Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Наука – це вибух.
От і Шінсо відчував, що його голова от-от вибухне від однієї тільки думки про зустріч з Бакуґо. От треба було ж так вляпатися?
Для нього, звісно, сам проект не був проблемою. Проблемою був Бакуґо, бо Хітоші звик все робити сам.
Може, йому вдасться швиденько розподілити роботу на двох та звалити, залишивши Бакуґо самостійно розбиратись зі своєю частиною? Це було б просто фантастично.
Не дивлячись на те, що йому вдалося поспати нормальну кількість годин, його режим був настільки вбитий, що сон, здавалося, зробив тільки гірше. Шінсо відчував, що от-от впаде та втратить свідомість від болю в голові.
Одного разу він читав про кластерний головний біль, який є настільки сильним, що від нього люди кидалися з вікон лише щоб не відчувати це (тому його іноді ще й називають «суїцидальним»). Хітоші було цікаво настільки його відчуття зараз схожі на це.
Але Шінсо пощастило, бо його ситуацію врятувала кава.
Після декількох хвилин головний біль відступив, і Шінсо вже знов був функціонуючою частинкою суспільства.
І навіть вже не таким схожим на живого мерця. Прогрес!
Залишилося лише виповзти з кімнати в гуртожитку та дістатися бібліотеки в якій Шінсо так любив проводити свій вільний час.
–
Вулиці вже поринули в вечірню темряву, освітлені лише ліхтарями, коли Шінсо прямував до бібліотеки. Йшов невеличкий дощик, який трохи дратував, але був цілком терпимим. В будь-який інший момент Шінсо б радів такій погоді, але зараз в нього були важливіші справи. А погуляти він зможе й після зустрічі з Бакуґо, напевно, йому якраз потрібно буде привести голову в порядок.
Чомусь ця зустріч тривожила його, але Хітоші вважав, що це лише його не пристосованість до появи нових людей в житті.
Він просто поводить себе дивно. От і все.
Виявилося, що Бакуґо вже чекав його на вході в бібліотеку, коли Шінсо підійшов до будівлі.
– Здоров.
– Привіт.
Це знову було жахливо ніяково, особливо без медіатора в вигляді Камінарі поряд, але, на диво, Бакуґо наче було повністю начхати на це, бо той просто зайшов в будівлю та попрямував до одного з вільних столиків. І навіть не оглянувся, не перевірив чи йде Шінсо за ним.
Хітоші почав задумуватися чи не хоче Бакуґо теж поскоріше покінчити з цим.
Місце, яке обрав Бакуґо, знаходилося досить віддалено від інших, так, щоб якомога менше людей було поряд. Навіть враховуючи те, що зараз в бібліотеці відвідувачів було не так багато.
– Тож. Щодо проекту…
Шінсо вирішив розпочати розмову першим. Тільки щоб позбутися цього дивного відчуття. Але був зухвало перебитий. Боже, цей хлопець дійсно не може поводитися нормально?
– Ти прослухав тему, так? От дурень, – Бакуґо моментально розгадав його. І чомусь це його дуже веселило.
– Звісно, відволіктися, коли такий красень, як я, поряд, дуже легко, але ж ти не глухий?
– Ти огидний, – показавши язика, відповів Хітоші, – чому, з усіх людей, я в парі саме з тобою? Ти взагалі вмієш нормально розмовляти? – не витримав Шінсо.
– Ого, не думав, що можна допустити так багато помилок в слові «неперевершений». Спробуй знову, чахлик.
– Йди до біса, телепню.
– Сам вали.
Вони поцапалися, наче малі діти, що зі сторони виглядало дуже кумедно: два дорослих хлопця замість роботи над проектом влаштували сцену й насуплені сидять, показуючи один одному язика.
Їхню палку сварку зупинило лише попередження бібліотекаря, що він їх вижене, якщо вони не замовкнуть.
Це було сигналом, що треба закінчувати дитячий садок та приступати до роботи.
– Так, все таки, яка ж тема? Чи ти наскільки відволікся, що теж забув?
На цей раз Бакуґо відповів. І навіть без клоунади! Прогрес!
Насправді дедлайн проекту був аж через місяць, бо його суть заключалася в невеличкому дослідженні. В них не було справжньої необхідності так поспішати з ним, але Шінсо просто хотів скоріше закінчити та сконцентруватися на чомусь, що відповідає його профілю.
Але, на диво, працювати з Бакуґо було не так погано. Шінсо міг би сказати, що навіть цікаво.
Він визнавав, що Бакуґо був розумним та багато знав, в нього явно не було проблем з оцінками з його знаннями. А ще, здається, йому дійсно подобався цей предмет, коли як Хітоші не був великим фанатом, але все одно мав гарні бали.
Цього разу вони домовилися зробити лише приблизний скелет проекту та пошукати необхідну інформацію. І, поки Бакуґо сидів за ноутбуком, роблячи нотатки, Шінсо ходив між поличками з книгами, шукаючи потрібні. А коли знаходив, то повертався назад робити вже свої нотатки.
Працювали вони в абсолютній тиші, кожен зайнятий своєю справою. Це могло б здатися навіть комфортним, якби не сварка раніше. Хітоші був рішуче певний, що так просто це залишати не варто і Бакуґо ще обов’язково дочекається помсти від нього.
О, і це буде просто фантастично.
– Покажи, що виходить, – в один момент сказав Шінсо та, підійнявшись зі свого місця, глянув на екран ноутбуку Бакуґо. Той якось нервово смикнувся, щоб загородити екран, але вже було пізно.
Те, що він побачив, виглядало просто жахливо. Шінсо не впевнений, що це було взагалі фізично можливим – зробити стільки одруківок. Бакуґо що, настільки швидко писав, що не відволікався на перевірку тексту?
Навіть, якщо б це було правдою, Шінсо не збирався пропускати момент щоб пожартувати над партнером по проекту. Момент для «помсти» підвернувся швидше, ніж він очікував.
– Ти що, не вмієш писати? – жартівливо запитав він.
– Стули пельку. В чому твоя довбана проблема, га? – сердито відповів Бакуґо.
– У тебе одруківка на одруківці. Це не текст, а жахіття.
– Які, в біса, одруківки? У тебе з очима проблеми?! Так сходи до лікаря.
Чесно? Шінсо думав, що Бакуґо жартує. Але, судячи з його погляду, придурком вважали тут самого Хітоші. Складалося враження, що Бакуґо дійсно не бачить помилок в тексті. Але як, в біса, це може бути можливо? Очі настільки звикли до тексту, що помилок вже й не видно?
– От лайно, – почувся тихий голос, – відвали, бляха, від мого ноутбуку, – вже агресивніше промовив Бакуґо, штовхнувши Шінсо, коли той подивився на нього схвильовано.
– Гей, що таке? – спробував Хітоші обережно. Й дурню було б очевидно, що Бакуґо чимось жахливо ображений. Він сидів, насупившись, та швидко клацав по клавіатурі. Виправляв одруківки.
Його дійсно так це заділо…?
– Що сталося?
– Вбийся.
– Що?
– Вбийся-я.
Щось було явно не так, але Шінсо дійсно не розумів що. Вау, він дійсно й не міг подумати, що Бакуґо так легко образити!
І як тепер це виправляти…?
По хорошому, Шінсо розумів, що це не його проблема. Вони всього лише партнери по проекту, він не повинен так паритися з-за емоційного стану хлопця, якого ледь не вперше бачить.
Але…але…він занадто хороша людина щоб все так просто залишити.
– Хей. Якщо ти не скажеш, що не так, то я ж не зможу допомогти. Так от. В чому проблема?
Можливо, він хороша людина, але просто жахливий в підтримці. Жаль, що Хітоші не врахував це, відкриваючи рота.
– Довбана проблема в тому, бляха, що ти довбаний зухвалий придурок. Забирайся звидси, чмо, – слова Бакуґо були наповнені агресією та отрутою.
– Вибач…?
– Вали нахуй, – Бакуґо демонстративно відвернувся від нього, показуючи середній палець.
О ні. Здається, Шінсо зробив тільки гірше. Йому точно капець.
Тому, не знаючи як зробити краще, Шінсо вирішив просто почекати поки Бакуґо сам заспокоїться. Він зробив вигляд, що нервово передивляється свої нотатки, намагаючись сховатися за блокнотом. Все таки йому не хотілося закінчувати вечір на неґативі.
Але ця стратегія спрацювала, бо, після декількох повільних вдихів та видихів, Бакуґо, здавалося, заспокоївся. Тому Шінсо спробував обережно визирнути з-за блокнота, наче боявся, що Бакуґо, як дикий звір, нападе на нього.
– Можеш не ховатися, довбню, ця штукенція тебе не врятує.
Що ж, Хітоші не очікував, що його життя закінчиться так швидко, не так він уявляв собі свою смерть. Точно не від рук Бакуґо.
Але Шінсо повільно відклав блокнот, він вже не ховався, лише дивився в очі Бакуґо. Чекав.
– Ти взагалі розумієш яке лайно ти сказав? Так, я, бляха, іноді одразу не бачу довбаних помилок, бо мені неймовірно пощастило й мій мозок не працює як треба, – гівно говорив він. Але потім, вже тихіше, наче розповідає страшний секрет, Бакуґо додав:
– У мене СДУГ.
І все одразу почало мати сенс. І Хітоші одразу відчув себе просто жахливо. Він зрозумів. Зрозумів, що накоїв. Не дивлячись на те, що Бакуґо точно заслуговував на «помсту», він не заслуговував на це.
Шінсо повів себе просто жахливо. Але він не знав як це виправити.
– Вибач. Я…мені не варто було говорити це. Це було жахливо. Дідько, я такий придурок, – сказав він нервово, дивлячись на Бакуґо очима, сповненими провини.
Бакуґо дивився на нього тяжко, наче був не впевнений чи готовий він пробачити Шінсо.
Хітоші не знав, що робити. Він дійсно просто жахливо підтримував, бо не знав як. Його максимум – це картинки з милими звірятками, але в цій ситуації вони явно не допоможуть.
Тому він піднявся, обережно підходячи ближче до Бакуґо, наче він намагався його не відлякнути. Хітоші знав, що, в теорії, обійми мають допомогти. Як мінімум, в мультиках це працювало, тож повинно спрацювати й зараз, так?
Шінсо повільно, щоб дати можливість зупинити себе, відсторонитися, або показати, що це некомфортно, наблизився до Бакуґо.
Та обійняв.
Судячи з того, що Бакуґо завмер, йому або не сподобалося або він був занадто шокований, що Хітоші взагалі не має інстинкту самозбереження, що поліз до нього. Бакуґо трохи покрутився в обіймах, влаштувався зручніше з головою на плечі Шінсо, й тяжко зітхнув.
– Ти придурок.
Шінсо промовчав у відповідь.
– З тебе кава в якості моральної компенсації.
– Авжеж, – Хітоші намагався сховати посмішку, бо, якимось чином ситуацію було врятовано.
Виявляється, що обійми рятують не тільки в мультиках.
І, виявляється, Бакуґо не такий вже й засранець.
Хоча той досить швидко виліз з обійм, говорячи щось про те, що вже пізно, що їм час йти до гуртожитку, бо він, на відміну від декого, не збирається вбивати свій режим сну.
Й, на диво, дорога назад не була вже такою ніяковою.
–
– Чому ти не приймаєш ліки? Я певний, що є щось для контролю симптомів, що полегшило б життя, – Шінсо дійсно іноді був готовий вбити себе за те, що він відкриває рота перкд тим, як подумати.
Вони зупинилися біля гуртожитку щоб обмінятися контактами, й от-от повинні були розійтися, але Хітоші просто не міг втриматися від питання.
Бакуґо зробив лице, наче його звраз знудить.
– Це повне жахіття, ліки роблять з тебе беземоційного овоча. Наче ти… це вже не ти. Хоча сумніваюся, що ти зрозумієш, – закочуючи очі, наче це було найдурніше питання в його житті, відповів він.
Шінсо навіть не знав, що відповісти.
– Ого, звучить дійсно відстійно– це прозвучало жахливо ніяково.
– Ага…
Шінсо залишалося лише стояти, як придурку, під дощем біля гуртожитку. Й, не придумавши нічого краще, він вирішив знову втікти. Але на цей раз Хітоші не буде вести себе, як засранець, бо вони зможуть нормально попрощатися.
– Тож, ну, надобраніч?
– Добраніч, – Бакуґо помахав рукою, заходячи в гуртожиток.
А Шінсо все таки вирішив прогулятися. Та спитати Камінарі яку каву любить його найкращий друг.
Цей день, здається, все таки був не повним провалом.