Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
апостеріорна ймовірність випадкової події або сумнівного твердження — це умовна ймовірність, присвоювана після врахування відповідного свідчення або вихідних даних.
–
Шінсо мріє знайти гарну роботу, отримати грошей, заблокувати батьків в усіх соц. мережах та завести кицьку. Можливо, навіть двох.
Шінсо мріє доробити довбаний проект та випити каву в улюбленій кав’ярні, що відчиняється через декілька годин. Годинник показує четверту ранку, а в нього ще купа недописаного тексту.
І він навіть не може поскаржитися, що не так він уявляв свої золоті студентські роки, бо він точно знав, що його очікуватимуть не яскраві вечірки та п’яні поцілунки, а купа роботи.
Але це нічого. Він впорається.
Він знав на що йде, зубами вириваючи собі місце в університеті та спонсора свого навчання. Шінсо потрібно показувати результати, бо, навіть бувши дитиною з бідної сім’ї, він зможе бути краще за всіх тут. Він доведе це.
(Але це не значить, що, чисто теоретично, він був би проти п’яних поцілунків. Або поцілунків в цілому)
Небо за вікном поступово набуває ніжних теплих барв, коли сонце визирає з-за горизонту. А літери на екрані ноутбука поступово розпливаються, перетворюючись на безлад з чорних ліній. Шінсо розуміє, що йому, по хорошому, треба поспати хоча б годинки дві. Він розуміє, що йому потрібно дбати про своє здоров’я, а не майже вирубатися на нудних лекціях, коли навіть звичної вбивчої дози кави стає недостатньо.
Шінсо не сильно хвилювався за своє здоров’я, точно не більше, ніж за оцінку з цього предмету. Тому з бойовим(скоріше сповненим втоми) стогоном він, давши очам відпочити хвилинку, повертається до проєкту. Йому залишилося ще зовсім трохи.
Тим паче думка про улюблену кав’ярню дає буст енергії та сил.
Цей ранковий момент міг би показатися йому інтимно-спокійним, чарівним навіть, якби Шінсо був сфокусований на оточенні, а не тексті на ноутбуці.
Зрештою, Шінсо все ж закінчує писати, коли годинник показує шосту годину. Це буде чергова ніч без сну та зранку він буде почуватися просто жахливо, але Шінсо начхати, бо перед ним зараз закінчений текст і він дійсно пишається своєю роботою. Він, нарешті, задоволений тим, що вийшло і впевнений, що викладач буде теж.
Тому він сонно посміхається, коли відчиняє двері кав’ярні з тихим дзеленьканням дзвіночків.
– Привітулі, Шінсо! Таки домучав того монстра? – одразу вітає його бариста, Камінарі Денкі, один з його найкращих друзів. Досить дивно, але вони в цій кав’ярні й познайомилися, бо Камінарі не вміє тримати рота закритим і постійно про щось теревенить, а Шінсо й сам не помітив як звик до цього.
– Виглядаєш просто жахливо, до речі. Тобі як завжди?
Шінсо схвально промугикав, хоча Камінарі, не чекаючи відповіді, вже почав робити його улюблену каву, паралельно розповідаючи смішні історії з роботи. Говорив про те, як одного разу в нього зламалася кавова машинка. Або як до нього зайшов хлопець весь в шрамах, злякавши всіх інших відвідувачів, замовив найбільш солодкий напій в меню та швидко зник. От дивак.
Шінсо намагається заходити сюди кожного ранку та іноді після пар, коли він особливо втомлюється. Атмосфера кав’ярні його заспокоює, не дивлячись на постійно енергійного баристу, що досить дивно. Насправді у Шінсо не так вже й багато друзів, лише раз…два…викладачі взагалі рахуються за друзів? Можливо, рахуються, якщо з вчителем Айзавою він одного разу пив каву. Друзі ж п’ють каву разом, так?
Тож, можливо, чисто теоретично, Шінсо дещо самотньо, тому постійні балачки Камінарі його не втомлюють.
До пар залишається ще пів години й Шінсо, усівшись за своє улюблене місце біля великого вікна, хотів провести цей час в спокої. Може, подрімати навіть?
Не дивлячись на те, що кав’ярня знаходилася не дуже далеко від кампусу, тут ніколи не було багато відвідувачів. Шінсо любив жартувати, що це тому, що Денкі відлякує їх своєю енергійністю. Загалом, рано вранці, як зараз, кав’ярня була майже завжди пуста, Шінсо був сам тут та міг спокійно насолодитися світанком, який було чудово видно з вікна.
Це дійсно була дивовижна картина, бо, поки місяць та зорі ще не сховалися, а сонце ще не почало світити в повну силу, небо виглядало просто фантастично – суміш теплих помаранчевих та рожевих кольорів, прикрашених цяточками-зірочками. Місяць яскравою плямою виділявся на цій картині, нагадуючи Шінсо про висоти до яких він прагне, як астрофізик. Чи буде він одного дня достатньо відомим щоб знаннями «дістатися місяця»? Він сподівається, що так.
Але його спокій триває не довго. З дзеленьканням дзвіночків в приміщення заходить ще один хлоп, який виглядає не краще самого Шінсо: мішки під очима, червоні очі та скуйовджене волосся, яке стирчить в усі сторони. Той замовляє каву та перекидається парою слів з Камінарі. Його агресивний голос та лайка звучать фоном, як і сміх Денкі, але Шінсо не дуже приділяє цьому увагу, перебуваючи в стані десь між спанням та не спанням. Він ду-уже втомився, еге ж?
– Гей, Шінсо! Дуй сюди, – з майже-сна його вириває дзвінкий голос друга, і Шінсо, допиваючи каву, підіймається зі стільця та йде до нього.
– І нафіга ти його покликав, довбень? Цей виглядає і так, наче от-от подохне, тож ти його добити вирішив своїми балачками? – частково Шінсо навіть згоден з незнайомцем. Але він, скоріше, був би тільки «за» щоб його добили. «Менше живеш = менше страждаєш», – вважав Хітоші.
– Хочу познайомити двох своїх найкращих друзів звісно! Тим паче у вас купа спільного, ви ж обидва цікавитеся вашими якимись-там фізиками, – Камінарі, як завжди, випромінював занадто багато позитиву, який його друг, очевидно, не розділяв. Але Денкі вже було не зупинити. Якщо йому приходила в голову якась божевільна ідея, то йому треба було моментально її втілити в життя, не дивлячись ні на що.
– Шінсо, знайомся, це – Бакуґо, мій найкращий друг. Я йому стільки про тебе розповідав! – Бакуґо, явно без ентузіазму, пробурчав щось схоже на «здоров». Шінсо кивнув у відповідь.
Знайомство пройшло не дуже успішно, бо після цього кав’ярня поринула в тяжку тишу.
І це, очевидно, Камінарі не сподобалося. Він очікував іскор в очах, блискіток! Він очікував, що вони моментально стануть найкращими друзяками, бо, зазвичай, воно ж так і працювало. Хоча, можливо, знайомити двох майже мертвих студентів ідея не найкраща, але кого це хвилює? Точно не Камінарі.
– У мене пара через п’ять хвилин, мені вже час йти. Бувай, – швидко проговорив Шінсо, тікаючи з цього місця та цієї ніякової розмови подалі. Насправді в нього ще було десь хвилин п’ятнадцять, але йому потрібний привід щоб звалити. Він краще зараз посидить на лекції «якоїсь там фізики»(насправді математики, бо від неї ніяк не втечеш), ніж під агресивним поглядом Бакуґо, який просвердлив би в ньому діру, якби Хітоші тактично не втік.
– Ну й вали, – почулося в спину від «дуже» дружнього Бакуґо, якому акомпанував голосний сміх Камінарі.
***
Як виявилося, не бачити цього «Бакуґо» йому довелося не довго.
Коли Шінсо сів на своє місце, вже підготувавшись до лекції, в останній момент в приміщення влетів його новий знайомий. І, зі всією наглістю, сів поряд з Шінсо. Що було повним жахіттям, бо Хітоші звик завжди сидіти самостійно.
Інші люди завжди відволікали від навчання (а іноді й сну) своїм шарудінням, клацанням ручкою або тупотінням ногою. Не те щоб Шінсо дійсно ненавидів стіммінг інших, але, будь ласка, головне не біля нього. Йому хотілося, щоб його просто не чіпали, тому від Бакуґо треба було позбутися якомога швидше.
– Гей, що ти тут забув? – пробурмотів Хітоші, незадоволено дивлячись на знайомого. Шінсо бачив, що купа місць ще вільні, але чомусь Бакуґо вирішив сісти саме біля нього. Це дратувало.
– Га?! А що, якісь проблеми? Пересядь, якщо так не подобаюся, – відповів блондин. І залишився сидіти на тому ж місці.
Шінсо хотілося його вдарити. Бакуґо його жахливо дратував своєю агресивною манерою розмови, але Хітоші був занадто втомлений щоб сперечатися, тому просто прийняв свою долю та це страждання.
Неймовірно, але час пройшов настільки швидко, що Шінсо сам не помітив як вже потрібно було йти з приміщення. Це дивно, але присутність Бакуґо майже не відволікала, хоча Шінсо вважав, що це лише від недостачі сну. Бо відволікти людину, яка сконцентрована лише на поверненні в тепле та м’якеньке ліжечко, дійсно складно.
Хітоші залишалося лише завітати до викладача для обговорення проекту, який він сьогодні всю ніч мучав, і він нарешті зможе поспати. Йому пощастило, бо інші сьогоднішні лекції відмінили через хворобу викладача. Інакше його становище к кінцю дня було б дійсно кепським.
Але не все так добре, бо, коли Шінсо вже прямував до виходу, його зупинив голос того самого Бакуґо:
– Куди тікаєш? Ти що, забув, що нам дали парний проект?
І Шінсо, настільки задумався про сон, що дійсно забув. От лайно, цей день дійсно не може пройти спокійно? Він навіть не може зараз згадати тему проекту, бо єдине, що його мозок видає, це сон, сон, сон.
– Давай зустрінемося в бібліотеці о шостій вечора, обговоримо деталі вже там? Бо ми обидва зараз жахливо втомлені, еге ж? – видає він, намагаючись не позіхнути.
Як добре, що бібліотека відчинена цілодобово, і в Шінсо є час відіспатися та навіть підготуватися до інших предметів.
Напевно, він виглядає дійсно настільки жахливо, що Бакуґо, більше не затримуючи його, лише схвально хитає головою з незрозумілою емоцією на обличчі.
І Шінсо, забувши попрощатися, знову, вже не так тактично, відчайдушно скоріше, тікає.