Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Мелфой переступає з ноги на ногу, а його рука десь між натисканням на дверну ручку і кишенею світлих штанів.
Об’єктивно, це місце не суцільний жах, як йому видається з розповіді Луни.
Тратторія (Драко пригадує, що це щось про автентику і сімейні традиції) прихована у вузьких вуличках спального району, між поїдених мохом будинків, розтрощеної бруківки й відсирілої від затяжних дощів сизої цегли.
Невеликий літній майданчик обставлений масивними горщиками з оливою, бегонією і бальзаміном. В тіні молочно-смугастих парасольок покинуті ніжно-блакитні дерев’яні столи та стільці. Можливо, це навіть виглядає трохи по-італійськи.
У будь-якому випадку — це його останній шанс.
Не так багато наймачів-магів мають роботу хоч якось пов’язану з маґлами. Ще менше з них погодилися брати участь у цій новій безглуздій програмі Міністерства і надавати робочі місця юним і не дуже чарівникам.
Він майже не має сумнівів, що усе це — клятий Кінгслі й, можливо, трохи Поттер, який своєю чергою не пропустив жодних офіційних заходів і конференцій щодо неї. Драко геть не розуміє, як ініціатива на кшталт цієї взагалі потрапила до законодавчих актів, бо ну, навіть якщо схожа версія практикувалася в деяких країнах, вона б не мала набрати стільки голосів тут…
До дива, немає ні численних протестів, ні взагалі бодай якоїсь бурхливої реакції. Всі, здається, занадто втомлені для цього. Залишки аврорату досі відловлюють послідовників Волдеморта, і кожного дня лунають гучні суди, арешти й викриття. Насправді він розуміє — зараз, як ніколи, найкращий час для дурнуватих реформ на кшталт цієї. Що ж, він ще подивиться, скільки маґлів проклянуть тільки за поточний місяць.
Тож от він тут, пальці торкаються холодної мідної ручки. Він тут, із замороженими рахунками. З рішенням суду про обмеження магії і умовним терміном. Батько в Азкабані, мати в пансіонаті далеко звідси, а руку усе ще прикрашає темна мітка, що рішуче скорочує кількість вакансій. Він тут, бо має відпрацювати кляті сімдесят — та хто взагалі придумав це число — днів, не отримавши жодної скарги, не порушивши статут, інакше…
Він зовсім не має часу на це марнотратство.
— Увійдеш? — звучить зненацька жіночий голос позаду, і Мелфой здригається перед тим, як обернутися.
У неї смаглява золотиста шкіра. Кучеряве густе волосся на потилиці насилу утримує гумка, а безформний піджак їй явно не за розміром. Вона має вигляд поблажливо-серйозний, але в кутиках трав’янистих очей мімічні зморшки. Це, певно, і є Беатріче.
— Я…
— Драко Мелфой, — закінчує вона за нього, роблячи, можливо, трохи різкий крок уперед. — Я знаю хто ти. І маю попередити тебе, Драко Мелфой, — її голос стишується, стає жорсткішим, — тратторія — справа всього мого життя. І якщо ти тільки спробуєш, або навіть хоч на мить допустиш якусь гидку думку — перед тим як викинути геть, я зверну тобі шию.
Драко стискає щелепу . Приголомшливо. Йому погрожує власниця маґлівської забігайлівки.
— А в іншому — ласкаво просимо до Відьминої тратторії, — Беатріче просовує руку вперед, відчиняючи двері, і скуто чемно усміхається, запрошуючи його всередину.
Він заходить мовчки, ковтаючи зауваження, вкотре. Ковтаючи гідність і самоповагу.
— Хей, Ронні? Луно? — кличе вона, переступаючи поріг.
Ронні? Драко ледве стримує смішок, перебільшено зацікавлено, ніби йому справді є діло , озираючись навкруги. Він з подивом підмічає білосніжні мереживні серветки, кришталеві келихи, недурне сервірування і живі квіти. Це все має вигляд… припустимий.
Не смішно стає, коли через кілька хвилин Візлі, склавши руки на грудях, сидить за широким столом у кімнаті для персоналу й оголошує:
— Я не буду з ним працювати.
Біля нього Луна відсторонено накручує локон на палець і дивиться як завжди кудись повз. Навпроти Драко Беатріче. А збоку, схоже, шеф-кухар: на це вказує білий кітель з логотипом тратторії. За весь цей час той не каже й слова і навіть не підіймає голови. Хвилясте чорне волосся спадає йому на очі, а пальці із затиснутою в них, здається, маґли називають це кульковою ручкою ковзають над блокнотом. Найняття чергового стажиста його, очевидно, мало цікавить.
— Он як, — знизує плечима Беатріче. — Шкода, але, схоже… — переводить погляд на Драко, і він ледь стримується, щоб не клацнути щелепою.
— Але… — лють накопичується, вирує і підкочує до горла. — Це тому, що він чортів геро… — Драко осікається, з презирством підтискаючи губи, і зиркаючи в бік шефа.
Він уже стільки разів це чув, стільки разів йому відмовляли з вигаданих й цілком реальних причин. Іноді у набагато грубішій формі, іноді перед ним закривали двері, навіть не слухаючи. Якщо сенс цього стажування — приниження, він вже отримав своє ганебне коло сповна.
— Ні, це тому, що він тут працює вже другий тиждень, — спокійно відповідає Беатріче. — Я б не хотіла, щоб ви прагнули перегризти один одному горлянки, замість роботи.
— А мені здається, ми маємо дати йому шанс, — повідомляє Луна.
— Луно, це Мелфой, — Рон тицяє на нього пальцем, як на експонат. — Він гадки не має, що таке робота. Він не здатний поводитися прийнятно для суспільства. Та що там, я певен, він навіть ганчірку до рук взяти не зможе.
— А якщо бути офіціантом його покликання? — заперечує вона.
Ну дякую, Лавґуд. Ненависть і огида осідають у шлунку. Мелфой скрипить зубами, намагаючись не сказати те, про що потім пошкодує.
— Його не можна підпускати до гостей, — Рон хитає головою.
Не те щоб у словах Візлі немає сенсу. Драко ненавидить маґлів, ненавидить цей проклятий закон, ненавидить цю довбану подобу ресторану.
Беатріче вже зовсім не дивиться в його бік, розглядаючи щось у блокноті, який їй підсовує шеф. Скрегіт ніжок стільця ріже у перетинках, коли він шпарко підійматися. Достатньо, з нього досить.
— Яка твоя улюблена маґлівська страва? — раптом запитує вона трохи розгублено, дивлячись на стілець позаду нього.
Драко кліпає. Маґлівська. Значить шеф все знає. Він переводить на нього погляд і тільки зараз помічає — такі ж трав’янисті очі, що і в Беатріче, пильно стежать за ним. Він перебирає в умі все, що будь-коли пробував з позначкою італійське. І щиро сподівається, що маґлівська версія називається так само.
— Суп герцога?
Беатріче кліпає, а шеф прокручує в руці ручку. Куточок його губ підіймається, перш ніж вона залишає слід на папері. Він повертає блокнот із написом: « Тирамісу».
— Невже? — Запитує вона.
Він пише ще: «Та історія, пам’ятаєш? Про бордель». Беатріче сміється і хитає головою.
— ДжіДжі вважає, що людині, чия улюблена страва з борделю, можна дати шанс.
— З… що?
Візлі закочує очі, а Драко кліпає, тому що «ДжіДжі» цього точно не каже, він лише підіймається, приховуючи посмішку, ляскає Беатріче по плечу і йде геть.
Вже пізніше від Луни Драко дізнається, що Джіджі глухий.
— Значить, тирамісу вигадав чарівник, — каже він тоді, стоячи в підсобці. — Все найкраще вигадують чарівники.
— Правда? — щиро дивується Луна. Він не має бажання вступати з нею в дискусію, тому змінює тему:
— Шефа справді звати ДжіДжі?
— Всі справді звуть його ДжіДжі.
— Лавґуд, — Драко складає руки на грудях, — я не про це.
— Луна, — поправляє вона.
— Я звертатимусь до тебе так, тільки якщо ти скажеш ім’я шефа.
— Запитай у нього сам, — Лавґуд, Мерлін , посміхається, простягаючи йому чорний фірмовий фартух.
Але Драко вже вирішив триматися від шефа якомога далі. По-перше, він з’ясовує, що той сквіб — що трохи краще, ніж маґл, але все ще не дуже, — і, так невже, брат Беатріче. По-друге, Драко дуже сумнівається у його навичках. Він мало знає про готування в принципі, але, напевно, якщо ти не чуєш, не говориш і не володієш магією — тобі варто триматися якомога далі від… всього?
— Він дуже милий, — довірливо повідомляє Луна, а Драко хмуриться. В нього складається враження, що Візлі взагалі шефа боїться. — Слухай і запам’ятовуй, — тим часом продовжує вона наставницьким тоном і виходить до зали. — До того кутку краще не наближатися, там просто неймовірна купа хочкудиків.
— О, Салазаре… — зітхає Драко.
До обіду він дізнається, що ненавидить маґлів значно сильніше, ніж здавалося одразу. І це йому навіть не довірили приймати чи відносити замовлення. Тільки прибирати тарілки та протирати пил. Напівлежачи на столі в кімнаті для персоналу, він почувається збіса розбитим і втомленим.
Він також дізнається, що зміна в тратторії складається з десятьох осіб. Четверо, включаючи шефа та Візлі, на кухні. І до речі, що не може не тішити, Візлі там щось на зразок прислуги. Ні, він не миє посуд: тарілки стають чистими, після того, як їх засовують у металевий ящик. Візлі чистить картоплю, і ні до чого серйозного не підпускають. Ще бармен, прибиральник, керівничка — тобто Беатріче, і троє офіціантів (сьогодні четверо, тому що він плюс один).
— Ти їстимеш? — з кухні виглядає Візлі.
— Що? — перепитує Драко, не підводячи голови.
— Що дадуть, — пирхає він.
Треба ж, які тут всі дотепні. Драко хилить у сон, він не хоче їсти. Він хоче заплющити очі й прокинутися в іншому часі, бажано після закінчення терміну стажування. Він заривається у зігнуті на столі руки і зітхає.
— Новенький зовсім без сил, — регоче одна з офіціанток.
Драко, чесно, гадки не має як її звати.
— Дай йому спокій, Ліліт, — заперечує її напарник.
І Драко, чесно , не обіцяє, що запам’ятає.
Усі розходяться, і шум вщухає. Або ж ні, але в будь-якому випадку, він перестає їх чути.
А коли він розплющує очі, як і раніше, понеділок липня дев’яносто восьмого, а тіло безапеляційно ниє. Він заспано потягується. На годиннику 15:20, до відкриття ще сорок хвилин.
Але прямісінько перед ним те, що він ніяк не очікує побачити. Розкритий журнал зі статичними фотографіями їжі, тарілка та шеф, що закинув ноги на стіл, захоплений читанням якоїсь бульварщини. Драко кліпає, нічого з цього не зникає. Тільки-но думка по-тихому втекти виникає у його голові, шеф закриває книгу, і переводить на нього свій знову до біса уважний погляд.
В руках у «ДжіДжі» раптом з’являється якась дивна штуковина і він натискає на кнопки. Коли він повертає прилад до Драко, на екрані друковані літери складаються у напис:
«Всю пасту з’їли, є тирамісу».
— Для мене? — мимрить Драко.
Він стискає плечима. «Якщо хочеш».
Драко опускає очі на тарілку, відмовитися буде непристойно. Він неохоче бере ложечку в руку.
Вузька рука шефа потрапляє в поле зору, коли він дивовижно витонченим пальцем постукує по сторінці журналу, і тільки тоді Драко помічає червону, залишену чимось із розряду кулькових ручок, смугу, що окреслює абзац тексту. Він читає:
У XVII столітті на честь ерцгерцога Козімо III Медічі сієнські кондитери створили незвичайний сирний десерт. Консистенція тирамісу вийшла такою м’якою, що його охрестили zuppa del duca — «суп герцога». Його популярність незабаром вийшла за межі Тоскани, і десерт потрапив до центру розваг, у тому числі пікантних, — Тревізо. Калорійний, шалено смачний, куртизанки подавали його клієнтам перед романтичним побаченням — вважалося, що він має збудливі властивості. Звідси пішла і назва tira mi su, тобто «підніми мене вгору».
— Це правда?
Ложка все ще зависає над тарілкою. Шеф глузливо мотає головою.
«Легенда. Принаймні якщо мова йде про савоярді, маскарпоне і каву.»
Ніжна, м’яка текстура опиняється у роті. Кремово-сирний смак межує з відтінками гіркого шоколаду, що належить каві й спалахує на язиці, — і фруктово-карамельними марсали. В міру солодкий ледь кислий, з гіркуватістю. Драко відчуває, як у роті накопичується слина. Йому конче треба ще.
Так, це той самий смак. Тільки… він значно кращий. Драко ковтає наступну ложку, й переводить недовірливий погляд на ДжіДжі, що вже знаходить книжку цікавішою за нього.
Того дня Драко вперше думає про те, в чому може помилятися.