день, коли ми зустрілись вдруге...

- Мінхо?,- здивовано запитала постать навпроти.

 

- Чан?,- так само здивовано запитав Лі.

 

Хьонні та Юрі невільно вийшли з-за спини Мінхо, нервово видихаючи повітря. Хлопець з темним волоссям відразу помітив голову блондина.

 

- Хьонні? А ти що тут робиш?,- прискіпливо зауважив Чан,- Я зрозумію Мінхо - йому пригод на одне місце не вистачає. А ти..? У вашій компанії вже і дівчина з’явилась? А її навіщо ви втягнули,- на цей раз він перевів погляд на дівчину, яка стояла позаду Хьонджіна, - Я ніколи тебе не бачив тут. 

 

Дівчина неохоче вибігла наперед, дивлячись на підлогу. 

 

- Я Кван. Кван Юрі,- вона підняла голову вгору, зустрівшись поглядом з Баном. Його очі широко відкрились від здивування. Хлопець оцінив її зовнішній вигляд. 

 

- Кван?,- дівчина декілька разів слабо кивнула головою,- Я знав твоїх батьків, Юрі,- дівчина з печаллю подивилась на Крістофера, а потім її очі забігали по всьому коридору. Хлопці відразу помітили її стан, але нічого не говорили. Вони переглянулись між собою, коли почули шум з-за кутка. 

 

- Серйозно? Знову?,- з розчаруванням прошепотів Мінхо, закриваючи очі руками. Компанія не встигла навіть зробити і крок, як їх зупинив голос.

 

- Нарешті! Нарешті я вас знайшов,- вони повернулись на голос і побачили Фелікса, який прихилився рукою до стіни, тяжко дихаючи. 

 

- Лікс?,- старший Лі підійшов до блондина, тримаючи руки схрещеними на грудях.

 

- Ні, мати Тереза,- скептично подивився молодший,- По-перше, навіть не питай нічого,- він направив свій вказівний палець на брата, і продовжив,- По-друге, у нас мало часу,- Лікс, кивнувши назад, оглядів усіх присутніх, поки його погляд не зупинився на Юрі. Він щось хотів сказати, але не зміг через руку Мінхо, яка потягнула його вперед за собою. Швидкою ходьбою вони ледве дібрались до заднього виходу, який, на щастя, був відчинений. Вони швидко проскочили через ворота, мимовільно слідкуючи за територією. Їм дуже пощастило, що вони нікому не потрапились на очі. Дорога через ліс була довгою та втомлюваною.

 

- Тож, малі негідники і маленька міс,- повертаючись лицем до них, він пройшовся по кожному з них,- Що ви забули у академії в такий час?

 

- Хьон,- вийшов вперед Мінхо, беручи всю відповідальність на себе,- Ми… просто гуляли. Хотіли повеселитись, знаєш?,- Кріс знає хлопців вже давно і впізнає будь-яку їхню брехню. Прискіпливо поглянувши на хлопців, він прижмурив очі. Рудоволосий хлопець відразу впізнав цю емоцію,- Добре, ми шукали одну статтю. І звичайно, її ми не знайшли. 

 

- Цього відразу було можна було очікувати, Хо,- відгукнувся Хван. 

 

- Зате ми повеселились,- похитав плечима той. 

 

- Зате ти ледве не спіймався директору в шафі,- дівчина схрестила руки на грудях і підійшла на бік Хвана, який скептично спостерігає за ситуацією. 

 

- Ти теж взагалі-то там була, Кван,- різко промовив Мінхо, розмахуючи руками. Дівчина хотіла щось сказати у відповідь, але її різко зупинив Лікс, який випадково наступив на суху гілку, яка дуже голосно тріснула під його ногою. Відчувши чотири пари очей, він нервово почухуючи шию, відвів очі вгору. З того моменту все ніби затихло і вони продовжили дорогу в абсолютній тиші. 

 ***

 

 

Їх розбудило сонячне світло, яке пробивалось крізь сірі хмари. Зливи у Авансеї не припинялись. Лише іноді можна побачити як пробивалося світло. 

 

Коли Мінхо ввійшов наступним ранком до академії, він відчував прогресуючу зхвильованість. Він саме не зрозумів, чому це було. В його серці панувала паніка…? Навколо все було занадто тихо, підозріло. Мін відчував, що от-от має щось статись. 

 

Як тільки він зайшов в аудиторію, його погляд ненароком припав до Кван. Вона не розлучалась з книгами чи якимись енциклопедіями про міфічних створінь. Дівчина сиділа в самому кінці біля вікна, уважно читаючи кожен рядок і кожне слово. Її волосся було злегка кучерявим. А червона помада давала акцент на її пухкі губи. Вона, ніби відчувши, що за нею спостерігають, невільно підняла свої очі, зустрівшись поглядом з Лі. Вони зустрілись поглядами, ввічливо кивнувши головою один одному. Кван знову повернулась до книги. Хлопець тільки зараз помітив, що вільне місце було лише біля Юрі. Нервово прижмурюючись, він неквапливо обминув аудиторію. 

 

- Сподіваюсь, тут вільно?,- він опустив очі донизу, намагаючись не зустрітись поглядами. 

 

- Сідай вже,- прибираючи свою сумку з сусіднього стільця біля неї, приречено відповіла Кван. 

 

В аудиторії всі вже обговорювали повернення Кріса, з яким зараз повинно бути заняття. Він все доступно розповідав, зрідка поглядаючи на хлопців та Юрі. Але в його очах було щось загадкове. Мін відразу ж це зрозумів. З останної їхньої зустрічі Чан дуже змінився. Він став більш закритим. Лі запам’ятав його як успішним випускником, який кожного разу їх витягував з будь-якої халепи, в яку вони потрапляли. Хлопець уважно розглядав його. Його поведінку. Його вимову. Його погляд. Він відчував, що тут було щось не так. 

 

Але тим не менш, рудоволосий хлопець зосередився на предметі. 

 

Наступна була лекція з літератури. Він вже звик кожного разу бачити там і Кван. І вони знову сиділи поруч, не промовивши ні слова, наче не помічаючи один одного. Професор Кім сьогодні з задоволенням розповідала про тяжку долю Ромео і Джульєтти. Її Мінхо здається навіть напам’ять вивчив. Монотонний голос професора Кіма змусив його невільно заснути на парті заднього ряду, обійнявши руками свою голову. 

 

Після літератури чередувала лекція з зілля та цілющих трав. Професор Ке став з захопленням розповідати як правильно виготовити швидкозагоюючу мазь, яка допомагає затягнутися навіть найглибшим ранам. Цю лекцію вони провели в широкому залі з великою кількістю різних трав та екстрактів. Після лекції професор Ке дала їм вибір знайти собі пару та створити удвох якусь мазь. Це був їхній проект на сьогодні. І звичайно ж всі вирішили розділитися так, як на лекції з професором Каном. Неквапливим та невпевненим кроком він підійшов до Кван, яка вже роздивлялась трави, читаючи їхні властивості в довідниках. Лі роздивився широку кімнату. Його погляд одразу знайшов Хьонні, який вже допомагав своєму партнеру закидувати якесь зілля. А Лікс, уважно спостерігав за Синміном, та чекав поки той дасть йому завдання. Кімната заповнилась шепотіннями та кип’ятінням. А запах, який відразу ж роздався по залі, дав легке запаморочення в голові. Лі та Кван стояли, не промовивши ні слова. Мін бачив, як дівчина хмуриться, через що не може сумістити деякі трави. Перший порушив цю тишу хлопець, нервово поправляючи свою кільцеподібну сережку на вухах. 

 

- Гліцерин,- поникло промовив він,- Туди потрібен гліцерин. Та женьшень,- дівчина підняла голову вгору, знову зустрівшись поглядом з Лі.

 

- Дякую, Мінхо,- хлопець сам не знає чому, але він відчув несподівану легкість. Вона вперше назвала його по імені. Швидко знайшовши гліцерин та женьшень, дівчина протягнула йому прозору колбу з рідиною та засушені подрібнені корінці рослини,- Можеш вкинути, якщо хочеш,- хлопець невпевнено взяв інгредієнти та додав їх у горщик, що вже закипав. Хлопець іноді зустрічався поглядом з Феліксом та Хьонджіном, щоб впевнитися, що все гаразд, помішуючи розчин в горщику.  

 

- Ну от, через декілька хвилин мазь буде готова,- впевнено промовила дівчина, натягуючи ледве помітну посмішку. 

 

- Юрі,- обережно почав Лі,- що ти тоді робила там, в академії? 

 

- Хотіла дізнатися деяку інформацію без зайвих очей, але як бачиш, не вийшло,- вона повела плечима не дивлячись на хлопця. У відповідь Лі машинально кивнув головою, знаючи, що вона цього не бачить. Мазь давним-давно вже приготувалася. Дівчина хотіла взяти горщик середнього розміру, і поставити його в холодне місце для охолодження, але хлопець по-джентельменськи випередив її, і забрав його. Під час охолодження мазі, вони почали прибирати їхнє робоче місце від залишків та бруду, що залишився. Дівчину дивували такі зміни у поведінці хлопця. Сьогодні він був зовсім інший. Вперше в житті, вона розслабилась поруч з ним, хоча весь час вони майже сварились. Лі став обережно розливати вже охолоджену мазь по маленьким прозорим колбам. Вони оглянули всих, і помітили, що перші завершили роботу. Віддаючи колби професору Ке, жінка сказала їм приємні слова і поставила задовільні бали, і ще один додатковий бал за швидке виконання проекту. Як не дивно, настрій у хлопця раптово змінився. 

 

Як тільки всі вийшли з зали, Мінхо почув чийсь голос. Він належив Юрі. 

 

- Мінхо?,- хлопець повільно повернувся і запитливо поглянув на дівчину,- У нас сумісний проект разом, якщо ти пам’ятаєш,- кивок,- Тему хоч знаєш? 

 

- А ти сама як думаєш?,- схрещуючи руки на грудях,риторично запитав він, розтягуючи губи в котячу посмішку.

 

- Думаю, що ти її навіть і не записував,- без зайвих слів промовила Юрі.

 

- Тож, не підскажеш яка тема? 

 

- Практика стрільби та техніки бою. 

 

- Ні,- категорично проти закивав голову Лі. 

 

- Так.  

 

- Ні, - на цей раз розчаровано розтягнув він. 

 

- Так, Мінхо, так,- шумно видихнула дівчина і прискіпливо поглянула на хлопця,- Мені теж не в задоволення з тобою займатись таким великим спільним проектом, але який дурень піде проти професора Кана?

 

- Добре….Добре,- нервово видихаючи повітря, роздратовано відповів Лі. 

 

Раптово їхню розмову перервав сигнальний дзвінок. Це відбувається саме тоді, коли на території Дофрану відбувалось щось надзвичайне. Переглянувши очима та хутко вибігаючи з залу, вони побачили натовп студентів з викладачами, які роздивлятись, що відбувається. На підлозі майже нерухомо лежав хлопець. Його тіло стало ніби заручником дикої лихорадки. Б’ючись в конвульсіях, він лише прогорив деякі незрозумілі слова. Відкриті очі були чорними, як і вени, подібні на павутину. Його біла рубашка теж була чорною, від рідини, яка лилась з рота. Навколо була мертва тиша. Охоронці швидко затримали його в своїх міцних руках, діставши сканер, і підставивши його до виска хлопця, один з охоронців промовив:

 

 

- Він заражений на вісімдесят відсотків,- В один момент, Мінхо впізнав того хлопця. Це Ян Чонін. Вони були в паралельних групах, але Мінхо його знав. Юрі з жахом дивилась на лежачого хлопця зі страхом перевівши погляд на Лі. Хлопець миттєво заховав її за свою спину і відвів очі у натовп, шукаючи Лікса та Хьонджіна. Вони стояли по той бік коридору тримаючи з Лі зоровий контакт. Обидва охоронці почали його виводити з-за території Дофрану. Різко зменшуючи кордон, Юрі та Мінхо за лічені секунди опинились поруч з хлопцями. І у всіх був незрозумілий погляд та збентежений вигляд. 

 

- Що це було?,- почала дівчина,- І куди вони його ведуть?,- Юрі дивилась вслід за охоронцями. 

 

- Здається, Арай,- поряд роздався беземоційний незнайомий чоловічий голос. Четвірка різко повернулась до звуку. Перед ними стояв хлопець. На вид, їхній одноліток. Чорні облягаючі штани. Ідентична чорна футболка, яка давала вид на помітні міцні м’язи блондина. В руках він тримав шкіряну куртку. Їхні очі миттєво зустрілись і Лі був не в силах відвести погляд. Його очі були більш світліші, ніж в минулий раз. Мінхо відразу його впізнав. Це той самий хлопець з кафе. Блондин з гарною посмішкою, яку наразі він приховував на серйозне лице. Хлопець знову почав розглядати його. Він здавався йому таким загадковим та недоступним. 

 

- Що?,- взяла ініціативу на себе Кван. 

 

- Арай,- на цей раз неочікувано роздався серйозний та спокійний голос дівчини, яка виходила з-за міцної спини того блондина. Лі впізнав і її. Ця дівчина, що сиділа поруч з тим хлопцем в кафе на вигляд була більш привітною, на відміну від блондина. Здавалося, у них навіть і в очах подвоювалось. Не було сумнівів, що це його сестра. Дівчина не була високого зросту. Маленька, мініатюрна блондинка, пряме волосся якої було розпущене. Чубчик приховув її низенький лоб. А очі були темними, майже чорними. Синя блузка з декольте, на якому були чорні вкладки та чорні облягаючі брюки, підкреслювали її фігуру. Три родинки на лиці підкреслювали красу обличчя, а червоний м’який беретик добре доповнював її образ. Сама дівчина притулилась до стіни і обвела поглядом кожного по черзі,- Він заражений Араєм. Не знаю чому. Можливо для розвідки….чи для пастки,- перераховувала блідошкіра дівчина.

 

- А можливо навіть і вбити когось,- його лінивий та низький тембр голосу, що тихо роздався по коридору змушував рудоволосого затремтіти та отримати порцію мурашок.

 

- Не звертайте увагу на цього робота,- швидко протараторила блондинка,- Я Хан Сора,- ледве-ледве посміхнулась дівчина, простягаючи свою руку четвірці. Повернувшись на своє місце вона кинула погляд на хлопця, що стояв поряд,- А це Джісон - мій брат. Ми близнюки з ним…

 

- Я Кван Юрі,- дівчина аналогічно перевела погляд на хлопців,- А це Фелікс, Хьонджін та Мінхо.

 

- Приємно познайомитись,- відповіла Сорі, нахиливши голову вбік. 

 

- Будемо знайомі…..

 

Хан не встиг договорити, як звідкись з’явився ще один хлопець. Він тримав рамен в одноразовій упаковці. 

 

- Джи, Сорі, я знову щось пропустив?,- сумно проговорив той, одночасно поїдаючи рамен. 

 

- Ти міг би звикнути, Бін,- втомлено відповів інший, не повертаючись до нього. 

 

- Я б звикнув, якби ви мене не кидали кожного разу. 

 

- Я ж не винен, що ти постійно засиджуєшся в кафе, просячи добавки. 

 

- Але ж це смачно,- заскулив той, перевівши погляд на незнайомців. Брюнет став швидко витирати свого рота, яке забруднилось від соусу. Сора не змогла втримати сміх, через що нестримно посміхнулася, закриваючи нижню частину обличчя, на якій утворились ямочки на щоках. Четвірка теж стояла та послідувала прикладу блондинці,- А, ви тут не самі. Міг би попередити,- прошепотів той та неболяче штовхнув Хана ліктем вбік. Той лише закочує свої очі і залишає їх. Мінхо лиш дивиться йому у слід,- Я Со Чанбін,- стримано кивнувши, Со мешкається, коли зустрічається поглядом з худощавим хлопцем. Провівши останній погляд по четвірці, Бін пішов слідом за Ханом, залишаючи Сору з компанією. Як виявилось, їхні заняття будуть чередуватись і вони часто будуть бачитись. 

 

Залишалася остання лекція з фракційного мистецтва. Професор Джун Хе розповідав, як буде саме проводитись церемонія фракційних виборів, хоча це і так давно всім відомо. У залі будуть купа охоронців, які будуть спостерігатися за порядком. В центрі буде розташоване окреме місце з різними фракціями. Різновидні камінці будуть їх символом. Обираючи певну фракцію, студентам Дофрану потрібно пролити свою кров на певний камінь, закріплюючи свій вибір. Але чи це дійсно те, чого вони хотіли?….

 

Дорогу до кафе Лі провів на самоті. Він привітався з персоналом, кивнувши лише головою, і знайшовши Хьонні з Ліксом, задумливо пішов до них. Обравши звичайний рамен з сиром, він сів за м’яке сидіння шкіряного темно-жовтого диванчику. Молодші лише підозріло подивились на Лі. Набравши паличками рамен, він зустрівся поглядом з хлопцями, коли планував закидувати чергову порцію їжі в себе.  

 

- Що?,- здивовано запитав Мінхо.

 

- Ти дивний сьогодні, от що,- перший обізвався Хван. 

 

Хлопець і справді був сьогодні сам не свій. Можливо це все через тривогу з самого ранку. А, можливо, навіть і від зустрічі з тою незнайомою компанією. 

 

- Просто та трійця….,- хлопці відразу зрозуміли за кого говорив Лі,- Здалась мені підозрілою. Начебто десь я їх бачив. Вони дивні. З’явилися незрозуміло звідкись. Незрозуміло коли і як. Це все дуже дивно. 

 

В той час двері відкрились зі звуком маленьких дзвіночків, що висіли вгорі, попереджаючи про прихід клієнтів. Троє хлопців повернулись на звук і побачили Кван. Дівчина складала свою мокру парасольку після дощу. Юрі, швидко пробіглась очима по кафе. Вільного місця практично не було через зливу, завдяки якої кафе царувалось великим натовпом людей. Вільне місце вона помітила лише біля Мінхо. Хто б сумнівався. Взявши лише гарячий шоколад з горіховими батончиками, Юрі ліниво попрямувала до хлопців, які вже говорили про своє. 

 

- Юрі, сідай біля нас. Бачу, вільних місць не залишилося,- сказав Фелікс. 

 

- Дякую, Лікс,- дівчина дуже поважала молодшого Лі, навіть якщо вони майже ніде і не зустрічались. Він завжди міг їй допомогти в чомусь, як і вона йому. Ці моменти траплялись рідко, але кожен з них їх запам’ятав. Вона нагородила його своєю білосніжною посмішкою і сіла на місце поруч з Мінхо. 

 

- Тож, яка у вас тема?,- зацікавлено запитав Фелікс. 

 

- Практика стрільби та техніки бою,- в один голос відповіли вони, кидаючи погляд один на одного.

 

- Співчуваю вам, удачі в голодних іграх,- щиро відповів Лікс, роблячи з пальців руки підтримуючи кулачки. 

 

Вони щось говорили за своє, але Мінхо їх не чув. Від слова зовсім. Він наче завис в своєму світі, думаючи про ту таємну трійцю. Для студентів вони дуже підозрілі, та й він ніколи їх не бачив. І на першокурсників вони теж не схожі. Серце пропустило мимовільний удар. Він точно їх бачив. Не тільки у кафе і сьогодні в коридорі. Йому здавалося, що він знав їх все своє життя. Що ж вони приховують….? Вони явно знають те, чого не знає Лі. І це його лякало найбільше.

 

Трохи розслабившись, він прийшов до тями. Зазирнувши в вікно, він помітив як три знайомі фігури проходять повз. Обидва хлопці йшли ззаду, коли дівчина була попереду, весело щось розповідала, іноді повертаючись до них. Хіба це не випадковість…? Так дивно і незвично….

 

Цей день підходить до кінця. Великий, насичений день забрав всі сили хлопця. Мінхо йде повільним кроком, не думаючи ні про що. Теплий вітер штовхає його, збільшуючи темп. Зараз його ніщо не хвилювало. Він любив прогулянки в лісі поруч з морем. Саме там він міг розслабитись та відчути себе вільним. Шелест листя від вітру заспокоював його, а ледве накрапаючий дощ холодними краплями ллється на волосся хлопця. Перед очима все ще зачаїлись ті очі Яна. Чорні, наче смола, і безжалісні, як Араї. Вони не були приятелями з Чоніном, але він знав його доволі давно. Хороший хлопець з доброю посмішкою. Його ніколи не чіпали в академії, навпаки, він до нього всі були дуже дружелюбні. Він, будучи відмінником, дуже часто отримував нагороди та похвалу від викладачів. Часто виступав на різних подіях академії. Його ніжний та пронизливий голос зачаровув усіх у Дофрані. Невже це все таки правда, що він зв’язався з Араями….? Йому потрібно знати відповіді на все це…

 

А далі тиша. До болі підозріла тиша, яка засіла десь там глибоко в серці, очікуючи на щось підозріле. Вітер на хвилину перестав розгойдувати пишні дерева, а море хвилі. Дощ здається і взагалі припинився. Було чутно лише його сильне серцебиття, яке виривалось з грудей. Лі йшов швидко, але обережно, занурюючись в густий ліс. Стежка вела його все далі і далі. Сонце вже давно заховалось за морем, створюючи темряву. Ліс був таким тихим і темним, що заблукати було дуже легко. В один момент декілька крапель дощу впали на обличчя Лі. Піднявся сильний вітер, додаючи відчуття тривоги, а хвилі, здається, наче виривались з моря на волю. Його увагу відволік чорний ворон, який неочікувано з’явився перед самим обличчям Мінхо. Птиця голосно запищала, наче повідомляючи про неминучу небезпеку. Так воно і сталось. Через одну мить ворон полетів геть, залишаючи хлопця, який неприродно швидко дихав. Він відчував, що не сам. За ним хтось спостерігає, принишкуючись в тиші за деревами. Цього вже не уникнути. 

Мінхо став біля дерева, аби відновити своє дихання. Його тіло наче горіло від страху. Один момент. Лі не помічає, як чиясь рука накрила його губи, щоб він не зміг закричати. Рудоволосий хлопець намагається вирватись, але чиясь сильна хватка не дозволяє цього. Битись було вже запізно. Він кричить, але в нього нічого не виходить. Лі намагається вкусити його за руку, але той інтуїтивно прибирав її, зімкнувши пальці на шиї, зрадливо позбавляючи кисню. Силует різким кроком розвертає хлопця до себе. Мінхо завмирає. І навіть не кліпає очима. Перед собою він бачить хлопця, маска якого закриває його обличчя. З-під неї було видно лише чорні таємні очі, які уважно розглядали нерухомого хлопця. 

 

- Хочеш розповім таємницю?,- його голос, який міг навіть змусити переламати і кістки, був противним, пронизливим. Нервово прижмурюючись, Лі зі страхом в очах кивнув, в надії, що це скоро мине і він зникне. Але куди далі, тим набагато страшніше,- Ви всі маріонетки в руках у Араїв,- його мерзенний та божевільний сміх роздався ехом по невеликій частині лісу. Він відпустив руку з рота хлопця і відійшов від нього. Глибоко хапаючи носом повітря, рудоволосий боковим боком намагається знайти будь-який предмет для озброєння. Хлопець ніби прочитав його думки, через що, Лі отримав не сильний удар коліном в живіт. Склавшись навпіл, він не міг не пропустити звуки болю,- Ти ніщо,- ці слова змусили Мінхо підняти його очі вгору і піднятись через біль. Хлопець відвернувся і ліс знову роздався сміхом. Тримаючи руку на місце удару, Лі повільно робить крок назад. Впевнившись, що він не бачить, він тікає, але і цей план теж провалюється, коли за одну секунду хлопець в чорній мантії опиняється перед його очима, стаючи на шляху втечі. Було видно, що він посміхається через маску. Його руки лягають на плечі хлопця і з великою силою штовхають його на землю. Навколо нього від його ж падіння підіймається пил, осідаючи одяг Лі. Він хотів знову напасти, але чийсь голос змусив його повернутись.

 

- Відійди від нього, або помреш швидше, ніж кліпнеш…,- Мінхо перевів свій погляд на свого незнайомого рятівника, але його лиця не було видно через чорну бейсбольну кепку, яка закривала його обличчя. 

 

- Не шукай собі проблем, хлопче. Ми тут культурно розмовляємо, хіба не видно?,- хлопець знову повернувся до шокованого Мінхо, тваринно підкрадаючись. 

 

- Ніколи не бачив такого, щоб культурна розмова була саме такою,- прихилившись до дерева навпроти, промовив він, змушуючи його відступити. Впевнившись, що він все ж таки не зрозумів його, від хутко зіскочує з місця і швидким кроком направляється до хлопців,- Бачу, у Араїв одна й та ж сама схема, нічого нового. По хорошому не вміємо? Отже, будемо по поганому,- сказав він, і підійшовши до хлопця, що стояв спиною до нього, похлопав його по плечу. В той момент, коли він повернувся незнайомець завдав йому болючий удар в обличчя, змушуючи його зашипіти від болю. 

  

- Говорив же, що потрібно було вибрати мій варіант,- прокручуючи кругом долоню від легкої болі, весело відповів він. Хлопець чекав на цей момент, і витримавши паузу, тепер він був готовий завдати удар, який виявився провальним для нього. Він збирався накинутись на незнайомця, але завдяки його гарній реакції, він спритно ухилився від зараженого хлопця Араєм, і схопивши його рукою за лікоть, він сильно штовхнув його в дерево. Мінхо відповз трохи далі від хлопців і прихилившись до дерева, спостерігав за боєм, заспокоюючи своє швидке дихання.

 

- Так відразу ж і здався?,- з награною здивованістю відповів незнайомець, коли побачив, як хлопець намагається втікти. Той його швидко опереджує і він без зайвого знущання встромив йому ніж прямо в серце,- Солодких снів, якщо побачиш їх,- куточки його губ полегшено піднялись вгору, але Лі цього не бачив. Він до сих пір не бачив лиця свого рятівника. Незнайомець остаточно розслабився, коли нерухоме тіло хлопця за мить розчиняється, утворюючи чорний попіл. Пил відразу ж піднявся вгору. Мінхо не розуміє, що відбувається. Повернувшись до Лі, він підійшов до нього, простягаючи йому руку, яка була вкрита чорною рукавицею. Вони зустрічаються поглядами і він нарешті бачить його лице. Це Хан. Це був Хан.