Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
У келиху аромат з яскравими відтінками ожини, стиглої вишні та графіту. Насичений, свіжий і витончений. З димно-тютюновими другорядними нотами. Вино тосканське, із затяжним посмаком, дивовижним балансом, ідеально інтегрованими танінами та кислотністю.
А на тарілці сибас із вод Кефалонії на грилі. Ідеального прожарювання, із золотистою скоринкою, соковитий усередині та збалансовано жирний. Його супроводжує яскраво-салатовий крем із цукіні, олія з маракуї та… артишоки? Ні, артишоки вписані у страву чудово, але невже цей боров збирається пити з ними вино? Огидно. В артишоках високий відсоток заліза, поліфеноли, цинарин, — підібрати до них вино дуже складно: ти або отримаєш присмак металу або гіркоту у посмаку.
До цього вина особисто він би обрав тушковані мідії. Так, мабуть, м’ясиста структура та інтенсивний смак… Він би охолодив вино на кілька градусів нижче за норму і посипав мідії свіжомеленим чорним перцем. Або… можливо, до нього краще підійшла б паста з м’ясним соусом. Шеф готує приголомшливу пічі.
До равликів по-бургундськи для його супутниці він би вимагав Chablis Grand Cru.
Але взагалі-то, він би віддав перевагу ризотто з білими грибами й мусом з пармезану, або спагеті з вонголі та боттаргою. Але тоді, звісно, необхідно замінити вино на…
— Мелфой! — гаркає Рон, стукаючи його по руці.
— Ауч! — шипить він і, перш ніж залишити кухню і нарешті вирушити в зал, підхоплює тарілки. А дорогою ледве не стикається з Луною, що ловить ґав біля горщика з квітами.
Неможливі, затьмарені очі його напарниці кліпають, і Драко хочеться запустити в неї тарілкою.
— Луно, ти забула ганчірку, — гарчить він натомість, лавіруючи між нею і барною стійкою, яку вона так і не витерла.
Драко ставить тарілки перед гостями, і повертається, щоб розлити по келихах вино. Він так стомився. Молода леді, розпливається в надмірно привітній усмішці, як для тієї, що прийшла з супутником. А боров навіть не дивиться в його бік, заливаючись неприємним сміхом від одного йому смішного жарту.
Ні, Драко пояснив би навіть такому, як він, що замовляти страву з артишоками до вина — це помилка, але Беатріче буде казитися. Вона і так ледь його терпить.
Мелфой прибирає брудний посуд із сусіднього столика і вирушає на пару хвилин до внутрішнього двору. Надворі неприємно жарко, і він сповзає вниз на передостанню сходинку, біля пишного куща гортензії. Здається, Беатріче ще вчора просила Луну її підв’язати.
— Гей, — чужі пальці на його плечі, але в нього ні бажання, ні сил обертатися. Він і так знає, що це Візел.
— Дай мені кілька хвилин, — скрипить зубами Драко. — Я, блять, почуваюся довбаним домашнім ельфом.
— Ти маєш бути вдячним, що Беатріче погодилася взяти когось на зразок тебе.
Мелфой кривиться. Когось на зразок тебе — тобто колишнього смертежера, людину, чию довбану руку клеймить мітка. Кому він справді має дякувати, то це своїй туманній подрузі. Беатріче в ній душі не чує, і саме завдяки їй він тут.
Завдяки довбаному закону довбаного Міністерства чистокровним чарівникам віднині скласти СОВ і НОЧІ недостатньо. Адже тепер, щоб позбутись нагляду (в його випадку ще й терміну умовного засудження), претендувати на керівничі посади, навчання — необхідна клята довідка про проходження стажування пліч-о-пліч з маґлами.
Перед його очима з’являється пляшка содової у руці, вкритій ластовинням. Велика, холодна крапля ковзає вниз. І Драко здивовано здіймає очі. Рон знизує плечима.
— Дякую, — каже він неохоче.
Візлі (Мерлін, він справді так вважає?) виявляється не таким вже й поганим. Вони, звісно, не друзі, проте до Луни, що здається збирається стати не натуралісткою, а професійною створювачкою катастроф, — Візлі далеко.
Хоча, якщо вже відверто, вся їхня історія починалася, як катастрофа.