Приїзд та знайомство

На другий день, після конфлікту із батьками, я був в Лондоні, де відразу ж віднайшов вільного таксиста, та рушив до Гоґвортсу. Виявилося, що потрібно проїхатись до нього ще на поїзді, чого я не знав, тому, зараз я увійшов у своє купе та розмістився біля вікна.

В купе було пусто, завдяки чому можна було із легкістю поринути у свої думки. Ні мама, ні тато так і не передзвонили мені. Я був розлюченим на них, і боляче було не від того, батькового ляпаса, а від того, що вони вважають мене хворим. Вони вважають мою орієнтацію хворобою, від якої потрібно негайно позбавитись. Як би мені не хотілося, але я не міг їх зрозуміти. Не міг зрозуміти того, чому я повинен розпоряджатись своїм життям через те, що вони кажуть. Не розумів того, що свою дитину потрібно любити тільки в тому випадку коли вона йде по стандартним міркам, які вибудували предки.

Мені було страшно. Коли мама заговорила про лікування, в моїй душі неначе щось обірвалося, а серце билося скаженим ритмом. Мені не хотілось бути ненормальним, мені просто хотілося аби мої батьки мене зрозуміли.

Що буде, якщо мої батьки більше не схочуть мене бачити? Що якщо вони ненавидять мене? Можливо, мої батьки просто не заслуговують на такого сина як я?

Ці думки в’їлися, в мою голову, та не хотіли звідтіля виходити.

Потім думок перервав звук відкриваючих дверей. Перевівши свій погляд на людей, я побачив дівчину із каштановим волоссям та рудого хлопця, вони увійшли до купе голосно сміючись.

- І уявляєш, що Гермі? - Хлопець емоцій жестикулює. - Він все ж таки поцілував його.

Вони ще раз засміялись, а потім погляд цієї дівчини метнувся на мене. Гермі, як я зрозумів, штовхнула його ліктем в бік.

- Тс, Рон. Ми ж тут не одні.

Хлопець почервонів, та відвів погляд. Вони пройшлися вперед, та розмістивши свої речі на верхній полиці сіли напроти.

- Привіт! - Рон посміхнувся. - Ти теж в Гоґвортс?

- М… Так, я Гаррі Поттер.

- Круто Гаррі. - Здалося, що усмішка хлопця стала ще ширше, хоча й казалось, куди б більше. - Я Рональд Візлі. - Він простягає свою руку аби пожати. - Для друзів просто Рон.

- Герміона Ґрейнджер. Можна просто Гермі. - На відміну від Рона чия рука була холодною, руки дівчини були теплими та ніжними.

Я й сам не помітив як усі ті думки вилетіли із моєї голови. Від цих двох віяло спокоєм та затишком. Моя увага знов перемикнулася на вікно, де пейзажі змінювали із блискавичною швидкістю.

- Наскільки треба бути хворим на голову аби заселяти студентів до кімнат де було скоєне самогубство. Бррр, це ж моторошно!

- Господи Роне! - Дівчина сміється. - Не будь песимістом. Це було два роки назад, але ти зміг це винести зі своїх спогадів.

- Що за історія? - Я із цікавістю дивлюся на парочку, та чекаю на відповідь.

- Та годі, Гаррі! Про цей випадок рік говорили, до того ж на сайті університету можеш знайти купу коментарів з цього приводу.

Я ніяково посміхаюсь.

Герміона штовхає ліктем хлопця, від чого той червоніє, та замовкає.

- Два роки назад у Гоґвортсі було скоєне самогубство. Мірта Елізабет Воррен, вона навчалася на психіатричному факультеті, а на третьому році навчання вирішила повіситись у вітальні хлопців. - Вона поправляє своє кучеряве волосся, та продовжує. - Вона нічого не залишила після себе…

- Як нічого, як же її тіло на мотузці?

Дівчина ще раз штовхає його, та кидає на нього похмурий погляд.

- Ніякого прощального листа чи відео, взагалі нічого. Коли поліція обшукувала її місце у кімнаті, то не могли знайти ніяких речей. Навіть підручники зникли, згодом виявилося, що за два дні до цього, вона просто забрала свої документи з університету. - За стіною сміється компанія підлітків. - всім було цікаво чому саме вітальня хлопців. Погодься, це дивно. Вона могла вибрати туалет, стару секцію бібліотеки, де робили ремонт чи врешті-решт, просто зробити це у нашій вітальні. - Вона розмахує руками, в знак нерозуміння. - Один випускник сказав, що вона повісилася через хлопця який її кинув заради іншої, та його й досі не знайшли. Випускник який пустив цей слух казав, що часто бачив як вона ходила з кимось по коридорах, та обіймала високу фігуру.

- І, що далі? Тобто, до чого прийшла поліція?

- А, що поліція? - До розмови долучився Рон. - Вони не знайшли ніякого хлопця. Нуль. Нічого немає. Ніяких слідів боротьби, чи натяків на насильну смерть, тому вердикт довго не шукавсь - самогубство, та і все. Насправді я не зі лякливих… - Герміона давить смішок. - …але, ну до дідька! Серйозно, я вірю у привидів і якщо це дійсно самогубство, то дух може бути не упокоєним, мені мама завжди казала, що навіть мертвих треба боятися!

- Так-так, Роне. Їх потрібно боятися саме через те, що в першу чергу, це розповсюджувач різної зарази, в тому числі й чуми. - Герміона сміється, від чого я не можу стриматися, та приєднуюся до неї.

- Мій батько завжди казав, що потрібно боятися не мертвих, а живих.

- Ой, та ідіть ви. Це серйозні речі, нам не доказали, що привидів не існує, а отже не треба в них не вірити.

- Роне, ти просто передивився жахів, ну ось уяви…

- Ну, він правий. - Дві пари очей різко перевели свій погляд на мене. - Я ось не вірю в Бога, та не заперечую його існування. По типу, реально думати, то ніхто не може сказати, що він таки існує і сказати, що його немає теж не можуть.

- О! А це думка, та я не настільки віруючий.

- Господи, хлопці. - Вона закатує свої карі очі та хитає головою. - Ми у двадцять першому столітті, ми майбутні лікарі. Ви як хочете, та я буди вірити в одне - наука.

Далі наша розмова перейшла в інше річище. Ми жартували один над одним, та обговорювали наше майбутнє. За цими розмовами я й помітив як ми почали під’їжджати. сотня студентів полилися потоком з поїзда. Нас забрали автобуси, а через сорок хвилин ми були на місці. Я не міг стримати вражень.

Ми стояли перед величезним замком, неначе потрапили в інший світ. Здалося, що у всіх перехопило погляд.

- Щоб мене оса вжалила. Ауч, Гермі.

- Чорт, та це неймовірно. Ауч, Гермі, боляче.

- Тоді слідкуйте за словами.

Перейшовши місток, який вів нас до головного входу ми зупинилися перед дверима, які через хвилину вже прочинилися, а старий чоловік із радісною посмішкою промовив:

- Вітаю мої любі студенти! Вітаю вас у Гоґвортсі, ці люди проведуть вас по своїм кімнатам.