Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
— Ліс, перший навчальний день, це так чудово! — Білявка вигукнула до сусідки по кімнаті, яка в ванній фарбувала волосся. — Скажи, що ти хоч трішки рада!
— Ти знаєш, я терпіти не можу брехню, Ді, — бурно, майже беземоційно відповіла дівчина. — Тим паче це вже не перший курс, і, як показав перший рік, нічого особливого не буде.
Ді звисала з ліжка, втикаючи в телефон та посміхаючись екрану на повідомлення хлопця, коли, мов згадавши про діалог, вона все-таки встала, підійшовши до Аліси. Червона фарба була всюди: на раковині, на підлозі, навіть на шторці від душа. Ді не змогла стримати сміху.
— Я бачу, ти вирішила прикрасити ванну, — на що її сусідка тільки закотила очі, сконцентровано фарбуючи волосся. — Може, я тебе все-таки познайомлю зі своїми друзями?
— Ти ж знаєш, я не вступила в цей університет заради друзів, — Аліса на секунду закусила губу, стараючись приховати легку тривожність, але розуміла, що дзеркало все показало. — Мені й самій не нудно, є чим зайнятися.
— Ти невиправна…
Пирхнувши, Ді ввела адресу університету в додатку «Убер», девайс повідомив, що водій буде на місці через 7 хвилин. Вона б запропонувала Алісі поїхати разом, але вони навчалися в різних кампусах.
Планування університету бажало кращого, університет поділявся на чотири кампуси: ФайрЛіф, де знаходилися учні спорту, танців та фізіотерапії; ВатерФал, де знаходилися музичні та креативні курси; СтоунВалл, де навчалася Діана, там знаходилися курси права і мов; і ВудВарф, де навчалися наукові, та соціальні курси, включаючи Алісу.
Міллер закінчила фарбувати й укладати волосся, подивившись на годинник, зрозуміла, що до автобуса залишилося 10 хвилин. Швидко натягнувши на себе заготовлене вбрання, вона взула докси, хаотично запхнула в рюкзак зошит, пенал та косметику й побігла до автобуса. Якось у неї завжди так виходило, що вона ніби все встигала, потім запізнювалася, потім приходила найперша. В автобусі Аліса увімкнула музику на максимум в навушниках і почала наносити макіяж. Вона попри це помічала, як люди обговорювали її. Міллер це вже не дратувало, вона завжди була в центрі уваги, навіть якщо цього не хотіла, але яскрава зовнішність, татуювання, хоч-не-хоч, але притягували погляди. Акуратно потягнувши плаття в сторону коліна, Аліса кинула непривітний погляд на хлопця, який надто довго дивився на її ноги. Той трішки почервонів і різко відвернувся до вікна.
Поїздка з ВатерФал кампуса до ВудВарф займала тільки десять хвилин, тому, глянувши на годинник, Міллер спокійно попрямувала в їдальню, де знаходився Старбакс, в якому вона працювала у вихідні, через що їй діставалася безкоштовна кава. В черзі була тільки одна людина, тому, поставивши музику на паузу, Аліса відчула, що її швидко накрила хвиля оточуючих звуків і розмова дівчат за нею.
— Хм, це новенька? — тихо спитала одна з них. — Цікава зовнішність.
— Для тебе всі привабливі дівчата мають цікаву зовнішність, — тихо засміявшись відповіла подруга. — Вона ніби з нами навчається.
— Невже? Дивно, я її не помічала, — дівчина підійшла ближче до Аліси. — Привіт, виб…
Але в цей час Міллер вже попрямувала до виходу з їдальні. Хоч вона й помітила розгубленість дівчини, але їй дуже не хотілося починати діалог, особливо ДО кави.
Зайшовши в пусту аудиторію, Аліса сіла в один з останніх рядів. Вона любила обирати ці місця, бо це давало їй можливість відповідати при бажанні, при цьому вона могла спокійно малювати або покинути урок раніше, не привертаючи до себе багато уваги.
Хоча тематика курсу їй подобалася, часто їй не підходила або тема, або манера навчання.
«Після пар, в обід, треба сходити в магазин, у мене майже немає одягу з собою», —подумала Міллер, думки затягнули її у флешбек.
Двері квартири номер 22 були яскраво сині в останні роки, після того, як Ліса закінчила школу. Спробувавши відчинити двері, вона зрозуміла, що замок було змінено. Машина Валентина, тата Аліси, була припаркована біля під’їзду, тому вона знала, що він був вдома. Міллер все гучніше і гучніше стукала у двері, але їй так і не відчинили.
— Тато, будь ласка, відчини… — Аліса з останніх сил пробувала не заплакати. — Я тільки заберу свої речі…
Ще кілька разів стукнувши по дверях, дівчина від болю стиснула руку. Глянувши на неї, вона побачила невеличкі подряпини.
— У мене більше немає доньки! — грубий, хриплий голос прозвучав із-за зачинених дверей.
— Тато, будь ласка… — Аліса сіла на підлогу, спершись на двері, вже в не силах стримати сльози.
— Привіт! Приві-і-іт. Ти мене чуєш? — Аліса розплющила очі, махнула головою, ніби намагаючись викинути думки звідти, й побачила перед собою дівчину з черги. — Мене ЛіліАнн звати, а тебе?
— Аліса, — неохоче відповіла вона, проігнорувавши руку, яку їй протягнула дівчина, поглядом провівши лектора, який тільки що зайшов у заповнену аудиторію.