Потираючи лапки щур сидячи під столом.
Чорні очі-бусинки спостерігають за охоронцем у плащі. Чоловік роздився тріщину у стіні ну вже занадто довго, старими чоботями перегороджуючи шлях декілька хвилин поспіль.
«Досить виглядати там своє жалюгідне життя, тупа сволота!» - звір ледь-як сидів на місці. Коли сторож нарешті відвернувся, щур залетів у іншу кімнату, прослизнувши по між ніг.
Чуже серце боязно колотилося у грудях, поки холодна голова створіння, чи того хто дивився його очима, розуміла – страху місця нема. Простаки не здогадаються про небезпеку, не побіжать за одним маленьким гризуном, коли вони чекають на когось більш небезпечного.
- Всього лишень щур, - з полегшенням видохнули за спиною.
«Так, всього лишень» - іронічно підмітив шкідник, пірнаючи під тумбу й зупиняючись, переводить подих. Ціпкій ніс та гострі оченятка виглянули з темряви, щоб роздивитися приміщення.
Світ здавався величезним і тусклим в скудній синьо-зеленій палітрі. Щоб побачити верх тумби, треба задерти голову, а сіра стеля заміняла небо. Наполовину відкрите вікно наповнює простір м’яким болючим світлом.
Кімната напівпорожня, напівмертва й, окрім старого комоду, тут стояв тільки чоловік. Важливий, охайний, він кардинально відрізнявся від дешевого інтер’єру. Лисий чоловік з орлиним носом у замовному пальто час від часу підглядав у кишеньковий годинник й недобре кривився тільки но щось інше падало на оче.
Сутність вирівнялася й з легким товчком закрила прикриті двері, привертаючи увагу клієнта. Лорд обернувся, схопивши пістолет на грудях, але у цей же момент зупинився.
- А, Корво, Безодня тебе забери, - вилаявся Берроуз, відпускаючи зброю. – Ти прийшов один. Чудово, - шпигун розправив плечі, здається, дійсно радий його появі. Чітко в обговорений час, так то.
- Так, - слово стукається об фільтр у масці.
Хоча, «прийшов один» не зовсім вірні слова. «Показався один» - підходять більше. Китобої, що спостерігають за розмовою з сусідніх будівель, готові знищити групу Таємної канцелярії по першій команді. Корво казав, що це йому ні до чого, але хлопці настояли. Ворон не хотів ні відпиратися, ні спорити з ними. Якщо вже хочуть безглуздо тратити час – нехай тратять. Йому від цього ні холодно, ні жарко.
Корво слідкував за Хайремом: він підійшов до аудіографу, що на комоді. Тепер він висотою чоловікові по стегна. Корво підійшов до вікна навпроти й вперся спиною поряд, щоб не загороджувати вид для своєї людини.
Дивно, що сам голова Таємної канцелярії особисто попросив приватну бесіду у самому Потойбічним забитому місці. Зазвичай аристократ відправляв одну зі своїх шавок для таких робіт. А тут таке. Як можна було від такого відмовитися?
Берроуз підходить до апарату та ставить золоту пластинку, починаючи запис. Ворон на секунду кидає голову назад. Точно, цей тип – параноїк. Як було приємно не пам’ятати про це.
- Це необхідно? – роздратованість проходить по язику з надією, що зараз підуть слова, а не запис.
- Просто звичка, - лорд повертається до співрозмовника, зберігаючи дистанцію. – Не хвилюйся, запис буде знищено, як тільки все закінчиться.
«Не сумніваюся», - уїдливо підмітив Корво. Цей запис може ой як зашкодити репутації шпигуна, якщо її знайдуть.
Міченого більше цікавило інше: навіщо записувати щось, якщо потім перфокарту все одно знищать? Схоже, довіра до нього не виросла ні на йоту за усі ці роки співпраці. Корво вирішує придушити непотрібні питання, поки не захотілося придушити співрозмовника й питає:
- Чого ти хочеш, Хайреме?
- Сьогодні я хочу запропонувати тобі незвичайну роботу, Корво. Більш складну та важливу за все те, що я просив до цього. І заплачу, відповідно, більше, - чоловік понизив голос, миттю подивився на двері, і провів рукою підкресливши слово «більше» не лишень інтонацією, а й жестом.
Це зацікавило. Іспити й гроші – дві з трьох речей, що Корво любить більше всього на світі.
- Слухаю.
- Імператриця Джессаміна повинна померти, а її донька – викрадена.
Азарт різко відійшов на другий чи навіть третій план, давши місце справжньому щирому подиву. Навіть не так. У нього очі на лоба полізли від такого завдання. Він подивився на Берроуза скрізь маску, з усіх сил намагаючись знайти на його лиці натяк на жарт чи непорозуміння, чи будь що інше. Але бачив лишень концентрацію, очікування та впевненість.
Він серйозно.
Лишень після повільного видиху, Ворон зрозумів, що затримав дихання. Раптова смішинка пробіглася по горлу.
- Вибач, що? – перепитав, трохи наклонивши голову.
Голова Таємної служби, чоловік, якому імператриця повинна, й напевно, довіряє не менше, ніж особистому охоронцю, зараз перед ним – найвідомішим вбивцем сьогоденної імперії. – ставить її, як ціль.
Потойбічний, гарний жарт. Можеш показатися.
- Імператриця Джессамині Колдуін повинна померти, а її донька, Емілі Колдуін, викрадена та передана моїм людям.
Корво моргнув та подумки поставив нагадування знову знайти хлопцям випивки за те, що вони напялили на нього цю маску колись.
- У яку гри ти мере вписуєш? – Ворон намагається не показувати шоку, говорить спокійно.
- Твоя справа: виконати свою звичайну роботу. Швидко, непомітно та ефективно. Умови не змінилися.
- Охоронець? – якщо вже зайшла мова про вбивство – подумати тільки – імператриці, то чому б не запитати по одну з головних проблем. З Крамером йому ніколи не хотілося сходитися. Це рідше обережність, чим страх. Все ж, далеко не кожен може виграти на «Клинку Вербени» у такому юному віці. А якщо Корво чомусь і навчився за своє життя, то це того, що програє той, хто у більше недооцінює суперника.
- Про це не хвилюйся, - киває Хайрем. – Я змусив Джессаміну відправити його від свого імені до еліти решти островів. Його не буде пів року, якщо не більше. Я допоможу вам, коли план буде готовий. Але я не зможу тримати вікна довго. Південець добре поторгувався про її охорону у свою відсутність.
Корво ледь стримав огиду. «Південець» звучить бридко й не правильно. Навіть якщо річ йде не про нього.
- Шість місяців, - повторив Корво, думаючи. Пробратися у Башту буде складно. Знайти підходящий лаз у графіку імператриці – ще складніше. Але з іншої сторони, велика винагорода і, якщо все пройде вдячно, можливість бути у тіні не просто оточення, а самої корони, за спиною голови імперії – точно коштує того. А з тіні дуже легко взяти великий шмат.
Це означає…. Що у нього буде місце під самим сонцем.
- Достатньо, - на губах непомітно з’явилася посмішка. – Ми беремося за цю роботу.
- Дуже добре, - видихає лорд-шпигун. – Передоплата буде чекати тебе у звичному місці.
Корво відлипає від стіни, знову твердо стаючи на ноги. Він відчуває легку втому – вселення взяло достатньо багато сил.
- Я навіть не буду питати що за чортівня відбувається у Башні, - кидає Корво послугу, збираючись на раму вікна. На справді, йому дуже хочеться знати, й він обов’язково дізнається. Тільки не від Хайрема. Він обов’язково набреше. У Ворона є свої вуха. Вбивця помічає, як обличчя голови Таємної канцелярії посіріло, неначе за вікном розпочалася злива.
- Хто платить, той й замовляє напої. Твої цуцики скажуть тобі коли все буде готово.
Корво виходить через вікно, як через парадні двері й відразу лізе вище. На вселення чи зупинку часу у нього не вистачить сил, а з дахів можна буде роздивитися й легко піти геть від абсурдно великої кількості канцеляристів.
Карниз м’яко заскрипів під взуттям. Чоловік заліз на гребінь й подивився у вікна кинутих домів навколо. Тіней немає. Значіть замітили його та пішли геть.
Ворон обернувся та побачив їх на наступному даху. Махнувши клювом довгої маски та піднявши руку з розкритими пальцями він приказав усім зустрітися через п’ять будинків далі. У відповідь - короткий кивок й силует людини знову зник.
Корво також не тратив часу, неспішно пробираючись у вказаному напрямку. Його спиняла не стільки втома, скільки думки які треба обміркувати. Бо пропозиція – ціль і нагорода, - не давали спокою десь глибоко в середині.
- Майстре, - приглушений маскою голос привернув увагу. Троє чоловіків у синіх макінтошах вирівнялися під його поглядом: Ардан, Монгломері та Федір.
- Вдала зустріч? – запитав найвищій, Монг.
- Так, - Корво розсіяно кивнув та швидко сконцентрувався. – Ард, якщо ми тут, провідай наших найближчих та забери їх додому. Федір, збери майстрів у моєму кабінеті. На мене не чекати. Вперед.
- Так, майстре, - усі троє синхронно постукали кулаком по серцю та розійшлися хто куди: Монгломері вирвався вперед Федора зі словами: «другій у воріт завтра з малими», Ардан пригнув наліво.
Голова, побрів вперед до Затопленого кварталу, по дуговій траєкторії.
***
Корво не подобається Затоплений квартал.
Йому не подобається увесь Дануолл. Холодний, вологий, пихатий. Це місто згнило зсередини ще до того, як він тут опинився, а чума, новини про яку прилипли до губ аристократів – це наслідок. Гнилля з душі проривається на світ.
Він мріє покинути його колись. Покинути та спостерігати зі сторони. Бажано з тепленької, наповненою тютюном та спеціями. Зі сторони батьківщини – Карнаки, - де, можливо, все також не дуже добре, як це було два десятиліття тому, але на думку самого Корво, все одно краще ніж тут.
І чому тільки він тут залишається? Чому деякі китобої люблять цей гній? Невже тут є щось чого там нема? Головного штабу Наглядачів, що наче пробка у бочці проблем кожен, бляха, раз? Постійних хмар на все небо, які вже залізли у голови людей? Стада пихатих лордів? Імператорського двору під боком? Останнього, особливо, скоро ні у кого не буде.
«Безрукі дегенерати. Закінчу з цим лайном й хай сплять з ким хочуть. Я збираюся завершити розпочатий шлях, - Аттано кидає недопалок у вільний політ вниз та спостерігає за цим, – на жаль один… Давно пора».
- Майстре, – знову зовуть.
На цей раз хлопак у червоному макінтоші. Такий же, що його носить Корво, тільки що меншого розміру. Уніформа заношена та не однократно прана, зашита своїми руками. Вона пахне кров’ю, скільки не мий. Руки у великих рукавичках складені за рівною спиною – відкрита, стримана поза.
- Як все пройшло? Зустріч вдала? – питає Томас. Його маска на голові перев’язана туго, бо велика. Над цім вже ніхто давно не сміється інакше отримає у пику. Пшеничне волосся патлами скриває ремні.
Корво правдиво гуде та з хрустом колін підіймається на ноги.
- Мене більше цікавлять наші справи.
- Усе спокійно, сер. Рафа та Захар повернулися з своїх завдань й чекають на вас.
- Відьми?
- Мовчать.
- Слекджов?
- Намагається відтягати собі ще шмат, але Капелюшники тримаюся.
- Вугрі?
- Ундина ще не повернулася.
Дануолл мовчить. Затих перед буревієм. Тепер Корво чітко це розумів.
- Нас всі чекають. Ходімо.
- Ви зібрали у себе майстрів? – Томас зацікавився. – Серйозна справа?
- Джессаміна Колдуін, - Корво легко кидає ім’я та виходить вперед на декілька кроків по трубам та балконам.
- Вибачте, що?
Корво обертається, помітивши що Томас, його права рука, залишився позаду. Хоча повинен був йти.
- Імператриця, королева Грістоля – чув про таку? Джессаміна Колдуін та її донька – ось наші цілі.
- І ви погодилися? – хлопець невпевнено підходить ближче.
- А повинен був відмовитися? – риторичне питання на думку Ворона.
- Можливо, так, - голос Томаса притих. Так зазвичай говорять незадоволені. – Чому Берроуз узагалі просить про таке?.
- Мене не цікавить й тебе не повинно, - Корво примружився до Томаса на пішов далі, у глибину Торгової палати, знову залишивши помічника за спиною. – Одним лордом більше, одним менше – все одно вони однаково гидотні.
Співрозмовник не відповідає, що підкріплює віру Ворона у свої слова. Дійсно, чим відрізняється вона від усіх попередніх? Короною? Через мірною любов’ю до серконців? Крихкими ручками, занадто слабкими для влади? Хто, чесне слово, буде боятися таку жінку, чесне слово.
- Ти помиляєшся, - тишу обірвав Томас.
Корво знадобилося з пів хвилини, щоб зрозуміти, що помічник тільки що оспорив його слово. Аттано різко зупинився та вп’явся очима у маску за спиною.
Він не пам’ятав, коли Томас в останній раз насмілився висказати йому неправильну думку. Корво занадто давно не лазив у його голові?
Помічник, помітивши погляд, закляк.
- Що? – надавив Корво.
- В-вибаче, сер. Увесь день сперечався з новачками.
Помічений зробив вигляд, що повірив та мовчки далі йшов по Торговій палаті.
Наразі є справи по важливіші, ніж брехливий язик.