Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Після кількох діб сну, я навіть не намагалась заснути. Та й страх за себе навіть дихати спокійно не давав. Я просиділа всю ніч на ґанку, дивлячись у незнайоме небо… Після такої важкої вечері, де я і шматочка до рота не поклала, Емма і Джеймс перестали вдавати, що все добре. Я побачила батьків, які втратили єдину дитину… Більше ми не говорили, бо що тут ще сказати?
Не дивлячись на складність ситуації й бурю емоцій, я зробила собі помітку першочергово дізнатись, що за розвідка і чому є проблеми з їжею, а головне, що це за здоровезна стіна біля котрої мешкали Ленци, у яких я зупинилась. Тому що, моя інтуїція кричала про те, що тут щось дуже нечисто… І хто такі “вони”, котрі вбили й не повернули Келлі? Можливо, що ми чогось не знали, щось нам просто не сказали. І я б ще могла повірити в якесь закрите селище старовірів, котрі побудували величезну стіну від кацапів… Звісно, це більше на маячню хворого схоже… Але небо. Небо я пояснити не могла ніяк. А інформація про розвідку мене повністю вибила.
— Чому я не палю? – фух… хоча, чи є тут сигарети? Сумніваюсь. У них немає електрики, які сигарети. – Тьфу, дурня яка…
Потрібно розвідати все, але поки я нічого не знаю про це місце – ідея дуже погана. Та я не розуміла, що робити далі, куди бігти…
— Ти не лягала? – я здригнулася. Джеймс.
— Ні, виспалась… – я обхопила свої коліна й поклала на них підборіддя, щоб хоч якось приховати свою паніку.
— Зрозуміло, – він став, обпершись на поручні невеликої тераси.
— А ви вже прокинулись? – судячи з того, що сонце тільки почало підійматися, зараз світанок.
— Так, я завжди рано прокидаюсь, щоб підготувати кузню до роботи.
— О! – було приємно відчути себе Шерлоком. Нехай це і було очевидно, але я ж вгадала.
— Що? – він посміхнувся, по голосу зрозуміла я.
— Я чомусь так і подумала, що ви коваль…
— Можливо, зараз не час, але я все ж запитаю … – він пропустив мою фразу повз вуха, та серйозно почав.
— Так, – я підготувалась до того самого питання і перестала дихати…
— Що з тобою сталось, Насте?
— Я… – і що тут відповісти? – я не пам’ятаю нічого, крім свого імені… та і не впевнена, що це дійсно моє ім’я, – збрехала я. Брехати я не вмію зовсім, але збрехала. Ось вона, та сама розмова! Я її чекала.
— Ясно, – я не зрозуміла його реакцію, але повернутись до нього не наважилась. Він відразу здогадається, що я брешу, а кікімори, щоб сховатись у мене тут не було, – Скажу тобі чесно, я не чекаю нічого гарного від твоєї появи, але… – Джеймс замовчав, а я відмітила взаємність у нашому спілкуванні. – Я поговорив з Гарнізоном та Воєнною Поліцією, поки ти спала. Вони нічого не чули про когось, схожого на тебе. Тобто, ти не переховуєшся від закону, що вже добре. А враховуючи у якому жаху ми живемо вже п’ять років, ми вже мало чому дивуємось, – він зітхнув. Гарнізон? Воєнна Поліція? Добре, якщо з поліцією ще щось зрозуміло, що за Гарнізон, бляха?!
— А що відбувається останні п’ять років? – обережно спитала я, відмітив, що він молодець, захищає свою сім’ю.
— Ти дійсно нічого не пам’ятаєш? – здивування на його обличчі було красномовнішим за багато непотрібних слів.
— На жаль… – питань тільки більше.
— Напевно, на щастя… фух… – він перевів дихання, – п’ять років назад у вісімсот сорок п’ятому році, титани пробили Стіну Марія, відібравши левову частину орних земель. Це викликало голод… Окрім відряджання бідняків на нерівний бій проти монстрів, уряд не зробив нічого. Хоча, що тут зробити… – приречено закінчив він.
— Титанів? – мені відразу згадались міфи Стародавньої Греції, – Стоп! Який ви рік сказали? – до мене повільно почали доходити його слова. Титани, бідняки, монстри… Це взагалі не вписувалось нікуди!
— Здоровенні монстри, схожі на кривих людей, пожирачі звичайних людей, – буденно відповів мій співрозмовник, почухавши свою бороду, – а рік вісімсот сорок п’ятий, зараз вже вісімсот п’ятдесятий.
— Вісімсот сорок п’ятий… Вісімсот п’ятдесятий… – прошепотіла я. Це яке сторіччя взагалі? Дев’яте? І монстри… – Наскільки здоровенні? – я повернулась до нього в шоку й навіть не намагалась це приховати.
— На скільки я чув, від трьох, до п’ятнадцяти метрів. Але люди кажуть, що існує Колос, котрий і пробив Марію. Кажуть, він вище стін, але наскільки це правда, я не знаю.
— Ем… почекайте-почекайте, – я встала і повернулась до нього, ледь не перечепившись об довгу сукню, – Тобто ви хочете сказати, що зараз 850 рік, монстри-гіганти, які жеруть людей, поки люди ховаються від них за стінами, одну з яких титани вже знищили… – видала я на одному диханні, – і що ваш Уряд влаштував Хрестовий похід жебраків, просто відіславши частину населення на вірну смерть до монстрів?! — що тут, бляха, коїться?
— Хрестовий похід жебраків? – здивувався він.
— Вас тільки це зацікавило?! – я почала втрачати контроль над емоціями. Це ж маячня!
— Ну, щодо іншого, то ти все вірно сказала, тільки стіну не знищили, а пробили ворота, наче тих, що ті можеш побачити за своєю спиною, – сказав він, киваючи.
— Це якийсь прикол, – я спустилась з ґанку і сіла. Прямо на дорогу перед будинком і схопилася за голову, яка вже закипала, запустивши тремтячі пальці у косу, котру напевно мені заплела Емма.
— Що таке “прикол”? — супер.
— Жарт. Це жарт… — я повернула голову, і дійсно, десь в п’ятистах метрах побачила ворота. Тобто, якщо титани проб’ють і ці ворота…
— На жаль, ні…
— Почекайте! – я встала знову – А що за розвідка? Як загинула Келлі? — це було грубо, але розуміння цього прийшло до мене вже після того, як я сказала це у голос.
— Розвідка – це підрозділ, котрий знищує титанів, хоча… тут ще питання, хто кого знищує… – він закрив голову руками та згорбився. – Келлі була у групі, що відправилась на розвідку за стіну Роза, це та стіна, що ти бачиш, – підмітив він, – але, як зазвичай і буває, після таких місій повертаються не всі… Якщо пощастить, то хоча б частину героя повертають сім’ї… Келлі з’їв титан, тому нам не повернули нічого… – він підняв очі повні сліз… – Я б все віддав, щоб це був жарт, прикол, як хочеш! – він подивився в мої застиглі очі своїми, повними болю, – Але це наша страшна реальність… – його широкі плечі затряслися від сліз, а потужні руки незграбно розмазували сльози по обвітреному обличчі.
— Вибачте, – це було занадто… Звучало це все, наче маячня божевільного. Але Стіну я бачу своїми очима. Джеймс та Емма не схожі на ненормальних, а от на батьків, втративших дитину так. Але монстри вище цієї Стіни? Дев’яте сторіччя…
— Це схоже на жарт, ховати пусту труну своєї сімнадцятирічної дитини?! – спитав він хрипким голосом.
— Я… – в мені боролися дві сутності. Одна волала, що це маячня, так не буває! А інша волала від спогадів, у яких батьки моїх побратимів хоронили своїх дітей, які не повернулися додому живими. А я ховала братів, котрі ось нещодавно жартували, вчили воєнній та життєвій мудрості, допомагали приймати пологи чергової кішки прям в окопі. А потім… що потім… А потім труна та вбиті горем батьки, дружина, постарівша і сива від горя, а у серці чергова глибока рана…
Джеймс просто пішов хиткою ходою кудись за будинок, трішки згорблений, з опущеною головою, батько, що втратив єдину дитину. А я впала на бруківку, яка була вся в куряві, й заплакала… Краще сидіти під обстрілами, ніж переживати такі моменти… Від душевного болю та жаху невідомості не існує броні чи окопу.
***
Прокинувшись з першими півнями, я підірвалася з ліжка та застелила його, швидко переплела косу, вдягнула на нову сорочку той самий корсет і нову сукню. Обновки ми придбали вчора з Еммою, бо зелену сукню потрібно було вже прати разом із сорочкою. І якщо щось невелике прати для мене ще нормально, то тут здоровенні полотна тканини. Я згадала, як у дитинстві захотілось мені випрати шкарпетки і я заробила мозолі, які лопнули під час тренування і дуже боліли та довго загоювались. Ну не вміла я прати руками! Звісно, коли я пішла на фронт, це вже якось мене навчило, але все одно… Такі величезні речі я ще не прала. Та і я думаю, що не тільки мої речі вже не дуже свіжі…
Я не боялась праці руками: прибирала, що не дуже мені подобалось, але робила на совість, готувала, що в мене добре виходило і приносило справжнє задоволення.
Після окопу, котрий я також копала на ряду с побратимами та “зеленки”, це була справжня відпустка. Я професійна спортсменка, мені потрібно займатись і займатись багато. Тому господарські справи для мене були своєрідними тренуваннями.
Якось вранці, я прокинулась навіть раніше за Джеймса і вирішила допомогти із заготівлею дров. Він вийшов на вулицю й дуже здивувався, коли застав, як я доволі вправно махаю сокирою. А мені сподобалось! Дуже не вистачало такого навантаження. В мене навіть не було можливості побігати, бо у максі, ще й трошки довшому, ніж потрібно і звичайних туфлях на плоскому ходу особливо не побігаєш. Але сподіваюсь якось розв’язати це питання трошки пізніше.
Взагалі, я непогано освоїлась: готувати на відкритому вогні я вміла, до миття із таза я звикла давно, туалет теж не став проблемою, а ліжко, то таке задоволення… Ось і фронтові навички стали у пригоді.
Але прання… воно мене дійсно лякало. Знаючи свій фанатизм та перфекціонізм, потрібно не стерти об дошку для прання руки.
Та чесно кажучи, я максимально себе виснажувала, шукала роботу, щоб не думати. Відповідей мені не дадуть, а поїхати дахом не дуже хотілось. Вночі якщо я не повзла до ліжка, декілька годин я все одно думала, шукала відсутні відповіді й плакала від почуття тотальної безпорадності та розгубленості. А ще я дуже сумувала за рідними, за побратимами… Було важко від невідомості, вона буквально розчавлювала мене все сильніше і сильніше. Ще трошки і я зламаюсь…
Титанів я звісно не зустрічала та не горіла бажанням це змінювати. А ось бійців Гарнізону та Поліції вже бачила. І в мене з’явилось дуже багато питань щодо їх зовнішнього вигляду, озброєння, дисципліни, та ефективності, але даних було замало, та і не мого розуму це діло. Тему Розвідки та війни проти титанів ми з Ленсами більше не обговорювали. Мені звісно було дуже цікаво, але після того болю, що пережили ці люди, і тієї допомоги, котру вони мені надали, я не посмію більше їх турбувати. Захочуть, розкажуть. Мій девіз дуже різко сформувався у чітке: “Менше знаєш, більш-менш нормально спиш.”. Бо між відповіддю на питання, котрих з кожним днем ставало все більше та почуттям здорового глузду межа була настільки тендітна, що навіть крило метелика позаздрило б.
Зібравши свої скромні пожитки у плетений кошик, я тихенько спустилась на перший поверх, знайшла приготоване для мене мило, на кшталт нашого господарського, але це пахло якимись квітами чи травами, дошку для прання, та вийшла на щось, типу маленького подвір’я. Будинки тут стояли дуже щільно один до одного і дворів у нашому розумінні я тут не бачила.
В голові одразу виплив спогад, як потвори-сусіди відкрили з помпою цілу “пралку” у двадцять першому сторіччі. Тут люди живуть, як я зрозуміла, десь на рівні вісімнадцятого-початку дев’ятнадцятого сторіччя. Хоч і рік у них 850… Але у них все дуже непогано організовано.
Так, все ще дивувала мене ця ситуація із викраденням наших пральних машин…
Я поставила кошик на бруківку, наносила готової води в корито, сіла на невелику лавку поряд та налаштувалась. Вирішила почати з сукні, вона найважча, опустила її в кришталеву і дуже холодну воду, поклала на дошку і почала намилювати. Довго милила, від душі. Потім почала терти об дошку.
— А це не так складно, як я собі уявляла, – звісно, це була пастка.
Після полоскання сукні, я вже хотіла втопитися у тому тазу. Вода льодяна, сукня важка і нескінченна … Води потрібно багато… Рук я вже не відчувала, лише біль від холоду. Подивилась на свої червоні й зморщені пальці… Відчуття часу стерлось. Скільки я тут годин прала ту сукню, чи днів… чи років.
— Оце лапки… – усміхнулася я самій собі та вмить злякано здригнулася, втягнувши голову в плечі: потужний гуркіт грому розірвав на клаптики спокійний весняний день. – Це не схоже на звичайний грім, – пробурмотіла я, зловивши якийсь дуже яскравий спалах і щось схоже на тремтіння землі. – Що за чортівня?! – це був вибух?
Кинувши все своє прання, підібравши всі спідниці, я побігла в сторону воріт. Щось сталося. Щось дуже недобре…
— Боже!.. – подружжя Ленц мали будинок достатньо близько до воріт у місто, тих самих, над якими з іншої сторони стояв ВІН, здоровезний монстр без шкіри. Потворний та страшний, як сама смерть… Якщо стіни 50 метрів, то ця істота була вища метрів на 10.
Воно прийшло до Тросту.
— Ось ми й зустрілись.