Дівчина зітхнула крізь сон і неохоче перекотилась з боку на бік. Черговий ранок не забарився. Ще й, схоже, знову похмурий, бо не відчувається сонячного тепла на шкірі. Та й взагалі, вогко якось…
Зі спогадів вихопився один тривожний й Аня спішно розплющила очі. І враз безсило відкинулась на сиру подушку і знову зітхнула, тепер уже усвідомлено та з відчаєм.
Вона опинилась у казематі.
Все сталось в одну мить: от вона разом з делегацією послів їде до Кедри, столиці однойменної держави-сусідки, а от вже схоплена ватагою демонів, що напали із засідки. І звідки вони там взялись? Їх же давно відтіснили на північні землі. Невже правда, що з новим королем демонське князівство Вермонак знову набирає могутність?
Без сумніву, щось та й відбувалось, інакше її батько, міністр Хорафії, точно не відпустив би Аню з безпечного пекла за столичними мурами. Степан Гостролист був тим іще старим лисом і хоч Аня в дитинстві часто сумувала через постійну батькову відсутність, проте зараз не могла не визнати його хисту в політичних іграх. Якщо вже її покликали до Кедри, то щось у лісі здохло.
“Головне, щоб не в Лісі Хотор, ” — хмикнула дівчина. Те, що помирало в Хоторі, зазвичай відроджувалось — могутнім та злим.
І враз різко сіла, бо почула шарудіння зовсім поруч.
Виявляється, весь цей час вона не була сама — на ослінчику біля протилежної стіни сидів хтось, закутаний у темний плащ. Схоже, сміхом вона видала, що прокинулась.
Спішно потяглась до піхов, що зазвичай висіли на поясі, але, звичайно ж, її клинок відібрали. Шкода, гарної роботи була річ.
— Ви хто? — Спитала сторожко.
Серед її супроводу були самі лиш кремезні чоловіки чи старі дідугани, а ще кілька дівчаток-служок. Постать напроти ж випромінювала силу, та при цьому здавалась досить… граційною?
— Виспались, пані? — З-під темних одеж почувся глибокий, проте милозвучний голос.
Аня зітхнула з полегкістю. То була інша жінка. Певно, ще одна бранка, раз сидить тут так довго, що аж змерзла.
А тоді з подивом помітила, що й справді непогано спала.
— Ой! — Наче спам’яталась. — Це я що, в тебе ковдру відібрала і з ліжка виштовхала? Холодно ж, тримай.
Від незнайомки почувся приглушений шурхіт, наче тихий сміх з глибини цупкого чорного кокона. Вона встала зі свого стільця, підійшла ближче, приглянулась до бранки.
— Не хвилюйтесь, я тут щоб потурбуватись про Вас. Кажете, холодно?
Аня спробувала й собі придивитись до дівчини, але нічого не розгледіла за каптуром. Виходить, не сусідка, а та, кого приставили наглядати за нею. І навряд чи звичайна служка, не буває в них такої виправки. Отже, вони знають, кого схопили.
Та й це місце не схоже на простий погреб, куди розбійники могли б посадити “випадкових багачів”, поки чекатимуть викупу. Скоріше вже підземна кам’яниця, які бувають у фортецях.
— Де інші люди? — Поцікавилась. — Ті, що були зі мною.
Незнайомка знизала плечима:
— Вони не такі цінні для господаря.
— Вони живі? — Аня скочила з місця й підбігла впритул. — Ти можеш сказати?
Навіть так каптур закривав все обличчя. Проте, чомусь здалось, що під плащем вгадуються обриси латів. Невже до неї підіслали воїнку? І, хоч здавалось, що дівчина навпроти могла б навіть відбити удар мечем і вистояти на допиті, та все ж змилувалась:
— Всі живі, наскільки я чула. Тільки їх не повезли аж сюди.
— А де я?
— В Лютосі.
Аня відхитнулась. Лютос — столиця демонського князівства. Вона ж правильно розчула? Чи, може, це все ж те крихітне містечко на південному заході країни, відоме фестивалями лялькових театрів?
— В Людросі? — Перепитала з останнім проблиском надії.
— Лютос, місто криги та сталі.
Проблиск згас. Без сумніву, вона справді потрапила у Вермонак. Так значить от чому капюшон так дивно височіє над головою співрозмовниці: схоже, у дівчини там роги.
Аня кивнула й відійшла, сіла на ліжко. Невже той напад був спланованим навмисно, щоб впіймати її? Одна справа, якби розбійникам був потрібен викуп. Проте, зовсім інше діло, якщо все тому, що вона дочка високопосадовця. Демони що, захотіли кинути людям виклик? Чи розпочинають війну?
— А яка твоєму господарю від мене користь? — Все ж ризикнула спитати. — Поверніть мене додому, за мене непогано заплатять.
Тепер сміх вгадувався чіткіше:
— За печеню з таких гарненьких дівчат у нас в шинку теж платять добре.
На мить Аня таки злякалась, проте, майже одразу фиркнула:
— Я що, виглядаю як дитина, що вірить у казки про демонів-людожерів? Ви ж розвинена цивілізація.
Схоже, демониця помітила її погляди у бік рогів і не стрималась. На жаль, ксенофобія досі поширена серед людей. І, чого брехати, неприязнь стала тільки сильнішою відтоді, як демони, яких сотні років тому витіснили з родючих земель на морозну кам’янисту північ, відкрили тут поклади усіляких руд і заснували власну державу на раніше нічийній та безплідній землі.
Здалось, у поставі співрозмовниці щось ледь-ледь змінилось.
— Справді? Тоді я ще зайду потеревенити.
— То я тут надовго?
— Цього я не знаю, — знизала плечима демониця і пішла до дверей, явно вважаючи розмову скінченою.
Вона просто штовхнула їх і важкий шмат дерева слухняно піддався. Увесь цей час було відчинено?!
Аня вичекала кілька хвилин, а тоді кинулась слідом в надії на диво. Проте, скільки б вона не пхала двері, ті не піддавались. Звичайно ж.
З усього виходило, що вона втрапила по самі вуха. Проте, за якихось хвилин двадцять в приміщенні відчутно повіяло теплом, отже, її нарікання на холод почули. А ще незадовго у дверях відчинилось віконце і їй поставили піднос з кількома тарілками, які досить смачно пахли.
Аня сторожко поклала першу виделку до рота. В животі загурчало. Ого, схоже, вона давненько нічого не їла. Скільки ж часу проспала, якщо встигла опинитись на іншому кінці континенту? Невже демони приспали її?
Дівчина мрійливо подивилась на кам’яну стіну. Не дарма ж почувалась так, наче добряче відпочила. Виходить, це в неї не буде ні службових справ, ні тренувань, ні сімейних заходів, ані інших обов’язків ще якийсь час? Тоді як їжа і зручності, які виявились доступними прямо тут, в карцері за непомітними дверима, цілком придатні для перебування. Врешті, вона і в гірших умовах жила в часи навчання у польових умовах.
Виходить, відпустка?
ДИСКЛЕЙМЕР
Це стара як світ клішейка, яка не має жодного стосунку до подій, що зараз відбуваються в Україні. Не потрібно накладати наші реалії на жодну зі згаданих в розповіді країн, бо тут немає і бути не може ніяких паралелей. Ну, а рашисти взагалі не заслуговують навіть на букву в художніх творах, лише на протоколи слідства трибуналу.
Тригерворнінги стоять, оскільки в країні війна і деякі слова самі по собі можуть ранити. Але текст не містить “детальних описів жорстокості”.
Більше того, історія натхнена ось цим добрим мультичком тиць. Проте, зі спільного у них лише троп, який сам по собі шаблонний, тож із чистою совістю називаю це оріджиналом.
Приємного читання!