Розділ перший. Мольфари.

 

 

Частина 1

Брюнетка йшла з автобусної зупинки з валізою, рюкзаком та паперовим стаканчиком латте, напевно вже четвертим за сьогодні. Давно не секрет, що Агнеса Горбачук бісів кавоголік.

Футболка кольору хакі, того ж кольору кросівки, джинсові шорти, послаблений хвостик, з якого вибивались неслухняні пасма, сині очі і легка посмішка, в якій читалося полегшення, не дивлячись на втому та цілий день в автобусі. Вона сідає в перше-ліпше таксі, називає адресу і через якихось 20 хвилин опиняється перед домом бабусі. Як тільки машина зупиняється літня жінка, що чекала її на ґанку йде до хвіртки. Вона безмежно рада бачити онуку. 

– Ганю, моя золота дитино, як же ти підросла – Власта обіймає її, цілує у щічки – Я рада що ти приїхала. 

– Я теж – Говорить дівчина, обіймаючи бабусю у відповідь. 

– Ну все, все, не стій тут, ходімо до хати.

Вони увійшли в дім. Агнеса залишила речі у вітальні і пішла за бабусею на кухню, не перестаючи говорити. 

– А Олеся там як? 

– Мама нормально, недавно отримала підвищення. – Агнеса сіла за стіл. – А так все по-старому: робота, папери, нудьга, брак вільного часу. 

На столі їх вже чекали два горнятка, чайник якраз закипів і бабуся стала розливати кип’яток по чашкам. 

– Мабуть втомлюється дуже. – Сказала Власта, беручи до рук цукорницю. 

– Так. Другий раз просто у вітальні засинає. Батько вже у звичку взяв до спальні її переносити, як з роботи повертається. 

– Гриць досі операційним директором робить у тій компанії? 

– Ні, тепер він там топ-менеджер. З ранку до ночі на роботі пропадає. 

– Воно й видно. І на Святвечір я вас чекала, і на Великдень. Та де там. Зовсім вже за стару забули. Ото лишився один щезник, що коли до міста заскоче порозважає та хоч нудьгу прожене за кухлик молока теплого з медом. 

Агнеса підійшла до холодильника, витягла молоко та додала його до ароматного напою. 

– Ну що ти, ба, не кажи так. Справ багато навалилося, та так що час не відпускав. До того ж я тепер тут, із тобою буду. А зі мною вже нудно не буде, хоч як намагайся засумувати. 

– Ох, Ганю, ти моя найбільша радість – Жінка пішла в іншу кімнату і принесла звідти браслет, зроблений з коричневого шкіряного шнурка і дала його Агнесі. – Тримай. Це оберіг від усього нечистого. Останнім разом Василько щезником передав, що погане щось насувається. А через кілька тижнів і ти приїхала. 

Розповідала жінка, витягаючи з духовки ароматний вишневий пиріг. Любов до нього у Агнеси була ще з дитинства та не проходила і до тепер. 

– Хах, то он як ти дізналася про мій приїзд. – Жартома відповіла дівчина, одягаючи прикрасу. 

На кожен із трьох шарів шкіряної нитки були нанизані невеликі камінці різної форми зелених відтінків. Камінці чергувалися з вузликами, а на місці стику обох сторін браслету були три бурштинові намистинки.

– Не за це він попереджав. За інший страх. А я ж тепер боюся, бодай тебе си не зачепило. Бо тей неспокій без нашої участі не обійшовся, не обійдеться і цей.

Агнеса поклала молоко назад у холодильник, підставила чашку ближче до себе і почала розмішувати цукор. 

– Ну, коли твої міфічні друзі так спантеличені, то можемо провідати їх. – Вона поклала руки перед собою – Візьмемо з собою гостинців і може вони розкажуть нам більше про ці недобрі передбачення. 

– Він несе тяжку ношу на своїх плечах. Розплачується за гріхи предків. Аби кожному за цієї історії розплату свою нести не довелося.

Власта дістала тарілку, відрізала чималенький шматок пирога і поставила перед онукою. 

– Чесно кажучи я не зовсім тебе розумію. Кожен має нести відповідальність за свої дії. Хіба ні? – Розділяючи шматок на менші частини Агнес намагалася розібратися в словах бабусі, знаючи що дуже скоро кине цю дурну затію. Швидше ніж пережує наступний шматочок. 

– Та, та, але ми не маємо відповідати за дії кожного. 

– В цьому вже є якийсь сенс. – Нанизуючи пиріг на виделку дівчина облишає способи побудувати логічний ланцюжок. 

– Отож не будемо про погане. Вже вирішила де облаштуєшся? В олесиній спальні чи нагорі? 

– Напевно нагорі. Там більш просторо. 

– Добре. Але тоді тобі доведеться дещо повозитися, вже давно я там не бувала. Більше од стриху. 

– Не біда, заново облаштую. Завжди мені та мансарда подобалася. 

Так, за розмовами вони смакували пиріг та будували плани на тиждень, адже попереду Агнесу чекало багатсько справ. 

 

 

Частина 2

До початку навчального року залишилося 5 днів.

Плутаючись у шкільних коридорах та власній пам’яті Агнеса все таки знайшла кабінет заступника директора. Отримавши не один несхвальний погляд від завуча за таку пізню появу дівчина передала їй копії всіх потрібних документів і написала заяву на ім’я директора про вступ до 11 класу. Додому вона повернулася уявляючи яким сюрпризом буде її повернення для колишніх однокласників. 

 

До початку навчального року 4 дні.

По кутах павутиння, на меблях, що стояли в купі, утворюючи разом химерну фігуру осів добрячий шар пилюки, а на підлозі лежав старий потертий килим, в якому за останні 10 років певно вже зародилися нові цивілізації. Такий вигляд мала майбутня кімната Агнеси, як тільки вона до неї увійшла, закріпивши щойно куплену драбину над входом до мансарди. Тоді їй довелося добряче помучитися зі старим шурупокрутом. 

 

До початку навчального року 1 день.

Її кімната має зовсім інший вигляд. В лівому кутку кімнати стоїть ліжко, а поруч з ним невеличкий комод. Далі, ближче до виходу, письмовий стіл та стілець. Три старенькі полички, прибиті на сусідній від столу стіні, тепер підлаштовані під вазони з квітами. Там розташувалися заміокулькас, широколиста сансев’єрія та невеличкий круглий кактус. У першому кутку наступної стіни стоїть шафа з речами. Трохи далі - крісло, а біля нього торшер. Другий куток займав дерев’яний стелаж, який вміщав в собі книги та інші знайдені під час прибирання гожі дрібнички. На стіні між ліжком та стелажем знаходилося вікно. Останній штрих - килимки біля ліжка та крісла.

 

День Х. 

З самого ранку бабусі не спалося. Вона вже й воду на поріг вилила, щоб нещастя відігнати, але наближення небезпеки не давало пані Власті покою. 

– Навіть не знаю я. Може не йтимеш сьогодні нікуди? Відчуваю, станеться непоправне. І зарадити вже ніяк не можна буде. 

– Що за дурниці, ба? Все буде добре. Це ж просто школа, що такого може статися? 

Нашвидкоруч зібравшись Агнеса поспішила до школи, адже часу до початку першого уроку – класної години в якості урочистої лінійки – було не так багато. 

 

До початку виховної години залишилося кілька хвилин. У класі гомоніли про швидко минувше літо, прогорілі разом з останніми днями канікул плани, ділилися останніми новинами, враженнями та подальшими намірами братися за голову в цьому році. Коли двері відчиняються всі очікують побачити вчительку, але замість неї до класу заходить дівчина, яку впізнають по веселим синім очам, звичці встигати в останні секунди і купою несподіванок та сюрпризів. Цього разу в якості сюрпризу виступала сама Агнеса.

– Привітик. 

Компанія, що сиділа на першому від вікна ряді за четвертою та третьою партою і була зайнята обговоренням своїх справ разом замовкла і вся трійка перезирнулася між собою «ви-теж-це-бачите?» поглядом. Агнеса підійшла до компанії. Найбільш здивована серед них дівчина – середнього зросту фарбавана брюнетка з густим волоссям по плечі і пірсингом, Тереза – вскочила і що є сили обійняла її.

– Трясця твоїй матері! Це справді ти! 

– Сюрприз! Не очікували? 

– Що ти тут робиш? – запитала Тереза, випускаючи з обіймів подругу. 

– А на що це схоже? 

Широко посміхаючись Агнеса обійняла всіх друзів і сіла до подруги на третю парту, зайнявши своє законне місце біля вікна. 

– Серйозно? То команда знову в зборі?

Запитав Андрій,- високий хлопець із блідо-коричневим волоссям, тонкими губами і кільцями на шести із десяти пальців рук - який сидів позаду дівчат, в компанії Соломії - ще однієї подруги Агнеси. 

– Так. – Весело відповіла Агнеса, дивлячись на все ще здивовані обличчя друзів. 

– І як на довго цього разу? – Підключилася до розмови Соломія. Це була русява дівчина з ластовинням, карими очима, які не рідко ховалися за лінзами інших кольорів і електронною сигаретою зі смаком полуничного морозива. 

– Не знаю. До кінця навчального року точно. А далі як піде. 

–Коли ти приїхати взагалі встигла? 

– Десь тиждень тому. 

– Цілісінький тиждень! Дивно, що я тебе жодного разу не зустріла. 

– Були справи. Пробувала себе у ролі інженера-дизайнера. 

– І як? 

– Мало не проспала перший день у школі. 

– Біда-біда. Коли ти тут на протязі п’яти років не з’являлася і тебе аж ніяк не бентежило. – Підколов дівчину Андрій.

– Нічого поганого в цьому не бачу, та мені аж кортить дізнатися про все, що відбулося в цих стінах протягом цілих п’яти років моєї абсолютної недоторканості до цього місця. 

– Оо, чого в цій школі тільки не відбувалося.

В інтонацію Соломії було вкладено багато абсурдів, сенсацій і речей, які б нізащо не сталися в цивілізованому світі. 

– Все настільки запущено? 

Поки Соломія думала з чого почати, Тереза описала загальну картину. 

– Та тут як не кіно, так танці. Із головних подій - вони нарешті зійшлися. – Тереза показала пальцем на друзів, що сиділи позаду них. 

– Що? То ви тепер…– Не вірила в почуте Агнеса, переводячи погляд з Андрія на Соломію. 

– Авжеж, все до того і йшло. – Упевнено відказав Андрій, на що Тереза тільки очі закотила. 

– А ти б ще довше думав, і пройшло би мимо. 

– Очманіти! Цей день настав, а я ще не на пенсії і навіть дітей своїх не виростила. До речі про дітей. А Ксеня де поділася?

– Перейшла в паралельний клас. – Повідомила Соломія з інтонацією, наче це сталося неочікувано і учора. 

– Підемо до неї на перерві. – Андрій озвучив те, що вони з Соломією і планували зробити. – Вона де стоятиме, там і сяде, коли побачить наш Сюрприз.

 

Перерва. У паралельного класу наступним уроком була географія. Такий собі перший урок у перший день семестру. Такої ж думки була білявка, що неквапливо пленталася до кабінету. Під очима у неї, вже по традиції, мішки від недосипання, а на руках різного роду браслети та резинки. Ксенія стоїть за кілька метрів від класу, її увага зосереджена на телефоні. Несподівано чиїсь руки заплющують їй очі ззаду. 

– Вгадай хто.

Їй навіть не потрібно було чути голосу цієї людини, щоб здогадатися хто це. Вистачало полунично-вершкового запаху. 

– Я навіть не здогадуюсь, Міє. 

– А ще хто?– Соломія продовжує тримати очі подруги закритими. 

– Тереза і Андрій. 

– А ще? 

– Я звідки знаю? 

– То подумай гарненько. 

– Думаю ще кілька секунд я постою з заплющиними очима - і засну прямо тут. 

– Останній шанс. 

– Готуй подушку. 

Соломія прибирає руки, Ксенія кілька разів моргає, бачить перед собою Агнесу з розпростертими до обіймів руками, кілька секунд переварює картину перед очима і кидається обіймати подругу. 

– Ти приїхала!

– Так, плюс один. – Об’явила Агнеса, обіймаючи її у відповідь. 

Відпустивши подругу Ксенія виставила руки в боки. 

– Ми півтора роки не бачилися і ти навіть не попередила, що приїдеш? Та ще й з ними з самого ранку вештаєшся, а я сиджу тут, ні про що не знаю! 

– Знала, коли б не вшилася в інший клас. – Радість від цієї зустрічі робила докір в голосі шатенки максимально не справжнім, більше схожим на жарт. 

– А совісті сказати не вистачило? – Та ця фраза ссилалася на жарт набагато більше. 

– Тоді б не було елементу несподіванки, а без нього вже не так цікаво.

– Ти сама по собі несподіванка, куди вже цікавіше? 

– Ти перебільшуєш. – Агнеса дійсно вірила у свої слова, що навіть дивувало Ксенію. 

– Ага-ага. 

– Так. 

– Ну то що, куди підемо після школи, у кого які ідеї? – В передчутті довгого і веселого вечора запитала Соломія. 

– Додому. – Вимучено сказала Ксенія. 

– Яке додому? – Здивовано і навіть якось засудливо перепитала Мія. – Нам конче потрібно: перше - відзначити Асине повернення, друге - обговорити все, що тільки можна й не можна, зокрема школу. 

– Ксеня має рацію. – Погодилася Агнеса. – Не думаю що в кінці сьогоднішнього дня нам ще чогось захочеться, окрім спокою. 

– Господи, овочі. – Склавши руки на грудях Соломія обперлась об стіну. 

– Пропоную краще на вихідних. Або ж ввечері. 

Така пропозиція була дійсно вдалою, з Агнесою погодилися майже всі. 

– Ввечері. – Андрій погодився одразу. 

– Як варіант. – Тереза також. 

– Добре, хай вже так. 

Навіть Соломію влаштувало таке рішення і тільки Ксенія мученицьки протягнула:

– Ви зараз знущаєтеся?

У відповідь на її риторичне питання Тереза висвітлила плюси ситуації. 

– У тебе буде час і можливість поспати до шостої. 

– Гаразд. З рештою - я не можу пропустити настільки важливий захід. 

– Чудово, значить сьогодні, о шостій, у «Склафі». – Вже бадьоріше заявила Соломія.

«Склаф» підходив для їхнього зустрічі найкраще. Ще з часів початкової школи друзі прозвали це кафе «своїм місцем», тож піти кудись в якесь інше місце ніхто з них просто не погодився б.

 

Третій урок пройшов надто нудно, як і всі уроки в перший навчальний день. І поки Соломія та Ксеня відійшли «на перекур» Агнеса майже встигла заблукати у школі. Зараз вони з Терезою йшли шкільним коридором на зарубіжну літературу. 

– Що ж, зізнаюсь, відбулося більше змін ніж я очікувала. 

– А як ти хотіла? – Тереза знала що рано чи пізно почує цю фразу від подруги. 

– Ні, серйозно. – Окидаючи поглядом стіни, стелю та двері інших класів Агнеса поправила портфель на правому плечі. – Я половини наших однокласників навіть імені не знаю. Хто всі ці люди? 

Судячи з легкої усмішки цього питання Тереза чекала. 

– Ну, слухай: оті дві дівчини - Оля і Тетянка, першими дізнаються абсолютно всі шкільні новини з усіма деталями справи, неперевершені аналітики - передбачають будь-яку гучну подію ще за місяць до того, як вона трапиться і взагалі знають все про всіх. Хлопці з другого ряду - клуб «200 гривень година», простіше кажучи спортики. Той що високий Роман, блондин Кирило, в окулярах Святослав. Сашка і Андрія ти знаєш. За ними - неформали, що знайшли одне одного Еріка та Ніколь Так, тепер Ніка не єдиний неформал в сім’ї. А, до речі, збір задротів поповнився новою персоною - Аліною, тож наш Павлик дуже скоро знайде собі пару, якщо звичайно припинить використовувати звертання «друже» до неї. На цьому, здається, все.

Вона подивилася на подругу, що уважно слухала її розповідь перші 5 секунд. 

– Дякую, Різі, помогло.

– Ну хоч щось в голові відклалося? 

– Трошки. 

– Не біда, ще встигнеш познайомитись. 

На секунду Агнеса про щось задумалась, після чого задала наступне питання:

– А той хлопець? Той, що з Сашком і…ну, тим хлопцем в окулярах.

Чомусь вона згадала саме про нього. До того ж Тереза жодним словом не обмовилася про юнака, що і стало приводом для цікавості. 

– Святославом. 

– Так. 

– Він із футбольної команди. Вони грають разом з Андрієм та Славком. І я більше ніж впевнена, що зараз Андрій знову пудрить йому мізки скорими змаганнями, до яких ще цілих пів року. 

– Аж надто слушне зауваження. – Коментар пролунав за спинами дівчат. 

Вони зупинилися, повернувши голови назад. За ними йшли Андрій та той самий хлопчина, про якого якраз розпитувала Агнеса. 

– Цікава ж у тебе класифікація. – реготнув Андрій. 

– Взагалі-то підслуховувати чужі розмови не гарно. – Обурилася Тереза. 

– Здається ця розмова саме нас і стосувалася. – Промовив футболіст, як його подумки назвала Агнеса. Їм з Андрієм явно було забавою нервувати Терезу. 

– Навіть якщо й так. – Вона говорила без тіні сорому. 

– Обговорювати інших у них за спинами теж не годиться.– Продовжував жартома допікати Андрій, знаючи як такі жарти діють на подругу. 

– Обговорювати вас, а як же, здалось воно нам. – Фиркнула брюнетка. – Я просто вводжу людину в курс справи. Може ти не помітив, але з початкової школи склад нашого класу дещо оновився. 

– Ну тоді я Марк. Здається Тереза ще не встигла мене представити. 

– Агнеса.

– От і познайомилися. – Марк привітно посміхнувся, поки Тереза з Андрієм влаштували переглядки.

– Чудово. – Тереза відвернулася від друга, взяла Агнесу під руку і потягнула її за собою вперед. – А тепер ми залишаємо вас в гордій самотині, сподіваючись що більше в нашу розмову ніхто не влізе і йдемо на урок.

– Взагалі-то ми всі йдемо в один кабінет. – Знову почав Андрій. – Але якщо вже так кортить попліткувати - можете піти іншими сходами. – Він кивнув у бік сходів, що вели на третій поверх до крайнього, 317 кабінету, що розташовувався в протилежній частині поверху, де знаходився потрібний їм 310 кабінет. – А то й усю школу обійти, самими сходами тут не обмежишся. 

Один грізний погляд і Андрій ледь устиг відскочити у бік, щоб не стати жертвою Терези, яка не оцінила його жарти. 

– Ану повтори що ти сказав? Ти зберігся перед цим? Чи спілкування з Павликом на тебе погано вплинуло? 

Підійшовши до хлопця вона хотіла дати йому ляпаса, але він перехопив її руку. 

– Агов, спокійно! Тут забагато свідків. 

Що ж, говорячи це він дійсно не очікував що по голові його ляснуть іншою рукою. Андрій награно зашипів. 

– Та я ж пожартував. 

– Та я також. Аби сприйняла це серйозно - спробувала б зламати тобі руку чи виколоти око. 

– Ти сама добродушність.

– Атож. 

– А взагалі…

Їхній обмін люб’язностями міг продовжуватися ще довго, якби не втрутилася Агнеса. 

– Взагалі давайте ходімо на урок. 

– От наче чим скоріше ми туди доберемося, тим швидше він закінчиться. – Андрій мав явно реалістичніший настрій, ніж вона. 

– Не заважай моєму самопереконанню. 

– Ти що так говорити, – Присоромила Агнесу подруга. – він же для того й народився, щоб заважати.

– І це говорить та, яка п’ять хвилин стояла на виході з кабінету з телефоном в руках. 

Таак, здається Агнеса і справді забула, що це замкнуте коло не розірве буквально ніщо. 

– Та ходімо вже. 

Підіймаючись сходами друзі пішли в клас. На момент їхнього прибуття Марк вже активно говорив про щось з Ромком. Через кілька хвилин повернулася й Соломія.

 

Перший навчальний день офіційно закінчився і тепер всі могли видихнути з полегшенням. 

– Нарешті, все вже позаду. – Раділа (хоча навряд чи це можна було назвати радістю, скоріше хвилинним поривом оптимізму) Ксеня, закурюючи цигарку. 

– Ага, чекай, ще завтра і післязавтра день є. – Нагадування Терези зіпсувало по-особливому повне відчуття диму в легенях. – Та й загалом цілий рік. 

– І сьогоднішній вечір. – Нагадування Агнеси не виправило ситуацію. 

– Як у старі добрі часи. – Придалася ностальгії Соломія. 

– Ага, сподіваюсь в «Склафі» мене ще пам’ятають. – Агнеса теж згадала, як до 4 класу в кафе їх вже знали поіменно навіть баристи. 

– Ну, якщо вчителька хімії ще не забула, то і там впізнають. – Андрій відповів так, ніби ці два факти дійсно щось об’єднувало. 

– Твоя логіка безцінна. – Іронічно сказала Агнеса, поправляючи портфель. У цей же момент шкіряна нитка браслету, який дала їй бабуся порвалася і камінці разом з намистинками посипалися на підлогу. 

– От дідько. – Вилаялась вона, збираючи по бруківці камінці, розміром зо 2-3 краплі води. 

– От бачиш, не треба було Олесю Сергіївну згадувати поза школою. Після то постійно біда якась та трапиться. – Повчально похитала пальцем Соломія, допомагаючи збирати камінці. 

Дивлячись на купку дрібних кривих намистин в своїх долонях Агнеса не помітила, і навіть не відчула, на собі тяжкий погляд чорних очей. 

 

Додому Агнеса повернулася о 16:00. Бабуся одразу стала розпитувати про перший день у школі. Агнеса розповіла про оновлений склад класу, нових вчителів, ремонт деяких кабінетів і про їхню з друзями вечірню зустріч. 

– Не знаю як довго я там буду. Ми не бачилися півтора роки, за цей час багато чого трапилося, та й новин не мало назби…

Слухаючи розповідь онуки Власта мимоволі подивилася на її зап’ястя і побачила що воно пусте. 

– Де ж оберіг подівся, Ганю? – Стурбовано запитала бабуся, перебивши її.

– У школі я зачепилася і він порвався. – Агнеса дістала з портфеля, що стояв біля дивану у вітальні нитку і жменю камінців. – Та нічого, це…

Побачивши на обличчі бабусі тінь справжнього страху Агнеса не стала закінчувати фразою «була просто прикраса». 

– Все нормально? 

– Ні, то не є добре. – Власта протягнула руки і Агнеса пересипала залишки браслету їй в долоні. – Поганий знак, біда насувається. З лісу вже давно суне, не одну душу вхопила своїми руками чорними. Господи Милосердний, аби твоя си наступною не бу́ла. 

– Ніякої біди не буде, зробимо новий браслет і…

– Вони давно там осіли. – Бабуся заговорила монотонним тоном, у якому відчувалася безвихідь. – Чатують. Виглядають. Шукають. Помсти вони хтять, чорної розправи. 

– Хто «вони»?

– Мольфари. У лісі полюють. Боротися з ними дедалі складніше стає. Сила їх росте та росте. Хоча спадати вже повинна була. Ліс як зачарували, так ніхто проти ночі живим звідти не вийде. Си коли гроза перша влітку була. 

–То вони грозу накликати вміють? 

Поклавши підборіддя на спинку дивану Агнеса спостерігала як бабуся обережно перев’язує білою та чорною нитками букет із 9 сухих гвоздик. Темно-фіолетові зараз голівки колись мали, як їй здавалося, червоний або насичено-рожевий колір. 

– Та, та, вже багато років її накликають. Але…– Власта знизила голос до напівшепотіння, ніби збиралася відкрити онуці якусь страшну таємницю. – гроза злішою стала. 

Ледь розчувши що сказала старенька, дівчина піддвинулася до краю дивану, щоб краще її чути. Власта якраз закінчувала обплітати квіти і затягувала вузол на сухих стеблах. 

– І…чим вони її розізлили? – Агнеса не могла зрозуміти що їй хочуть сказати . Хоча вже здогадувались, що це чергова серія забобонних казок, у які її бабуся вірила, скільки дівчина себе пам’ятає.

– Не гроза лютує, а мольфари. – Ставлячи букет у маленьку вазу над охайним білим каміном з теплостійким склом Власта йде в сторону кухні. Агнеса сідає нормально, звісивши одну ногу. 

– Зрозуміло. А гроза й собі полютувати вирішила, бо чому це їм можна, а їй ні. – Жартома відповіла вона, не сприймаючи розповідь бабусі як щось серйозне. 

– Усе лютує. Щось страшне із лісу насувається. Як би вітер його звідтіля несе. Недобрий вітер, грозовий. Тільки того ніхто не бачить. 

– Так-так, бо поки ті, хто знають борються зі злом, світ обманює решту людей товарами по акції та світлом, яке насправді є далеким вогнем Кінця.

Закінчивши з філософією дівчина піднялася, пішла на кухню і ввімкнула чайник. 

– Тож пропоную випити кави або чаю в честь цього. – І перш ніж мова зайшла про її надмірну легковажність Агнеса використала старий прийом самої Власти. – У мене в портфелі є шоколадка. З горішками. Твоя улюблена. Проблем з темними силами це не вирішить, але настрій поліпшить. 

 

З тих пір, як дверний дзвіночок невеликого затишного кафе тихенько задзвенів, сповіщаючи про прихід останнього члена старої компанії минуло вже дві години. Для друзів час пролетів непомітно. Вони розповідали одне одному історії, які трапилися з ними за півтора роки, згадували багато веселих та абсурдних спільних моментів, пили запашну каву, смакували тістечка, сміялися, ніяковіли, дивувалися, обговорювали, жартували, обдумували сказані колись слова і знову сміялися. Зараз наші герої плавно переходили на стадію розбіру останніх місцевих новин та чуток. 

– Так, так, як тоді, коли ми до лісу пішли. Андрій ще хотів перевірити чи справді серед лісу є те озеро з талої води. Ми тоді мало не заблукали. – Згадувала Соломія. 

– Не кажи. – Підхопила Тереза. – Хоч назад вистачило розуму піти. І то, тільки після того, як я істерику учинила. 

– Нічого подібного. Головне що живими вибралися і шукати нікому не довелося. 

Андрій досі вважав свою ідею піти в глибину багатокілометрового лісу, якраз перед початком бурі цілком нормальною дослідницькою ціллю. 

– Щось я не пам’ятаю такого. – Відпиваючи своє какао говорить Ксенія, переводячи погляд на Мію. 

Не одна вона, здавалося, вперше чула про цю подію. 

– Та і я теж. Це коли було? 

Агнеса аж здивувалася, що не пригадує нічого такого, а Соломія на секунду подумала, що ніякої лісної пригоди не було. 

– Роки чотири назад, може більше. Ви обоє точно з нами були, ми йшли всі разом. 

Дівчата переглянулися і з цього могла початись ціла нова дискусія, та Ксенія вчасно згадала нюанс, який ставив все на свої місця. 

– А, згадала, ми тоді біля мосту залишилися. Ти ще до лісу йти чомусь боялася, – Звернулася вона до Агнеси. – а я не пішла, бо на горіхи від матері тоді отримала і настрою не було. 

– Точно, того дня гроза насувалася і я все думала, що в когось із нас влучить блискавка і спопелить того. 

Серйозності в Асиному голосі було хоч відбавляй, а сам факт просто заслуговував на коментар. 

– Нічого так уявлення, головне сама залишилася, а нас трьох з божою поміччю послала. – Через стільки років виставив претензію Андрій. 

– Вас і посилати не тре було. Самі пішли. Та й ти б мене послухав, егеж. 

– Воно-то смішки смішками, а ту трійцю дійсно наче блискавка спопелила. – Підмітила Мія, згадуючи не такі вже давні події. 

– Це ти про кого? 

Звичайно Агнеса й слова не чула про той випадок, тож Андрій взявся швиденько пояснити про що говорить його дівчина. 

– Нашумілий випадок, на початку літа приїхали туристи, троє чоловік, як самі розповідали - затяті мандрівники. Кілька днів побули в місті, а потім схоже знудьгувалися, що до лісу їх понесло. В той же вечір як вони пішли, гроза почалась. Через кілька днів у місті зрозуміли, що вони не повернулися. Одразу кинулася шукати, увесь ліс прочесали, і всюдиходами, і з повітря. Нема. Як крізь землю провалилися. До сих пір не відомо що з ними трапилось. Навіть тіла не знайшли, і…– на останніх словах Андрій заговорив, як оповідач містичної історії. – хто знає, де зараз блукають їхні загублені душі, об чиє вікно точать пазурі, за чиїм сном спостерігають кривавими очима. 

– От же довбень. – Вдихнувши і видихнувши Тереза зробила кілька ковтків мілкшейку. 

– Говориш як моя бабуся, їй богу. – Схожість між останніми словами хлопця і забобонами Власти була для Агнеси дійсно помітною. – Вона тільки сьогодні розповідала про те, що тепер ліс ніби то зачарований і кожен хто піде туди вночі - по вік не вернеться. 

– У мене з’явилася ідея. 

Картина, з якої починалися всі їхні неприємності, що в подальшому ставали смішними історіями з минулого: 

Андрій змовницьки розтягує усмішку, в той час як Тереза дивиться на нього, як на останнього йолопа. 

– От ти зараз серйозно? – Тереза повела бровами, так вона реагувала майже на кожну ідею друга. 

– Андрію, тобі 12 років? – Схоже Агнеса дарма сподівалася що це був жарт. 

– Злякалася - так і скажи. – Андрій починав брати Різі «на слабо», як робив це по кілька разів на день. 

– Ніскільки, просто розуму з 6 класу набралася, порівняно з тобою. 

– І я можу розцінювати це як згоду? 

– Можеш розцінювати це, як моє велике бажання дати тобі по писку і прикопати десь у лісі. 

– Ви всі були свідками цієї погрози. – Звернувся хлопець до друзів. 

– Скоро тобі знадобляться не свідки, а нотаріус. 

– Оо, фрази про нотаріуса пішли. – В передчутті нової історії про всесвітню дурість хлопця мовила Агнеса. – Твої улюблені, ще з 6-ого класу. 

– Ну, на відміну від деяких, не будемо вказувати пальцем, я знала хто це такий і не уявляла його в ролі карлика в перуці з пергаментним сувоєм в руках. 

– Ага, і вірила що хмари - це частинки мертвих єдинорогів. 

– Між іншим у це мене змусила повірити твоя дівчина. 

– Я і досі вважаю цю теорію ґрунтовною та логічною. – Запевнила всіх Соломія. 

Спостерігаючи за ними Ксеня відкинулася на спинку сірого диванчику, на якому вони з Мією сиділи. 

– Таак, психолог би вами зацікавився, малята. 

– Тобою теж, матусю. – Соломія поклала подрузі голову на плече, на що та обійняла її однією рукою за спину та передпліччя. 

– Я матір трьох дітей, його б чекав розбір по фактам, словам та буквам. 

– Її боялись навіть найсміливіші. – Всміхнулася Агнеса. 

– Ну, не те щоб боялись, але… – Почав було Андрій, та його швидко опустили з небес на землю. 

– Вона сказала «найсміливіші», а не «найдурніші». – Спеціально для нього роз’яснила Тереза. – Занадто вже високого ти про себе уявлення. 

Вечір продовжувався, друзі відпочивали, а в голові Агнеси чітко засів образ кам’яного мосту, прокладеного через озеро. Вона мала намір навідатися до місця, що завжди було прихистком для її роздумів. 

 

 

Частина 3

День у школі минув швидко і майже без навантаження. Цей «режим» буде продовжуватися до кінця тижня, доки всі усвідомлять і змиряться з настанням вересня. Завтра стане останнім днем для прийняття фактів, далі вихідні та «новий початок», після якого фінальні спроби буде вичерпано. 

За уроки сідати не було сенсу (як і самого домашнього завдання), тож прийшовши додому Агнеса просто лежала на ліжку, завівши руки за голову і роздумувала над подальшими планами. Вона згадала, що їй колись треба було замінити струни на гітарі, яку вона залишила вдома. Доки думки збиралися в голові, задзвонив телефон. Дзвінок від мами. Дівчина зняла слухавку і сіла на ліжку. 

– Ало? 

Чомусь їй здалося, що це прозвучало як запитання. 

– Так, – тож пані Олена отримала саме відповідь на своє, начебто, привітання. – Привіт, мамо. 

– Привіт. Не зайнята? 

– Та ні, а що?

– Просто, поговорити хотіла. Ну, як ти? Як справи у бабусі? 

– Я нормально, бабуся задобрює всіх можливих духів і домовляється, щоб вони зупинили кінець світу. 

– Нічого нового, роки йдуть, а вона все ще вірить у цю метушню. 

– Ага, треба буде купити ще одну шоколадку, це ненадовго відволіче її. Якраз в мене буде час підготуватися до знайомства з її приятелями. 

– Ох, звідки тільки вона дістала ці «знання»? 

– Запитай у чугайстера. – Назвала Агнеса першу дивину, що спала їй на думку. 

– Господи, це заразно. 

– Ага, тож коли я повернуся організуємо культ поклоніння сонцю. 

– Вже боюся цього моменту. Як у тебе з навчанням, як школа? 

– Мене ще не встигли забути навіть вчителі. Так що все круто.

– Зрозуміло. Ну добре, якщо буде щось потрібно - дзвони. Бабусі привіт.

– Ага, передам. 

На цьому розмову було завершено. Поклавши телефон до кишені Агнеса підійшла до вікна. 

«Що ж, коли ти час від часу мелькаєш перед очима, з твоєю відсутністю про тебе починають згадувати»

Дівчина на хвилинку задумалась. Вечір. Майже сьома. Скоро буде захід сонця. Найкраще він спостерігається на старому мості. Ще трохи постоявши біля вікна вона все таки вирішила прогулятися і через 20 хвилин, вдягнувши темно-синю кофту, джинси та кросівки Агнеса вже виходила з дому. Звідси до озера приблизно дві милі, тим паче їхній будинок розташовувався майже на окраїні міста. Часу в неї достатньо, тож вперед, як в старі добрі часи.

 

Опори мосту місцями порослий мохом. Середина озера. Тиша. Гладка поверхня озера відбивала проміння вечірнього сонця, спостерігаючи як червоний диск поступово заходив за небосхил. Ідилію порушував тільки подих вітру та розмірені кроки дівчини. 

Думки зникли. На секунду Агнеса навіть забула про потребу дихати. Вона сперлась руками на кам’яну огорожу і просто стояла. Після стількох років здавалося, що вона опинилася тут уперше в житті. Це місце так і манило її до себе. Ніколи раніше Агнеса не відчувала такої…незрозумілої настольгії як от зараз, знаходячись на Сліпому Озері. Сліпим озеро назвали не просто так. Спокійної ночі, коли на небі немає хмар і місяць заливає все навкруги своїм світлом вода в озері ніби біліє, так, що воно стає схожим на велике око з помутнілим кришталиком. 

Сонце сіло. Блакитно-синє небо все ще перекликалось останнім сонячним спогадом, а тіні більше не прикидалися видовженими химерами. В такі моменти завжди здавалося, що час завмер. Неймовірне відчуття. Агнеса вже збиралася йти, коли краєм ока побачила якусь рухому тінь. Тінь прямувала до лісу. 

«Хто в своєму розумі піде до лісу проти ночі, після подій, що були влітку?»

Придивившись, можна було розгледіти людський силует. З цікавості Агнеса пішла до того кінця мосту, що ближче до лісу. Кортіло побачити того дурного сміливця. Силует був чоловічій і здається навіть знайомий їй. 

«Що? Невже це…? Марк. Якого біса він тут робить?»

Агнеса пильніше придивилась. Хлопець йшов прямою стежкою в ліс. Очі не обманювали, це дійсно був її однокласник і з цього факту випливало багато питань. В голову дівчини прийшла дійсно божевільна ідея. Коли саме - вона пропустила цей момент. Та усвідомлення прийшло тоді, коли Агнеса вже йшла за ним по лісі, тримаючись на безпечній відстані. 

«Супер, вітаю, ти скотилась до того, що стежиш за людьми! Найкращий доказ відсутності власного життя!»

Окрім докорів підсвідомості з’явилася ще одна проблема: довелося звертати зі стежки. Це збентежило Агнесу. Десятки кілометрів суцільного лісу з усіх сторін зовсім не викликали почуття безпеки. Пробиратись через ліс вона намагалась як можна тихіше. Схоже Марк добре знає цю частину лісу і точно приходить сюди не перший раз, чого зовсім не скажеш про дівчину. Тому не дивно, що десь через пів години шляху вона загубила його серед дерев, повалених корчів, старих пнів та вкритими травою і мохом каменями. Марк ніби зник ще перед своєрідними «сходами», утворених корінням дерев, що піднялося на поверхню. Пройшовши «сходами» вниз Агнеса відчула тривогу. На дворі глибокий вечір. Майже ніч. Вона сама, в лісі, де, до всього іншого, ще й немає зв’язку. 

«Добре. Гаразд. Треба просто піти назад тією самою дорогою»

Погодившись зі своїми думками дівчина так і зробила, намагаючись відтворити в голові шлях назад. Коли вона знову йшла через переплетене коріння, то ледь не впала. Під ногами вже мало що розглянеш. 

Ніч. Подекуди холодне місячне сяйво пробивається крізь гілки ялиць. З годину Агнеса безуспішно блукала лісом. Вночі тут було моторошно. Здавалося, що чиїсь очі постійно за нею стежать. Паніка забилась кудись під селезінку і намагалася всіляко надокучати. Блукаючи, вона дійшла до невеличкого схилу, звідки побачила галявину. Це свідчило про те, що увесь цей час дівчина не наближалася до стежки, а тільки глибше заходила в ліс. 

На галявині хтось стояв. Це був не Марк. Літній чолов’яга, вдягнений по селянським мотивам 19 століття, з короткою сивою бородою та барткою, на яку він спирався. Дівчина хотіла підійти до старця. 

– Агов, пане! – Агнеса гукнула його і хутчій попрямувала до старця, хоча така компанія заспокоювала і напружувала водночас. 

Старий повернув голову в її бік. Попередження в його обличчі змусило Агнесу зупинитися і не вийти з тіні дерев. В цю саму мить над ними зібралися хмари. Ясне нічне небо на очах почорніло і серед галявини почали з’являтися вони. 

Спочатку в землю вдаряла блискавка. На місці яскравого спалаху з’являлись створіння, від яких потім по землі розходився чорний дим. Вони були схожими на людей. Тільки шкіра їхня була бліда, очі здавались видряпаними, а спини їм закривали чорні крила, пір’я на яких було наче із закованого в тонку сталь диму. 

Після першої блискавки Агнеса заховалася за найближчим дужим деревом, іноді визираючи подивитись на те, що відбувається на галявині. Демони, як назвала їх дівчина, обступили старого по колу. Демон, що стояв перед стариганем заговорив до нього. 

– От і все. Тікати тобі більше нікуди. Гру скінчено. 

Він безперечно був ватажком, оскільки ніхто не наважився повернутися до нього спиною, тільки обличчям. Та здивувало Агнесу геть не це. В постаті демона та блідому обличчі вона впізнала Марка - милого хлопчину зі свого класу. 

– Нехай буде так. – Спокійно відповів незнайомець, в той момент як серце Агнеси колотилося десь у горлі. Не кожного дня бачиш таке видовище. 

– Але, знаєш, мені стало цікаво. Сорок років ти ховався, тікав, боровся і тут вирішуєш здатися просто нам в руки. Не поясниш як так сталося? 

– Те, що залежало від мене я зробив. Тепер вже моя смерть нічого не змінить. Ми обоє знаємо - все ще попереду. – Старий непомітно зиркнув в сторону дерев, за одним із яких ховалась Агнеса. Марк зробив вигляд, ніби не помітив цього погляду. 

– Для тебе вже позаду.

Після його слів навколо чоловіка почали збиратися чорні клуби диму. Дим кружляв спочатку по землі, підіймаючись все вище і обволікаючи чоловіка. Коли хмара оповила його всього старий впав на коліна, здригаючись від передсмертних конвульсій. До останнього він дивився в чорні очі. В них не було жалю, ба, навіть огиди. Марк насолоджувався його стражданнями, несамовитим криком і повільною болісною смертю. 

Притискаючись до стовбура Агнеса намагалася не дихати надто голосно і взагалі не видавати жодних звуків. Жах від побаченого скував тіло, ноги відмовлялися слухати її. Крики старця вона пам’ятатиме до кінця свого життя, якщо цей кінець, звичайно, не настане вже сьогодні. 

Неочікувано у небі роздається громовий гуркіт, після якого демони починають свій моторошний танець. По всьому лісу чутно помахи крил, тупіт ніг, вигуки, удари гілок одна об одну, тріск вогню, пориви вітру. На фоні цих усіх звуків лунає спокійна мелодія, ніби високо у горах хтось почав грати на сопілці. 

Під кінець всього дійства демони так як і з’явились, по одному, починають зникати. Першим від землі здійнявся Марк, за ним - усі інші. 

«Дякувати богу»

Агнеса востаннє визирнула з-за дерева. Галявина була абсолютно пуста, наче всього кілька секунд назад тут не відбувалося зібрання демонів, жорстоке вбивство і криваве святкування. Вона нарешті видихає. Хочеться кричати. Голосно, до болю в горлі. Тільки-но Агнеса подумала, що все скінчилося - як її притурають до дерева, однієї рукою закриваючи рота, а іншу кладуть впоперек плечей. Вона одразу починає вириватися, подумки вже попрощавшись з життям. 

– Тихо-тихо. – Лунає знайомий голос і дівчина завмирає, зустрівшись поглядом нелюдськими очима його власника. – Заспокойся. Я тебе не скривджу. 

Руки хлопця холодні, наче в покійника. Та й сам Марк зараз більше схожий на мреця. На смертельно-небезпечного мреця, чиїм обіцянкам важко було вірити. Та обирати Агнесі не доводилося. 

– Зараз я відпущу тебе, але щоб ні звуку. Добре? – Агнеса киває. Повільно та обережно. Вона боїться. Тремтіння її тіла передавалося в долоні хлопця. Марк глибоко зітхнув. – Гаразд. 

Свого слова хлопець дотримав і відпустив її. Затаївши подих Агнеса чекала його наступних дій. 

– Тепер слухай мене. Зараз біжиш ліворуч, доки не побачиш кам’яну брилу. Від неї прямо і вийдеш до стежки. Ідеш по ній вниз, так вийдеш з лісу. Далі дорогу до мосту знайдеш, його буде видно. Зрозуміло? 

– Що ти таке?! – Пошепки запитує Агнеса, намагаючись пройти крізь дерево, так сильно вона притулялась до нього спиною. 

– Про це потім. Тобі потрібно негайно забиратися звідси. Негайно, Агнес! 

Остання фраза ляпасом вдарила по підсвідомості дівчини. Вона нарешті зрозуміла, що Марк відійшов від неї ще кілька хвилин тому і зараз чекав доки вона піде. Більше повторювати їй не довелося. Агнеса тут же зірвалася з місця і що є сили побігла в напрямку, який їй вказав хлопець. 

У грудях пече, дихати стало боляче. Після пів години шаленого бігу вона нарешті зупинилася перевести подих. Попереду Агнеса вже бачить груду каміння. Їй навіть здалося, що мимо брили промайнула чиясь тінь. Чи не здалося? Вона знову краєм ока щось помітила, цього разу збоку від себе. Стало страшно. Серце забилося ще швидше. Треба бігти далі. Бігти. Тікати. Як можна скоріше забиратися звідси і ніколи більше не повертатися.

«Ніколи»

Агнеса збирається з силами, пробігає ще кілька метрів і скрикує, коли її зненацька перехоплюють. Знову холодні руки. Вони хапають її за плечі, боляче вдаряючи спиною об стовбур найближчого дерева і не збираються відпускати. На блідому обличчі контрастують хитрі чорні очі, а крила додають жаху.

– Ви подивіться хто заглянув на свято! – Широка погрозлива посмішка не спадає з його обличчя, доки демон продовжує вивчати риси дівчини. 

Слова застрягли десь у горлі, разом з криком. Від нього відходила вже справжня загроза, якої за Марком Агнеса не відчувала. 

– Це ж наша маленька відьмочка!

Це було останнє, що він сказав, перш ніж йому добряче прилетіло в щелепу і він відлетів назад метри на три. 

– Тільки спробуй. 

Перед шокованою та наляканою дівчиною стояв Марк, закриваючи її собою. Демон засміявся, підвівся з землі та сплюнув кров. 

– Бачу ти і справді думав, що зможеш приховати це від мене жалюгідним видовищем з тим доходягою. До речі, як тобі, люба? Сподобалось? – Запитав він у Агнеси, водночас підходячи до дівчини. – Марк звичайно трохи перебрав з артистизмом, та в цілому вийшло непогано. Думаю ти зі мною згодна. 

Марк пильно стежив за ним поглядом, відзеркалюючи його кроки. Ці створіння були схожі на двох хижаків, що зараз накинуться один на одного. 

– Ми не вбиваємо кого трапиться. Нагадаю, якщо ти забув. А з нею я сам розберусь, повертайся до всіх. 

Марк говорив стримано, знав що не послухатися його не посміють.

– Та годі, Марку, не роби з мене йолопа. – Очевидно для демона все, що відбувалося було схоже на найнуднішу в світі виставу. – Я зрозумів, що вона відьма коли вперше її побачив. Ще тоді, біля школи. 

– Я віддав наказ. Так достатньо зрозуміло? 

Демон хмикнув. 

– Авжеж. Ще побачимося, люба.

Він востаннє глянув на дівчину і здійнявся в небо подібно до смерчу. Агнеса з Марком залишилася в лісі вдвох. Хвилину вони стояли мовчки, брюнетка дивилась йому в спину, намагаючись усвідомити що тільки що відбулося. Хлопець повернувся до неї. Чорні брови зсунулися до перенісся, Марк похмурнів.

– Ти ще тут? – Голос як і раніше був спокійний, навіть дещо м’який, щоб не налякати дівчину ще більше. – Чекаєш ще однієї такої історії? 

Агнеса негативно похитала головою. 

– Добре. – М’язи на його обличчі розслабилися. – Дорогу пам’ятаєш? 

Вона дивилася на нього усе з таким же тваринним страхом. Точно, порятунок її життя від такого самого монстра ще не робить з нього лицара в срібних латах. Відповідаючи на питання черговим кивком Агнеса заплющує очі, а коли розплющує їх Марка поблизу вже немає. Вона стоїть посеред лісу, відчуваючи як удари серця б’ють по скронях. Десь в спині глухо відкликається тупий біль. На телефон поступає перший за кілька годин дзвінок. 

 

 

Частина 4

В нічному повітрі витає туман. До світанку ще пара годин. На балконі, взявшись руками за перегородку стояв хлопець, який тільки під ранок повернувся додому. Марк стояв так от уже хвилин 15. Сон його не брав, а думки в голові гули, перебиваючи одна одну. 

Все почалося позавчора. Ранком першого вересня він прокинувся з дивним відчуттям, таким, ніби хтось здавлював йому легені. Далі, як годиться будь-якому учню, прийшов до школи. Нічого не віщувало біди, аж тут в кабінет заходить дівчина в червоній блузці. Щось притуплене притягувало Марка до неї, наказувало триматися поруч, випробовувало розум маренням загубленої свободи. Йому одразу стало все зрозуміло. Ця дівчина була відьмою, до того ж не простою. А разом з тим вона була чистою, вільною від того тягару, що випало нести йому. Вона проживала життя. 

Відтоді аби поводитися звичайним чином доводилось докладати зусиль. Небагато, але і буря з вітру починається. Того ж дня він з нею познайомився і глибоко сподівався, що Деф, якого він зустрів після уроків неподалік від школи, не перетнеться з нею. Марку потрібен був час на пошук рішення. 

Та сьогоднішня ніч перекреслила все. Агнеса завчасно накликала на себе біду. Деф, як виявилося, про все знав. Ще й той знахар. На що він розраховував? Що Марк врятує її? Чи що вона помре тут і зараз? А може є ще якась причина, чому він видав йому Агнесу і чому, на дідька лисого, вона взагалі там опинилася?

Запитань було стільки, що вони не вкладалися в голові. Марк розслабив плечі. Дерев’яна огорожа під пальцями неприємно зарипіла в тон крокам позаду нього. 

– А я думав ти вже спиш. – З’явився на балконі і другий винуватець кардинальних змін його планів. Тепер Марк вдома не сам. 

– Що ти тут забув? 

– Хотів поговорити про ряд сьогоднішніх несподіванок. Починаючи з нашої нової знайомої, закінчуючи твоїми безглуздими витівками в стилі героя. 

– Зрозуміло. Ти вільний. 

Марк пішов назад до кімнати, оминаючи співрозмовника. Ця розмова була для нього більш ніж передбачуваною.

– Вона відьма роду Дамирів. – Сказане хлопцем ненадовго затримало Марка. Наступні слова він буквально змусив себе почути. – А ти не гірше мене знаєш, що це означає.

Деф знав, що слухати його особливо не стануть, тому вклав суть розмови у дві фрази. Як виявилося він мав рацію, бо вже в наступну хвилину залишився на балконі сам-один. Скоро все стане набагато цікавіше. Від розуміння цього губи хлопця вигнулись в азартній посмішці. 

 

Агнеса не пам’ятає як вчора дісталася додому, що говорила стурбованій бабусі по телефону та вдома, як піднялася в кімнату і як заснула після кількох годин розглядання сірої стелі. 

Її ранок почався з усвідомлень та болю в спині. Підійшовши до дзеркала Агнеса побачила синці та місцями подряпини на лопатках. А отже вчорашній вечір це не просто плід її хворої фантазії чи наслідок горнятка кави на ніч. Це була божевільна реальність. Поступово шок минув, залишаючи по собі липкий страх, невпевненість у власній адекватності та багато нерозділених питань. 

В школу Агнеса прийшла не звично рано для себе. Друзі оцінили такий сюрприз із жартівливим здивуванням. Коли до уроку залишалося менше 10 хвилин до класу увійшов Марк. Вони обоє вели себе так, ніби 10 годин назад нічого не відбулося. Незадовго після Марка до класу увійшов ще один хлопець, обличчя якого брюнетці пам’яталося й досі, хоча на ньому більше не було тієї смертельної блідості і смоляних очей. 

Він привітався зі своїми друзями, сів за дві парти від Марка і про щось заговорив зі Святославом. Агнеса кинула на Марка швидкий погляд, пропускаючи мимо вух розповідь Соломії про останній волейбольний матч і токсичну команду іншої школи. Марк зовсім не змінився в поведінці. Юнак стояв біля розетки, заряджаючи телефон і обговорював з Павлом обнову якоїсь гри, в яку він не грає вже другий рік. Тоді вона знову подивилася на того хлопця, не помічаючи нічого дивного і за ним. 

Що ж. Агнеса прийняла правила гри. Мовчанка, так мовчанка. Навряд чи ці двоє наважаться втнути щось подібне до вчорашньої ночі на людях, коли навколо купа свідків. Отже за свою безпеку вона може не перейматися. Принаймні тут і зараз. 

 

– Ні. – Вкотре відповіла Агнеса на численні вмовляння друга.

Ось уже 5 хвилин від початку перерви Андрій морочив їй голову заманливою, на його погляд, пропозицією: стати гравцем їхньої футбольної команди. 

– Ну може хоча б подумаєш? Кілька років тому в тебе був хист до цього. 

– Твоє «кілька років тому» було ще в середній школі. 

– І все ж? 

– Тобі людською мовою сказали, не хоче вона. – Тереза, яка наздогнала їх, скоса подивилася на друга. – Відчепись від людини. Для того була винайдена люстра.

– В такому разі запрошую перевірити той винахід разом. 

– Тобі що, нема більше кого діставати своїм футболом? 

– Ти не повіриш. 

– А той хлопець, що з вами з Святославом був? – Як би між іншим запитала Агнеса. Їй кортіло дізнатися за якою маскою ховається демонське обличчя. – Чи він вже завербований? 

– Ти про Дефа? – Уточнила Тереза. 

– Так, напевно. 

– Можеш не сумніватись. – Запевнив подругу Андрій. – Завербований одним із перших, добровільно, разом із Марком. 

Останнє викликало у Агнеси легке здивування. 

– А він тут до чого? 

– Вони брати. 

Почувши це Агнеса задумалась. Від такого відкриття в голові спливло безліч варіантів того, в якому положенні вона тепер знаходиться. 

– Он воно як. – Дівчина говорила без зайвої напруги, так якби відпускала коментар до новини про відкриття нового кафе чи звільнення вчителя фізики. 

– Ага. 

– А так одразу й не скажеш. 

Зовні хлопці дійсно були різні: Марк мав світліше волосся, не такі гострі риси обличчя, тепліші зелені очі і був трохи вище. Особливо Агнесі запам’яталися три шрами на шиї, що йшли вниз, зникаючи під одягом. 

В свою чергу Деф виділявся хитрим поглядом, пухкішими губами, гострими вилицями, темним волоссям, яке до того ж дещо в’ється, і сніжно-блакитними очима. 

– Бачила б ти як вони грають - зрозуміла б. – Приписав спільного братам Андрій, та Агнес це ні про що не говорило. – Ще й в одній команді, просто джекпот. 

– До речі про команду. – Раптово згадала Тереза, звертаючись до друга. – Мія попросила передати, що чекає на тебе. 

– Де? – Запитав Андрій, чекаючи відповіді накшталт «у класі» чи «на першому поверсі». 

– У дворах, десь біля 7 будинку. Вони з Ксенею вийшли на «перекур». 

– Ти б іще 20 хвилин думала. 

– Дякуй, що взагалі сказала.

– То як теревені точити - так будь ласка, а як…

– Та йди вже, Господи.

Андрій поквапився сходами вниз, а дівчата коридором до кабінету. На них там вже чекали.

 

Увійшовши до кабінету біології Агнеса помітила те, що їй одразу не сподобалось: неподалік від їхньої з Терезою партою, спершись на парту напроти зі схрещеними руками стояв Деф. Його увага була повністю прикута до телефону, так що він одразу й не помітив появи дівчат (або ж зробив вигляд, що не помітив). Агнес воліла б зараз сісти за першу парту, аби не перетинатись із ним.

«Гаразд, треба просто швиденько прослизнути повз»

Зрештою на це дівчина дуже сподівалася. В момент, коли здавалося що все вийшло Деф підвів очі, розбиваючи її сподівання в щент. Розмова, що склалася далі заслуговувала «Оскара».

– Напевно в останні кілька днів я щось пропустив. – Кладучи телефон в кишеню звертався він до дівчини. – Ти новенька?

– Можна і так сказати. – Через силу вона видавила з себе усмішку. 

«Бісів лицемір»

– Вона пішла після 4 класу а тепер от, повернулася.

Його зацікавлений погляд перейшов до Терези зі своїми поясненнями, після чого знову повернувся до співрозмовниці.

– Зрозуміло. То будьмо знайомі, я Деф.

Хлопець простягнув їй руку.

– Агнеса.

Після рукостискання Агнеса ледь не вирвала свою долоню з його, на що Деф тільки всміхнувся. В цей самий момент до класу увійшов Марк, якого побачене насторожило. Він несхвально глянув на брата, коли той повернув голову в його сторону, відволікаючись від дівчини.

– О, нарешті, він явився. – Він підійшов до Марка. – До мене дійшла інформація, що ти ходив за новим графіком тренувань.

Поклавши біля парти портфель хлопець мовчки дав йому листок, дивлячись на Дефа все таким же поглядом.

– Ось. Як всі і хотіли - субота вихідний день.

– Чудово, а ще із плюсів… – Шукаючи нечисте він уважно вдивлявся в аркуш. – 4 години в середу? А я вже був подумав, що є бог на небі.

– Вочевидь його складав хтось із атеїстів. 

І графік знову опинився в руках Марка. 

 

Агнеса прийшла додому і хвилин п’ять простояла у вітальні, дивлячись на дерев’яний стелаж. Його полиці ломились від купи старовинної літератури. Книжки стопками складались вже навіть під стіною поруч. Дівчина мала намір провести пошукову роботу в цих «архівах». 

Чого тут тільки не було: книги будь-яких форм і розмірів, старіші та новіші, запиленні і ретельно очищені від пилу. Були книги в шкіряних обгортках, із зв’язками, заклепкою, зібрані в одне ціле за допомогою мотузки, поодинокі старі папери, зошити з ієрогліфами незрозумілої мови і навіть була одна книга з мідною палітуркою. В основному все це були легенди, перекази, забобони, нотатки та збірники по травам-зіллям (чаклунські, як їх сама називала дівчина). 

Тож обравши перший десяток книг після огляду «бібліотеки» Агнеса спочатку зайшла до бабусі, яка проводила час у напівпустій кімнаті, що колись належала матері дівчини, а потім взялася за книжки на пару з чашкою кави.

Коли годинник показував пів на дванадцяту Агнеса вже тричі перебрала кожну полицю (а також «склад» на підлозі), відклала на квадратний журнальний столик перед диваном все, що мало хоч якийсь посил на вчорашню ніч і одна за другою гортала сторінки, шукаючи відповіді та пояснення. Сім з половиною годин роботи, чотири чашки кави і більше двадцяти книг. Однак ні про кого, хто б мав чорні крила чи воронячі очі-намистинки в жодній із них не йшлося.

Залишивши книги на дивані Агнеса хотіла піти до себе, але зрозумівши, що бабуся ще жодного разу не вийшла з кімнати вирішила навідатися до неї. Упевнившись, що все добре і Власта знову всю ніч буде дивитися, як горять свічки з вирізаною на їхніх стержнях символікою дівчина піднялася в свою кімнату.

Заснути ніяк не виходило. В голові раз за разом крутилися слова Терези. Вони брати. Два простих слова і картинка в голові Агнес отримувалась не з приємних, не говорячи вже про відсутність логіки. Якщо вони брати, то повинні бути заодно, так? Тоді як пояснити те, що Марк старався допомогти їй тієї ночі, а Деф мав абсолютно протилежний намір? І чи правда що вони брати взагалі?

«Господи, вони не люди навіть! На яку правду ти розраховуєш, Агнесо?!»

Дійсно. Що заважає їм просто вигадати легенду своєї людяності? Та зараз це найменше, що повинно її хвилювати. Адже і Марк, і Деф - чудовиська. Чудовиська, які не хочуть щоб про них знали. А вона знає. То як там кажуть? Свідки довго не живуть? 

До першої ночі Агнеса просиділа на ліжку охоплена наростаючим жахом, в шоковому стані та хаосі власних роздумів. Із цим терміново треба щось робити. Перед сном Агнесі так вчасно згадався оберіг, який в дитинстві дала їй бабуся і вона зловила себе на думці, що шукатиме його коли вже буде у повному відчаї. 

 

Всіма улюблений день - п’ятниця. Із двох братів у школі сьогодні тільки Марк. Як виявилося Деф з’являється у школі раз або два на тиждень, до чого за останній рік звикли і однокласники, і вчителі. Що дивно, з останніми він не мав проблем, адже не було проблем з навчанням. 

Все було як завжди, окрім того, що Агнеса четвертий раз за останні дві години випадала з реальності, заглиблюючись у свої думки. І от зараз вона підіймалась до 401 кабінету, де у Ксені мав бути урок, щоб скласти їй компанію на «перекурі» десь у дворах біля школи. Йдучи по коридору брюнетка уявити не могла, яка розмова на неї звалиться менше ніж за хвилину.

– Агов, почекай! Агнесо! – Зрозумівши хто її кличе Агнеса пішла швидше, сподіваючись таким чином уникнути небажаної компанії. Але це не спрацювало. – Ти завжди так швидко ходиш? Чи кудись поспішаєш? 

Марк сповільнився, опинившись з дівчиною на одному рівні. У відповідь він нічого окрім ігнорування не отримав. 

– Я знаю, ти з самого початку мене почула. 

– Нащо тоді кликав три рази підряд? 

– Пам’ятаю, я пообіцяв тобі дещо. – Хлопець зиркнув на неї, спостерігаючи її реакцію. – За мною все ще залишаються пояснення. 

– Сумніваюсь, що на це тобі вистачить однієї перерви. 

– Я також. Тому зустрінемося на мосту, сьогодні ввечері. 

– Що?

Не дійшовши до потрібного кабінету дівчина зупинилася, на мить впавши в німий ступор. Агнесу дивувало те, як просто він говорив. Наче мова йшла про звичайнісіньку прогулянку. 

– О шостій. Якщо звісно не маєш інших планів. 

– Гадаєш, після того що сталося, я прийду? 

Вперше з тієї зустрічі в лісі вона подивилася йому в очі - простий жест, від якого серце пропустило удар. В них не було гучної щирості, полум’я благородства чи абсолютного розуміння. Застигло в цьому погляді тільки одне - німе прохання довіри. Жодних переконань, наполягань чи погроз. Просто прохання повірити. Цього було замало. Агнес конче потрібно побачити ще щось. Лицемірство, злобу, брехню, ненависть, жорстокість. Що завгодно, аби тільки це допомогло їй зрозуміти як чинити далі. Та більше нічого не було. 

– Вибір за тобою. В будь-якому випадку - я чекатиму. – Між ними настало недовге мовчання. Цього разу хлопець вже не сподівався почути відповідь. Він хотів побачити, що його зрозуміли. – До речі у 11-А зараз хімія. Історія в них наступним.

М’яко посміхнувшись Марк пішов, а дівчина ще якийсь час залишилася стояти під кабінетом, дивлячись крізь натовп учнів та намагаючись знайти в матерії цього світу якусь підказку. 

«Господи, дай мені пережити цей день»

 

 

Частина 5

Доріжка по якій вона йшла саме зараз стала в рази коротшою, а старий асфальт під ногами, здавалося, навмисне тремтів, посилаючи це тремтіння у кожен новий крок. Агнеса прямувала до місця зустрічі. 

Так. Їй потрібні були пояснення. Брюнетка хотіла їх почути, хоча й знала - легше після почутого не стане. Ночами вона продовжуватиме чути несамовитий крик старця, а його видряпані чорним туманом, закривавлені очниці ще довго будуть ввижатись дівчині в темноті, дивитися на неї з мертвою пильністю, все так само застерігати і нагадувати про демонів, які чатують на неї в тіні, переслідують по-під цегляними стінами, ховаються від очей і б’ють по вухам зміїним шепотінням: «Ми близько. Ми зовсім близько. Ближче, ніж ти думаєш». 

І от вона доходить до озера. Бачить на мості знайому фігуру. Зупиняється, поклавши руку на перила. Вагаючись ступає на міст, набирає повні легені повітря, видихає, йде. 

– Ти прийшла. 

Марк стояв боком, за кілька метрів від неї. Склавши руки на металевій опорі він дивився на спокійну поверхню озера, що нагадувало тепер гігантське дзеркало. Вітер стих, розчинився в перших осінніх вечорах та сидів десь у ще зеленій траві, наче німий.

– Бачу ти не здивований. 

– Чесно? Ні скільки. 

Ні скільки. Для нього її поява була цілком очікуваною. 

«Наче й сама не знала, що голову в шибеницю сунеш» 

Почало докоряти сумління, та для докорів було запізно. Вона вже тут. 

– То мені слід розраховувати на ретельно підготовані пояснення? – Останні два слова спеціально були виділені інтонацією. 

Від почутого Марк посміхається, ще ширшою посмішка стає від її відверто гострого погляду. Сміливість дівчини «прямо зашкалює». Він відриває руки від огорожі та робить крок в сторону Агнес. Брюнетка інстинктивно сіпається, робить крок назад, очі починають тривожно бігати по сторонах. Вона швидко опановує себе, але її реакція не вислизнула від уваги хлопця. 

– Я не маю наміру завдавати тобі шкоди. – Юнак зупиняється, підіймає руки на рівні плечей, долонями до неї. – Наразі тобі нічого не загрожує, Агнес. Не будь ти в цьому хоча б частково впевнена - не прийшла б. – Опустивши руки Марк продовжує. – Те, що ти тут означає що ти мені повірила. І ця довіра виправдана, запевняю тебе. Тобі немає чого…

– Все, досить. – Перервала його «виставу» дівчина, розуміючи що частково згодна з ним: навряд чи вона б ризикнула йти сюди, при цьому зовсім не довіряючи йому. – Я знаю чому і на що я йшла.

– Добре. – Спершись попереком на перила Марк засунув руки в кишені. Секунди зо три вони обоє мовчали. – Те, що ти бачила в лісі тієї ночі. Я і мої побратими. Ти запитала що ми за створіння, але тоді на балачки не було часу. Ми мольфари. 

Сказавши це хлопець уважно спостерігав за реакцією брюнетки. 

– Карпатські чарівники?

– А ти багато про них знаєш? 

Її брови метнулися вгору, а руки міцніше стиснули мостову огорожу. Попри різкість зустрічного питання голос Марка був спокійним. 

– Нічого. – Відповіла Агнеса, знаючи що саме до такого висновку Марк підводить її цим питанням. 

– Дійсно? 

Схоже хлопець обрав-таки шлях «ретельно підготованих пояснень» і дивився на неї, намагаючись спіймати погляд дівчини. 

– Це знахарі-відлюдники, що живуть високо в горах, знаються на травах, читають закляття та вчаться магії природи, сподіваючись в один прекрасний день збагнути таємницю світобудови. – Вираз її обличчя після випаленої тиради можна було трактувати як «Ну що? Задоволений?». 

В цьому пориві Агнеса зустрілась очима з його. Серце на якусь мить знов зупинилося, із грудей вирвався тихий тремтячий подих. Їй здалося, що на обличчі Марка замість очей була чорна безодня. 

«Просто здалося»

– Так. І це байка. – Тепер він дивився на іншу частину озера, що знаходилася за спиною брюнетки. – Нині в неї вірять всі, хто колись хоч краєм вуха чув про мольфарів. 

Марк знав - вона досі бачить в ньому монстра. Про це свідчило все: від її погляду, до інтонації. На інше годі було й сподіватися. Адже в чомусь Агнес таки мала рацію. 

– Яка ж тоді правда? 

Дивлячись на міст перед собою він зібрався з думками, після чого підвів очі.

– Вони були звичайними людьми. Варили відвари з трав, робили мазі, намагалися лікувати інших. Їх називали знахарями. Але насправді більшість їх знань були пустими. Щоразу як щось траплялося - великі біди, повені, засухи, буревії, неврожай - вони горлали на вершинах гір, благаючи вищі сили про допомогу. – Хлопець зробив паузу. – Ми з жалем спостерігали за цими слабкими немічними створіннями і не розуміли, чому спускатися до них було заборонено. Великі говорили, що вони несуть розруху, ласі до брехні, а їхня злість та жага влади безкінечні. Та що могли заподіяти великим синам неба якісь люди? Такої думки були мольфари, коли вирішили допомогти їм. – В голові чергувалися чіткі картини тогочасних подій. – Спочатку все було добре. Ми ділилися з ними знаннями, навчали своїм чарам, відводили лиха. Ми були братами. Але потім нам відкрилась людська злоба. – Обличчя Марка враз стало похмурим. – Їм стало мало. Люди хотіли все вміти, все знати, мати рівну нам силу. Вони зажадали стати мольфарами. А коли не вийшло - почали вбивати нас, не могли змиритись що є хтось сильніший за них. – На зміну сердитості прийшов жаль. – Ті, хто врятувався спробували повернутися на небеса, однак в них нічого не вийшло. Великі від нас відвернулись. Нам не залишилось нічого, окрім як оселитися якнайдалі від людей, над горами. Коли ж ми пішли, знахарі стали себе називати мольфарами, поширюючи брехливі оповідки і стираючи зі сторінок світу пам’ять про нас. 

Знов тиша. Марк відпускав минуле, Агнес обдумувала почуте. 

– Це було давно? – Першою порушила тишу вона. 

– Дуже. 

– Наскільки? 

– Сотні років тому. – Промовив він не без казкової нотки в голосі. – Ти й уявити не зможеш. 

– То стільки часу було замало? 

Раптове питання, на яке у Марка не знайшлось відповіді. Логіка та мета також не були знайдені. 

– Не зрозумів. – Його очі ізнову стали уважними, а брови злегка зсунулися. 

– Для помсти. Той чоловік, якого ви вбили. Він був знахарем, не інакше. Ти говориш, що все сталося сотні років назад. То невже мало смертей було за увесь цей час? 

– Він був їхнім нащадком. 

– Значить ви збираєтеся викорінити рід кожного знахаря? 

– В ті часи знахарі хотіли мати мольфарську силу. Хоч ніякі вчення їм не допомагали, вони всеодно знайшли спосіб отримати її. Кого з мольфарів не вбивали - поневолювали. Забирали душу, а разом з нею і силу. Так до однієї людини було прив’язано по два-три мольфара. Сила передавалась знахарю, а мольфар був приречений на довічне служіння своєму хазяїну. Більшу частину вдалося врятувати майже одразу після того, як ми полишили людей. Але були ті, з кого зробили домашніх тваринок, передаючи з покоління в покоління. – Здавалося що в момент цієї розповіді над Марком нависли грозові хмари. – Знахар, про якого ти говориш був останнім із них. До того ж той, чиї сили він відбирав і якого поколіннями катувала його сім’я - один із нас, нашим братом. Цей чоловік мусив відповісти за всі ті страждання, що він пережив. 

Це прозвучало жорстоко, а разом з тим - справедливо. Згадка про брата наштовхнула Агнесу на питання, над яким вона не раз задумувалася. 

– А Деф? Те, що він твій брат - правда? 

Поступово з його обличчя зійшла тінь злості. 

– Так. Ми брати. 

– Тоді, у лісі, він назвав мене відьмою. Що він мав на увазі? 

Їй-богу Марк сподівався що до цього питання вони не дійдуть і вже було подумав, що через пережитий шок дівчина забула про таку незначну деталь. Хлопець мовчав під її вичікувальним поглядом, маючи вибір: сказати правду або збрехати. 

– Мольфари не змогли полишити землю не просто так. Волею Великих нас було ув’язнено в цьому світі. Зробила це вроджена відьма, Орина, від якої далі пішов ваш рід. Деф впевнений, що ти успадкувала її силу і зможеш відкрити мольфарам шлях додому.

– Це справді так? 

– Ні. – Заспокоїв її Марк, трохи забарившись з відповіддю. – До подій незапам’ятних часів ти не маєш жодного відношення. 

Йдучи з мосту Агнеса озирнулась назад. Там уже нікого не було, але присутність Марка відчувалась досі. Ця розмова неодмінно вплинула на світогляд дівчини, та найголовніше - вона йде звідси живою. 

 

Вже біля дому Агнесу взяло занепокоєння. В жодній з кімнат будинку не горить світло, навіть на ґанку. Вона підійшла до дверей. Прислухалася. В домі тиша. Опустила дверну ручку. Замкнуто. Долоні запотіли, ключі вислизали з рук. Вона відчиняє двері, з побоюванням заходить всередину. Бачить слабке мерехтіння за матовим склом розсувних кухонних дверей. Перш за все Агнес вмикає світло у вітальні, потім йде на кухню. 

За столом вона побачила бабусю. На столі горіла одна свічка, Власта сиділа напроти неї, вп’явшись чорною хустиною. Очі її були пустими і сухими від виплаканих сліз. 

– Господи, ба! Як ти мене налякала, хіба ж так можна?? 

Дівчина ввімкнула світло на кухні. 

– Він помер. Вони убили його. – Приречено прохрипіла бабуся.

Агнеса, яка хотіла дістати з кухонної шафи склянку, щоб попити води поблідла, збентежено витріщившись на Власту. Тільки смертей їй сьогодні не вистачало.

– Що? Що ти таке кажеш? Хто помер? Хто кого вбив?

– Василька вбили. Я сьогодні на ґанку стою, а до мене…таке як щезник зветься, горобину в садку трясе. Я до неї, а там пес сидить. Коричневий, плямистий собака, такий великий. Подивився на мене, хвостиком повиляв, поскулив трохи та й пішов. 

– Так, гаразд. Зараз я зроблю тобі трав’яного чаю. 

Поставивши на плиту скляний заварювальний чайник брюнетка шукала чай. Бабуся продовжила свою сумну розповідь. 

– То Буран до мене приходив сказать, що хазяїна на тому світі зустрів свого. Убили його сердешного зáкляті мольфари. Довго вси шукали-стежили. Та знайшли таки. 

Від почутого Агнеса припинила метушитись. Мольфари вбили ще когось? Чи той старий знахар і був Васильком? І чи знає бабуся про мольфарів те, що знає дівчина?

– Хіба мольфари не самітники, що пішли жити в гори? 

– Василь таким був. Не такі вони прості, ті мольфари, про яких не говорять.

– Мм, а які ж вони? – Агнеса знайшла крафтову упаковку чаю, роблячи вигляд що його склад цікавить її більше ніж історія з мольфарами. – Ромашка, м’ята, чайна троянда, цедра апельсина. 

– Вони чорні птахи, що зійшли на грозових хмарах. Як грім гримить - то вони б’ють крилами, як блискавка літає - на землю дивляться. А як вони викорчовують ліси та ламають гори - пощезає від тої чорноти все, що там колись було і не з’являється більше нічого.

– Нащо тоді їм знадобилося вбивати когось? 

Вона насипала чай у чайник, продовжуючи уважно слухати бабусю. 

– Василько мав магічну силу. Вмів він і зцілити, і чари відвести, і біди, і людей даром своїм захищав. 

– Вони володіють силою, яка здатна підняти руйнівну грозу і тому вбивають якогось чаклуна, який і поряд з ними не стояв? 

Не хотілося визнавати, але чомусь Агнеса вірила бабусиним словам куди менше, аніж Марку. В його чесності вона була майже впевнена, хоча мозок увесь час твердив, що це не правильно.

– Щоб він людей не боронив і гори не хранив. Душі їх чужі цьому світу, а дороги назад для них немає, тому і руйнування всюди сіють. 

– На те, що мольфари не можуть повернутися має бути причина. – Через кілька секунд мовчання дівчина помітила занепокоєння Власти. – Що? 

– Твоя цікавість неспроста йде. Повік той, хто нечистого не бачив за нього й знавати не стане. 

– А це тут до чого?

Чайник закипів і брюнетка поспішила зняти його з вогню. 

– Ганю, дитино, мольфари то гнилий плід нечистого. І гниль та небезпечна. Кіть зв’яжешся з ними - загублять вони тебе злом своїм, дитино. 

– Та Бог з тобою, ба. Ще я в казки не вірила. 

На столі вже стояв цукор і дві чашки, в одній із яких була кава. 

– Усі ви так говорите, правди боячись. Треба її боятися, треба. Бо лють мольфарів з кожним днем все більшає.

– І ще скажи, що аби її вгамувати треба, щоб мольфари додому повернулися. – Задала своє останнє питання дівчина, маскуючи його під сарказм. 

– Треба. Тоді буде спокій і небу, і землі. Але спокій той на злому побудований, душа мо так відчуває. 

Власта взяла до рук чашку з чаєм, тоді коли Агнес не могла правильно зрозуміти її занепокоєння. 

 

 

Частина 6

Занурившись у роздуми Агнеса йшла по пустому коридору школи. Схоже не одна вона не поспішала на урок. На підвіконні, збоку від кабінету психолога, сидів Деф. Дівчина намагалась пройти повз якомога швидше, сподіваючись що його увага так залишиться привернутою до телефону. Однак не судилося. Деф дуже швидко помітив брюнетку і пішов слідом за нею. Коли вони порівнялись Деф почав розмову не зі стандартного «привіт, як ся маєш?». 

– То ти вже знаєш? 

– Тобі яка різниця? – Навіть не дивлячись на нього, байдуже відповіла Агнеса і продовжила йти у напрямку сходів. 

Та хлопець одразу все зрозумів. Правда була детально розписана у неї на обличчі, разом із вчорашніми розповідями його брата. 

– Ясно. І як багато Марк тобі розповів? 

– Повністю все: від початку, до кінця.

– Не вірю. – Деф хмикнув. – Все він аж ніяк не міг тобі розповісти. 

– Хоч вір, хоч не вір. Діло твоє. 

Агнеса намагалася менше нервувати, але відчуття, що від нього не слід чекати нічого хорошого кричало хутко йти звідси. Так вона і збиралася зробити, а вже через секунду її вхопили за передпліччя. Судомний біль хвилею пройшовся по синцям на спині та подряпаних лопатках. 

– Не так швидко, відьмочко. 

– Якого біса? – Обуренню дівчини не було меж, паніка повільно застилала розум. 

– Нащо ти стежила за нами тієї ночі? 

Його голос став серйозним, а з обличчя зникла та сама дрібка веселощів. 

– Та здалося мені стежити за кимось вночі, відпусти! – Агнеса смикнула рукою, щоб звільнитися від міцного замку у вигляді чужих пальців. 

Деф відвів голову, зробив вдих. Він бажав отримати нормальну відповідь. 

– Гаразд, повторюся. Що ти забула в лісі, посеред ночі? 

– Це був дурний збіг! – Прошипіла брюнетка, у третій спробі вивернути руку. 

Вони говорили в пів голоса, в порожньому коридорі відлуння розносило слова як вітер несе пісок чи пил. 

– Ну ні, в таке я не по…

– Що тут відбувається? 

Голос, що був її спасінням прозвучав на сходах. Скоро Марк стояв перед ними, багатозначно дивлячись на брата. Деф показово відпустив дівчину. 

– Просто розмовляємо. Про те, про се. – Він завів руки за спину. – Про нюанси, за які ти, вочевидь, забув під час своєї учорашньої розповіді. 

– Я так і зрозумів. Забирайся звідси. – Прозвучав твердий наказ. 

Деф прижмурив очі і з хитрою посмішкою підійшов до брата. 

– Раджу тобі розповісти їй все. Ти знаєш, я буду вбивати її повільно, насолоджуватимусь кожною миттю її болю та страждань.

Сказавши це він пішов. Шокована таким «попередженням» Агнеса завмерла на місці, не в змозі вимовити й слова. 

– Ти як? 

Стурбовано запитав Марк. Знаючи свого брата він дійсно хвилювався за дівчину. Спочатку брюнетка навіть не зрозуміла, що він говорив до неї. 

– А ти ще питаєш? 

Абсурдна ситуація. 

– Ходімо на урок. Потім про це поговоримо.

Вони пішли до кабінету. Те, що сталося остаточно запевнило Агнесу - Деф їй не друг. Під враження потрапив і Марк, від якого вона точно почула не всю правду.

 

Кінець навчального дня сприймається усіма по-особливому радісно, коли цим днем є п’ятниця. По закінченню останнього уроку на кожному обличчі читається полегшення та передвір’я довгоочікуваних вихідних. Із них усіх тільки на Агнесі, здавалося, не було лиця. Спускалася з третього поверху вона під розпитування подруг. 

– Я вже й не знаю про що думати. – Зиркнула на дівчину Ксенія. – Тебе як підмінили, Нес. 

– При чому після того, як ти прийшла на урок разом з Марком. Якщо причина цієї кислої міни він - тільки скажи. 

– Кисла міна була сьогодні в Андрія біля дошки на фізиці, а я просто втомилась. 

– Ага, розкажи. 

Вони вийшли на вулицю.

– Подивилася б я на тебе, коли думка про спонтанний переїзд була усвідомлена тобою лише через два тижні по тому. 

– Добре, виправдання зараховано. – Сказала Тереза, даючи зрозуміти що ця розмова не закінчена, а просто переноситься. 

Агнес не звернула увагу на цю заяву, побачивши фігуру в м’ятному худі та брюках карго, що йшла в протилежному від них напрямку і вже завертала за ріг школи. 

– От і чудово, бо мені якраз треба йти. 

– Тю, куди? – Здивувалася Ксеня. 

– Бабуся попросила купити деякі продукти і ще кілька дрібничок безпосередньо для не знаю чого. 

– Так давай ми з тобою, не так нудно буде.

– Я й сама впораюсь, ви йдіть. 

Доки блондинка говорила Тереза уважно дивилась на Агнесу. Було видно що вона не вірить жодному її слову і в скорому майбутньому на неї чекатиме серйозна розмова стосовно такої дурної відмазки. 

– Ну добре. Тоді до завтра. – В ці слова Тереза вклала все, про що думала. 

Вони швиденько обійнялися і брюнетка поквапилася наздогнати Марка. 

Останній явно хотів уникнути їхньої розмови, але почувши швидкі кроки позаду себе зупинився та озирнувся. 

– Замість того, щоб мало не бігти могла просто гукнути. Я б почув. 

– О, то в тебе гарний слух. Сподіваюся ти чув, що говорив твій брат. 

– Чув. – З часткою тяжкості відповів Марк. – Я з цим розберуся.

Протягом наступних кількох хвилин він більше нічого не сказав. Мало по малу дівчина починала виходити із себе.

– Просто чудово. А пояснити що це в біса було і якого лихого він погрожував мене вбити ти не хочеш? 

– Я збирався. 

– Ти звалював! 

Так, їй було страшно. Агнеса не знала настільки вагомою є погроза Дефа, коли і як він збирається втілити її у життя та чого взагалі варто чекати далі. А ще була впевнена, що в разі чого протистояти йому вона не зможе. 

– Давай ти заспокоїшся і послухаєш, гаразд? 

Марк мав рацію. Насамперед їй потрібно заспокоїтися. Агнеса робить глибокий вдих та видих, показуючи що готова слухати. 

– Добре. 

– Так от. Те, що Деф сьогодні сказав, погрожуючи тобі. Запевняю - нічого такого я не допущу. За моїм наказом він і пальцем тебе не торкнеться. 

Це трохи заспокоїло дівчину, ба й самого Марка. Але, не зважаючи на його наказ, Деф знайде спосіб дібратися до неї, і не один. Він не залишить її в спокої так просто. Здається вони обоє це розуміли. 

– Для чого йому це? 

– Я вже говорив. Ти відьма, тому він хоче втягнути тебе у гру. 

– Ти можеш сказати прямо?

– Я розповів тобі все, що ти повинна знати. У все інше вплутуватися тобі небезпечно. 

– То мені просто сидіти і чекати з моря погоди, доки моє життя знаходяться в небезпеці? Це ти пропонуєш? 

– Я пропоную дещо більше. Навчити тебе. 

– Що? – Останні два слова вибили Агнесу із колії. 

– З мене вийде не надто досконалий вчитель, що навіть на краще. Але основам і захисту навчити зможу. 

– Прямо…сьогодні? 

Переконавшись, що правильно його зрозуміла запитала дівчина. Марк же говорив без змін. Авжеж, мало не щодня він пропонує навчити магії нащадка давньої відьми. 

– Ні, сьогодні в мене тренування. – Брюнетка тільки хотіла видихнути, як хлопець продовжив. – Завтра. На галявині, що за брилою, десь пообіді. Влаштує?

– Так. Цілком. 

Її згода була не до кінця обдуманою, але твердою. Ніби в останні момент щось підштовхнуло дівчину погодитися на його пропозицію. 

– Тоді домовилися. До завтра.

 

Повернувшись додому після тренування Марк відпочив, скинув спортивний одяг, прийняв душ та пішов до себе. Вільний час він проводив з головою занурившись у книги та карти зоряного неба, що лежали на столі в його кімнаті. Лиш йому одному було відомо, нащо вони тут. Відволік хлопця демонстративний стук у відчинені двері. 

– Не відволікаю? – Питання Дефа було аж надто риторичним. 

– Відволікаєш. 

– Добре, мені байдуже. Є розмова. 

– Що цього разу?

Марк відірвався від дослідження карт та відкинуся на спинку стільця. 

– По-перше не «що», а «хто». – Вже з цих слів Дефа стало ясно про кого йтиме мова. – По-друге - твоя по́дружка-відьма. 

– Що ж, тоді мені доведеться тебе розчарувати. – Марк схрестив руки на грудях. Він знав, до чого хилитиме його брат. – Може вона і їхнього роду, але користі від неї ніякої, не знає нічого. А навіть якби знала, чи то вміла, - до Орини їй однаково далеко. 

– Це не обов’язково. Головне, що в її жилах тече кров Орини. І серед Дамирів вона - остання. Ти мусиш вбити її і нарешті повернути мольфарів додому. Як часто за останнє століття тобі випадав такий шанс? 

– Ніхто нікого не вб’є. З прокляттям я розберуся. – Марк піднявся зі свого місця і підійшов до нього. 

– Я не розумію, ти дурень чи просто прикидаєшся? – Дефа дратувала совість брата, яка так недоречно прокинулася саме зараз. – Якщо її прабабця сколихнула небо, уяви що може зробити ця дівчинка, маючи таку силу. Нехай вона нею не володіє, але має, ось у чому суть. Прокляття тримається на ній, тож твоє «розберуся» можливе тільки в одному випадку: з її смертю. 

Дивлячись спочатку «в нікуди» Марк перевів погляд на свого співрозмовника. 

– Її доля мала бути вільною від цього. Ніхто не має права забирати у неї спокій. А тим паче життя. Я все сказав. – Хлопець вказав йому на вихід, демонструючи небажання продовжувати діалог. 

– Коли так турбуєшся про її спокій - розкажи їй все. – З викликом і жовчю в голосі сказав він. – Розкажи про прокляття, Грозу, приступи, про те, що тобі доведеться її вбити. – Після секундної паузи Деф продовжив з награним жалем. – Бідолашна Агнес. У голові не вкладається звідки в неї така довіра до тебе. Хоча…у вас одна біда на двох, тож я здогадуюсь.

– Здогадуйся й далі. – Потроху Марк починав втрачати терпіння. – Тільки мовчки і за межами цієї кімнати. 

Така відповідь Дефа не влаштовувала. Він пильно дивився на брата, перед контрольним пострілом. 

– Збираєшся чекати, поки одного дня прокинешся в калюжі її крові і трупом на руках? Ти краще мене знаєш, що цей день настане. А коли - це лише питання часу. – Застеріг він брата перед тим, як піти.

Марк повернувся до екрану ноутбуку та паперів в себе на столі. Зосередитися не давали злість і тривожні думки. Потрібно тримати себе в руках. Адже окрім ув’язнених у цьому світі мольфарів та прокляття у нього є ще молодший брат, який невідомо що задумав. 

 

День був похмурим, але теплим, як для ранньої осені. Як і раніше погода була аж надто тихою, здавалося от-от має початись велика гроза. Ліс, по якому вона гуляла точно знав у чому справа та зрадницьки мовчав, поглядаючи верхівками на сірі хмари. Агнеса йшла малопомітною стежкою, коли її увагу привернув промінь сонця, що пробивався крізь хмари на невеличкій галявині. Один-єдиний він весело блищав, збираючись освітити увесь ліс. Звернувши зі стежки дівчина підійшла до галявини. Враз хмари трохи розсунулися і з-за них визернув другий промінчик. Потім третій, четвертий. Вони з’являлися так, ніби хтось невидимими кулями стріляє у небо.

Агнеса з дитячою цікавістю дивилась у хмари, спостерігала і чекала звідки сонце визирне цього разу, не знаючи що за нею стежать з широкою усмішкою.

– Незвично, правда? – Почулося десь за її спиною, однак там нікого не було. Тоді дівчина підняла голову вище.

Там, на товстій розлогій гілці одного з дерев, звісивши ногу, сидів Марк. Так він був схожий на персонажа лондонської казки, Пітера Пена.

– Це…– Від несподіванки Агнеса запнулась – ти зробив? – Вказуючи пальцем спочатку на небо, а потім на хлопця запитала вона.

– А хто ще?

Марк хутко спустився і вже підходив до дівчини.

– То ти і мене такому навчиш?

– Ну, не все одразу. – Він посміхнувся. – Магія це велика сила. Для початку треба освоїти її в цілому. 

– Гаразд. Що потрібно робити? – Непорушно спокійним тоном сказала дівчина.

– Слушне питання. Однак відповідь на нього знаєш тільки ти. 

– Тобто як це? 

– Почни з початку. Справа в тому, що магія тобі дана від народження. Для її використання тобі треба зрозуміти звідки вона йде, знайти потрібний шлях і слідувати за ним. 

– Я все ще тебе не розумію. 

Марк розраховував на таку відповідь. Не кожен хто хоче вчитися готовий здобувати ці знання. 

– Тоді ходімо. Спробую пояснити на своєму прикладі.

Йти довелося не довго. За 15 хвилин вони дійшли до кам’яних брил, які заводили всіх подорожніх далі в лісові хащі. Недалеко звідси вона вперше зустрілася з Дефом. 

– Прийшли. 

Мольфар підійшов до каменів та обійшов їх по колу, доки Агнес розглядала фігуру, що вони собою утворюють.

– Це місце має потужну енергетику. У свій час мені це допомогло. 

Він приклав руку до брил, заплющуючи очі. Увесь його силует розслабився, обличчя набуло суцільного умиротворення Марк почав говорити. 

– Моя сила знаходиться в небі. Високо над хмарами, там де колись сиділи боги і гуляли мелодії арфи, стоять три чаші, з яких ллється ладан. – Складалось враження, що хлопця охоплює якась невидима сила. – Його огортає вогонь, що грає язиками перед закритими ворітьми. – Стихія настільки відчувалася фізично, що коли б Агнеса простягнула руку - змогла б доторкнутися до магічної матерії. – Обпалений ладан стікає на піднебесній острів, звідки хмари переносять його до гір, а гори по землі несуть до мене силу, котра щораз спалахує в моїх руках. 

Здійнявся легкий поривистий вітер. Хмари над ними посвітлішали. Дівчина підняла голову, переконавшись, що це дійсно так. 

– Твоя черга. – Агнеса непевно подивилася на брили. Прослідкувавши за її поглядом Марк підбадьорив дівчину. – Давай, спробуй.

Вона підійшла, приклала руку, заплющила очі. 

– Так, а тепер зосередься.

У грудях підіймається щось незрозуміле, ніби вплетена золота нитка. Розмотуючись в десятки кілометрів вона веде до окраїн лісів, переплітає електронні дроти, в’ється в траві та по гілкам дерев, проходить через всі дороги. В клубок ту нитку змотують кістляві, біліші від крейди руки. Зморщені пальці потягнули за неї і дівчина відскочила назад, ніби в серце ввігнали голку. Побачене справило на Агнесу не аби яке враження, тож паніка швиденько підповзала, легко долаючи всі бар’єри підсвідомості. 

– Ні, ні, ні. – Важко шепоче вона і відповзає від брил, використовуючи руки як опору. 

Марк кинувся до дівчини. Ситуація стрімко виходила з-під контролю. 

– Тихо, Агнес, заспокойся. – Брюнетка не слухала. Вона бормотала щось собі під ніс, намагаючись відбитися від хлопця, який хотів допомогти їй підвестися. Дівчині здавалося, що її намагаються вхопити білі висохлі руки. – Агнес. – Звідкись долинув знайомий голос. З очей нарешті зійшов моторошний образ. Вона роззирнулася по сторонам. Звідусіль Агнесу оточував ліс, а перед нею сидів стурбований Марк. – Ось так, все добре. Те, що ти побачила вже минулося. 

Він забрав руки з її плечей, протягуючи одну з них, щоб Агнеса могла стати на ноги, однак підводитись з землі дівчина не збиралася. 

– Це місце. – Пригнічено почала вона. – Там усе оповите тривожним спокоєм. Коли проходиш його опиняєшся в темряві, сирій та вологій. – По спині пробіглись мурахи. – Скрегіт, запах гнилих дерев, тиша, пустота. – Її очі зазирнули в обличчя хлопцю, що все ще сидів навпочіпки. – Що це таке, Марку? 

– Це… – Він на мить розгубився. – Так буває. Головне що ти пройшла цей шлях. У тебе з’явилося усвідомлення, а воно дає здатність володіти силою. 

Посидівши так ще з хвилину Агнеса спробувала підвестися. Не без допомоги Марка вона встала, після одразу відмовляючись від його допомоги. 

– Я хочу піти звідси. – Складені на грудях руки, серйозність та тимчасове опанування себе. На сьогодні з неї досить. – Сама. 

Марк мовчки відходить в сторону, звільняючи дорогу. Агнеса йде, робить менше п’яти кроків, обертається назад. Виставляє руку, направляючи її в сторону мольфара. В погляді іскри. Хлопець не розуміє що відбувається, а коли її обличчя розслабляється - озирається за спину і бачить як невелика гіллячка зависла в повітрі. Агнес дивилась на неї, глибоко дихаючи. Невідомо що керувало дівчиною в той момент, значення мало лише одне: вона змогла. 

 

 

Частина 7 

Все довкола огортає важкий густий туман. Його пелена заважає нормально дихати. Хлопець дивиться на вкриті осіннім лісом схили гір, що стоять перед ним високою стіною, а вже через мить опускає погляд, щоб їх побачити. 

Тут дихається вільно, хоча повітря віддає гіркою втратою. В цьому місці крила розправляються самі собою, шкіра біліє, наче її осипало попелом, очі набувають кольору графіту, а шрами можна більше не приховувати. Невідома нікому земля, той самий рятівний край, їхній прихисток. Над гори. 

Під ногами - мертвий грунт та суха трава. Колись в ній росли жовті квітки-сонця. Над головою - попіл та холодні вуглі, що на їх місці була велика брама. Йдучи Марк подивився угору, ніби сподівався от-от побачити її там знову. На зустріч ватажку йшов Деф. 

– Ти якраз вчасно. Маю гарну новину. – Він підняв руку, показуючи невелику металеву підкову з вузьким видовженим кінцем.

– Це вона? 

– Так. Знайшов у хатині знахаря. – Деф передав дримбу брату. – Це остання. 

Хлопець уважно роздивлявся предмет, що повільно забирав життя його підлеглого та друга. 

– Її треба знищити, інакше Давид помре. Судячи з його стану - часу на це залишилося не так багато. 

З цим Марк був згоден. Він стиснув в руці стару мольфу. Десь за їхніми спинами, а потім і над головами прокотився громовий рекіт. Недобрий знак. Розкривши долоню юнак бачить, що предмет лишився неушкодженим. 

– Не намагайся, не вийде. Принаймні ні у кого з нас не вийшло. 

Ще раз оглянувши мольфу Марк зауважив, що Дефу є що сказати. І це знання в його погляді Марку не подобалось. 

– І що ти пропонуєш? 

– Доручи це завдання своїй відьмочці. Нехай це буде її першим справжнім уроком. – З натяком проговорив той. 

– Це не обговорюється. – Марк сильно не розхвилювався, оскільки причини на те, конкретно в даній ситуації, не було.

– Ну що ж, як знаєш. В такому випадку це твоя особиста проблема. 

Усміхаючись Деф пустився уперед. Вдалині, біля скелястого небесного обриву виднілися з десяток силуетів. 

– Агов, народе! Тільки що остання мольфа опинилася в руках мого брата! Тепер ми раз і назавжди позбавимося цього тавра, тож маємо привід для веселощів! 

Переможні вигуки здійнялися над горами. Кожен мольфар радів, що вони нарешті відмиються від цього бруду. Навіть виснажений мольфою Давид оживав на очах. 

Крізь загальний гул Деф дивиться на брата, показуючи що після такого розголосу останній не має права підвести своїх підлеглих і мусить знищити прокляту річ вже зараз. Він підходить до ватажка, говорить йому щось удвічі тихішим тоном, чого не чути серед усіх цих радощів, плескає по плечу і стрімко летить з обриву вниз. 

– Час спливає. Поки ти бігаєш навколо дівчинки - один із наших братів помирає в муках. 

Його приклад наслідують інші, хмари над землею чорніють. Марк стоїть перед обривом, спиною до краю. Він гадки не мав, як знищити мольфу, але знав кому відомі всі тонкощі справи. 

 

Вечір останнього вихідного дня проходив за переглядом фільму. Додивившись його до середини Агнеса спустилася вниз зі складом брудних чашок, знайдених біля ліжка, кількома чайними ложками та обгорткою від шоколадки. Несучи це все на кухню вона побачила бабусю, яка відсунула штору і дивилася у вікно. Перемивши «знайдений» посуд дівчина повернулася до вітальні. Власта все ще непохитно стояла, спостерігаючи через вікно за небом. 

– Побачила щось цікаве? – Сідаючи на диван запитала дівчина. З невідомих причин вона не могла знайти собі місця, здавалося ближче до ночі цей стан посилювався. 

– Ой неспокійно мені, дитино. Мольфари жадали помсти. І от вони помстилися, але йти не збираються.

Говорячи, Власта занепокоєно дивилася на те, як грозові хмари, одна за одною вкриваючи небо, насувалися з-за лісу. 

– Та облиш ти ці байки, ба. – Почала заспокоювати жінку онука, хоча саму її не полишало кепське відчуття. – Ходім краще повечеряємо. 

Агнеса підвелась та знов попрямувала на кухню, чуючи як бабуся говорить щось собі під ніс. 

– Суне й суне через тей ліс кість* лихо. Недобре. Ой як не добре. 

– Ходім-ходім. – Не доходячи до кухні гукала брюнетка. – І не болять же ноги отако стояти пів дня. 

Власта відійшла від вікна, поправила штору та пішла за онукою. Десь за мостом тихо прокотився перший грім. 

 

Ніч. Надворі розгулялася гроза. Агнеса не спить, вслухаючись в удари грому та рахуючи мерехтіння блискавок. По стіні раз за разом бігають зловісні тіні, дощ наспівує забуті мелодії. Аж раптом Агнесі здалося, що легка фатинова штора заколихалася, наче до кімнати увірвався протяг, а вже через секунду він стих.

Тривога забивається під шкіру, розганяючи сон добирається до мозку. Агнеса відсуває ковдру, встає з ліжка, підходить до вікна. Удари серця посилюються в тон ливню, тремтячі пальці лягають на холодне підвіконня. Дівчина дивиться у вікно, де вулицю освітлюють поодинокі ліхтарі. 

Нічна вулиця була порожньою, тільки розмиті силуети дерев були їй за компанію. 

Цікаво, що ще вона хотіла там побачити? Чи правильніше буде сказати - кого? Брюнетка спирається руками на підвіконня та полегшено зітхає. 

«От дідько, чого тільки не привидиться вночі»

Заспокоївшись Агнеса вмикає невелику гірлянду на батарейках, що висить над вікном, і по кімнаті розливається тепле приглушене світло. Коли морок ховається в найвіддаленіші куточки кімнати вона збирається повернутися в ліжко, та розвернувшись обличчям до кімнати здригається від несподіванки.

– Що ти тут робиш? – На власне здивування Агнеса говорить спокійно, видихаючи. 

Біля поличок, які розташувались на протилежній від вікна стіні, стояв Марк. Його очі та шкіра залишалися звичайними, тільки погляд був зморений, а волосся дещо вологим від дощу. 

– Вибач, якщо налякав. Хотів упевнитися, що все гаразд. 

– Так, все добре. Просто чудово. 

Агнеса склала руки на грудях, відвівши очі в сторону.

– Впевнена? – Сказане нею ніяк не відповідало її нинішньому стану, тож довелося наполягати на відповіді. 

– У мене погане передчуття. 

Його довгий погляд затримався на дівчині. Марк чекав більш детальних пояснень. 

– Таке враження ніби станеться щось недобре і…в майбутньому воно ще не раз відгукнеться. Але це ж просто дурне передчуття, так? 

Від її останньої фрази гірчило відчаєм і таким знайомим хлопцю марним сподіванням. 

– Складно сказати.

Агнеса робить глибокий вдих та видих. Вона сідає на підлогу, притулившись спиною до ліжка, складає руки на колінах і опускає на них голову. Марк підійшов та присів біля дівчини, спершись на одне коліно.

– Гей, – Він поклав руку їй на плече, привертаючи до себе увагу. 

Її щось гризло. Вогнем випалювало думки та слова, закривало очі, закладало вуха, уривало дихання. 

– Я не можу. – Тихо почала Агнеса. – Ти казав що магія це велика сила, але й плата за неї не менша. А раптом вона стане для мене непосильною, затягне в той кошмар і…я не впораюся з усім цим. Що тоді? Мені страшно. 

Брюнетка не могла пояснити такої суцільної довіри до нього, та чесно кажучи, не дуже й задумувалась про це. Головне що з довірою приходив спокій.

– Ну звідки такі думки? Ти і тільки ти контролюєш цю магію. Вона ніколи не зможе взяти над тобою верх. 

Марк сів поряд з дівчиною. Як же добре він розумів її страх. Недовга тиша. Кожен думає про своє. 

– Як ти з цим впорався? – Її голос трохи хрипів.

Марк задумався. Якийсь час хлопець мовчав, розфокусовано дивлячись в стіну. Що він міг сказати, коли сам не впорався. Не зміг. 

– Я розповім тобі історію. І ти зрозумієш, що для твоїх хвилювань немає підстави. Далеко звідси, посеред безкрайнього моря є острів. Невеликий, мало хто про нього знає. Холодні вітри переносять сірий пісок, а хвилі розбиваються об гострі кам’яні брили. Із цих брил на острові утворена печера. Споконвіків те місце є в’язницею Чорного Мольфара - того, чиїм тілом і розумом заволоділа велика сила. – Його голос почав віддалятися, поступово розчиняючись у тенетах сну. – Скількох в’язнів власної величі бачили стіни магічної печери. Всі вони потрапляли туди через підступне прокляття, що обертало проти мольфарів їхню стихію. Та ти вільна від цього, була, є і будеш. А якщо стане важко - я завжди поруч, що б там не сталося.

Знову тиша, в якій нестерпно голосно кричать власні роздуми. Від них його відволікає нерозбірливе буркотіння зі сторони. Марк дивиться на дівчину і бачить що очі її закриті, дихання рівномірне, голова лежить на складених на колінах руках, а з губ зриваються уривки якихось марень. Вона спала. Перенісши Агнес на ліжко, він знову сів на підлогу. Юнак обдумував всі свої вчинки за останній час і сам того не помітив, як за пошуками помилки задрімав. 

 

В нічному небі видніються перші примари світанку, зникають зорі. Черговий приступ спалахує у грудях, перш ніж пронзити його тіло. Очі Марка чорніють, обличчя блідне, а пальці перетворюються на пазурі. Мольфар стоїть над ліжком брюнетки, стримуватися стає дедалі складніше. З-за спини підіймаються два чорних крила, рука заноситься над мирно сплячою дівчиною. Він вже майже відчуває тепло її крові на своїх руках, а запах дощу та металу охоплює свідомість, як раптом…

Марк чує гучну, нестерпну мелодію. Гра бубону, яку можна порівняти з ударами кувалдою по черепу. Вона доноситься з кожного куточку будинку, ріже з середини. Не витримавши такого тиску Марк забирається звідти, ніби розчинившись у повітрі.

Магічний шум не тільки проганяє мольфара, а й дуже скоро будить Агнесу. Дівчина відмічає, що спить у своєму ліжку, хоча, здається, засинала вона на підлозі. Марка поруч не було і тут вже не знаю що дивніше: те, що першою думкою її сонного мозку був Марк чи те, що відбувалося зараз в їхній вітальні. Як би там не було - цей концерт треба негайно припинити, доки залишки здорового глузду остаточно не покинули її. 

Агнеса спускається вниз, щоб подивитися що за «танці диких племен» відбуваються в домі о четвертій ночі. Там вона бачить бабусю, яка тримає в руках бубон. Обвішаний пір’ям, залізяччям, дерев’яними фігурками, дивними гудзиками, травами та іншими незрозумілими дрібничками інструмент наводить такого галасу, що всякий сон вмить проходить. Окрім цього всього Власта шепоче якісь примовляння, вбравшись у не менш розцяцьковану запаску. Це додає загальній картині ще більшої безглуздості. 

– Що ти робиш, бабусю? Ти бачила котра зараз година? 

Власта припиняє свою завзяту гру, кладе бубон на диван та схвильовано дивиться на онуку. 

– Давила на мене сила, страшніша болота, темніша ночі. А під ранок таке туто почалось! Злому мало стало, пазурами вхопило та як душити почало! Та то знала я, що таке трапиться і добре що бодай підготуватись устигла. Порятували нас чари, помогли. 

Сонна брюнетка, пріоритетом якої на даний момент являлося повернення назад в ліжко вирішила просто підіграти бабусі. 

– Так, добре, і чим я зараз можу тобі допомогти? 

– Зло відступило, та й аби вно по нього не вернуло, треба спопельнити бубен, щоб навіть сліду не лишилось. 

– Тобто ми маємо спалити його? – Сідаючи в крісло запитала Агнеса. 

– І скоріше. 

Бабуся бере бубон та йде до вхідних дверей, доки дівчина налаштовується розплющити очі, маючи необережність їх заплющити. 

– Мг, отже ходім. 

Скоро Агнеса дивиться на цю історію вже по-іншому, стоячи на задньому дворі в капцях та накинутій поверх піжами курточці напроти розведеного багаття. Сира земля, мокра трава, вранішня прохолода, сонні зорі та запах диму. Ледве дочекавшись скінчення «ритуалу» брюнетка була рада знову вкритися теплою ковдрою і заснути, переконуючи себе що це все їй просто наснилося. 

 

 

Частина 8

Марк заходить в місце, що нагадує печеру. Там, за міцними гратами він бачить чорну фігуру. Таку рідну, і водночас зовсім чужу.

– І що по плину стількох років привело тебе сюди? 

Кровожерливі очі виблискували у темряві, голос зовсім змінився, а його постать стала до неможливості вбогою. Від людини, яку Марк колись знав в ньому залишилася тільки крила - могутні та величні, на яких він колись облітав весь світ. Підлога була усипана пір’ям. 

– Маю до тебе справу. 

– Ясна річ. Просто так ти б навряд чи прийшов провідати батька. Я слухаю.

Хлопець не зводив з в’язня очей. Пильно стежив та твердо говорив. 

– Розкажи як знищити мольфу.

У відповідь йому рознісся сміх. Хриплий, зловісний, гнилий. 

– Мгххх, що я з цього матиму? 

Марк дістав з кишені невеличку коробочку, в якій міг поміститися хіба що перстень. Авенір - так звали його батька - підійшов до грат, щоб краще роздивитися предмет. Його очі здається заблищали ще яскравіше.

– Оо, невже це…

– Вогняний гак. Якщо допоможеш - він твій. 

Крива усмішка. Гарчання грому десь прямо над островом. 

– А ти вмієш зацікавити. 

– Говори. – Марк сціпив зуби. Він хотів якомога швидше забратися звідси, та ще більше хотілося отримати те, за чим він сюди прийшов. 

– Мольфу знищить тільки обернене закляття до того, яким її було створено. 

– Надто просто. У чому підступ?

– Звісно він є. Зробити це може тільки той, хто створив її. Або ж його нащадок. 

Така умова руйнувала всю простоту проблеми. Марк розумів, що тут потрібен більш реальний варіант. Навряд чи той, хто все життя провів у бігах залишив по собі нащадків. 

– Є інші способи? 

Після останнього запитання Авенір також усе зрозумів. Він наче хотів засміятися, та з його горла вирвалися звуки, схожі на гарчання. 

– Ви йолопи. Становище безнадійне, якщо рід було втрачено. – В’язень зробив коротку паузу, хижо дивлячись на ватажка мольфарів. – Кому як не тобі це знати. – Без сумніву - він знав за що краще зачепити. Мова йшла про рід Дамирів. – Однак…

– Що? – Можливо, всього на долю секунди, Марк повірив у промінь надії та другий шанс. 

– Ти звичайно можеш пошукати відьму, якій під силу це зробити. З древнім та сильним родом, по якому передається вміння. Але таких я на своєму віку ще не зустрічав.

Ці слова стали фінальним пазлом картини. Марк нарешті зрозумів, у яку гру грає його брат. 

– Це все, що тобі відомо?

– Все, до останнього слова.

Погодившись зі своїми думками та злегка покивавши головою хлопець йде до виходу з цього місця зі сподіваннями, що більше ніколи сюди не повернеться. 

– Ти забув про нашу угоду, хлопче. – Юнак ніби не почув сказаного. – Зачекай, ти не можеш так просто піти. Я наказую тобі повернутися! – Паніка в голосі та голові в’язня наростала з кожною секундою. – Пройдисвіт! Настане день і на моєму місці опинишся ти! Тоді я благатиму Арідника, щоб зіслав тебе у пекельні вогні. 

А далі крик впереміш зі сміхом. Несамовитий, божевільний, болісний. Марк робить вигляд наче не чує його, щоб потім було легше приспати совість. 

– До пекла! ДО ПЕКЛАА! – Авенір розносив печеру в щент, б’ючись об кожен її кут.

Навколо острова зібралися хмари, а гігантські хвилі точили скелі, час від часу ловлячи удари блискавки. Він пішов звідти так само непомітно, як і з’явився, як робив це завжди. Ніхто не чув розмахів крил, не бачив його силуету. Навіть брудний пісок позтирав його сліди. Він просто зник. 

 

Марк повернувся додому, роздумуючи над словами батька. В кріслі у вітальні сидів Деф. Він листувався з кимось, або ж писав коментар під черговим трейлером до фільму, який навіть не збирався дивитися.

– Здоров будь. – Сказав він не відриваючись від екрану.

Марк йшов до себе, ігноруючи брата, та на підході до сходів сказав. 

– Ти знав. 

– Про що? – Його брови підіймаються.

– Про мольфу. Переконати мене вбити Василя, щоб потім вплутати у це Агнес. Таким був твій план?

Деф вимикає телефон, підіймається з крісла і дивлячись на брата байдуже говорить.

– Не розумію про що ти.

А далі хлопець поправляє сорочку та прямує до дверей. Марк не бачить його усмішки, але точно знає хто за цим стоїть.

– Я говорив з батьком. – Він повертається і дивиться брату в спину. Його слова трохи гальмують Дефа, але не на довго.

– Наступного разу передавай від мене привіт. 

Деф пішов. Увійшовши до кімнати Марк сідає за стіл. Треба продовжувати працювати над картами, тим паче він майже прочитав їх. Як тільки його огорнула тиша - на поверхню піднялись тривожні думки. 

Тепер для того щоб врятувати Давида потрібно знайти відьму, яка здатна вивільнити і втримати силу мольфара. Як відомо жоден мольфар не зможе знищити мольфу, навіть ватажок. Знахарі постарались на славу. 

Марк знає одну таку відьму. Її магію живить могутній предок із потойбічя, а сила може з легкістю зрівнятися з його власною. Однак він пообіцяв їй та собі, що нізащо не втягне її в це. 

Не залишилося без уваги й те, що Деф знає про їхні з Агнесою «уроки». Справа не в тому, що йому стало відомо про вправляння Агнес в магії. Як не крути - її знань та вмінь все одно замало, однак цього буде достатньо для захисту. Більше хвилює його намір вбивства і пряме попередження зробити це, якщо Марк довго вагатиметься. Для цього Деф повинен стати ватажком, щоб перейняти прокляття і слідом зняти чари вбивством. А ватажком він стане або у разі смерті брата, або коли прокляття повністю охопить Марка. 

 

Вранішній ліс. Холодним повітрям розливається туман. Він осідає на траву, гілки дерев та кущі. Скрізь суцільна тиша. Її розріджує важке дихання та швидкі кроки. Легені печуть, кросівки брудні, вимащені у вологий лісовий грунт, а замок від кофтини дзеленчить як маленький дзвоник. Дівчина біжить не розбираючи дороги. Збоку, недалеко від неї, промайнув крилатий чорний силует мольфара. Він близько. Ось-ось наздожене її. 

Брюнетка зрізає в протилежну сторону і продовжує бігти. Земля стає дедалі вологішою, бігти по такій складно. Вона грузне в болоті. Намагається вийти з нього, але тільки більше заходить у трясовину. Небо над головою чорніє. Серце відбиває шалений ритм. І цей голос. Він лунає ніби з усіх сторін одразу. Зловісний, хижий.

– Можеш тікати скільки заманеться, відьмочко. Цей день скоро настане. 

Голосніше. Ще голосніше. І ще. З кожним разом, доки сказане ним не забивається у підсвідомість. Агнеса затуляє вуха долонями і що сили кричить. Безвихідь пронизує тіло. Темрява поглинає її з головою і…

Вона різко схоплюється з ліжка, скидаючи ковдру на підлогу. Волосся прилипло до чола, а в грудях все ще відчувався жар після бігу. Це все був сон. А вірніше - кошмар. Дівчина відкидається назад на подушку, бере в руку телефон та дивиться на екран. Третя година ночі. Піднявши з підлоги ковдру вона намагається знов заснути. З голови все ніяк не йдуть слова та образ Дефа. В крові закіпає злість. 

 

Розпочався новий навчальний тиждень. У понеділок другою в розкладі стояла англійська. Увесь перший урок, а це до речі була історія, хлопець відчував як спину пече чийсь погляд. Йдучи по коридору він чув позаду себе її кроки і подумки усміхався. Тільки-но юнак зупинився біля потрібного кабінету і став чекати вчителя - вона скористалася нагодою. Коли дівчина підійшла до нього її очі були повні рішучості, зокрема через той факт, що у всіх на очах він не зможе їй зашкодити. 

– Що означали твої слова? 

Хлопець окинув її здивованим поглядом. 

– Якщо ти не зрозуміла тему я звичайно можу тобі пояснити, але краще підійди до вчителя. Тим паче історія, не так вже й складно. 

Ну звісно. Він вирішив прикинутися дурнем. 

– Це тут ні до чого. 

– Тоді може нормально поясниш, що ти мала на увазі? – Деф уже не приховував посмішку. 

– Ти знаєш. 

– Уявлення не маю, навіщо ти влаштувала мені допит. – Його очі недобре блиснули. Він відштовхнувся від стіни і зробив крок до дівчини. – Напевно ти просто любиш плутатись під ногами, відьмочко. 

Останню фразу він сказав на пів тону тихіше, так, щоб почули тільки вони вдвох. Агнеса припідняла голову. Вона хотіла щось відповісти, наполягаючи на своєму, та до них підійшов Марк. 

– Усе добре? – Долучився він до розмови, дивлячись на брата. 

– Просто прекрасно. 

Деф іще раз посміхається і заходить до кабінету. Марк звернув увагу на надто задоволений вигляд Дефа і на занепокоєння на обличчі дівчини. 

– Що він від тебе хотів? 

Брюнетка ще кілька секунд дивиться йому в слід, розуміючи що розмова була марною і також йде у клас. 

– Хто його зна. Я й сама не зрозуміла.

Сидячи на підвіконні за два вікна від кабінету іноземної мови Соломія та Тереза увесь цей час спостерігали німу та дещо цікаву сцену. 

 

Вони знову домовилися зустрітися в лісі. Цього разу після школи і по телефону. З одного боку ліс - одне з місць (практично єдине) де можна вправлятися в магії без свідків, а з іншого - тут на Агнесу чатувала найбільша небезпека. 

Підходячи до галявини, де вони з Марком зустрілися минулого разу, брюнетка побачила знайомий силует. 

– Привіт. Довго чекаєш? 

– Кілька хвилин, навіть знудьгуватися не встиг. 

– Що будемо робити сьогодні? 

– Підемо в одне місце. – На обличчі дівчини промайнула тінь занепокоєння. Вона ще пам’ятає, чим все закінчилося минулого разу. – Нічого такого, що б могло загрожувати тобі. Туди й назад. 

Вони йшли. Марк заговорив.

– Що там з вчорашнім передчуттям? 

– Маєш на увазі чи справдилося? – Марк з цікавістю подивився на неї. – Якщо ти про це, то ні. Хіба що бабуся під ранок танці з бубном влаштувала. 

Принаймні тепер він розумів що за сила викинула його тієї ночі з кімнати Агнес і був їй дуже вдячний. 

– Можеш сказати з чим воно було пов’язане? 

– Я не впевнена. Думаю останні події, місце яке я побачила напередодні того вечора справили на мене враження. 

У цьому вона мала рацію. Однак була ще одна причина. Більш вагома, покрита страхом.

– Напевно. 

Ще трохи вони пройшли у тиші. Брюнетка збиралась з духом та словами. 

– Слухай. Дякую. За підтримку, за те що залишився. 

– Радий був допомогти. Ось ми і прийшли. 

– Що далі? – Агнеса пройшла вперед, бачачи що стежка по якій вони йшли закінчилася і тепер перед ними вставали лісові хащі. 

– Ходімо назад. 

Пролунало з-за спини, як ні в чому не бувало. Агнеса повернулася до хлопця, не розуміючи який тоді сенс у цій прогулянці. 

– Тобто це все? 

– Як і обіцяв: туди й назад. 

Дівчина закотила очі, обійшла його, збираючись йти звідси, але зробивши кілька кроків зупиняється. 

«Якого біса?»

Стежка, якою вони сюди прийшли зникла. Їх оточував суцільний ліс. 

– Ти серйозно?

– Цілком. – Марк засунув руки в кишені, даючи зрозуміти що це і мало бути її сьогоднішнім уроком. – Щоб повернутися потрібно знайти стежку. 

– Мені не потрібна стежка, я і так звідси піду. По пам’яті. 

– Не зможеш. 

Агнеса не придала значення його словам. Вона пішла назад і скоро зникла за стовбурами хвой та ялин. Марк залишився стояти на місці. Він чекав. 

Тим часом брюнетка йшла лісом, відтворюючи в голові дорогу, якою вони сюди прийшли. Вкотре повернувши в місці, де по ідеї завертала стежина дівчина почала втрачати відчуття часу. Це наганяло паніку. Вона закрила очі, зробила глибокий вдих, щоб заспокоїтись. Треба йти прямо. Дорога до того місця була не звивистою, отже вийти звідси має бути не складно. Агнеса майже виходить до галявини перед мостом, але замість озера бачить перед собою місце, куди її завів Марк і самого мольфара. На обличчі хлопця прямо читалося: «переконалась?». Але після однієї невдачі Агнеса не здалася, вирішивши перевірити ще одну теорію. 

– Тоді спробуємо по-іншому. 

Дівчина знову пройшла мимо нього і пішла назад. Цього разу вона йшла не розбираючи дороги. Навмання повертала, місцями бігла, залишала на деревах знаки у вигляді надломленої гілки та зрештою все одно вийшла до місця, де зникала стежка. Від третьої спроби також нічого не змінилося. 

– Я ж казав. – Марк підійшов до неї, заводячи руки за спину і розправляючи плечі.

– Який в цьому сенс? Ну знайду я ту доріжку, що далі? 

– Окрім використання магії ти маєш вміти здолати її. Розвієш обернену проти тебе силу - підвищиш шанси вціліти. 

– То може навчиш мене чомусь більш корисному? – Випалила Агнеса, стримуючи свою роздратованість. – Наприклад як завдати удару у відповідь. 

– Я не зможу тебе нічому навчити, доки ти не подолаєш свій страх і боятимешся магії. Тому ти і ходиш колами, не бажаючи використовувати її. 

Так. Причиною того самого передчуття та страхів Агнеси була власна сила. 

– Мої страхи геть не марні. Я боюсь, що те місце забере надто багато в обмін на силу. І якщо зараз я ще можу це контролювати, то за участі твого брата все зміниться. Таке враження, що він стане початком кінця. – Брюнетка бачить в його очах мовчазне запитання і готовність продовжити недавню нічну розмову. – Тоді, у лісі, коли Деф назвав мене відьмою - він зробив це не просто так. Йому потрібно, щоб я стала нею. Звідси і ультиматум: або смерть або магія. – Вона зробила коротку паузу, даючи їм обом час на осмислення сказаного. – Він щось задумав. Я не знаю на що він здатен і не можу бути готовою до його нападу, так само як і ти не можеш завжди бути поруч. 

Її слова підігрівали Маркові підозри. Він задумувався над цим раніше. Неспроста Деф підлаштував історію з мольфорю. 

– Послухай. Які б підступи Деф не будував - я знатиму все заздалегідь і зможу зупинити його. Однак ти права, тобі все ще може загрожувати небезпека. – Мольфар хотів говорити їй правду. Або хоча б на стільки можливо. – Тому ми зараз тут. Щоб ти розкрила свої здібності і, що не менш важливо, навчилася використовувати їх в будь-якій ситуації. 

Агнеса вірила йому. Просто відчувала що може це зробити і була спокійна. У зв’язку з останніми подіями спокій став цінуватися більше. 

– А тепер спробуй ще раз. 

Трохи позволікавши дівчина наважилася зробити це. 

– Гаразд. – Вона підійшла до того місця, звідки вже тричі намагалася піти назад. 

– Спробуй знайти те, що тобі заважає. – Підказував Марк. 

Агнес зробила ще декілька обережних кроків уперед. Брюнетка відчувала тонку грань, шлях за якою завжди веде до початку. Один зайвий крок - і все знову повториться. Питання полягало в наступному: як її переступити? 

– То що втримує тебе тут? 

– Це…– Намагалася пояснити вона, добираючи слова, щоб описати картину яка сформувалася в голові. – Як невидима межа. За нею все викривлене, ніби дивишся через призму. 

– Уяви на що вона схожа. 

Заплющивши очі Агнеса вслухалася в його голос, що розносився з-за спини.

– Вона схожа на замкнене коло з однією точкою, з якої йдеш і в неї ж і повертаєшся. 

– Так, добре. Тепер ти маєш розімкнути це коло за допомогою магії. 

Дівчина сконцентрувалася. Її охопило дивне та знайоме раніше відчуття. Від кінчиків пальців і до ліктів відчувалося легке тремтіння, так, ніби під шкірою гуляв мороз чи табун мурах. Магія. 

Марк спостерігав за нею зі сторони і хотів побачити, що вийде. Коли мольфар відчув що його чари слабшають, а думки в голові став диктувати чужий голос - він зрозумів, що у Агнес все вийшло. 

Це зрозуміла і сама брюнетка, більше не відчуваючи майже матеріального бар’єру з чужої сили. Вона глянула на хлопця. 

– Я це зробила? – З надією та переможною усмішкою запитала дівчина. 

– Не знаю. Як що до перевірити? 

Погодившись на його пропозицію Агнеса пішла і Марку випала можливість забратися звідси. Звичайно, він радів її успіхам, але разом з цим мав ще один привід для хвилювання. Чим сильніша її магія - тим складніше йому дається стримувати своє темне «я». Зараз хлопець остаточно в цьому переконався. 

 

 

Частина 9

У скронях пульсує. Він чує як власна кров циркулює по венах. Свідомість неквапливо віддаляється, занурюючи тіло у воду. Чорна ріка. Її хвилі захлеснули його по шию, а течія затягувала на дно. Марк знає що воно десь поруч. Дозволяє йому виринути на поверхню, підібратися достатньо близько. 

Мольфар стискає руку в кулак, відчуває як воно продовжує лізти назовні. Мольфа впивається в шкіру долоні. Вона ніби відштовхує його силу. Їхню силу. Затягувати з цим неможна. Воно от-от добереться до голови. Хлопець має обрати: боротися або з мольфорю, або з прокляттям. Вибір упав на друге. Мольфа виривається з руки, десь збоку чутно звук розбитого скла. Мольфар хапає його, пірнає у воду з головою і зринає, роблячи великий ковток повітря. 

Його очі різко широко відкриваються. Марк дивиться навколо в пошуках дримби і бачить що вся підлога усіяна уламками скла. Він піймає погляд. Дзеркало на стіні розбилося і наполовину висипалось. Звідти на нього дивився той, кого хлопець залишив тонути у чорних водах. Нелюдські очі, мрецьки-бліда шкіра, свіжі криваві рани. В пориві невір’я він відсмикнув воріт футболки, дивлячись на три шрами від основи шиї до грудей. Шрами. Це всього лише відлуння. 

Забравши мольфу з підлоги Марк спустивсь на кухню за віником, щоб прибрати безлад, і пляшкою води. 

Використовувати прокляття, щоб знищити мольфу було ризиковано і, як виявилося, ще й безрезультатно. Якщо знайти закляття яким було створено мольфу йому ще під силу, то обернути це закляття за межою його можливостей. Він відкрив холодильник, взяв воду і сперся руками на кухонний гарнітур. 

– Що, успіхів не намічається? – Вийшовши зі своєї кімнати почав Деф. 

Марк хотів повернутися до себе, залишивши брата наодинці з його непотрібними коментарями, однак як тільки він відірвав руки від стільниці - очах потемніло, а голова запаморочилась, що земля пішла з-під ніг. Деф, здавалося, не звернув на це уваги і спокійно пройшов далі, відкривши верхню шафку дістав невеликий пакетик з горішками і став чекати доки Марк прийде в себе. 

– Оце в тебе вертольоти. – Говорив він, паралельно ївши солоний арахіс. – Таак, справи йшли б краще, будь у нас ручна відьма, яка зможе обернути закляття. – Марк зауважив його слова. – А, точно, вона ж у нас є. 

Сарказм молодшого брата йому явно не допомагав, на відміну від холодної пляшки. 

– Звідки ти знаєш про обернене закляття? – Він приклав пляшку до голови, повернувшись спиною до гарнітуру. 

– Ти цілий день з ним возишся, вважай здогадався. Хоча нам обом відомо, хто повинен цим займатися. 

– Я сказав - ні. Більше нічого не хочу чути. – З цими словами та водою Марк пішов в кімнату. 

Навіть після стількох невдалих спроб він все одно стояв на своєму, тримаючи Агнесу осторонь. Вчини хлопець інакше, по-перше - це б означало що він власноруч використає Агнес і втілить задум Дефа, по-друге - для ритуалу потрібен громовий камінь, сила якого була подібна силі грози. Непідготовлена людина не зможе нею керувати, не постраждавши при цьому. Навіть якщо учора ця людина змогла зробити те, чому інші навчаються роками.

 

День добігє кінця. Марк сидить на великій старій колоді та дивиться з долини на карпатські схили. У школі все було спокійно, Деф ні разу за сьогодні не потурбував ні його, ні Агнес, а остання після уроків пішла гуляти з друзями.

Тут, далеко від усього й всіх він зазвичай усамітнюється. В цьому місці майже не чути голосу прокляття, про нього нагадує тільки тихий шепіт. Іноді Марк слухає про що воно говорить, розпізнаючи його голос та свій власний. Однак цього разу він засумнівався. Потік думок перервався, щойно до нього звернулися. 

– Марку. 

Мольфар озирнувся через плече. Недалеко від нього стояла дівчина. Її крила здавалися золотими, виблискуючи під променями вечірнього сонця, вогняно-руде волосся спадало на спину, а ластовиння яскраво виділялося на блідій шкірі. Олександра важко дихала, її обличчя виражало страх. Марк одразу підійшов до неї, доки мольфарка вирівнювала дихання. 

– Що трапилось? 

Її стан не на жарт розхвилював хлопця. 

– Давид. – Дівчина підняла голову вгору. – Його стан погіршився. 

– Що? – Він взяв Олександру за плечі. – Недавно все було нормально. 

Дивлячись хлопцю в очі вона нарешті наважилася сказати:

– Він помирає, Марку. 

Марк відпустив її. Слова мольфарки ехом відбились в голові. Секундний шок. Розуміння ситуації. Прийняття рішення. 

– Ходімо. 

Хлопець сказав це і знову в долині гуляє лише самотній вітер. 

 

Вони піднялися на гору. Вже тут Марк відчуває Грозу всіма своїми нутрощами. Він відчуває як вона тече по венах разом з кров’ю, відчуває її в легенях при кожному вдиху та видиху, в голові, вона дивиться його очима, у вухах, вона чує те, що чує він, у думках, вона в’ється поміж ними отруйним змієм. 

Тут же, в оточенні інших мольфарів лежав на землі Давид. Його світле волосся зливалося з сухою травою, на яку мольфар вклав голову. Він не міг навіть просто підвестися, не те що піднятися над гори. Марк присідає поряд з ним, Олександра ж відходить в сторону. Їй важко бачити Давида в такому стані. 

– Олександра сказала тобі зовсім погано. 

А він навіть говорити не міг. Дивиться посірілими очима в небо, чуючи холодне дихання Грози і ніби чекає, коли та вже забере його. 

Марк віддає йому мольфу. Кладе в руку та стискає. 

– Нехай лишається в тебе. Буде не так погано. 

Бачачи критичний стан члена зграї Марк розуміє, що часу більше не залишилося. Звичайно те, що Давид опинився за крок від смерті після численних спроб Дефа вплутати Агнес в історію з дримбою кидається в очі. Він обов’язково подумає над цим збігом. Пізніше. Зараз на карту поставлене життя одного з мольфарів. І, нажаль, іншого вибору, окрім як просити про допомогу Агнесу в нього немає. 

Йдучи звідти з не самими радісними думками Марк зустрічає Дефа, який тільки-но прибув. Брат проводжає його осудливим поглядом і залишається на горі.

 

Погода змінювалась на очах і теплі літні вечори поступалися свіжій осінній вечорині, з червоним обрієм та прохолодним вітерцем. Цього разу Марк чекав її на мосту. Агнеса була вдягнена в джинси палаццо, зелені конверси, того ж кольору довгий великої в’язки кардиган та чорний топ. На запитання дівчини, чому його сьогодні не було в школі юнак відповів без особливих подробиць. «Були справи». Вони прийшли на галявину, де вже по традиції проходили їхні «уроки». Марк пройшов вперед далі ніж треба, вочевидь задумавшись про щось. Зупинившись він повернувся, дістав з кишені дерев’яну, завбільшки з сірникову коробку фігурку у вигляді лисячої голови і покрутив її в руках. Здається раніше це була підвіска, про що свідчили два спеціальні отвори на дерев’яних вухах. 

– Що це? – Поцікавилася дівчина. 

– Просто річ, звичайний обрубок. 

– Та невже? 

– Так і є. Тобі треба буде постаратися знищити її. 

– І все? 

По логіці дівчини, якщо вона змогла здолати магію минулого разу, то з цим завданням у неї не виникне жодних проблем. 

– На перший погляд нічого складного, правда? То вперед, спробуй. 

Мольфар віддав фігурку Агнесі, відійшов до найближчого дерева, зіперся на нього спиною і став спостерігати за її подальшими діями. Вона, вочевидь, чекала від нього якихось вказівок. 

– У тебе вже є все, що потрібно - магія. Твоє завдання скерувати її. 

– Тобто немає жодних правил чи чогось такого? 

– Можливо і є, та мені про це мало що відомо. Зрештою, я мольфар, не відьмак. 

– Гаразд, спробуємо. 

Агнеса стиснула фігурку в руці, після чого виставила кулак вперед, дивлячись на долоню і намагаючись сконцентрувати в ній силу. Зрозумівши що нічого не виходить вона спробувала зробити це по-іншому. Поклала річ на камінь і знову зосередилася на магії. 

Тим часом Марк засів у власних думках. Навіть якщо зараз у неї все вийде і фігурка розлетиться в друзки, це ще не значить, що Агнес впорається з дримбою. Окрім закляття древніх знахарів у мольфі заточена сила Давида. Нехай брюнетка зможе зламати печать і вивільнити ту силу, втримати її вона ніяк не зможе, а громовий камінь може їй конкретно зашкодити. Разом з тим на небезпеку наражається і Давид, бо якщо вивільнити його силу і не знищити кляту дримбу - він тут же помре. Картина маслом. 

Доки Марк витав у думках, Агнеса продовжувала свої намагання. Ні на секунду брюнетка не відводила від фігурки очей, навіть жодного разу не моргнула. По шкірі пройшовся дрібний холодок, такий який вона відчула вперше використавши магію, але тоді він був в рази сильнішим. Дівчині навіть здалося що фігурка загорілася, однак варто було Агнесі на мить заплющити очі і марення зійшло. Вона знову вирішує змінити тактику, бере фігурку до рук, аби перевірити чи немає на ній часом закляття чи втручання іншої сили. Раптово деревина загорається прямо в її руках і починає диміти біліючим рубіновим димом. 

– Дідько! – Її крик вивів мольфара із задумливого трансу. Коли Марк зрозумів що й до чого дівчина вже затоптала фігурку і підняла її з землі, показуючи хлопцю. – Ну, майже знищила.

– Непогано, та наступного разу постарайся не підпалювати. – Він взяв у руки підгорілий шматок деревини, який тут же розсипався на дрібні скіпки. 

– А різниця? 

– Цей прийом можна застосовувати на живих істотах. – Мольфар висипав залишки попелу з руки, продовжуючи пояснювати. – Відчуття будуть схожі на судому. Але якщо ти підсмажиш комусь руку чи ногу вони будуть дещо іншими і вже йтимуть в комплекті з каліцтвами. 

Слухаючи хлопця Агнеса дивилася на невеликий камінь. Потім на секунду відірвалась і в повітря злетіли його дрібні уламки. Марк замовк, а брюнетка була задоволена своїм же успіхом. Тільки вона хотіла щось сказати з цього приводу, як позаду них почулися розтяжливі оплески одного глядача.

– Мо-ло-дець. 

Вони повертають голови і бачать Дефа. Він ще кілька секунд плескає і починає підходити до дівчини. Агнесу це не бентежить, а разом з тим дивує. Вона абсолютно спокійна, бо поряд Марк. Поки він тут їй нічого боятися, з ним вона у безпеці. 

– Ти тут щось забув? 

– Хотів поговорити з відьмочкою, перекинутись кількома словами.

Деф всміхнувся дівчині краєчком губ.

– Мені нема про що говорити з тобою. – Навідріз сказала та. 

– Взагалі-то є. Ти маєш допомогти нам.

– Допомогти? – Подібне «прохання» більш ніж здивувало її, а разом з тим - налякало. 

– Саме так. І знаєш, це тренування було доцільним, гляди воно тобі й допоможе.

Марк зрозумів про що зараз піде мова, тому спробував закінчити цю розмову якнайшвидше. 

– Все, досить, можеш йти. 

Цієї миті Деф отопорів. 

– Що-що? Вибач, певно мені почулося. Святу з неї робити надумав?

– Не твоє діло, що я збираюся робити. Агнес це ніяк не стосується. Тебе також. 

Деф роздратовано всміхнувся в бік, підходячи до брата. 

– Ти збираєшся пожертвувати життям Давида аби тільки вона й пальцем не поворухнула. А вона, між іншим, відьма. Рішення всіх наших проблем. Просто нагадую. 

Суперечка набирала обертів. Мольфари стояли за крок один від одного. Недалеко від них гримнув грім, небо над їхніми головами затягнули хмари. 

– Давиду стало гірше ні з того, ні з цього, ніби хтось навмисне підштовхнув його до краю прірви. Я ще повернусь до цього, як тільки розберуся з головною проблемою. Просто нагадую. 

– Ти мене у чомусь звинувачуєш? 

– А я маю для того підстави? 

– От і мені цікаво, брате. 

За кілька дерев від них в землю вдарила блискавка, що вже не на жарт злякало дівчину. 

– Досить! Марку. 

Марк та Агнеса перетнулись поглядами. В її очах читалось прохання. 

«Не треба»

В свою чергу хлопець, очима намагався заспокоїти її.

«Все добре»

Їхні переглядки тривали менше трьох секунд, однак цілком достатньо щоб це помітив Деф. 

– Повертайся над гори. – Наказав Марк брату. Над їхніми головами почало розвиднюватися. – Зараз же.

Той не довго думав звідки у брюнетки така абсолютна довіра до Марка. 

– Бачу ти так і не розказав їй нічого. – Деф нахилив голову набік. – Не розкажеш ти - розкажу я. Правду вона все одно дізнається. Твій час спливає. 

Він зник разом з останніми відголосками грому. Агнесу збентежили його прощальні слова. 

– Що тут в біса відбувається? Спочатку ти увесь вечір ходиш якийсь дивний, а потім твій брат вимагає від мене допомогти йому. Що ти приховуєш, Марку? Яку правду? – Запитала вона аж надто проникливо. І влучно. 

«Дійсно, яку правду ти від неї приховуєш, хлопче?» 

Пробивалось крізь думки нав’язливе шепотіння голосу. Того самого. З в’язниці посеред моря. 

– Я все поясню. 

– Сподіваюся. 

Діалог зав’язався по дорозі назад. Здавалося, дерева слухали їхню розмову з цікавістю. 

– Тоді, у лісі, мені довелося вбити того знахаря, бо в нього на руках була остання мольфа. Ходили чутки що вона викликає самого чорта з пекла і той стає служити її власнику. Насправді ж з її допомогою знахарі забирали в мольфарів сили і використовували їх для чого заманеться. Я про це розповідав. Так от. З його смертю нічого не змінилося. Ми знайшли мольфу, але вона продовжувала відбирати сили і вбивати Давида - мольфара, до якого вона прив’язана. Знищити її виявилося не так просто. Жоден мольфар не може цього зробити. Навіть я. Таке під силу тільки відьмі з давнім корінням. 

– Тобто… – Вона запнулась, розуміючи кого він мав на увазі. 

– Так.

Вони підійшли до мосту. Вийшовши на іншу його стороні у дівчини з’явилось гнітюче усвідомлення: в її руках опинилося чиєсь життя. 

 

 

Частина 10

Її оточує напівпустий степ. Дівчина хутко іде, постійно озираючись. Неспокій підступає до горла, робить кроки ширшим, б’є по слуху. Світ вкрили сині рукава напівтемряви - холодної та лихої. Попереду вона бачить купу каміння, серед якого є один широкий та великий - ніби жертовний. Над ним зависла в повітрі дивна металева річ, схожа на ключ. Агнеса підходить до каменів і з жахом бачить що з цього ключа стікає кров. Звук крапель, які розбиваються об камінь стає дедалі гучнішим. Аж раптом вона чує голос. 

«О, ви подивіться хто тут. Наша маленька відьмочка!»

Деф. Його голос лунає ніби з-за кожного дерева. Він всюди. Агнеса хоче втекти від цього зловісного шепотіння і кидається бігти назад. Здається куди б вона не пішла - холодні руки знову вріжуться в її плечі, але цього разу врятувати її буде нікому. Тоді вона повертається до каменя. Хапає ключ і в кількох метрах від неї матеріалізується Деф. Грізні чорні крила, смоляні очі, мертва шкіра, впалі вилиці. Таким вона побачила його вперше.

Агнеса знову хоче втекти, однак ноги вросли в землю, не даючи їй двинутися з місця. А Деф все наближався. Його губи не ворушилися, слова бралися наче нізвідки. 

«Любиш плутатись під ногами, відьмочко. Думаю ти згодна зі мною»

Мольфар простягає руку і вказує на ключ. То ось, що йому потрібно. Збагнувши це Агнеса дивиться на залізяку і в голову не приходить нічого краще, ніж зламати її. Дівчина ламає закривавлений ключ навпіл і все одразу припиняється. Голос змовкає, від спини відступає холод, мольфар зупиняється. Коли обидві частини ключа опиняються на землі Деф падає на коліна. З його рота ринула кров, але разом з тим мольфар переможно сміється. Так, ніби на колінах стоїть не він. 

В якийсь момент - брюнетка пропустила в який саме - Деф зникає і дівчина розуміє, що знову може рухатись. Агнеса робить крок від того місця, де хвилиною раніше стояв хлопець і тут же провалюється у безкінечну прірву, чуючи його голосний отруйний сміх. Темрява пронизує її своїми пазурами, вибиває повітря з легень. 

Вона прокидається в холодному поті, важко дихаючи.  Її відкидає на дерев’яну спинку стільця. Біль у плечах повертає Агнесу в реальність. Зір нарешті фокусується і брюнетка бачить перед собою зошити, підручники - частина яких опинилася на підлозі - та горнятко холодної недопитої кави. Кошмар. Знову. 

– А щоб йому. – Вона зітхає, потирає перенісся. Після підводитися та взявши чашку спускається вниз та відносить її на кухню. 

Настінний годинник показував чверть на одинадцяту ночі. У ванній увімкнулась вода.

 

Знову п’ятниця. Четвертим уроком була фізкультура, а значить Андрій і Соломія вийдуть за межі стадіону тільки на наступній перерві, Тереза вже дуркує з хлопцями на турніках, а всі інші, кому не до вподоби цей урок налаштовуються нарізати кола по стадіону. 

Витративши майже цілу перерву на розмови про життя з вчителькою зарубіжної літератури Агнеса спустилась в роздягальню за кілька хвилин до дзвінка. 

Йдучи на вулицю, де у них проходили уроки фізкультури аж до осінніх канікул вона натрапляє на найбільш небажаного співрозмовника. 

– Запізнюєшся. – Деф чекав її біля дверей, що виходили на заднє подвір’я школи. До стадіону дівчині довелося йти в його компанії. – Вже прийняла рішення? 

З годину тому вона задала собі це питання, попередньо тримаючи його в голові ще з учорашнього вечора. 

– Боїшся, що оберу залишитись осторонь? – Навіть якби він сказав «так» брюнетка все одно б не повірила. Хвилюватися за чиєсь життя точно не про нього. 

– А ти, я бачу, нічого не боїшся. 

Периферичним зором Агнеса помітила як з поля до них наближається Марк. 

– Не дивлячись на всі твої зусилля. 

– Що? – Абсурдне нерозуміння. 

Його реакція обурює дівчину, адже постає питання хто її обманює: він чи власний розум? 

– Там у нас гра триває. Не хочеш повернутися? – Заявився з недвозначним натяком Марк. 

– Зараз, тільки почую чітку відповідь на своє запитання. 

– Їй потрібен час на роздуми. 

Прохання піти прозвучало наполегливіше, та відступати Деф не збирався. В цей час на них трьох почала звертати увагу одна з команд, адже в них пропало двоє гравців. 

– Прикрий збіг: часу в нас якраз і немає. 

Між братами миттю розгорівся конфлікт. 

– Не втручайся в це. 

– Ви тільки подивіться, старший братик знову не в дусі. А іншою заспівати можеш? Ця платівка вже заїжджена. 

– От лайно, Марку! – Гукнув Славко, коли їхня команда пропустила гол і рахунок порівнявся. – Іншого часу для балачок не знайшли?

Хоч не пройшло і кількох хвилин їхнього відлучення братів негайно чекали на полі, а Соломія не без цікавості дивилась на компанію за межами стадіону. Ніхто не міг зрозуміти з чим ці троє там возяться. 

– Ходімо. Потім поговоримо. – Кинув Марк, чекаючи доки брат піде.

– Е ні, закриємо це питання зараз. Слово за тобою, люба. 

– Я нака…

– Досить. – Перервала їхню суперечку Агнеса. – Я згодна. 

Зрештою мова йшла про чиєсь життя. Що б не думав собі Деф - вона в будь-якому випадку зробила б це або ж як мінімум спробувала зробити. Та й з почуттям провини потім жити ніяк не йому. 

Хлопці вп’ялися одне в одного гострим поглядом. Першим переглядки закінчив Деф. 

– Правильне рішення. – Звернувся він до дівчини. – Сподіваюся, ти дотримаєш свого слова. 

Сказавши і почувши все, що хотів Деф повернувся на поле. Марк пішов разом з ним. Гра продовжилася. 

 

Вона стояла на мосту. Розфокусований погляд губився у воді, а думки в голові знову не могли заспокоїтись. Сумніви та непевність наринули в останній момент, прикувавши руки до мостових перил. Агнеса відчула чиюсь присутність і повернула голову. Зі сторони лісу біля мосту стояв Марк. На плечі у хлопця висів сірий рюкзак.

Поклавши руки в кишені кофти на блискавиці торф’яного кольору Агнеса підійшла до нього. 

– Готова?

– Так. Звісно. 

– Ти все ще можеш відмовитися. – Нагадує хлопець.

– Ходімо. – Сказала брюнетка, не бажаючи обговорювати цей варіант. Вона була налаштована рішуче. 

Безумовно в його інтересах, щоб Анес передумала. Тоді її магія не стане сильнішою і ця сила не буде впливати на нього ще більше, наражаючи дівчину на небезпеку. Але проти Марка в цій ситуації грали кепські наслідки її відмови. 

– Прийшли. 

Місце здавалося Агнесі знайомим. Вони вийшли поруч з пустирем збоку лісу. Тут смуга дерев була не така густа, а неподалік від них шуміла прив’яла рідка трава. Доки Марк готував все для закляття Агнеса намагалася віднайти цю місцину у себе в голові і зрозуміти чого ж тут не вистачає. Розуміння прийшло напрочуд швидко. За пустирем не вистачає купи каміння. А за ним іще одне усвідомлення: уві сні вона зовсім не серед степу була, а тут, за верхівками старих посохлих дерев.

Ще кілька хвилин Агнес стояла, дивлячись на пустир, та тут у грудях потягло, наче її тіло пронизав сильний протяг, легені оніміли. Все закінчилося так само раптово, як і почалося. Дивні відчуття відпустили її і дівчина повернулася. На обличчі читалося німе питання та збентеження. Увагу брюнетки привернув камінь, який тримав у правій руці і вже поклав коло себе Марк. Джерелом енергії, що ударною хвилею мало не збила її з ніг був той невеликий шматок базальту, із загостреною верхівкою. 

– Все добре? – Хлопець, що присів до землі одним коліном, вловив її насторожений погляд. 

– Га? Так, все…– Запнулась вона, злегка похитавши головою. – Все нормально. 

Марк підвівся і підійшов до неї. Зелені очі пильно вдивлялися в дівоче лице, вмить витіснивши з нього бентегу. 

– Агнес. – Сказав він і це відчуття знову повернулося до неї. 

Замість страху Агнесу, здавалось, огорнула байдужість. А разом із «будь що буде» прийшло тонке, абсурдне в її становищі почуття безпеки. Ніхто не знає яку пастку підготував для неї Деф, чим обернеться такого роду магія, чи не буде вона потім ходити з чужою кров’ю на руках і що взагалі їй доведеться робити. Проте всі ці переживання стихали, адже Марк був поруч.

– Усе справді нормально. – І зараз це звучало правдиво. 

– Як тільки відчуєш, що щось не так, нехай навіть то буде найменше передчуття - одразу говори. – Тепер доля хвилювання чулася в його голосі. 

– Звісно. 

– Добре. Давай почнемо, покажу тобі що робити. 

Він пішов до пустої місцини між дерев, де знаходилося усе, що їм сьогодні знадобиться. На землі лежала дерев’яна миска. На вигляд вона була старою, масивні краї геть не рівні, покоцані і тільки дно її було гладеньким. Поряд стояла скляна прозора пляшка зі, здається, річковою водою, валялись оберемок трав та ляний мішечок, у якому зберігалися безформні глиняні кавалки. Серед усього цього вирізнявся блискучий чорний камінь. 

Агнеса пішла за ним, дивлячись під ноги зробила два кроки, підняла голову і сполотніла. Марк нахилився, щоб підняти щось з землі, а за кілька метрів від нього стояв Деф. Бежева однотонна сорочка, темна футболка та джинси. Враження, ніби він тільки що вийшов, виринув з її нічних жахіть. 

Подих перехопило і вона вже дійсно було подумала, що їй знову наснився кошмар, коли Деф підійшов до брата і віддав тому круглу срібну коробочку з кришкою.

– Як ти і просив. 

Марк відкрив її і не побачив там потрібного, про що свідчили його насуплені брови. 

– Де мольфа? 

– Тобі вона ні до чого. – Деф завів очі за його спину. – Ходи сюди, відьмочко! Без тебе веселощі не почнуться! – Гукнув він до дівчини, на що Марк слідом повернув голову і, опісля, вже звичним голосом мовив. – Це для неї. 

Згадавши як рухатись Агнеса попрямувала до них, супроводжувана оберігаючим поглядом ватажка. 

Деф засовує руку в кишеню і всміхається. 

– Прошу. 

На простягнутій долоні Агнеса бачить дивну металеву…річ з її сну, з яким тепер аж занадто сильно схожа реальність. Така схожість одночасно злить і лякає Агнес, бо уві сні вона просто сполохане дівча. 

«Отже, це і є мольфа»

Вона забирає дримбу з його руки так швидко, ніби та лежала на розжареній пательні. Дефа це забавляє, він стає подалі від них, обпершись об одне із дерев і мовчки спостерігає за братом та брюнеткою. Тільки іноді його щелепи рухалися, стискаючи між зубів фруктову жуйку. 

Марк відкрив коробочку і висипав на камінь її вміст - якийсь порошок мідного кольору. Можливо й на краще Агнесі ніколи не дізнатися, що то був попіл з крил Давида, змішаний з його кров’ю. Потім мольфар поклав до миски засушений чистотіл та пожовклу гіллячку ялівцю, гарно перетер звичайною каменюкою та залив водою з пляшки. 

– Тримай. – Він вручив дівчині мішечок з глиняними шматочками і рукою окреслив у повітрі півколо, що повністю відділяло одну частину маленької галявини від іншої. – Ось тут дугою виклади межу. 

Брюнетка розкидає засохлу глину, а Марк рясно бризкав усю місцину трав’яною водою. Здіймається не сильний вітер. І ось все зроблено. Вона сидить на землі. 

– Це громовий камінь. Зазвичай його використовують тільки мольфари, але бувають і виключення. – Хлопець передав Агнесі, яка крутила в руках дримбу, камінь. – Можна?

Брюнетка віддала йому річ. Марк кинув залізяку за викладену дівчиною межу і сів поруч з нею. 

– Роби те, що я казатиму, гаразд?

– Спробую. – Вона невідривно дивилась на магічний камінь, що лежав біля неї. Від нього йшла така сильна енергія, що її можна було відчути фізично.

– Поклади одну руку на камінь. – З пів хвилини Агнеса вагається, та все ж робить так, як він сказав. 

Руку пройняв щемливий біль, ніби всі м’язи одночасно стягнуло. Больові відчуття підіймаються вище, та несподівано чиясь тепла долоня взяла іншу її руку в свою і біль став відступати. Брюнетка повернула голову і погляд застиг в його блідих смарагдах. Усе добре. Усе обов’язково буде добре. 

– А тепер зосередься і повторюй за мною. 

Марк починає читати заговір, відчуваючи як рветься на волю неконтрольована сила громового каменю з кожним повтореним дівчиною словом. Хмари над ними починають згущуватися. 

Дивлячись на камінь брюнетка не може позбутися дратівливого відчуття, наче над нею насміхаються. Очі ковзнули вгору і побачили Дефа, який глузливо дивився на них. Вона далі повторює за Марком і переводить погляд з його брата на дримбу, що валялась в кількох метрах від Дефа. Як же Агнеса прагнула показати цьому…виродку на що здатна і що тільки вона може це контролювати. 

Вона втратила відчуття часу і чи то на очах, чи то на камені почали гуляти яскраві тріщини. Хмари налилися чорнилами, а вітер бив у спину, намагаючись роздерти шкіру. Серед усього цього, як у її сні, Деф був схожий на вісника смерті. Зі злісною усмішкою та блідою шкірою. Не вистачало лише всюдисущого голосу. 

Агнес буравить його поглядом, а слова самі злітають з язика. Мить. Важке небо спалахує, тріщить по білим швам і в галявину б’є потужна блискавка. Стихія пройшлась не тільки по лінії їхніх поглядів, а й по мольфі, що лежала на землі. Що трапилось Агнеса зрозуміла далеко не одразу, адже після блискавиці свідомість затягнула пелена туману і вона випала з реальності на добрих кілька хвилин.

Дримба відбилась від землі і пробила б дівчині грудну клітку, якщо б Марк не встиг прикрити її. Розжарене залізо мало застрягти в передпліччі мольфара, але цього не сталося. Сила, що днями й ночами не дає йому спокою зробилася щитом і мольфа просто відскочила від хлопця, збивши його з ніг. Дримба зламаною навпіл впала біля ніг Дефа. Побачивши це хлопець не затримався на галявині. Він прийшов сюди виключно щоб переконатися в силі Агнеси і тепер, коли йому відомо на що здатна ця дівчина плани щодо неї будуть втілюватися зі всіма урахуваннями.

 

Хмари поволі розійшлися. Як виявилося - на вулиці вже стемніло. Агнеса роззирнулася і зрозуміла що досі сидить на землі, тільки вже не на колінах. У темряві вона роздивилася знайоме обличчя хлопця, який простягав їй руку. Підвелась брюнетка майже без проблем. 

– Щось ми затрималися. – Хриплий та в’ялий, це був не її голос. 

Прохолодний вітер обдав її з голови до ніг, відчуття власного тіла поступово поверталося. Разом з цим поверталися й спогади про те, що дорога сюди зайняла не менше сорока хвилин. 

– Так. – Марк відійшов, підняв з землі дві частини старої дримби. 

– Вийшло?

– Тепер це просто залізяка.

Якийсь час вони обоє дивилася на те, що залишилося від заклятого предмету. 

– Треба повертатись. 

– Треба. – Тріснута обгоріла дримба впала у прим’яту траву. – Ти мені довіряєш? 

Агнеса киває. Отримавши згоду мольфар бере її за руку. Вона заплющує очі, відчуваючи легкий порив вітру. Як тільки обличчя перестала торкатись вітряна прохолода повіки дівчини піднялися. Вони стояли перед воротами її будинку. 

Агнеса зайшла додому. У вітальні, в кріслі перед телевізором поснула бабуся. Брюнетка хотіла тихенько прослизнути нагору, однак шурхіт в передпокої не промайнув крізь вуха старої Власти Варенниченко. Прокинувшись від ляскання дверного замка старенька підвелася з крісла, щось сердито пробурмотіла онуці та вимкнувши телевізор попленталася до себе. 

Підіймаючись по сходах, в темряві вона впізнає його постать. Марк стоїть неподалік від дверей, що розташувались знизу, спершись попереком на спинку ліжка. 

Дівчина опиняється в кімнаті і падає на ліжко, закриваючи лице руками. Через пару секунд тиші по кімнаті розноситься тихий, дещо істеричний сміх і вона заводить руки за голову. Зі сторони хлопця, що спостерігав за цим всім долинув смішок. 

– Що смішного? – На його обличчі, мимо волі з’являється така ж незрозуміла посмішка. 

– Я…все. Це все просто один великий смішний абсурд. 

– Розповіси конкретніше? – Марк сів поруч, відчуваючи те приречене усвідомлення, якими були наповнені її слова. 

– Мольфари-громовержці, пращурка, яка наслала на них прокляття, магія, відьмовський рід, знахарі зі своїм маренням і твій брат - мій особистий головний біль. – Проговоривши все на одному диханні Агнес перевела подих, дивлячись у стелю. Певно саме так смакує полегшення з домішками страхів. – Іноді мені здається що я божеволію. 

– Це важко зрозуміти. А тим паче прийняти. – Говорив він із власного, невтішного досвіду. – Тому багато хто вчиться жити зі своїм божевіллям. 

Марк підвівся з ліжка і хотів було піти, коли з-за спини пролунало: 

– Залишся. Будь ласка. 

Агнеса звелася на ліктях. Вона дивилась на нього натомленими очима, в яких блищало щось віддалено схоже на ейфорію. І він залишається, розуміє що не можна кидати її саму в такому стані. 

Кімнатою пливе морок. Мольфар сидить на ліжку, притулившись спиною до стіни. Поряд, поклавши голову йому на плече, напів сидячи спить дівчина. Він обіймає її за плечі, дивлячись в нічну пітьму він прокручує в голові сьогоднішній вечір. Давида врятовано. Ціна тому - Агнес стала сильнішою. Тепер постало питання чи почастішають його приступи і до чого це призведе. 

Хвилювання в думках поступово витісняла втома. Сон, що так міцно заволодів Агнес підкрадався і до нього. Стрілки маленького квадратного годинника переходять за північ. Хлопець з дівчиною спали, сидячи на ліжку і гадки не маючи, що їм готувала доля.