— Як Ваші справи? — Поцікавилась та сама незнайомка в чорному, коли несподівано з’явилась на порозі. — Нічого не бракує?
Аня, яка вже кілька днів нудилась наодинці в темній, хоч і теплій та комфортній кімнаті, скочила на ноги. Явно швидше, ніж варто було, бо незнайомка ледь помітно, але потягнулась до меча. Але що вдієш, дівчина справді зраділа живій людині. Ну, демониці, та неважливо.
— Книги! — Виголосила. — Можна щось дістати?
— А ти знаєш вермонітове письмо? — Прозвучало з насмішкою.
— Ой, — Аня вмить скисла. — Ні, просто ти говориш центрально-людською, от я й подумала, що, може… Вибач.
Центрально-людська була штучною мовою, яка увібрала в себе шматочки з писемностей найбільших країн їхнього регіону та використовувалась для дипломатії, науки й ділового листування. Часто нею також видавали книги, які ставали досить популярними, щоб пропонувати їх на міжнародному ринку. Проте, звичайно ж, у кожного народу була власна мова, яку вони з любов’ю передавали від покоління до покоління.
— Думаєш, демони зберігають людські романчики, кожен з яких виставляє нас як не вбивцями, то просто злодюгами-поганцями?
І раптом Аня зрозуміла, що гостя справді знає про що говорить. Не інакше що їй до рук якось потрапляли “бестселери”.
— То що ти ненавидиш більше “Золоту жоржину помсти”, “Зламане ікло” чи “Діву занепалих демонів”?
З-під капюшона почулось гарчання. Проте, дівчина не сприйняла його на свій рахунок. Вона цілком чекала такої реакції — названі книги справді жахливі з багатьох причин.
— Якщо справді турбуєшся про моє благополуччя, то затримайся хоч на кілька хвилин, — продовжила, коли відповіді не слідувало. — Я втомилась говорити з он тим павучком під стелею, він надто мовчазний.
Демониця в чорному підвела голову, наче хотіла пересвідчитись, що павук — недостатня розвага для вкрай соціалізованої панянки. А тоді знову пройшла і сіла на ослінчик.
— “Тихе марево мертвих”, — вимовила неголосно.
Аня вже ледь не сприйняла це як ще одну підколку або погрозу, аж раптом згадала. Була книга, яку так називали, друга з трилогії “Марево диких троянд”. Дурнувата історія, яка оспівувала воєнні та романтичні походи одного з правителів королівства Мітори, однієї із «центральних країн». Нічого цікавого у тому псевдо-історичному романі не було, проте, за часів її дитинства він наробив трохи шуму красномовністю та яскравим описом сцен.
І однією з таких сцен було винищення цілого поселення демонів, щоб вразити батька дівчини, яку головний герой хотів підкорити. Що найгірше, їхній зв’язок протривав ще розділів з п’ять, а тоді знайшлась інша дочка іншого барона, яку також треба було підкорювати. Благо, цього разу все обмежилось будівництвом садів на “кимось покинутих землях”. І, так, саме Міторі свого часу найбільше посприяла вигнанню демонів.
— Мені так шкода… — Щиро вимовила Аня. — Подібне не можна було друкувати.
Демониця невесело фиркнула. Звичайно, до чого їй шкодування якоїсь бранки. А проте, озвалась без злості:
— Але “Діва” також заслуговує зневаги. Рідкісна бридота.
Аня посміхнулась.
“Діва занепалих демонів” оповідала про романтичні пригоди напівлюдини-напівдемониці, що ніяк не могла визначитись хто ж їй подобається більше. Рейтинг був досить невисоким, тож всі сцени описувались пристойно, проте, сама подача вийшла аж надто легковажною та орієнтованою на фансервіс. Звичайно, самодостатню дівчину подібне може обурити.
— А як тебе звати? — Поцікавилась Аня. — Ну що, мені ж потрібно якось звертатись.
— Зореслава, — відгукнулась неохоче. — Ти справді непогано освоїлась, раз вже знайомства заводиш.
— Ти прикольна, — знизала плечима. — І треба ж пристосовуватись. Зореслава — дуже гарно.
Аня знала, що в демонів збереглась традиція називати дітей старовинними іменами. Але раніше їй ніколи не вдавалось познайомитись з кимось із них.
— Розкажи чим ти займалась в столиці. — Наказала поміж тим Зореслава.
І от знову ця загадка: вони знають чи не знають, кого насправді впіймали? Як багато можна розповісти, щоб не накликати лиха, але й не видатись брехункою? Все ж, її тримають бранкою.
— Читаю старі книжки, говорю з людьми, заповнюю папери про те все, — відповіла ухильно. — Всілякі нудні штуки.
— Гм. То от що роблять в Міністерстві соціальної політики. Ясно чому ваші люди такі невдоволені.
Аня прикусила язика. Все ж, щось знають. Так, вона лише пересічний держслужбовець, але батько взвалив на неї кілька найтяжчих напрямків із соціального забезпечення у слабко розвинених регіонах. І масштаб проблеми ставав зрозумілим від того, що це завдання перекинули на неї після того, як з ним не впорались ані міністерство економіки, ні культури й освіти. Тож дівчина з ранку до ночі копалась в архівах щоб знайти момент, коли все пішло “не так”, а також вигадувала програми із залучення ресурсів та підтримки ініціатив, які вигадали її попередники. Регіони Сончес та Міднів хоч і були бідними, бо являли собою пустельні території, проте межували із країнами Кедра та Мітора, а також із каганатом Лісу Хотор, тож було дуже важливо, щоб там панував спокій. Тоді як поки процвітати там вдавалось лиш розбійникам і контрабандистам.
— А ти непогано проінформована для людини, яка намагалась прикидатись, що тут лише щоб приглядати за мною. — Аня не дорікала, скоріше помітила з інтересом.
— Взагалі, я тут якраз для цього.
— Не знімеш каптур? Знаю, завжди вчать, що бачити обличчя викрадачів — поганий знак, але ви б давно вбили мене, якби хотіли. І на допит це не схоже.
Дівчина в чорному неспішно підвелась, а тоді граційно скинула свій каптур. Аня завмерла зі злегка розтуленими від подиву губами — перед нею справді була демониця. Через всю кімнату можна розгледіти як у темряві по-котячому поблискують її жовтуваті райдужки на повністю чорних “білках” очей. А рогів виявилось аж дві пари: великі, закручені назад масивними завитками, та тонші, спрямовані вгору вістрями. Поли плаща розійшлись і стало помітно, що про лати Аня вгадала. То була справді якісна робота, прямо майстерна: кожна лусочка сиділа ідеально прилаштовано до тіла власниці і, схоже, навіть не особливо обмежувала її рухи.
— А ти хочеш справжній допит? — Спитала демониця, сверлячи бранку поглядом.
— Аж серденько тьохнуло, — озвучила та впівголоса.
— Не бійся, — Зореслава кинула досить зверхній погляд на свою бранку й знову просто штовхнула двері долонею, щоб вийти. — Ми не вб’ємо племінницю короля.