Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Я стояла в п’ятистах метрах від стіни й дивилась, як чудовисько колосальних розмірів, схоже на освіжену людину, гігантською рукою, знісло щось зі стіни одним махом. Воно почало крутитися у різні боки, повільно рухаючи своїми лапами, а потім, диму стало набагато більше і віно просто зникло. Просто випарувалося!
Повільно опустивши очі на рівень воріт міста я побачила, що їх немає. На місці воріт зіяла здоровезна діра… Я стояла як вкопана і дивилась уперед, насправді нічого не бачачи. Це не була паніка, ні. Це був шок. Ступор. З якого мене вивів звук дзвону. Відчуття плину часу кудись загубилось…
Повернувшись назад, я побачила як по місту почали в паніці бігти люди. Збиваючись у натовп, вони просувались у протилежну від воріт сторону. Хтось з жахом у голосі кричав, плакали діти, а на самому вершечку стіни активно заметушилися люди в однаковій формі. Трост в одну мить почав вирувати, готуючись оборонятись.
А в моїй пам’яті почали спливати спогади про страшні перші дні вторгнення в Україну. Я дивилась на цей натовп, біжучий у паніці в евакуацію, але бачила наших людей. Десь крізь виття привидів минулого, до мого слуху почали доноситись якесь глухе стукання, з кожною хвилиною все голосніше і голосніше. Люди все кричали, плакали й бігли.
— Емма і Джеймс! — боже, як я могла про них забути!
Я повернулась і стрімголов побігла до будинку. Швидко відкривши двері, мало не зірвавши їх з петель, я залетіла до кухні й побачила, як подружжя сиділо обіймаючись і плачучи.
— Там ці монстри! Титани! Вставайте, потрібно бігти! — я підлетіла до них. Адреналін так знайомо вирував у тілі, яке натягнулось ніби пружина, котра готова була луснути. Знайоме відчуття… Такий стан був нормою перед виходом на завдання, або перед зіткненням з противником на полі бою.
— Ми нікуди не підемо. Вони забрали Келлі, нехай забирають і нас… — спокійно та приречено сказала Емма, не дивлячись на мене.
— Ви що, з глузду з’їхали?! Ваша донька пішла вас боронити, щоб ви жили! А ви так ставитесь до її жертви?! Вставайте, немає часу! — прокричала я їм в обличчя, наче зірвана з ланцюга дика собака.
— Якщо нас не розчавлять, ми помремо від голоду! — голосно сказав Джеймс.
— Та ви збожеволіли! — я хотіла їх схопити й витягти за шкірки з цього проклятого будинку.
І тут я почула вибух та здригнулась. Голосний і несподіваний він розірвав в’язку какофонію жаху, що творився на вулиці. Звук був незнайомим. Бувши у зоні бойового зіткнення, через деякий час види зброї починаєш дуже чітко розпізнавати по звуку. А тут щось невідоме…
— Рятуйся, Насте, ми вже своє пожили. Келлі нас чекає… — Емма подивилась на мене заплаканими оленячими очима, але я вже не могла себе струмувати. Вибухи продовжувались.
— Та ви знущаєтесь! — Знов вибух, ще один… серія… — Вони відстрілюються… — вже собі сказала я. — Бляха! Добре, хрін із вами! Йдіть до підвалу, краще пересидіти там, хоч це зробіть, я вас дуже благаю! — я взяла Джеймса за тремтячу руку, — не дайте Еммі так боляче і страшно загинути. Заради вашої доньки! Її пам’яті! Давайте!
— Добре, ми підемо у підвал, — прогримів Джеймс після хвилинного мовчання.
— Візьміть собі питну воду і теплі ковдри! Швидко! — Я прослідкувала як вони зібрались і спустились до підвалу… — Як це знайомо, господи, – пробурмотіла я.
— А ти, Насте? — спитала Емма, стоячи перед дверима.
— А я вас прикрию! Йдіть і не висовуйтесь! — і я розгорнулась та швидко побігла у сторону хованки, не дослухавши відповіді.
На вулиці було голосно, дуже курно, земля буквально вібрувала. Але я вирішила не відволікатися, а бігти до покинутої домівки. Добре, що це зовсім поряд.
Залетівши у дім, я дуже швидко відкинула важку кришку скрині. Адреналін вирував у крові. Часу вже не було, він був витрачений на вмовляння не померти безглуздою і болісною смертю Ленсів. Я їх не засуджувала і навіть десь розуміла, але я розуміла і Келлі, яка точно не такого кінця хотіла для батьків…
— Мам, пообіцяй мені дещо, — у голові сам собою виплив спогад.
— Що саме? — спитала вона, така рідна та гарна, відпиваючи свою темну каву в кав’ярні Львова.
— Якщо зі мною щось станеться, ти будеш жити далі, — ця розмова сталась не просто так. Перед моєю короткою відпусткою, котру я вирішила провести з сім’єю, вивізши їх до міста левів, мати нашого полеглого побратима, поховавши спочатку чоловіка, а через декілька місяців і єдиного сина, скоїла суїцид. Це стало неймовірним ударом для нашої бригади та рідних цієї нещасної жінки… Я навіть подумати боялась, як на це зреагував би її Богданчик, котрий мріяв про мир для нені, а тепер, вона лежить похована поруч з ним та його батьком…
— Насте, що… — мама відставила чашку, не донісши її до губ.
— Буде дуже багато тих, кому ти зможеш допомогти, якщо не буде мотивації жити для себе, — біль розплескався у її карих очах.
— Ти мене лякаєш, доню, — вона закрила очі, сльози побігли по її щоках.
— Вибач, що я це кажу, але ти знаєш, що це не просто так. Ти краще за багатьох розумієш, який може бути фінал для мене. Але ти повинна жити! Бо все, що я роблю втратить весь сенс, якщо ти вирішиш піти за мною… — протараторила я, сльози самі потекли із моїх карих, як в мами очей. Тремтячими та збитими у боях руками, я витерла обвітрені щоки.
— Доню, я дуже тобою пишаюсь, безмірно поважаю тебе і те, що ти робиш, — вона поклала свою ніжну руку на мою обвітрену. — Я чула за Олену, і розумію, до чого ця розмова. І буде брехнею, якщо я скажу, що не думала про це, — вона видихнула, намагаючись стриматись. — Найстрашніше, що я бачила… — вона запнулась. — Одне з найстрашнішого, що я бачила — похорони, де за сином несли труну з батьком, тому що у батька не витримало серце після смерті сина. Я знаю, до чого може довести горе. І я розумію, що якщо я тебе втрачу, моє серце буде розірване, але я занадто тебе люблю, щоб так поступити з тобою…
— Мамо…
— Але, Насте, повернись! — вона подивилась прямо у мою зранену душу.
— Я намагатимусь, — але я сама не дуже повірила у свою обіцянку…
Сльози знов застелили мої очі, витерши їх рукавом з вишитими маленькими розочками, які неприємно подряпали шкіру, я швидко витягнула гвинтівку в кікіморі, мішок-підставку, бронежилет, почепила підсумки з набоями й натягнула все це поверх сукні. Знайома вага обійняла тремтяче тіло… Руки робили все швидко, всі рухи до автоматизму. Я скинула кікімору з гвинтівки, перевірила в якому стані оптика та сама гвинтівка, бо ці проблеми з оновленням мене лякали. Але ні, зброя була повністю боєздатна, змащена, налаштована. Приціл, глушник, набої, підставка, мінімальний захист…
— Рукавиці, — швидко відкопавши їх, я закинула кікімору в скриню і закрила її. Це було не потрібно, навряд чи я виберусь живою, скоріше — автоматизм. Закинувши свою вірну подругу за спину, я вийшла на зустріч невідомого…
***
Поки я поралась із вмовляннями подружжя, потім збиралась, невідомо скільки пройшло часу, але титани зайшли до міста. А враховуючи, що будинок Ленсів практично поряд з воротами, справи погань. Я не питала за титанів більше нічого, тому взагалі не знала, чи можливо цих тварюк вбити. Надіюсь, що все не настільки погано і їх можна знищити. Інше питання: Як?
Враховуючи п’ятдесятий калібр у 12,7×99 міліметрів, вагу патрона у сорок п’ять грамів, та те, що моя гвинтівка великокаліберна і може знищувати навіть легку броньовану техніку, а також та пробивати будь-які бронежилети, таку хрінь, гіпотетично, вона спроможна знищити.
— Так, все окей! У них хоча б нема вогнепала, — я побігла у сторону воріт, з яких виходили вони… Навкруги то тут, то там виднілися стовпи диму, земля вібрувала від кроків титанів, навкруги стояли крики жаху та болю. Асоціації з фронтом себе не заставили довго чекати. Але це не лякало, бо з цим я знайома, а ось з гуманоїдами-людожерами – ні.
— Боже, які потвори… — вони були схожі на дуже кривих, іноді пузатих і дуже височенних та зламаних ляльок. Дивлячись на них, я відчувала сильний дискомфорт від ефекту моторошної долини* І вони бігли! Прям у мою сторону. — Бляха, що за дичина!, — я добігла до будинку Ленсів, влетіла на другий поверх і заглянула у вікно, — Хреново! — дуже поганий огляд, — ГОРИЩЕ! — я побігла до драбини, ведучої наверх, та перекинувши гвинтівку, полізла на гору. Ніколи тут не була, але я знала, що тут є мансардні вікна.
Якщо бути зовсім чесною, я до паніки боюсь висоти, але якщо ти солдат, твої страхи йдуть лісом. Є бойова задача, ти її виконуєш, крапка. Боїшся потім… Підбігши до вікна, я зрозуміла, що воно не відкривається. Не проблема, удар ногою… ще один і фінальний, — Сподіваюсь, Емма мене пробачить, — я висунулась з вікна і подивилась на дах. — Так, якщо я вб’юсь впавши на бруківку, це буде Премія Дарвіна, — хіхікнула я, скоріше нервово.
Відшукавши добротну таку мотузку я зробила собі страхування, обв’язавши тіло одним кінцем, а інший прив’язала до якоїсь балки та полізла нагору. Страшно до гикавки, але вибору немає. Чудом зачепившись за виступ на даху, я підтягнулась і застрибнула наверх, отримавши гвинтівкою по дупі, котра у довжину із глушником була довша за мої сто шістдесят один сантиметри зросту… Відв’язавшись від мотузки, я пішла по покатому даху з черепиці, притримуючи довгий поділ. Не забула б ніж, відрізала б нахрін цю спідницю.
Звідси дуже непоганий огляд, але поряд є вищі будинки, та мені потрібно захистити Ленсів, тому я знайшла більш-менш вдалу точку, зняла гвинтівку, прийняла лежачу позицію, посміялась з того, як нагрілась черепиця, виставила зброю на мішок-підставку, налаштувала приціл і почала виглядати титанів. Шкода, що окуляри не взяла… Це буде перший мій вихід без напарника-коригувальника…
— Сподіваюсь, що не останній… — звісно, я у це не повірила. Який у мене шанс проти орави потвор-людожерів, котрих я не маю уяви, як нищити…
— Ну що, погнали? — спитала я у зброї – моєї давньої подруги та зробила поступальний рух ковзного затвора уздовж осі ствола, прогорнула його і зробила перший постріл у голову титана, схожого на страшного дідуся. Автоматично повторила маніпуляцію із затвором, щоб звільнити канал ствола від гільзи. Звісно, у голову я рідко стріляла, бо моя крихітка спокійно пробивала будь-яку броню на противнику. Але у такі здоровезні тіла стріляти мені не доводилось. Тим паче, що у фільмах саме голова – слабке місце у монстрів, а більше мені не було звідки брати інформацію зі знищення монстрів …
Не дивлячись на помилкове уявлення людей, щодо глушника, він не робить постріли беззвучними, лише ослабляє звук пострілу і приховує полум’я порохових газів зброї, тим самим запобігаючи демаскуванню стрільця, тобто мене. Тому, в ідеалі, потрібно працювати у “вухах”. Але, враховуючи ситуацію, яка різниця, помирати глухою, чи не дуже… Моя гвинтівка дуже голосно працює і навіть з акустичним фільтром бахнула вона по рідному голосно, віддачею в плече, вона наче поздоровалась зі мною. — Скучила, — я посміхнулась. І ні, я не поїхала дахом остаточно. Просто скільки життів вона врятувала і скільки погані знищила, що по іншому, як до доброї й рідної подруги я до неї ставитись не могла.
Але поки я ловила задоволення від першого пострілу у цьому дивному світі, не помітила, що титану відверто все одно на те, що я потрапила йому точно у лоба. І це без пристрілки, на покатому даху! Але, відверто кажучи, у таку ціль з такої відстані ганебно було б не потрапити. А він лише відхитнувся, не звернувши увагу на наскрізну діру у кривій і великій голові.
— Що за пиздець, — фільми знову збрехали. А як же потрапляння у голову? — Так, все окей, у тебе ще чотири патрони до перезарядження. — повторивши маніпуляцію із затвором, я зробила другий постріл у серце, чи у те місце, де воно повинно бути. І що? Тварюці все одно, лише вивернуло грудину і воно знов відхитнулося від сили пострілу… — Окей, давай так, — постріл в око, — В яблучко! — не витрачаючи час, затвор, патрон, затвор, постріл у другий орган зору, і дідусь-решето вже зовсім безглуздо махає здоровенними руками, спотикається і летить вниз. Так, очевидно, що не вбила, але він хоча б не лізе далі.
Ще один патрон у магазині. Але у мене їх усього не дуже багато, щоб на кожного титана по чотири кулі витрачати… За таку “ефективність” в умовах стислого забезпечення, а точніше, його повної відсутності, мій наставник Юрій Ігорьович мене б вже прибив і мав би рацію! А Андрійко, мій коригувальник, розповів би, яке я дурне…
Чорти побрали б! За ним поліз другий виродок, ще й зовсім близько… Я дуже неуважна! Але, щось… Я побачила у приціл людину! Людину, котра наче Бетмен на тросі, полетіла до цього монстра із гострими мечами! Я вирішила подивитись, що незнайомець буде робити. А він підлетів до загривка істоти й швидким різким рухом меча, вдарив точно по шийному відділу хребта і монстр впав без духу прямо на сусідній будинок, пробивши дах…
— Вау! — але, всесвіт вирішив, що мало я дивувалась, як тут, монстр задимився і просто випарувався! — спостерігаючи за цим всім, я відчула, що моя щелепа впала і вдарилась об черепицю. Слів немає, одні емоції! Але урок засвоєно, потрібно цілитись у загривок.
Блискавично на підмогу підійшов другий летючий боєць із лезами у руках. Отже, так виглядає їх армія в дії… Швидкі, маневрові… з-за кутка на вечірку приперся ще один титан і здоровенною рукою схопив другого бійця та потягнув до гротескно величезного рота із сотнею зубів. Хлопець жахливо заволав…
Я помолилась усім богам всіх світів, щоб потвора повернулась спиною до мене, але вона не збиралась цього робити й продовжувала тягнути бідолашного до рота.
— СУКА! — у мене один патрон, потім перезарядження, — я не встигну! Чорт!
Прицілилась у руку істоті, затвор, постріл! Є! — потвора розтиснула лапу, хлопець полетів на дах і перекотився від потвори подалі. Фух! Господи! Господи! Що за жах! Вони все лізли та лізли, як таргани! Всюди чутно гуркіт їх важких ніг та крики людей, яких їли заживо.
— Це пекло…
***
Я дуже швидко загубила плин часу. Скільки я лежала на тому даху, та слухала, як монстри жерли людей… Я помилково думала, що після того, як моїх побратимів розривали снаряди — це найжахливіші звуки у всьому всесвіті, я помилялась. Коли людину заживо жере титан, звук того, як людина лопається, наче перезрілий кавун… Кров плеще у різні боки, кишки звисають, наче спагеті, а титани все лізуть і лізуть! Коли я встигала, намагалась прикривати цих хоробрих людей, викликаючи у них то жах, то радість, то ступор. Та частіше я не встигала… Титанів було дуже багато по всьому місту. Слідкувати за такою площею одна, без підтримки та коригування я фізично не могла. Затвор, постріл, затвор, затвор, постріл, затвор, затвор, постріл, затвор, затвор, постріл, затвор, затвор, постріл, затвор, перезарядження. І так по колу. Пекельному кругу… Декілька монстрів я очевидно знищила. Але, зважаючи на ситуацію, я дуже швидко перестала гасити усіх підряд, знищуючи чи наносячи рани лише тим, хто намагався когось з’їсти. Та у якийсь момент я стала помічати, що покалічені титани доволі швидко повертались до бою. — А-а-а-а! — скільки патронів в дупу!
Я навіть не помітила спочатку, як навколо закрапав дощ, перетворюючись в рясну зливу, і скрізь його шум знов пролунав тривожний дзвін…
А титани все лізли й лізли. Стріляла я вже дуже рідко, бо патронів залишилось мало, як і людей… Авангард практично повністю знищено. Деякі бійці змогли втекти, але то була менша частина…
Всього я взяла з собою близько п’ятдесяти патронів, це третина мого запасу на вилазку. Затвор, перезарядження, — це останні…
Я навіть не помітила, як вийшло сонце, а з ним з’явилось розуміння, що бій з вітряними млинами я програла. Та помирати все ж не хотілось, тим паче так. Варіантів у мене було зовсім не багато. Повернутись у схованку та взяти ще патронів, або чекати, поки підійде титан і якось застрелитись… Але ця ідея була провальною навіть на етапі планування, бо довжина гвинтівки більша за мій зріст, а віддача достатньо сильна, щоб гарантувати болісну і повільну смерть… Якщо і помирати, то хоча б не так безглуздо.
З біллю у серці, я залишила свою позицію без змін, лишила зброю і швидко застрибнула до вікна. Все ж вага бронежилета, плюс вага гвинтівки й патронів вкрала мою спритність, тому без чотирнадцяти кілограмів зброї за спиною та ваги патронів, я стала набагато маневровнішою, але абсолютно незахищеною. Я усвідомлено пішла на цей ризик, бо швидкість зараз важливіша. Спустившись до кухні, я швиденько постукала до підвалу. Мені відкрив Джеймс.
— Ви як? Цілі? — я сама побачила, що цілі. Не марно я там будувала цегельний завод та засипала дах здоровенними гільзами.
— Так… — він хотів щось додати, та я перебила його.
— Це добре, а тепер закрийте двері й не вилазьте. Краще забарикадуйтесь. Там гаряче!, — і я закрила двері прямо перед його здивованим обличчям.
Взявши до рук якусь глибоку тарілку, я опустила її до чана із питною водою. Першу просто вилила на себе, другу випила. Заправила поділ вологої від дощу сукні й сорочки у ремінь, зробивши із максі довжину до колін, здивувавшись, як не додумалась до цього раніше і ще раз облив обличчя водою, виглянула у вікно.
Наче чисто… Мені потрібно пробігти майже п’ятдесят метрів. Всього лише… Аж…
— Фух! — відкрила двері й хутко помчалась до будинку, не дивлячись на всі боки, але периферичний зір вихопив то тут, то там тіла розірваних людей і мертвих титанів… Запах крові, нутрощів, та чогось незрозумілого витав по місту…
Добігла до схованки, на моє здивування, я без пригод. Бо більш менш спланувала, як бігти, уникаючи титанів, котрі зазвичай не відрізнялись якоюсь маневровністю. Відразу кинулась до скрині й тремтячими руками відкинула важку кришку. Сили були вже були практично на нулі, але на мене розраховували Ленци. Якщо тут є армія, може вони зможуть якимось дивом відбити довбаний Трост!
Відкривши рюкзак, я дістала пачку патронів, але руки так тремтіли, що за підсумками я з дуже великими труднощами розпихала п’ятдесят патронів. Більше не поміститься… Взяла ще один підсумок, викинула з нього все у скриню і докинула ще п’ять патронів.
— П’ятдесят п’ять – гарна цифра! — посидів хвилинку перед скринею, трошки перевела дух, та з останніх сил закрила її. Вже знаючи, що мене очікує, я штовхнула двері.
***
Набагато швидше, ніж вперше я зайняла свою позицію, повністю готова трощити титанів. Людей не спостерігалось… Але, вважаючи, що я розгорнута до воріт, звідки їм тут взятись…
То тут, то там, поодиноко блукали потворні монстри, але до нас вони не підходили, бо більша частина стовпилась, витягуючи здоровенні руки біля протилежної стіни. Тримаючи периметр під прицілом, на випадок, коли рідкісні титани підходили занадто близько, я знімала їх, але, на жаль, частіше, ніж мені хотілось, не з першого пострілу, марно витрачаючи цінний ресурс.
Через не зрозуміло який час, розминаючи шию, я побачила сигнальну ракету. Зелений стовбур диму злетів високо у небо ближче до іншого краю стіни. Швидко змінивши положення, я побачила, що там на стінах висять люди на тросах, а то тут, то там, швидко з даху на дах переміщаються невеликі групи. А величезний натовп гігантів стягнувся біля одного кута міста. Інші продовжували човгати, страшно похитуючись, до місця вечірки.
Піднявши приціл вище, я побачила, як люди бігають по верху стіни, звисають з неї, наче приманки для голодних титанів… Тому гіганти й не йдуть до нас! Є більша пожива! Цікаво, як ці потвори знаходять здобич… Якось невчасно я задумалась.
— Почалось! — але не дуже зрозуміло, що саме. Та хоч якісь зміни вже викликали радість, бо ресурси були практично вичерпані. А ось крики, знов почали лунати. Крики людей, яких їли… Багато криків, дуже багато… Знов цей жах… Я солдат, який брав участь у запеклих боях та небезпечних операціях, тут хочеш, не хочеш, виховати вміння хоча б трішки дивитись на ситуації небезпеки та тотального жаху, наче трошки зі сторони. Бо якщо думати забагато, то можна поїхати дахом остаточно…
Голосний гуркіт грому розірвав звуки жаху і яскравий спалах вже знайомо засліпив. Я швидко навела приціл і просто очманіла…
Титан з’явився з повітря! Але це був незвичайний, наче зламана лялька, потворний монстр. Це чудовисько мало неприродно розвинену мускулатуру, патлату зачіску, ельфійські вуха і палаючи зеленим полум’ям демонічні очі. Чудовисько з’явилося із вибуху та голосно заричало своєю здоровенною пащею.
— Мати моя… Та він метрів п’ятнадцять… — я була в шоці. Тільки подумала, що ще більше очманіти неможливо. Що далі? НЛО і собака за кремом?!
Титан спокійно стояв в оточені летючих людей. Вони всі були у світлих штанах і укорочених куртках рудого кольору з величезними нашивками на спині. Поліція і гарнізон одягаються так само, напевно це хтось з них. Але вони не нападали на нового титана. Що ж це коїться? Я швидко змінила положення, розвернулась і перевірила ситуацію біля воріт. Погань усе лізла, але до нас не підходила. Це добре… недобре, що вона прямувала до людей. Як тут, незвичайний титан пробиває дах будинку поряд з собою!
— Ой-йой… — погане діло…
Постріл! Стовп червоного диму побіг високо у небо… На мускулистого титана заплигнула дівчина. Я бачила все, але за какофонією риків, криків і брязкання металу, нічого не чула, тим паче дзвін у вухах від пострілів гвинтівки упродовж багатьох годин також не сприяв цьому, та і відстань грала мені не на користь…. Але тут, титан заричав і дівчина з нього зістрибнула, швидко віднявши йому кисті, після чого чудовисько, викидаючи зі спотворених кінцівок іскри та дим з неймовірним гуркотом впало на дупу, обпершись на величезний валун позаду.
Відволікшись від монстра, я побачила, що у їхню сторону почали сходитись інші титани, які поодиноко блукали у місті. Величезні титани…
— Так, трошки допоможу… — моя ефективність була не дуже високою, якщо взяти до уваги, яка вона в мене зазвичай. Бо я зрозуміла, що помирають вони напевно від знищення спинного мозку у шийному відділі хребта і в ідеалі, мені потрібно було робити постріл, коли титан повернувся до мене спиною. Так шансів вбити гіганта вище, тому що їх криві тіла дуже відрізнялись одне від одного за тими ж пропорціями. А робити експерименти у мене не було ресурсів. Тому, саме знищених титанів у мене було не багато… зазвичай я просто їх тимчасово виводила зі строю, щоб вони змінили напрям руху чи щоб у людей був час ліквідувати їх мечами, або банально втекти.
Це офіційно найважчий мій бій… Бо я не розумію ситуацію повною мірою, щоб бути на максимумі своєї продуктивності. Я завжди працювала у парі, іноді й в команді… Зараз же я працювала наче без очей… Люди помирають, а я спостерігала, без можливості щось зробити… Це буквально зводило з розуму.
У голові досі лунав крик дівчини, котру схопив титан… Вона так кричала, так пручалась, але монстру було все одно, він з дурнуватою посмішкою потягнув її до рота… Я не витримала і почала його в паніці обстрілювати, але він встиг відгризти її голову… В мене закінчились патрони у магазині, поки я їх змінювала, вже сліпий титан відірвав їй голову. Вона вже була у його руці, навіщо йому зір…
— Сука! Ненавиджу тебе, ненавиджу вас! — снайпер повинен бути максимально зібраний, хоча б на час виконання бойового завдання. Але який тут спокій?! Господи, мені потрібна мʼяка кімната після такого…Я була у такому стані, що якби обісцялась, навіть не помітила б… Можливо, піді мною вже калюжа…
Титан розвернувся до мене спиною і я випустила у нього останній в його жахливому житті патрон, який розірвав його спинний мозок, чи що там у нього знаходиться. Чудовисько провалилося вниз, наче мішок з картоплею, випустив тіло нещасної дівчини.
Та поки я безрезультатно намагалась врятувати одне життя, у цей момент у жахливих муках обривалися одразу декілька. Але допомогти я не могла, бо просто фізично не вміла розриватись на декілька боєздатних копій, на жаль. У цьому страшному світі є монстри заввишки у дев’ятиповерховий будинок, а ось супергероїв немає. І навіть я, професіонал із реальним бойовим досвідом, була безсила проти такої кількості титанів. А це в них ще ніякої зброї немає…
Відчуття повного безсилля буквально випалювало із середини, та на війні не можна опускати руки до останньої краплини крові. Боротьба! Боротьба! І нічого більше! Цього мене навчив спорт, а війна закріпила.
Під важкі думки, я на автоматі навела приціл на незвичайного титана і побачила, що поки я намагалась хоч когось врятувати, люди навкруги безрукого монстра не реагували на нього і схоже, що у них сталась суперечка. У той час, як на них прямував натовп інших монстрів вони сварились. Можливо, що вони сперечалися, хто кого буде знищувати? Бо якщо ні, у мене немає слів…
— Погано діло… — я була достатньо далеко, але моя гвинтівка дістане…
Виставивши зброю я зробила постріл у шию одному із титанів, який прямував до людей біля валуна. Поки вони сперечалися, виграю для них трохи часу. Понадіявшись на те, що куля пройде крізь тканини й проб’є спинний мозок, але та тварюка повернулась і куля потрапила у стіну.
— Чорт! — я втомилась, стрес й адреналін виснажили мене. Тим паче я тринадцять днів байдикувала, а тут відразу така “вечірка”… — Люди не помруть, тому що ти втомилась, бідненька! — сама себе посварила я.
Титану все одно, а ось люди почули постріл… Я вже звикла до цих звуків, у вухах стояв дзвін з першого пострілу, це був для мене знайомий стан. Та ось люди тут до такого не звичні, вони почали вертіти головами, шукаючи джерело звуку.
Затвор, новий постріл, — титан втрачає око, затвор, затвор, постріл, мінус ще одне око, він сліпий, у мене ще два постріли до перезарядження і всього лише сім патронів.
— Сука! Та робіть вже щось! Приймайте якесь рішення! — на грані істерики завила я… Вони просто стояли, махали руками, продовжували сперечатись, — знайшли час потриндіти!
Якщо воїни зігнали титанів в один кут міста, а потім біля цього валуна з’явився оцей «качок», напевно, це якось пов’язано. Скоріше за все, так і було сплановано. Але, навіщо вони покалічили патлатого, а тепер стоять і сперечаються, не вбиваючи ні його, ні тих, хто рухається у їх бік… Забагато питань, замало відповідей… Спостерігатиму далі.
Титани різного розміру, кривими й невпевненими кроками шкандибали у сторону валуна, знаходячись вже занадто близько, а ці солдати продовжували стояти. Та на мою радість, вже з готовими до бою клинками. Брюнетка швидко відстрибнула від своєї компанії й наче супергероїня із фільму про “Месників” знищила сліпого, котрий впав спотвореним обличчям у дах п’ятиповерхового будинку. Які ж ці потвори величезні!
Поки я слідкувала за філігранною роботою незнайомки, на дах, де продовжували стояти інші воїни, заліз ще один титан, котрий повз у сторону валуна і безрукого. Та брюнетка і йому організувала зустріч морди з черепицею. В мене були питання до інших, бо лише вона з цієї компанії щось робила.
Спостерігаючи за цією супер героїнею, я не помітила, як ще одна дівчина зі світлим волоссям застрибнула на титана та почала кричати щось брюнетці. Вони якийсь час переговорювались, поки білявка не прикріпила тросами себе до спини титана, та швидким і відточеним рухом, не вбила клинок у хребет монстра, а я схопилась за киплячу голову. Вони притрушені? Що вони роблять?! В мене всього п’ять патронів! — Так, дихай! Спокійно! Будемо прикривати у крайньому разі.
Білявка, яка сиділа на титані, щось йому кричала, спираючись на руків’я меча, який виглядав з шиї гіганта, а чорнява побігла у сторону титанів, що наближались до валуна. Компанії, котра сперечалась вже не було на місці. По місту то тут, то там лунали нелюдськи крики воїнів, яких їли, брязкання мечів та важкі кроки потвор. Я не розуміла, за що хапатися. Занадто багато усього, занадто багато цілей…
— Який жах…
Я повернула голову і побачила, як натовп із п’яти нових вилупків зайшов через пробиті ворота…
— В мене всього сім патронів… — я перекотилась на спину. Дуже сильно хотілось пити й у туалет. Напевно, калюж я не наробила… На таке я звикла не звертати, але в таку м’ясорубку я ніколи ще не потрапляла і до такого мене ніхто не готував… Та і перед виходами ми зазвичай готуємось… Не п’ємо там… А я дурна, напилась, чим ото думала!
Почала тремтіти земля… Я підірвалась і побачила, як титан «качок» на своїх плечах несе той валун.
— Мати моя… — за ним йшов натовп з інших титанів, не звертаючи увагу на людей. У мене є ще всього п’ять патронів. Тільки у шию, нікуди більше!
А люди… люди його прикривали…
— Він хоче закрити діру! - здогадалась я. Тобто він за людей?!
Затвор, постріл, затвор, затвор, постріл, — мінус два! - Так вам, покидьки! — Титан дійшов!
— Господи! Він зміг! — я відчула, як сльози потекли із втомлених очей. Схожа буря емоцій в мене була після першого важкого бою. Радість, що противника розбито, та розуміння, що нічого більше не буде як раніше. Рубікон пройдено…
Жовтий дим від сигнальної ракети злетів у небо!
Я зробила перезарядження і побачила у приціл: на спині титана сидять людина! Це та дівчина-блондинка. Вона витягнула… ЛЮДИНУ зі спини монстра! Людину, котра наче м’ясом приросла до гіганта. Не встигла я відійти від цього моторошного видовища, як побачила, що у їх сторону спрямувало два здоровенних титани, один з котрого потягнув свою руку до того, хто в титані й до білявки.
— Ах ти ж! — прицілююсь, затвор, постріл! — Мінус тварюка! - Титан звалився мордою донизу, а я навела приціл на другого і тільки зібралась робити постріл, як тут хтось дуже швидкий, наче зелена блискавка, підлетів до монстрів і з неймовірною швидкістю виніс другого. Приземлившись, він присів біля першого вилупка, та покопирсався у його шиї спочатку мечем, а потім рукою, витягнувши патрон з рани монстра, що тліє.
Піднявши на світло снаряд, він швидко повернувся у мою сторону, шукаючи очима, що вбило монстра. По шиї пробігся холод. Судячи з реакції оточення на гучні постріли, на розмір патрону, та і логічно дивлячись на те, чим вони воюють, у них немає такої зброї. Коли я неслась у бій, я не подумала про наслідки…
Поки ми з Шерлоком знищували чудовиськ, дівчата забрали якогось хлопця із титана, котрий вже практично зітлів, оголив скелет розмірів монстра. Яке ж воно страшне…
Так несподівано, як вихор з’явився, так несподівано він і зник. Наче Бетмен. Я відвела очі й все, його вже не було… І інтуїція, або моя тривожність, ввімкнули сирену, що почала волати про небезпеку. Зараз вони відійдуть і почнуть мене шукати… Потерши брудними руками у тактичних рукавичках втомлені очі, я на десять секунд дала собі відпочинок і повернулась на позицію.
— Оце швидкість… А якщо і знайдуть, то і хрін з ними, — в мене лишилось ще чотири патрони. І моє невміння брехати, тим паче собі.
І ось, близько до мене підібрався ще один титан, можна відволіктись. Трошки перелаштувавшись, я зробила постріл.
— Мінус, тварюка! — зраділа я і мені вимкнули світло.
«Моторошна долина» — гіпотеза з області робототехніки й тривимірної комп’ютерної анімації, згідно з якою людиноподібні об’єкти викликають відразу, якщо вони виглядають і поводяться дуже схоже на людину.