи:
— Ви, добрі мої, маєте працювати не лише руками. А… — процідив він. Хван ще клацнув пальцями, піднімаючи руку вгору. — Сказала вона. Ось що це означає… Ми, за її словами, маємо зробити ремонт в новому приміщенні. Вона залишає це на нас.
— Ще чого? — спантеличено питає він. Мінхо раптом схаменувся. Він зрозумів, що йому більше не так холодно — агресія вміє зігрівати. Хьонджин намагався підбирати слова раціональніше, щоб не грати на нервах Мінхо, оскільки розумів наскільки той за умовчанням роздратований. Хван знайомий з ним недовго. Вони почали працювати у «Гіркому» півроку тому, але за цей час ловити настрій один одного в’їлося у звичку, а обговорювати Галину Францівну та її смішні задуми – ціла традиція. Мінхо вважав його добрим товаришем з умінням вислухати. Що стосувалося Хьонджина - він любив звати його «другом». Хоч Мінхо гриз страх, що друзями звати будь-кого не варто, теж називав його другом, хоч знайомі вони мало. Для Мінхо цього було мало.
— Чому ми? — Хьонджин не встиг відповісти, розвів у невідомості руками, до вікна підійшла дівчина.
Він спостерігав і чекав, доки бариста зробить своє замовлення. Хьонджин, зі своїми шкіряними рукавичками, акуратно наливає в картонний стаканчик гарячий напій, бере здачу, заразливо посміхається у відповідь, і швидко закриває вікно, щоб у їхньому крихітному помешканні не було протягу. Їхні вуха нарешті звикають до галасу на вулиці.
Мінхо питає в нього тепер тихо, схрестивши руки на грудях:
— Вона не може найняти дизайнера якогось? — Хьонджин торкається свого підборіддя, і також у роздумах складає руки на хрест. У його образі привабливого бариста Хьонджин був схожий на героя тих самих дорам: красива зовнішність, волосся воронячого крила, приємний стиль. А ось Мінхо, хіба що, був схожий на змучене і заспане кошеня, яке чекає, поки його господиня насипе йому корм. Більше нічого.
У чомусь вони з Дорі були схожі.
—Вона сказала, що їй головна якість і
щоб око тішило. Весь бюджет на ній. А на нас – фантазія.
Мінхо жує щоки зсередини. Не це він хотів почути через змучені п’ять годин лекцій з сервісу, проведеного в холоді. Сьогодні, якщо Мінхо не зраджує пам’ять, йому мало прийти щось на кшталт зарплати. Але тепер, розуміючи обставини цієї справи, Мінхо світить лише «гульчин ніс».
— Ти не переживай,— як зазвичай Хьонджин розмахує руками, і якось у них з’являється святкова упаковка,— З’їж ось цукерку і просто подумай.
Він махає перед ним дитячою коробкою-паравозиком, дістає звідти
невинну «ромашку». У його величезних руках все шарудить.
— У мене так багато справ, але так мало можливості,— Мінхо розслаблює плечі, дивиться на Хьонджина змучено, наче він не простий бариста, а сама Галина Францівна, яка вирішує це все.
Хван намагається втішити, розгортає «ромашку».
— Я розумію, Мінхо, я розумію. Але не залишай мене одного!
— Я так втомився,— Хьонджин не розуміє, посміхається, але намагається втішити невтішного напарника. Здавалося, що цей хлопець постійно чимось світиться і горить, як бенгальський вогонь. Коли навіть
паличка догоряє, Хьонджин ніби від чогось знову спалахує, причому з новою силою. Такому, як він, навіть страшний холод, голод, і затяжна війна не страшна.
— Рошен для щастя. Але незабаром буде легше! Сто відсотків,— зі словами Хван Хьонджин несподівано пхає цю цукерку йому в рот. Мінхо знесилено тільки жує, дме щоки і думає, які ще сюрпризи принесе йому ця неприємна, наступаюча зима.
У «Гіркому» - не так вже й «гірко». «Ромашка» просочена лікером. У роті шалено солодко, в очах —криється смуток. З такими темпами доведеться шукати нову роботу. Мінхо не отримав аванс того місяця, і за іронією долі не отримає й цього.
— Угу, — каже він, розжовуючи насолоду в роті як лінивець.
***
Хьонджин йде набагато раніше за Мінхо, залишаючи його на господарстві. Вони працюють разом не такий вже й довгий час, але вже встигли звикнути та й навіть потоваришувати. Хьонджину, здається, взагалі легко з кимось знаходити спільну мову, тому не дивно, що в перший їхній робочий день він договорив його до такого стану, що під кінець дня Мінхо відчував, як його язик в буквальному розумінні втомлено відвалювався. Він не дуже знав, скільки у милого бариста друзів на стороні, але виразно розумів, що точно не одна людина. Не те, що Мінхо це колись ображало, але… Трохи, раз так. У Мінхо, крім Хьонджина, не багато друзів. Точніше, їх просто немає.Крім Хьонджина компанію йому зазвичай складає Дорі, проекти, нескінченні борги по навчанню, настирливі (частіше тривожні) думки, і відповідно до збігу обставин ще й свічки, що тихо гаснуть під покровом довгої, осінньої ночі.
Маленьке кафе «Гіркий» закривається пізньою годиною, коли остання маршрутка поблизу заїжджає до гаража. Місце для кафе вибрано швидше через вигоду, ніж для зручності. Тихим місцем району цього міста не назвеш, а місце де стояла коричнева будка — навіть не повернеться язик. Для зручності тут винесені стільці та столики, але й зручністю це грубо кажучи не назвеш. Меблі стоять під великими відкритими парасольками а-ля козирками, а металеві стільці, які своїми ніжками дряпали асфальт та кам’яну плитку вулички, носили на собі сидіння. Саме в цих сиденьках була вся зручність. Вигода в ньому, в галасливому місці біля дороги, була лише через чималу зупинку для автобусів і маршруток майже поряд з кав’ярнею. В принципі, Мінхо не має стійкого і обґрунтованого мотиву так сильно скаржитися, його, швидше за все, бентежила зверхність власника до співробітників. На це була ціла низка запитань, і якби Мінхо мав на своїх руках книгу скарг на своє начальство, то він би розписав її всю…
Двері в кафе нарешті зачиняються на дугоподібний навісний замок. Біля скляної будки залишається лише одна маршрутка – остання за розкладом. Мінхо бродить селищами, порожніми темними вулицями, зустрічаючи дорогою тільки сміття, яке здуває вітер. Найчастіше його погляд був прикутий до вікон перших поверхів — він вдивлявся в душу квартир.
У його кварталі немає світла. У сусідніх вікнах порожньо, немов у занедбаному місті. Він млосно зітхає, ледве закочує очі, включаючи ліхтарик на телефоні, коли заходить у під’їзд. На четвертий поверх підніматися не дуже складно, якщо ти був на вулиці максимум одну годину. Мінхо «стояв» на ногах з шостої ранку, а вже фізично — коли прийшов на зміну о третій годині дня. З чого, скажіть, мають бути сили, щоб піднятися на четвертий поверх? З якої магічної дудочки, під яку можна буде легко танцювати?
Але Мінхо настільки було ліньки
підніматися, настільки його організм втомився за цей важкий день, що коли червона четвірка на цементно-піщаній штукатурці показалася під світлом ліхтарика, Мінхо не мав жодних думок. Навряд чи його зараз хтось гарненько струсне, щоб прийшов до тями. Ще трохи і ноги майже дійдуть до дверей темної квартири. Думок нуль. Думок нуль, тому що втома остаточно бере верх. Адже він не робот, а…
— Вибачте! — з іншого боку коридору зненацька виникла тінь із круглою кулею. — Ой, ще раз вибачте! Молодий чоловік, чи не могли б ви мені допомогти?
Людина з таким же ліхтариком у руках — схоже, теж на телефоні — світить Мінхо просто у вічі. Той мружиться, коли до нього підходять, і мимоволі стискає зв’язок ключів у кишені.
—Можна на ти. — відповів він.— Що сталося?
— Телефон сідає, треба терміново зарядити! — каже парубок.— Знайдеться повербанк?
Мінхо слабо бачив його обличчя, але неважко було здогадатися, що то був той самий хлопець, з яким вони перетиналися сьогодні вранці. Лі Мінхо має досить гарну пам’ять на обличчя, він не міг помилитися, навіть якщо вони стояли майже в непроглядній темряві. Дивовижна зустріч.
— Звичайно, зараз винесу, почекай тут. — Мінхо залишає його, відчиняє три замки своїх величних дверей. Він швидко метнувся на кухню, шукаючи потрібну річ.
Він не знає, що ним тоді контролювало. З одного боку, це було розсудливе рішення, і на місці Мінхо так зробив би майже кожен, знаючи ситуацію ззовні. Але з іншого боку, Мінхо взагалі його не знає. Мало що на вигляд простий студент може собою представляти.
Він подумав про це надто пізно, тільки тоді, коли схопив повербанк, вже прямуючи назад, і несучи через усю квартиру бруд із черевиків.
А якщо зараз схопить техніку та втече? Що ти робитимеш тоді, Мінхо?
Але ж некрасиво змушувати чекати хлопця у дверях, напевно тому теж вже хочеться швидше додому. А там вже, ближче до ночі, може й світло ввімкнуть. На дві години, правда, але може й пощастить.
Мінхо робить повільні розмірені кроки, спостерігаючи як із отвору в коридор ллється біле, чисте світло. Хлопець досі чекає.
«Ні, це надто небезпечно», — думає Мінхо. Але відмовляти складніше, ніж поступатися.
Ще кілька хвилин він був впевнений, що його ніхто не струсане, але зараз здається, що Мінхо отримає дозу стресу та тривожності на рік вперед, так ще й з іпотекою.
Але все одно негарно.
Мама не так його вчила.
— Ось. — Мінхо акуратно простягає йому прилад, наче промачуючи ґрунт. Звичайно, якщо той вихопить, то справа гибна. Мінхо не встигне повинне відреагувати.
Але хлопець підключає свій телефон до зарядного пристрою, а Мінхо, хоч і перевернуто, бачить п’ятнадцять відсотків.
— Дякую вам хороша людина! — хлопець посміхається до нього.
Мінхо складає долоні у замок.
— Що такого термінового?
Зарядка тихо повзе своєю іконкою в екрані смартфона. Хлопець моментально реагує, не відриваючи погляду:
— Слава Богу!Я забув написати подрузі дещо, боюся помре в очікуванні. — і тут він піднімає на нього свій погляд, а Мінхо доводиться збирати себе з дрібних шматків, що тріснули, назад у склеєну вазу. — До речі. Бачив тебе в університеті. Я Джісон. Ти можеш називати мене коротко Соні!
Мінхо відчував, що зараз провалиться крізь землю, якщо скаже йому хоч слово. Схоже, цей хлопець не такий діловитий, яким показує себе іншим, ходячи з байдужим обличчям. Або це просто ввічливість, оскільки він потрапив у халепу. І він здається не таким підозрілим, як для шахрая чи баригу. Хоча навіть таким слизьким типам не варто вірити.
— Я Лі. Лі Мінхо.— видавив він, притиснувши язик до піднебіння.
— А коротше як?
— Так буде: Мінхо.
— Просто Хо. Чудово. — новий знайомий, усміхнувшись, клацнув язиком. Мінхо спіймав його посмішку на всі тридцять два. Ще й зуби так блищать, хоч збирай із них зоряні піщинки в купу цукру.
За п’ять хвилин їхнього стояння у затемненому коридорі Мінхо зрозумів тільки те, що не знає як розрізняти злодіїв та звичайних студентів, а тому намагався стежити за всіма його рухами надто уважно. Що зараз він витягне з тієї глибокої кишені? Сподіваюся, не ніж?
Вони незручно замовкли, тиша піднеслася до стелі і пройшла точно таку ж дорогу назад — осіла на їхніх шкірах. Руки Мінхо мимоволі покриваються мурахами. Дуже сподіваюся, що там не щось швидко вибухне. Мінхо дивиться на нього як і на всіх, але сильно стискає свої щелепи — настільки сильно, що білі квадратики всередині неї посипляться як крохмаль. А якщо зараз ударить повербанком у око і швидко очистить квартиру? Мінхо навіть не схаменеться, як виявиться несподівано трупом, ну, і якщо пощастить — відкупиться струсом коли впаде і вдариться об металеву поверхню своїх дверей. Це якщо пощастить. А Мінхо точно не пощастить, якщо…
Гаразд, не дуже він і схожий на злодія. Одягається досить екстравагантно, що робить його сережка в правому вусі і галаслива шкірянка, при якій кожен його рух озвучується скрипом на весь коридор і луною.
Справжній злодій не хитався б на підошвах, озираючись на всі боки, і не гіпнотизував кожен квадратик плитки своїм ліхтариком.
Ну, напевно.
Навряд, звичайно, але…
— Чого телефон не заряджаєш? — Мінхо вирішив піддатися своїм страхам, та й хлопець вже не надто страшний. Звичайно, після п’ятихвилинного гуляючого, засуджуючого погляду і вбивця буде виправданою людиною. Це не зовсім той випадок, хоча… Ні, не дуже схожий.
Розрядити обстановку варто, оскільки душ, які розмовляють, на один квадратний метр тут тільки дві, і якщо ті продовжать, тиша їх зжере.
Ну, і Мінхо ще потрібно колись пристосуватися до спілкування і спробувати знайти друзів, поки він не зійшов з котушок, або, наприклад, поки не піде в астрал, коли буде осяяний бізнесом. Він завжди уявляв студентське життя як яскраву пляму, як світлофорні фломастери, що потекли, як розлитий бензин на літній асфальт, як щось таке, що має запам’ятатися назавжди і на дуже довго. Але всі мрії знищилися ще на початку війни. З перших хвилин було зрозуміло, що майбутнього вже не буде. Яке, до біса, майбутнє? Єдине, за що Мінхо тримається, так це за бажання якнайшвидше закінчити університет і…
Далі він ще не вигадав, тому майбутнє — це просто непроглядний туман. Воно має бути, але його зараз, правда, не видно. Та й не факт, що до нього хтось дістанеться. Можливо, це просто зламана ілюзія, як у пустелі. Можливо, Мінхо йде на дотик. Не сильно щось відчуває, а якщо й відчуває, то це обов’язково міраж. Можливо, Мінхо і не має цього майбутнього. Та й навряд чи воно взагалі було.
— Я не встиг. — Джісон мило підтискає губи. — Забігався репетиціями. Постійно кудись тягнуть. Поки є можливість скористатися світлом, потрібно все-все встигнути.
— Так. Я ось так приходжу з роботи і також намагаюся все встигати. — погоджується стомлено Мінхо. — Але мимо: як приходжу, так і потрапляю не за графіком.
Джісон співчутливо киває:
— Жах. Складно тобі живеться.
Мінхо трохи притупляється. Навряд чи в них різні графіки в будинку, оскільки він розцінює ситуацію Мінхо більш плачевно, ніж у себе. Але, можливо, у Джісона просто більше вільного часу. Тому Мінхо у рази складніше.
Лі Мінхо просто не влучає по всіх напрямках.
Іноді хочеться плакати від цього.
— Зараз у всіх так. — Мінхо крадькома зазирає на повербанк, бачачи, як світиться остання кнопка. Він не пам’ятає, але, здається, він не заряджав його з учорашнього дня. Батарея тримається на тонких нитках, віддаючи останні електрони чужому пристрою, залишаючи власника без нічого. Ось так і очищають у такий час. — Ну що? Хоча б трохи зарядився?
— Так. Піде! — Джісон радісно повідомляє, від’єднуючи провід. — До ранку потерпить.
Власник отримує свою річ назад. В цілості та безпеці. Дивно.
— Тоді чудово,— каже Мінхо,— На добраніч.
— Тобі теж.— Джісон знову гарно посміхається. Здається, зарядився від когось своїми власними електронами. Або просто не пахає як кінь або ошпарений, як деякі.
— Якщо що звертайся.— нарешті прощається з ним Мінхо, думаючи тільки про те, як швидше впасти на ліжко, відключити всілякі будильники і спати найближчі дві доби безупинно. Тільки умиротворено спати і не знати про людство ані слова.
— Обов’язково! — Джісон, на диво, привітна людина. І розмова з ним в’яжеться. Мінхо здивований, але приємно здивований. Хлопець на прощання махає рукою, йдучи до своїх апартаментів. Вони обдаровують один одного усмішкою. Джісон вдячною, а Мінхо — пасивно-агресивною та видавленою, яка зникає з його обличчя в ту же секунду, як він повертається лицем до своєї квартири Вона виходить такою, скоріше, через особисті причини. Джісон тут ні до чого.
Але як же приємно звучить клацання в свердловині дверей, коли ліхтарик по підлозі віддаляється, і все знову закривається темним серпанком. Він закриває квартиру, заганяючи повітря. Тут навіть холодніше, ніж на вулиці. Але це вже не має значення.
Тіло пливе темно-синім простором, Мінхо бачить слабо — не знає де кішка, не знає де стілець — роздягається якнайшвидше, і як більше безглуздо. На ранок знайде біля ліжка лише свої вчорашні зняті шкірки.
Трохи судомно видихає, і його горло тремтить. Або не горло. Або зуби? Зуби можуть так відчайдушно тремтіти?
Ні, все тіло трохи випромінює вібрації. З великою ймовірністю і від холоду, і від втоми. Мінхо просто виграв сьогодні карт-бланш на шлях до двотижневого лікарняного. Лі Мінхо просто неймовірний везунчик.
Нестримна лайка залишається позаду, коли все накривається пледом.
Здається, Дорі від цього руху не очікувала, що злетить з ліжка, як мило в раковину.
Лі Мінхо просто виграв це чортове життя і переїхав його на палаючій колісниці вздовж і впоперек.