Коли Колоссі прийшов лист від Доріана - їй здалось, що отримувачем мала бути не вона. Бо він ж - дуже поряд, в казармах поряд з фортецею, він часто на відстані простягнутої руки - зібраний, коли справа торкається обов’язку. Коли він торкається її - він таким зібраним не був. Навпаки, перетворювався у розплавлений метал свого обладунку, здригався і червонів від кожного доторку і слова. Їй подобалось згадувати їхні вечори і вираз його його обличчя - розчервонілого, що так пашіло жаром і гарячим соромом, якого він стидався також. Колоссі подобалось, що він відчував той сором, але все одно торкався її, навіть через ніяковіле дрижання пальців. Але він - був близько.
Тож торкатись складеного пергаменту, обводити пальцем своє ім’я - було дивно. Вона визирнула з відкритих вітражних вікон і дійсно побачила там його - ніс службу біля Внутрішніх воріт. День був лінивим та спокійним, і йому в прохолоді тіні було зручно стояти, спираючись на списа. Доріан поглядом обводив замок, ніби змальовуючи кожну його башту, кожну віконницю і бійницю. Коли його погляд натрапив на неї - він наче за командою підібрався струнко. Колоссі смішно - посмішка розтягує вуста і на секунду усі документи на столі, що свідчили про проблеми - перкстають так багато важити. Багато важив тільки легенький шматочок пергаменту у її руках.
Вона під поглядом його темних очей розгортає його, і читає.
«Я не знаю, чи побачу сьогодні тебе зблизька настільки, щоб сказати хоч слово, тому хотів їх принаймні написати. Хотів би аби ти їх почула…»
Вона відриває очі від літер і дивиться на нього - не може досконально роздивитись ті темні очі, і іскри бурштину в них. Але бачить його усе одно - наскрізь, через його обладунки і одяг, і списи з мечами - бачить цого таким, яким він стискає сатинові простирадла у долонях, яким він засинає на них.
«Я згадую твої очі кожного дня. Кожної миті, на посту чи тренуванні - я згадую твої очі. Люблю як вони блищать на сонці. Мені хотілось сказати тільки це.
Ваша Високосте, я бажаю Вам гарного дня»
Вона згортає пергамент і дивиться на нього з м’якою посмішкою - здається звідси може побачити червоні щоки і бігаючі очі. Колосса підіймає руку так, що Доріану на мить здається, що вона не у вікні зовсім, а на п’єдесталі, виголошує свою Королівську волю.
Вона м’яко стискає долоню, підзиваючи його до себе, у замок, і тіло Доріана за секунду вирівнюється в копію списа, що стояв поряд. Він повертається до вартових, що стояли поряд і вказує на вікно з Колоссою - начальство викликало. Ті віддали честь Королеві, стаючи струнко і завмираючи у миті, мов статуї, поки Доріан зміняв варту. Вони все ще стояли струнко поки він підходив до замку ближче.
Колосса певнена не була, але їй здавалось, що він ледве стримував посмішку.