Наруто не вмів бути на самоті.
Він, безперечно, ставав кращим. А може, просто почав більш спокійно ставитися до соціальних взаємодій. Хлопець більше не турбував своїх друзів, принаймні, йому так здавалося. Не приходив без запрошення й не відчував, що потрібно бути поруч із людьми, щоб відчувати своє існування.
Не те, щоб юнак не розумів цього. Просто не знав, як із цим боротися. Відсутність друзів протягом кількох днів інколи була приводом для сліпої паніки. Уночі він часто прокидався з відчуттям, ніби ніколи більше не побачить своїх товаришів, ніби вони були уявними із самого початку. Нічні жахи змушували Наруто пробуджуватися майже щоночі.
Наявність сусідів, вочевидь, допомагала. Парубок легко зав’язав із ними дружбу. Рідко бувало, коли він не грав би з Кібою або не спілкувався з Шикамару, смакуючи рамен швидкого приготування за обіднім столом. Вони також часто їли разом, тому що найкращий друг Нари любив готувати для інших людей. Від самотності нерви Наруто стали більш чуттєвими.
Але він не так багато думав про це.
От чому хлопець ненавидів те, що сусіди заходили до нього зі словами: «Я повертаюся до батьків». Минуло трохи більше тижня, відколи всі їхні плани були скасовані. Тиждень, який більше нагадував відпустку, ніж кляту пандемію. Юнаку більше подобалося бачити своїх учителів і однокласників у реальному житті, ніж онлайн, але він був зовсім не проти перекусити, граючи з Кібою в Mario Kart цілий день. Але варто було б думати позитивніше. Сусіди їхали один за одним, адже під час локдауну їх чекали вдома. Там їм не потрібно було хвилюватися ні про покупки продуктів, ні про сім’ю. «Моя мама хоче цього», — от і все, що сказав Шикамару. Саме так усе й відбувалося. Інузука й Нара пішли. Він очікував, що двоє інших сусідів, з якими він спілкувався набагато менше, усе ще будуть поруч, але коли наступного ранку зайшов на кухню, у всьому будинку панувала тиша.
Ніколи не було так тихо.
Суйгецу й дня не міг прожити, не слухаючи гучного техно. Зараз уже близько десятої, і це ідеальний час для музики. Було тихо. Хлопець сів за стіл у їхній спільній кухні та дістав телефон. Останні дні також були тихими, але тепер цей факт дуже вражав. Парубок був один.
«Є хтось ще вдома?» — написав повідомлення в їхньому груповому чаті.
З цими словами підвівся, набираючи кави.
Було так… До дідька тихо. Він ненавидів тишу, яка вже починала нервувати. Це те, що ти отримуєш, коли нема довбаних батьків, до яких можна піти , припустив блондин. Наруто відчував, що години спливають, наче дні. Але й досі сподівався, що цей клятий локдаун не триватиме надто довго.
І хоча в новинах казали про декілька місяців, відчувалися вони, як ціле життя.
Юнак зітхнув і поставив чашку в кавоварку. Машина почала бризкати, коли випльовувала бажаний напій. Дійсно варто замінити її. Ця видавала такі звуки… Добре, що хоч якось працювала.
На його телефоні висвітилося повідомлення від Хозуки. Звичайне «Ні».
Шикамару та Кіба також надіслали свої «Ні», та хлопцю вже все було зрозуміло ще до того, як побачив сповіщення.
— До біса, - пробурмотів він.
Наруто сів на кухонний стіл і якийсь час гортав стрічку в телефоні. Багато новин, лиш невелика частка людей публікувала цікаві речі. Тоді написав Сакурі повідомлення, щоб запитати її, чи залишилася вона в місті.
«Я повертаюся до нашого рідного міста, а що?»
Вони разом навчалися в початковій школі. Хоча це місце не було схоже на його рідне.
Там у нього теж не було будинку. У хлопця було кілька прийомних сімей, але жодна з них не була настільки доброю, щоб захотілося лишитися там після вісімнадцяти років. Пощастило, якби він виконував свою роботу по дому, яку ненавидів.
Це місце, безумовно, найбільше нагадувало дім, ніж будь-яке з тих.
Це не означало, що було приємно бачити, як усі його друзі повертаються додому, до родини, яка їх любить. Парубок почувався лайном. Можливо, усе було б трохи краще, якби не було такої тиші.
Наруто встав і пішов до себе. Його кімната була найменшою в їхньому старому будинку, тому платив найменшу орендну плату. Тут були ліжко, шафа, письмовий стіл і маленький телевізор. Хлопець розмістив постери своїх улюблених артистів і шоу на стіні. Кожне вільне місце було заповнене шкільними підручниками, графічними романами, рослинами.
Це була маленька кімнатка, особливо якщо порівнювати її з іншими в цьому будинку, але Наруто не міг змусити себе регулярно в ній прибирати.
Юнак узяв улюблену гуді з капюшоном і динамік Bluetooth, перш ніж піти назад на кухню.
Так, бути самотнім означало, що він також не міг нікого турбувати.
Ніхто не міг поскаржитися на його довбаний безлад чи на те, наскільки парубок галасливий. Зараз Наруто наче у властному палаці. Може співати, готуючи рамен. Може грати в ігри на повну гучність. Може навіть залишити свої брудні шкарпетки під обіднім столом, без проблем.
Гм, можливо це було не так уже й погано.
Хлопець трохи посилив гучність, наспівуючи слова, дістав пачку рамену й поставив на плиту каструлю з водою. «Я продовжую робити все сам – Я роблю все – Мені не потрібна допомога» – співав, опускаючи суху локшину у воду. Протанцював до сміттєвого бака й назад. Усе буде добре, сказав собі. «Ніхто так не дурить, як я…»
Він перемішав рамен виделкою. «Забудьте всі ці фальшиві розмови…» — пробурмотів юнак. Вода почала кипіти. Раптово відчув смак усе ще поганого рамену, захотілося посміятися над собою. «Я фантазія твоєї жінки, а твоя…».
— Ідіот.
Наруто ніколи не повертав голову так швидко. Той голос. До біса, так Саске був вдома!
— Дідько! Звідки ти прийшов?
Учиха бездушно звів брову.
— Ми в локдауні.
Наруто витріщився на співрозмовника. Здалося, що вони не бачилися кілька днів. Парубок спочатку мовчав, але лише в ту мить зрозумів, наскільки дивним здається мовчання Саске. Від цього стало майже моторошно. Як він так довго не помічав співмешканця?
— І тобі не хотілося показатися чи хоча б слово мовити?
Хлопець лиш пирхнув.
— Вибач, звісно, але не всі можуть танцювати в нижній білизні.
Наруто продовжив витріщатися, бажаючи пирхнути у відповідь, але водночас прагнучи поговорити ще трохи. Він фактично дійшов до того моменту, коли вранці скучив за довбаною техно-музикою Суйгецу. А це вже щось означало.
— Коли ти їдеш?
Учиха поставив свій улюблений кухоль, товстий і скляний, під кавоварку.
— Зроби тихіше, — сказав натомість. Так, він дійсно ненавидів шум. Ось чому Наруто думав, що теж його дратує. — Настільки хочеш, щоб я пішов?
Наруто сів на кухонний стіл і дивився, як парубок готує каву. Він знизав плечима.
— Усі роз’їхалися по батьківських хатах.
Думалося, що Саске вже не було кілька днів. Юнак припускав, що Учиха, який завжди скаржився на їхній дім і сусідів, включаючи Наруто - переважно лише на Наруто, - був би першим, хто з’їхав. Він здавався тим хлопцем, який мав власну ванну кімнату в батьківському домі, та якого мама весь час балувала.
Саске зітхнув і взяв кухоль з машини.
— Я живу тут.
Парубок закусив на цю репліку губу. Він не знав, чи хоче всміхнутися з цієї відповіді чи ні. Не знав, що Учиха почувається вдома в їхньому помешканні.
— Ти не хотів їхати до батьків?
Наруто не знав чому, але хлопець навпроти кинув на нього вбивчий погляд. Від цього по спині пробіг морозець.
— Я не розумію, невже це твоя справа?
— Мабуть, ні, — відповівши, він трохи поворухнувся, — але оскільки я теж тут… Просто стало цікаво…
— На цьому й зупинимося, — Учиха випростався, його кава все ще була в руці. — Перша частина діалогу була чудовою. Та все ж таки досить. Це не твоя справа.
Із цими словами Саске повернувся до своєї кімнати. Він пробурмотів щось, схоже на «до побачення», перш ніж піти.
Наруто деякий час міг лише дивитися на зачинені двері. Добре… Добре. Він не один у будинку. Але вже не знав, що для нього краще.
Він, дещо вагаючись, змінив список відтворення, який слухав, на Lofi. Це був би не перший раз, коли Саске скаржився, але … Справді не хотілося турбувати його. Учиха мав рацію, коли назвав його галасливим. Перебуваючи в присутності парубка, Наруто відчував, що за багато років так і не став спокійнішим.
Піднявшись з-за столу, щоб узяти хліба, він знову глянув на двері сусіда. Хтось там був, працював, жив, слухав музику, робив, що завгодно. Хлопець був не сам і від усвідомлення цього почувався краще. Перебуваючи в їхньому спільному просторі, Наруто відчував спокій. Він відкрив ноутбук і ввімкнув документальний фільм, який вони мали дивитися на наступному занятті.
Він би вижив. Він будь-коли прийме скарги Саске на самотність. Це цілком належало до «почуватися як удома».
Наруто швидко погодився телефонувати своїм друзям майже щодня. Сакура завжди мала щось новеньке, щоб йому розповісти: сімейна сварка, інтернет-драма, хвилювання про вірус, який для нього залишався незрозумілим (про це говорили в її класі, він і не повинен був розуміти). Нара сказав, більше не дзвонити, але вони грали в Mario Kart онлайн на своєму комутаторі, тож усе було добре. Сім’я Шикамару все ще зустрічалася з сім’єю Чоджі, як і завжди, ніби вони були однією родиною. Наруто майже відчув ревнощі — ну, гаразд, дійсно відчув. Але, дідька лисого, так не хотілося залишатися наодинці!
Наруто дзвонив іншим товаришам для коротких розмов. Юнак знав, що деякі не хотіли, щоб він телефонував дуже часто, тому викреслив їх зі свого списку. Він не мав наміру нікого дратувати.
Страх втратити всіх своїх друзів через карантин був нерозумним. Вони не забули б про нього. І не зникли б.
Більше музики.
Більше спілкування з людьми онлайн.
А потім дивний спокій, коли Учиха підійшов, щоб узяти каву.
Він витріщився на сусіда, проходячи повз обідній стіл, за яким виконував домашнє завдання. У нього був увімкнений невідомо який Lofi.
— Привіт, — пробурмотів він.
Саске сперся на ляду.
— Що ти тут робиш?
Наруто миттєво оглянув своє робоче місце. Він мав власний стіл у своїй кімнаті, тому питання не було дивним. Парубок зовсім не хотів говорити, що їхній спільний простір заспокоює його. І точно не міг сказати, що сподівався зіткнутися з цим хлопцем, просто щоб упевнитися, що він не один.
— О, я просто працюю над шкільними завданнями.
— Я бачу, генію.
Саске взяв каву, але не пішов. Добрий знак.
— Ти, до речі, гомінливий.
Оу, то ось до чого це було. Хлопця почали дратувати нескінченна музика, дзвінки, ігри, кроки й усе те, що не давало остаточно втратити глузд.
— Ой, е… Я… Вибач.
Учиха звів брови, здивувавшись, що Наруто не намагався затіяти бійку. Вони робили це часто: сварилися через шум та посуд, через відчинені й зачинені вікна — будь-які дрібниці. Не могли не мозолити один одному очі, коли інших трьох сусідів не було в кімнаті.
І після бійки Наруто завжди відчував себе дурним та живим, просто… справжнім. Не було брехнею, що на початку він справді хотів сподобатися Саске, але за кілька місяців життя тут зрозумів, що вони лише погано ладнали. І все ж хлопець хотів, щоб його помітив. Хотілося відчути, що вони принаймні однаково турбують одне одного. Але тепер…
— Не хочу набридати, — видихнув Наруто. Раптом відчув надзвичайну втому. — Мені просто не дуже приємно бути на самоті.
Співрозмовник пирхнув:
— Ти можеш сказати це знову.
Коли той не розсміявся, Саске нарешті як слід оглянув хлопця. Щось змінилося в його очах, і юнак нарешті зрозумів, що Наруто мав на увазі саме те, про що говорив. Що він не просто сказав: «Я такий екстраверт, ха-ха, лол».
— О, — Саске трохи роззявив рота.
— Так.. Гм, думаю, це справді погано… Вибач за шум, я можу…
— А чому б тобі не піти до батьків?
Наруто глузливо пирхнув:
— Це не твоя справа, правда ж? — заметушився, дряпаючи шкіру біля нігтів. Він робив це так часто й мав би позбутися цієї звички.. — Жартую, — відповів із гумором. Повів плечима, вдихнув. — Я виріс у прийомній сім’ї, мені насправді немає, куди повернутися.
Учиха не відповів. Деякий час просто дивився на співрозмовника, зрештою наважився лише кивнути.
— Це багато чого пояснює, — сказав вельми легковажно.
— Замовкни.
— Що? Це справді так, — пирхнув собі під ніс.
Наруто підвівся:
— У чому твоя проблема?
Саске спокійно поставив кухоль із кавою на стіл.
— Ні в чому, — безтурботно сказав, — у мене немає проблем, — і з цими словами знову пішов до своєї кімнати.
Наруто спостерігав за юнаком. Можливо, той цього не зрозумів, але він не всім розповідав історію свого життя. Тепер Саске просто пішов геть після того, як він поділився цим. Гнів спалахнув у грудях. Наруто намагався придумати, як дати знати, що така поведінка йому не сподобалася, нікого не образивши…
Саске повернувся. Він тримав у руках ноутбук, ручки та кілька книжок. Розкладаючи свої речі з протилежного боку від столу Наруто, парубок не дивився на сусіда. Узумакі міг присягнути, що Саске розміщував речі з ідеально однаковою відстанню між предметами.
З цього, безперечно, варто було посміятися, але Наруто був надто збентежений, здивований, у повному благоговінні.
А потім Учиха сів.
І Наруто міг поклястися, що відчув, як забилося власне серце.
Що, у біса, відбувається.
— Зазвичай я працюю в навушниках, — сказав Саске, піднявши свої шикарні яблучні навушники, ніби співрозмовник не міг зрозуміти сказаного без демонстрації. Можливо, хлопець насправді не міг, адже відчував, що щойно втратив більшість своїх мозкових клітин лише тому, що цей юнак був добрий із ним.
Саске помістив один навушник у вухо, імовірно, чекаючи відповіді. Потім зробив ковток кави. Абсолютно безтурботно.
— О, так, без проблем.
Учиха кивнув, вставив інший навушник, а потім взявся друкувати. За кілька секунд обличчя стало серйознішим. У нього був божевільний фокус, у порівнянні з сусідом.
Наруто не міг не дивитися довго на партнера. Саске… намагався йому допомогти?
Узумакі почувався більш спокійно. Здивовано, але спокійніше.
Учиха, усупереч своїй природі, затримався.
Коли настав вечір, і Саске почав готувати щось, що виглядало надто здоровим, він не вставив назад навушники. Наруто, звичайно, почав розмову:
— У тебе ще багато уроків?
— Більше того, що встиг зробити, — сказав юнак, дивлячись на тарілку. Саске був юристом, Наруто знав це. Тому завжди витрачав години на навчання. Більшість занять, імовірно, будуть онлайн. — Завтра вісім годин лекцій у Zoom`і.
Узумакі різко зітхнув.
— Я навіть не можу зосередитися на трьохгодинній лекції. Ну, якщо чесно, не можу зосередитися ні на чому, коли дивлюся на екран комп’ютера.
Саске кивнув, повернувся до макаронів і перемішав.
— Мене таке не надто бентежить.
Наруто розповів про клас, про те, що йому подобалося працювати з людьми, і що психологічні теорії ніколи не були його улюбленою частиною. Це було справді цікаво, але просто вштовхувати інформацію в мозок і сподіватися, що вона закріпиться, ніколи не допомагало. Таке з ним не працює. Він навчався, спілкуючись із людьми, працюючи, а зараз він не міг цього зробити.
— Або я просто дурний, — додав він, знизавши плечима. Парубок сподівався, що це прозвучить досить легковажно.