Прокинувшись, я не відразу розумію, де знаходжуся. Усе навколо таке біле, немов у медичній палаті. Події вчорашнього дня вибудовуються у зворотному порядку, і перше, що я згадую, — балкон і неприємний смак сигарет. Потім склом калейдоскопа крутяться пісні під гітару, друзі Саші, він сам, гарячий душ, крижана вода, міст, погляд батька. Я різко перевертаюся на спину, намагаюся відійти від цих спогадів, ніби від поганого сну. Але вони залишаються в моїй голові, сплітаються між собою в чіткий візерунок реальності, з якою мені більше нічого не зробити, окрім як прийняти. Тру повіки, краєм ока помічаючи ворушіння в ліжку, і тут же підриваюся.
З білосніжних простирадл на мене дивиться пара округлих жовтих очей із витягнутими зіницями. Білий кіт, або кішка, що зливається з постільною білизною, дивиться на мене з побоюванням. Чекає, коли я викину щось іще, щоб тут же втекти. І звідки він узявся?
— Ну що це за диво, а? — я не можу стримати свого захоплення і тягну долоньку до наймилішого створіння.
У відповідь відчуваю дотик теплого носа до шкіри моєї руки, а потім мовчазний дозвіл погладити. Мене цим, звісно, не наситити, тому я одразу ж беру кішку (стать тварини я визначаю відразу) на руки, гладячи по спинці. Красуня, схоже, зовсім не проти такої вільності. На це мені натякає тихе муркотіння і прикриті від задоволення очі.
На краю ліжка я помічаю свої ж висохлі речі, складені стопкою. Розумію, що пора вже звідси звалювати, бо у господаря квартири напевно свої плани на цей день. Кладу кішку назад на ліжко, наостанок почухавши за вушком, після чого знімаю, на щастя, висохлу білизну з холодної батареї й швидко одягаюся. Розчісую біляве волосся пальцями й радію, що нещодавно підстригла його до плечей. Тепер воно майже не плутається і справлятися з ним значно легше. Збираю свої підсохлі гроші з тумбочки. Виглядають вони не дуже, але в маршрутці точно приймуть.
Виходжу з кімнати, прислухаючись до звуків, але веде мене швидше запах. Щось схоже на яєчню, або омлет, а ще смажений бекон і тости. Заходжу на кухню, тут же здивовано завмираючи. Спиною до мене стоїть зовсім не Саша, а якийсь хлопець, якого, присягаюся, вчора ще тут не було. Високий, із чорним трохи кучерявим волоссям, прибраним на потилиці, вдягнений теж у все чорне: мішкувату футболку і спортивні джогери. Він стоїть над плитою, перевертаючи щось у пательні, і геть не помічає того, що в кімнаті з’явилася ще одна людина.
— Емм, привіт? А де Саша? — я подаю голос, так само стоячи біля входу, щоб не налякати незнайомця.
Звісно, нічого не виходить. Хлопець від несподіванки впускає пластикову лопатку в сковорідку, від чого кипляча олія бризкає в різні боки, зокрема на руки бідолахи.
— Сука, — шипить він, тут же від плити відскакуючи й намагаючись витерти руки. Молочно-біла шкіра вкривається червоними плямами: невеликими, але помітними, та напевно болючими.
— Вибач, вибач, будь ласка, — я зриваюся з місця, підлітаю до хлопця, щоб якось допомогти. — Давай під прохолодну воду, — тягну його до раковини, щоб опустити пошкоджене передпліччя під струмінь холодної, але не крижаної води. — Вибач, я справді не хотіла, я така дурна.
Потерпілий перший час мовчить, зберігаючи непроникний вираз обличчя, але потім пом’якшується, мабуть, коли біль потроху минає.
— Усе нормально, не перепрошуй. Буває, я просто занадто захопився. Вимкнеш плиту? — у нього голос глибокий, трохи з хрипотою.
Таким не діалоги на кухні вести, а пісні співати під гітару в стилі Two Feet. Не дивно, що я не одразу розумію, що він мені каже. Зависаю, поки не помічаю його уважний погляд на собі.
— Так, звісно, — тільки зараз усвідомлюю, що весь цей час тримала хлопця за руку, від чого ніяковію й швидко підходжу до електричної плити, щоб натиснути на кнопку вимкнення на панелі.
— А ти взагалі хто? Я тебе вчора тут не бачила, — запитую з цікавістю, поглядаючи на апетитний бекон на пательні.
— Це я в тебе хочу запитати. Я взагалі-то тут живу. Ну точніше жив, сьогодні переїжджаю. А вчора мене тут і не було, я приїхав десь після опівночі. Але звідки ти тут взялася? Саша тебе ховав у вежі як Рапунцель?
— Ні! — я відповідаю занадто швидко і голосно, і це не може не викликати хитру усмішку на обличчі хлопця. — Ні, правда, нічого не подумай. У мене були проблеми, і він допоміг, ми майже не знайомі навіть.
Я машинально забираю пательню на край плити. Думаю про те, що Саша, напевно, краще б відповів на всі ці дивні запитання, а я ніби як підводжу його своєю незручністю. Варто тільки уявити цей його докірливий погляд, яким він учора на мене дивився, як хлопець виростає у дверях кухні з пакетами.
— О, якраз поспішав додому, бо зрозумів, що забув вас познайомити, — його губ торкається легка усмішка. — А ви ось уже.
— Насправді ні, — відгукується його друг, — твоя Рапунцель усе ще не представилася. Та і я не встиг, бо був зайнятий, — він демонструє почервонілу від гарячої олії руку.
Два слова в його відповіді — «твоя» і «Рапунцель» — ріжуть мені слух, але я не встигаю навіть і рота відкрити. Саша простодушно посміхається, і тут же вказує на мене розкритою долонею, називаючи моє ім’я, а потім те ж саме повторює зі своїм другом, представляючи його Костянтином.
— Просто Костя, — усміхається хлопець, повертаючи свій зацікавлений погляд на мене. — Приємно познайомитися.
Я чомусь соромлюся і тільки киваю, прошепотівши «так». Одразу чую здавлені смішки обох і обурено зітхаю, але обидва хлопці вже розбрідаються кухнею: Костя до пательні, а Саша до кавоварки. Вони не питають одне одного про міцність кави, про те, чи потрібно перчити яєчню, або скільки шматочків бекону класти в тарілку. Мені залишається тільки зробити висновок, що знають вони одне одного вже давно і живуть разом теж досить тривалий час. Мені навіть стає ніяково, бо тут же я відчуваю себе третім колесом, яке без дозволу вдерлося в чуже життя. Може, вони взагалі зустрічаються, а Костя сказав мені про свій переїзд просто щоб я не здогадалася про їхні стосунки?
— Агов, ку-ку, ти де загубилася? — Костянтин (чомусь повна форма його імені ніяк не хоче покидати мою голову) махає рукою перед моїм обличчям. — Саша запитав, чи будеш ти каву, а я запитав, скільки яєць тобі смажити на сніданок.
— Ой…
Через деякий час я сиділа за невеликим круглим столом і наминала яєчню з беконом і солоним огірком. Здається, за вчорашній день я тільки й з’їла, що бутерброди, запропоновані Сашею. А сьогодні мій шлунок уже не міг терпіти, тому з голоду я попросила посмажити мені два яйця, хоча зазвичай їла тільки одне. Ми снідали практично мовчки, хоча хлопці часом перемовлялися між собою. Костя запитував про те, хто з гостей учора був присутній на вечірці, а Сашко потім цікавився квартирою. Я слухала з цікавістю, але встрявати не хотіла, бо про що запитати не знала. Залишалося тільки тулитися білим светром до спинки білого стільця, намагаючись перетворитися на хамелеона. Закінчивши зі сніданком і взявшись за чашку з кавою, я тут же помітила погляд на собі.
— Думаю, твої сьогодні точно подадуть у розшук, тому краще б тобі з’явитися вдома раніше, ніж це станеться, — Сашині слова звучать як ультиматум.
Я роблю кілька ковтків терпкого напою, після чого переводжу на хлопця погляд. Киваю легко, але коментувати ніяк не хочу. Я вже зрозуміла, що він у такий спосіб намагається виставити мене за двері. Можна його зрозуміти: навряд чи він хоче собі неприємностей на голову у вигляді мене. Насправді я весь цей час чекала, коли він нарешті ввічливо попросить мене звалити.
— Ну що за манери, Олександре! Дай дамі допити каву, — голос Кості жартівливо обурений, але потім він стає серйозним, коли хлопець звертається до мене. — Пий спокійно, я тебе потім можу підвезти. Все одно мені якраз речі перевозити.
— Дякую, це зовсім не обов’язково. Я не хочу навантажувати…
— Ой, та забий. Коли мені незручно щось робити, я й не пропоную.
— Гаразд, — усміхаюся, знову повертаючись до кави, але не можу не поглядати на Костю.
Він же повертає голову до вікна, не звертаючи абсолютно ніякої уваги на мої погляди. У нього на шиї й біля вуха поодинокий розсип родимок, а волосся, що вибилося із зачіски, падає на вилицю. Спинка носа з горбинкою закочується гостро, подібно до вістря стріли. Костянтин виглядає просто з першого погляду, але водночас якось особливо претензійно. Він схожий на поета, або композитора, або навіть художника. Мені легко уявити, як він сидить за фортепіано, або з блокнотом у руках, записуючи туди рядки, що римуються між собою, чи навіть нотний ряд. Напевно, у мене виникло запалення мозку після вчорашнього купання в крижаній воді.
— Так, ну все, мені пора працювати, — голос Саші руйнує всі мої фантазії.
Він звучить якось скрипуче незатишно, трохи грубувато. Я переводжу на нього розгублений погляд і бачу, як він уже дістає цигарку й закладає її за вухо, хапає зі столу чашку з недопитою кавою і в останню мить тільки зупиняється, щоб поглянути на мене.
— Бережи себе і більше не дуркуй, гаразд? До зустрічі.
— І ти бережи себе, — мені хочеться ще раз подякувати Сашкові за допомогу, але він уже йде в іншу кімнату, а за секунду зачиняє за собою двері.
Якось не на таке прощання я розраховувала. Але, напевно, я занадто багато чого хочу: я всього лише непорозуміння і випадковість, що наздогнала його, можливо, в невідповідний момент. І ця зустріч — одноразова акція, яка більше не повториться.
— Він що, прямо в кімнаті буде палити? — спокою не дає Сашина сигарета, яку він явно не для краси за вухо поклав, хоча яке мені взагалі має бути діло.
— Це його робочий кабінет, він робить там що хоче. У тому числі й палить. Поїхали, Рапунцель. Мені скоро треба буде ключі від нової квартири забирати.
— Не називай мене так, будь ласка, — відрізаю я, а у відповідь бачу лише усмішку на губах хлопця.
— А то що?
Не вигадую що йому відповісти навіть тоді, коли ми вже спускаємося на вулицю і сідаємо в його машину. Костя галантно відчиняє двері переднього пасажирського сидіння, а потім сідає за кермо свого чорного фордівського кросовера. Я присвистую, влаштовуючись зручніше на шкіряному сидінні й неодмінно пристібаючи пасок безпеки.
— Подобається?
— А то! Батько все хоче собі щось таке купити, а я все чекаю, коли він навчить мене водити.
Я не одразу розумію, що кажу речі, які навряд чи втіляться в життя, і від цього стає приречено-сумно. Я замовкаю, відкидаю голову на спинку сидіння і дивлюся у вікно, намагаючись просто рівно дихати, щоб не розплакатися від розчарування, що знову підступило. У машині приємно пахне шкірою, бергамотом і чимось хвойним, і я намагаюся зосередитися на запаху. А потім на красивому вигляді за склом автомобіля, коли ми виїжджаємо на набережне шосе.
— То куди там тебе везти? — запитує Костя і я від несподіванки підстрибую на сидінні, помічаючи, як він на мене коситься.
Настільки розсіяною стала, що якби він не запитав, то я б, напевно, і не згадала про адресу. Їхала б, куди везуть, не звертаючи увагу ні на що. На щастя, хлопець виявився уважнішим за мене, і ось я вже диктувала йому свою адресу, намагаючись пояснити, як туди взагалі дістатися.
— Так ти на Борщагівці живеш? — я ствердно кивнула, трохи здивувавшись, що Костянтин одразу зрозумів, у якому мікрорайоні розташована названа мною вулиця. — Сусідами будемо. Запросиш на чай? — на секунду повернувши до мене голову, молодий чоловік продемонстрував найбільш єхидну посмішку, яку мені тільки доводилося бачити.
— Що прям зовсім сусідами? Ти що, в моєму будинку живеш? — мене чомусь почало нудити від хвилювання, ніби наше сусідство щось означало.
— Ну ти й напружилася, не такої реакції я очікував. Я живу недалеко, практично через дорогу. Видихай, — беззлобно, але все ж якось більш відсторонено відповів хлопець.
І ми замовкли. Я не знала, що ще сказати, щоб не погіршити й без того незручну ситуацію, ну а водій увімкнув радіо і зосередився на дорозі. За кілька секунд заграла знайома мені пісня, і я тихенько почала притупувати ногою в такт. Костянтин, прислухавшись, усміхнувся і зробив голосніше, дозволяючи «Sweetie Little Jean» від Cage the Elephant заповнити салон машини уривчастими акордами електрогітари.
— Пісня про тебе.
Я хмикнула у відповідь.
«Sweetie Little Jean, where did you go?
Everyone’s been searching high and low
And your mother’s worried sick
Dearest daddy’s lost his grip»
На відміну від милої, маленької Джин, мене навряд чи хтось шукав, а моя мати, можливо, й переживала, але була надто заклопотана собою. Батько ж… не буду говорити, ким заклопотаний він. І так було завжди, майже все життя.
«I, I want you back
Let’s get back
Lay my weary head against your bones
Where all my troubles will be dead and gone»
І найбільша відмінність полягала в тому, що у мене не було нікого, для кого я могла б зупинитися. Нікого, хто зміг би повернути та зупинити мене. Я знала, що завдаю шкоди сама собі, знала, що сама псую собі життя, але я була одна. Завжди одна.
— Ні, це пісня, заснована на реальній історії про зниклу і вбиту дівчинку. Але автор робить її метафорою для опису того, що відбувається з людиною в депресії: вона теж зникає.
— Ти якийсь музичний задрот? — зі скепсисом у голосі запитує Костя, від чого мене різко пробирає на сміх, але він це ігнорує. — Вчишся в консерваторії чи де там?
— Ні-і-і, Господи, — заливаючись реготом, я витираю сльози, що виступили в куточках очей. — Мені просто подобається ця пісня і цей гурт.
Залишок дороги ми їдемо мовчки, але в цій тиші я відчуваю стільки заспокоєння, що час летить непомітно. І я навіть трохи засмучуюсь, коли усвідомлюю, що Костянтин уже повертає на мою вулицю.
— Ну ось і приїхали, Ра… Владо, гаразд, — він усміхається, помітивши мій застережливий погляд.
— Дякую, Костя. А можна ще одне прохання? — піднявши куточки чорних не надто широких брів, хлопець кивнув, і я продовжила, відчуваючи незручність, яка знову зростала. — Я так і не змогла нормально віддячити Олександру. Він мені вчора дещо допоміг. А я пішла як остання свиня, нічого не сказавши.
— Значить тебе мучить совість. А те, що я весь ранок слухаю ваші загадкові діалоги, нічого не знаючи, тебе не турбує, так? Гаразд, я так і зрозумів. Візьми ручку в бардачку і записуй номер, поки в мене гарний настрій.
Я посміхаюся куточками губ, знаходжу ручку і вимальовую цифри просто в себе на руці. Цього разу не туплю, і дякую Костю і за допомогу, і за його не надто величезну цікавість, після чого прощаюся та виходжу з автомобіля.
— До зустрічі… Рапунцель, — останнє слово він вимовляє тільки губами, не вголос, але я все одно розумію.
Тільки в цей момент я вже зачиняю дверцята машини, і він, трохи перетиснувши газ, з гуркотом двигуна рушає до виїзду з вулиці. Провівши його поглядом, я зітхаю і підіймаю очі на багатоповерхівку, в якій живу. Вікна моєї квартири прочинені, а це означає, що мати вже точно прокинулася. Похиливши голову, плентаюся до під’їзду, передчуваючи не надто приємну розмову.
Квартира зустрічає мене тишею, коли я відмикаю вхідні двері. Проходжу всередину, залишивши взуття в коридорі, і заглядаю в мамину кімнату.
— Влада? — вона лежить у ліжку, повернувши голову в мій бік. — Де ти була? Я весь ранок не могла додзвонитися.
Вона злиться, я це чую, але це не та злість, що була раніше. Вона якась надламана, майже слізлива.
— Я була в Тіни, але в мене схоже телефон зламався. Пізніше занесу в сервіс, може, вони щось зроблять, — брешу не червоніючи.
— Не залишай мене більше без попередження, будь ласка, не роби як він, — я кривлюся, але маму обіймаю, відчуваючи, як зашморг на шиї затягується сильніше.
Я хочу відповісти, що я не мій батько, що мені огидне це порівняння. А ще те, що навіть зараз вона хоче використати мене як жилетку для сліз, тулячись мокрою щокою мені в плече. І я злюся безмежно, але мовчу, і сама ледь не плачу, бо вперше за довгий час ми обіймаємося.