Темно. Навкруги так темно, що не можна навіть роздивитися власні руки, якщо піднести їх до обличчя. Крізь щілини між дошками ледве пробивається слабке місячне сяйво, але цього недостатньо. Він дивиться по сторонах, намагається поворухнутися, але тіло заніміло. Відчуття ніби він добренько напився, хоча типового присмаку похмілля в роті немає. Лише болить голова і все тіло.
Голова трохи більше – вона ніби починає тріщати від кожного руху, який він намагається зробити.
Повітря тхне залізом та сирістю, і від страху в горлі пересихає.
Він не знає, де знаходиться.
Перше що спадає на думку – закричати про допомогу. Що він і робить. Горло сухе, і крик буквально роздирає його зсередини. Проте ніхто не відповідає.
І тоді він відчуває, як повільно, ніби у фільмах-катастрофах, його накриває хвилею паніки. Дихання збивається, і він кричить з рідкими переривами на те щоб вдихнути, а потім просто починає дихати, дихати, поверхнево, і голова крутиться від гіпервентиляції легень.
Він смикається, і лише потім розуміє – руки його скуті. Його прикуто до стіни важкими кайданами, це нагадує дні коли його так само полонила одна людина. Та, що хотіла ним керувати, та, що підкорила звіра всередині своїй волі, вивільнила його та використала заради своєї вигоди, заради жахливої, страшної цілі знищення всіх, хто їй не до вподоби.
Він знову сіпається, кайдани голосно стукають один об інший, метал гучно бряжчить, оглушає його та лякає звіра всередині ще більше. Перша думка – обернутися, розірвати кайдани та вивільнитися. Але не виходить, він надто ослаблений, надто складно сконцентруватися, бо зараз звір почувається загнаним в куток і вирватися не може.
Вдається лише перетворити нігті на пазурі, але це не допомагає, він лише безпомічно шкребе стіну, і це нічим не допомагає.
Звернувшись калачиком, він раз за разом повторює лише одне:
- Ксав’є… Ксав’є, допоможи мені, благаю. Допоможи мені.
Ксав’є прокидається від крику. Від власного крику, що тяжко осідає в легенях і повисає в повітрі, і паніка з його сну наповнює кімнату важким повітрям. Ніби він намагається дихати під водою, ніби легені його не слухаються.
Він відчував подібне коли мав запалення легень в дитинстві – вдихнути складно, і серце б’ється, ніби хоче вирватися, зламавши ребра, щоб хоч трохи повітря проникло в груди, хоча б так.
Ксав’є закриває обличчя долонями і лише тоді відчуває – воно все мокре. Він плакав уві сні? Подушка також волога від сліз, а образи в голові…
Він скидає з себе ковдру і вмикає світло. За вікном темно, світанок настане не менше ніж за годину. Ксав’є має ще завершити картину на замовлення, але зараз він знімає полотно з мольберту і наспіх шукає нове, яке не потрібно натягувати.
Він швидко хапає перші пензлі що попадаються під руку, не обтяжує себе навіть тим, щоб одягтися, хоч і розуміє, що до ранку замерзне. Фарби, вода, все готово. Це був не просто кошмар, і саме це найбільше лякає.
Сонце вже сходить над містом і привітно заглядає у вікно, проте Ксав’є не відчуває ніякої радості від початку нового дня. Не після того, що йому наснилося.
Він бачив подібні образи вже тиждень, але тільки зараз зумів їх сформувати. Лише зараз він зумів вхопитися за нитку сну, що так вперто вислизала з його пальців, і почати розплутувати клубок видінь, утворюючи єдине полотно.
Але те, що дивиться з картини його не радує і не дає полегшення.
Не з ним.
Він бачить Тайлера, прикутого до стіни в підвалі, голого, всього в ранах та синцях. Там темно, ні за що більше зачепитися, ніяких ознак хоч чогось конкретного, і це найстрашніше. Хоч би якусь підказку, хоч щось…
Але він знає, хто точно може побачити жахливі події як минулого, так і майбутнього.
Ксав’є тремтячими руками бере телефон і намагається написати повідомлення, але пальці його не слухаються. Тому він просто набирає, сподіваючись, що його зрозуміють. Бо це надто особливий випадок. Надто важливий…
- Я ж просила не дзвонити мені, Ксав’є, - чує він суворий голос на іншій стороні.
- Венздей… - його голос надломлюється і він ледве стримується, щоб не плакати. – Ти мені потрібна. Тайлер, він… - Ксав’є все ж схлипує, хоч і знає, що для Венздей його емоції скоріше тягар.
- Виїжджаю, - коротко відповідає вона, і кладе слухавку.
Ксав’є стискає своє волосся пальцями і все ж не може стримати сльози.
Це він в усьому винен.
Він навіть не очікував, що після всього вони будуть разом. Після злочинів Тайлера, після того, як він допоміг воскресити пілігрима, який мало не вбив і самого Ксав’є. Він досі пам’ятає відчуття ніби життя пробігає перед очима, коли та стріла летіла назад, цілячи прямо в його серце.
І тоді він наївно вважав, що як тільки мине небезпека, видіння про Тайлера перестануть його непокоїти. Що вони зникнуть так само, як і божевільний пілігрим, розчиняться в повітрі і більше не з’являться.
Проте у долі були інші плани.
І тоді він почав бачити як Тайлера досліджують. Відчував як у нього беруть кров, відчував на собі стомлений погляд зламаної від пережитого людини, яку примушували спочатку вбивати, а потім – перетворюватися на монстра, що затьмарював розум, і досліджували, досліджували, досліджували. Тоді він вперше звернувся до спільноти що займалася захистом ізгоїв.
Не для Тайлера – для самого себе.
Довелося зізнатися у тому, що вони пов’язані.
Його батько ніби оскаженів від цього. Він кидався речами, кричав, погрожував. Жалівся всім богам на те, що його єдиний син отримав таку непотрібну силу – бачити видіння пов’язані з якимсь монстром. Що тепер через постійні кошмари він не може робити нічого окрім малювати їх, і вся його кімната завішана моторошними картинами з темними страхітливими образами.
Звичайно він бачив й інші видіння, проте чомусь його дар віддавав перевагу Тайлеру.
Тоді батько погодився допомогти зі звільненням Тайлера хоча б від дослідів. Вони домоглися того, щоб подібні речі навіть відносно мало досліджених ізгоїв було визнано тими що порушують права людини. Так, дивно навіть уявити, що так здавалося б загальноприйняті норми зовсім не працюють, коли мова йде про гайдів.
Єдине чого батько не зміг домогтися – це того, щоб його син і цей «паршивий гайд», як він називав Тайлера, більше ніколи не перетиналися.
Через те що вони якимсь чином пов’язані, їм призначили терапію. Парну. І це було до біса складно.
Хоча б тому що Тайлер боявся навіть подивитися на лікарку Кінбот, а коли вона почала пояснювати, що його провини в цьому немає, що його буквально примушували це робити, і вона його в цьому не звинувачує… тоді Ксав’є вперше побачив як Тайлер плаче. І так як лікарка Кінбот не могла зробити нічого, щоб не порушити такі крихкі відносини терапевтка-пацієнт, і недвозначно поглядом натякала йому, він вперше обійняв Тайлера.
А той, не зважаючи на свої зовсім не теплі почуття до Ксав’є, ткнувся лицем в його гуді, і тихо схлипував, поки Ксав’є гладив його долонею по спині.
Так, як колись робила мама. Коли вона ще була жива.
Потім… потім все якось саме собою сталося. Вони пізнавали один одного все краще. Обговорювали складні моменти, і виявлялося, що їхні травми в багатьох моментах є дуже схожими. Що вони обидва потерпають від одних і тих самих думок, які не дають їм спокійно жити.
І так вони згодом почали зустрічатися поза сеансами.
Спочатку це були прості прогулянки. Розмови про життя, про школу, про майбутнє. Про Венздей, як би химерно це не було. Про Рована. Ксав’є було боляче згадувати про нього, Тайлеру було нелегко спитати. Проте вони обидва розуміли, що якби він не втрутився тоді, рано чи пізно Рован вбив би Венздей.
І хоч вона була ключем до воскресіння Крекстоуна, вона все ж надто… Венздей, щоб померти.
Вони говорили про сім’ю. Про те, як обидва хотіли б хоч раз ще обійняти своїх матерів. Про завищені очікування та холодність у стосунках з батьком.
А потім якось перейшли до розмов про звичайні стосунки.
Несподіванкою для Ксав’є було те, що Тайлера зовсім не цікавила Венздей. Не в романтичному сенсі, лише як подруга та цікава співрозмовниця. Можливо співучасниця в чомусь незаконному.
Торнгіл просто примушувала його зближатися з Венздей, щоб отримати її прихильність та завоювати довіру, щоб завжди знати про її плани.
Але найбільшим потрясінням стало те, що коли Ксав’є спитав, хто ж тоді приваблював Тайлера, той просто відповів: «ти».
Вони зустрічалися два роки, а потім вирішили з’їхатися. Обрали місто в тому ж штаті, але достатньо далеко від Джеріко та Невермору. Так, вони обидва могли підтримувати контакт з друзями, але не мали бачитися з батьками. І це було першим кроком до кінця.
Бо залишившись без постійного тиску, обидва почали шукати нову ціль життя. Щось окрім «догодити батькові». Щось, що потрібно було персонально кожному з них.
І тоді вони вперше посварилися.
Посварилися так, що Тайлер на емоціях залишив слід від пазурів на стіні. Він контролював гайда більшу частину часу – хазяйка померла, і тепер він став хазяїном сам собі. Але коли злість або гнів били через край, він міг ненароком випустити монстра.
Всього на секунду, проте Ксав’є цього вистачило.
Вони помирилися потім, і Тайлер довго вибачався. Проте це нічого не змінило.
Він хотів поїхати подорожувати, аби більше дізнатися про себе, про свій вид, про те, звідки гайди взялися. Він хотів розуміти, як все це працює, окрім того що він народжений аби прислужувати тому, хто випустить його монстра на волю.
Це було б досить жалюгідне існування.
Ксав’є ж тільки вступив до університету і не міг собі дозволити їздити країною. Або навіть за її межі. Звісно, дистанційне навчання могло бути варіантом, але чи може він бути певним, що всюди куди вони поїдуть, буде зв’язок?
І тоді вони все обговорили і розійшлися. Більш-менш мирно, проте не без сліз.
Ксав’є збрехав би, сказавши, що не почував себе розбито перші місяці. Навіть перші роки. Іноді він міг машинально покликати Тайлера, або сказати «Тай, я вдома», приходячи з навчання, або, що гірше, наштовхнутися на якісь спільні речі.
І один бог знає, скільки разів він хотів попросити Б’янку допомогти йому забути. Іноді він напивався і писав їй, благав зачарувати його, аби тільки не було так боляче. Вона відмовляла. Проте щоразу приїжджала або ж просила когось приїхати.
Ксав’є потім тільки зрозумів – вони боялися, що він зробить з собою щось.
А тоді він просто сидів на підлозі, прислонившись спиною до дивану, і переглядав спільні фото або закутувався в забутий Тайлером шарф, що давно вже втратив його запах.
Так він прожив не менше року.
Але не бачив снів. Не про Тайлера. Іноді він відчайдушно хотів цього – побачити хоча б уві сні його лице, його посмішку. Його неймовірні очі.
Але потім згадував, що він як і Венздей – бачить лише лихе. І про себе радів, бо це значило, що з Тайлером все в порядку.
І ось, коли пройшло три роки з моменту покращення його стану, повернення до звичайного життя і навчання, і коли він вже закінчував бакалаврат, раптом йому знову почали снитися ці сни.
Сни, яких він більше всього жадав, бо тільки там він міг побачити Тайлера, і в той же час боявся. Бо вони завжди означали біду.
Венздей приїжджає за годину, разом з Енід, Аяксом, Б’янкою та Йоко.
- Дядько Фестер обіцяв доєднатися дорогою, але думаю, він має спочатку скинути з хвоста поліцейських, - повідомляє вона, ледве двері відкриваються. Всі інші стоять в неї за спиною, і на їхніх обличчях написано, що вони схвильовані. – А ще скоро буде Юджин, його мами сказали, що він ще не вдома.
Ксав’є вже встигає одягнутися і весь цей час майже нерухомо сидить біля картини, дивлячись на зігнуту фігуру Тайлера. Він кілька разів оживляє картину і чує благання, ті самі, що й уві сні. Але він вже не плаче. Навпаки, емоції зникають, ніби після того дзвінка навколо його серця вибудувалася велика кам’яна стіна. Непроникна і непорушна.
Та десь за нею… він відчуває такий неймовірний біль, що це, здається, може його вбити.
- Проходьте, - голосом, в якому абсолютно не чути емоцій, говорить Ксав’є, і жестом запрошує їх до квартири. – Вибачте, в мене не прибрано.
- Ксав’є, ти… - Б’янка бере його за руку і стискає її своїми долонями. Він відсторонено бачить як контрастують їхні руки, і думає, що, здається, він став ще більш блідим ніж раніше. В школі контраст не був таким помітним. – Виглядаєш хворобливо. Давно ти бачиш ці видіння? Ти ніби місяць не спав.
- Тиждень, - коротко відповідає він і закриває двері, м’яко звільнивши руку. Він відчуває себе привидом, настільки він зараз водночас тут і десь в зовсім іншому вимірі. Ніби він досі в тому підвалі. Ніби він досі в повній темряві, де немає нічого, окрім кайданів та власних криків.
Б’янка зітхає і обіймає його за плече та веде в кімнату. Він накриває її долоню своєю, і від цього, хай ненадовго, хай лише трохи, стає легше. Її долоня гаряча, і він відчуває ледве помітну луску під шкірою.
- Це все через мене, - шепоче він, і Б’янка садить його на диван та обіймає, дозволяючи покласти голову їй на плече.
- Ти ні в чому не винен. Хто завгодно, Ксав’є, але не ти.
Вони створюють затишний хаос в кімнаті.
Йоко та Аякс прибирають постіль та розкидані в нападі безсильного гніву подушки. Енід біжить на кухню, щоб заварити чай та зробити Ксав’є хоч щось поїсти. Венздей вивчає картину з усіх боків, проте поки що не торкається її. Вона зовсім не любить падати на підлогу, тому краще почекає, поки всі закінчать метушитися, і буде хтось, хто зможе її підхопити. Ксав’є на це зараз очевидно не здатний.
Він ледве реагує на все, що відбувається.
Проте присутність тут його друзів трохи заспокоює. Якщо вони поряд, то він зможе справитися з чим завгодно.
- Нечесно було смикати всіх вас, - бурмоче Ксав’є, відчуваючи укол провини. – Ніби окрім мене у вас немає інших справ.
- Навіть не думай, - суворо говорить Б’янка. – Ми всі твої друзі, і зараз ми тобі потрібні. Тим більше, як я розумію, справа дійсно серйозна. Венздей зателефонувала мені одразу і сказала, щоб я взяла тиждень відпустки. Це було нелегко, але я все ж сирена, - вона ледве помітно посміхається. – Тому якщо все вирішиться швидко, ми встигнемо навіть відпочити після всього. Але зараз головне – з’ясувати, що відбулося, і продумати план дій.
Венздей, судячи з погляду який вона кидає на них, згідна з цією думкою.
Хвилин через п’ятнадцять вони всі сідають на килим, бо стіл надто маленький – всього для двох, як вони з Тайлером і хотіли. Ксав’є хочеться курити, але здається, сигарети вже скінчилися, а на зауваження Венздей щодо його бажання наблизитися до смерті він може відповісти абсолютно ствердно.
Тайлер теж не любив запах табаку.
«Не любить», - виправляє себе Ксав’є.
- Ми нічого не робитимемо, поки ти не поїси, - ультимативно заявляє Енід і схрещує руки на грудях. Вона стала старшою, але зовсім не змінилася – її турбота іноді здатна задушити, проте зараз Ксав’є це зовсім не дратує. Навіть навпаки, якби не Енід, навряд чи він би поїв, аж поки не знепритомнів би від голоду.
Сендвічі виглядають смачно, але Ксав’є зовсім не відчуває смаку. Він ніби жує шмат пенопласту, який неприємно треться об зуби і не дає відчуття ситості. Від запаху їжі його нудить. Але шлунок, який з учорашнього вечора не бачив ніякої їжі, здається, вдячний Енід більше за свого власника.
- Дякую, - тихо каже Ксав’є і запиває чаєм. Його вистачає лише на один сендвіч, але Енід не наполягає. Вона просто каже, що потім він не відкрутиться, і вона змусить його нормально поїсти.
- Енід, Аякс, - командує Венздей, і вони підходять ближче, готуючись ловити її у випадку видіння. Вона торкається картини, проте нічого не відбувається. Торкається пензлів, якихось речей. А потім помічає дурний кольоровий шарф, в який Ксав’є завжди закутувався, на кріслі, та прямує до нього.
Так і є, це він.
Венздей вмить випрямляється як струна і втрачає рівновагу. Аякс ловить її першим та обережно кладе на підлогу, щоб вона раптом не вдарила його, коли отямиться.
Її очі широко відкриті, а голова закинута назад, і Ксав’є мимохіть думає, що його видіння ще не найгірші. Хоча б він отримує їх уві сні, а не в будь-який момент, коли торкнеться чого завгодно. І не ризикує впасти та заробити струс мозку.
Очі Венздей бігають, вона щось бурмоче собі під ніс. З шкільних часів її можливості змінилися, вона стала набагато сильнішою. І тому Ксав’є точно знає, що єдина хто може йому допомогти з пошуком місця без єдиного розпізнавального знаку – це вона.
Вона протягує руку, свідомістю все ще знаходячись десь в іншому місці, і Енід блискавично хапає перший ліпший блокнот та олівець. Вона швидко розкриває чистий розворот і вкладає олівець в пальці Венздей. І та починає щось малювати. Та писати.
Коли місце закінчується, Енід перегортає сторінку.
І навіть крізь власну байдужість до всього зараз, Ксав’є не може не відмітити, що Венздей дуже просунулася в оволодінні своїми навичками.
Вона різко піднімається і хапає ротом повітря. Погляд у неї розгублений, ніби вона не до кінця розуміє, де саме зараз знаходиться.
Всі завмирають, не сміючи її потривожити, здається ніхто навіть дихнути не може.
І лише коли Венздей сама повертає голову до Ксав’є, вони видихають.
- Потрібна машина. Енід, Б’янка, ви їдете з нами. Ваші здібності найбільш вигідні для бою або переговорів. Дядько Фес підхопить Юджина і наздожене нас. Аякс, Йоко, ви залишаєтесь. Для того, щоб у разі необхідності знайти інформацію. Потрібно проникнути до бібліотеки беладонців, і якомога скоріше. Скоріше за все, ми маємо справу з тими, хто не погоджується з твердженням, що ізгої – не піддослідні щури.
Кров в жилах Ксав’є ніби вмить замерзає.
Він підозрював, що таке може статися, але намагався не дозволяти подібним страхам захопити його свідомість. Проте зараз всі вони вмить вириваються на волю, разом із спогадами про те, як Тайлер переживав ті жахливі місяці після арешту.