— Ти ж розумієш, що мені потрібно відсторонити тебе?
— Але ж це Вілсон!
— Хаус, згадай Ембер. Ти…
— Я не допущу, щоби подібне сталося з Джеймсом.
Розлютився, але це був його друг, єдиний друг. Взагалі єдиний, хто підтримував, розумів, навіть приймав все його хлоп’яцтво та відповідав тим самим. Й хоч якою б не був сволотою Хаус, але він не міг не допомогти, не хвилюватися.
Вілсон завжди був осередком правильності, тим, хто підставить плече, аби підтримати. Проте Ґреґ прекрасно знав, яким Джеймс був насправді. Корисливий, завжди прораховує кроки, аби отримати зиск, але ніколи не переходив дозволених меж. А інші були навіть вдячними, коли Вілсон, всіх їх таких жалюгідних та знедолених, підбирав, лагодив та дозволяв жити далі. Намагався їхнім коштом самоствердитися? Чи доказати щось собі? Якби Хаус не бився над цією загадкою, але варіантів відповідей було надто багато, щоб вибрати щось одне.
Вчора відбулося те, що перевернуло його життя. Не те щоб прям перевернуло, але всередині щось отримало злам. Хаус усвідомлював, що зробив найбільшу дурість, віддавши пістолет тому хворому, розумів агресію Вілсона, коли той розгнівався та назвав боягузом. Розгадав хворобу одного — покалічив іншого. Ні, це було навіть на краще, адже спровокував «відкриття» хвороби, яка б незрозуміло скільки ще сиділа всередині Джеймса та потроху вбивала б його. Але що це було?
Як тільки за ним закрилися двері, як тільки залишив ім’я того хворого, чиє ім’я одразу ж забулося, наодинці з Вілсона, то Хаус розгубився. Він не очікував такого від себе, як і взагалі не пам’ятав, коли сказав Кадді, що, скоріш за все, Джеймс буде вже мертвим, як і не пам’ятав вибуху. Лише вдячна посмішка злочинця, яку захотілося стерти кулаком, лише бригада працівників їхньої лікарні та Вілсон, який посперечався б з крейдою за пальму в номінації «Хто найбільше схожий на мерця». Вже після Ґреґорі дізнався про анафілактичний шок Джеймса, про те, що він дійсно майже помер, що прописаний діаліз, що… Усвідомлення того, що його друг серйозно хворий — вибило з реальності на декілька годин.
Розмова з Кадді — ось перше, що запам’яталося, і його мозок почав нормально, у звичайному режимі функціонувати. О ні, він не дасть Вілсону згаснути, тим паче, здається, у нього був зараз стабільний стан. Ніяких аналізів поки не проводилося — Хаус не поспішав, наче боявся дізнатися правду. Його команда дивно на нього зиркала, але прекрасно розуміла його теперішні мотиви. І це було… Від них йшов нудотний сморід співчуття. Це дратувало. Співчуття не потрібне Хаусу. Кого-кого, а це саме Вілсона потрібно жаліти.
Хаус вперся підборіддям у ручку тростини та прикрив очі. У Джеймса явно досі була депресія. До цього часу він був пригніченим, синці під очима, тремтячі руки та пляшечка антидепресантів в ящику робочого столу. Хоч якби він не заперечував, але досі не міг змиритися зі смертю Ембер, не міг змиритися з тим, що сам відключив її, ставши останнім цвяхом у її гробу. Це було характерним для Вілсона: страждати, вбиватися, але вперше цей стан затягнувся на такий довгий період. Хаус не хотів вірити в те, що зовсім не знав Джеймса, не знав друга. Але, чорт би забрав цього Вілсона, ризикувати заради дівки, заради Тринадцятої?! Інколи комусь потрібно засовувати жалість та бажання допомогти куди поглибше та думати про себе, про свою безпеку.
Сьогодні вночі йому так і не вдалося заснути. Хаус все прокручував у голові всі симптоми Джеймса, які раніше проявили себе, та намагався зрозуміти, які стосувалися втоми та депресії, а які до раптової хвороби. Багато варіантів і ні одного рішення. Прийшовши на роботу, Хаус навіть не здивувався, побачивши свою стару команду у повному зібранні. Це ж Вілсон!
Зараз же Хаус просто сидів перед абсолютно білою дошкою та чекав коли Вілсон прийде в себе. Спочатку поговорить, а вже після буде щось виясняти щось більш радикально. Хоча Тауба з Катнером вже відіслав до Джеймса додому. Незрозуміло нащо, адже це дійсно не токсини чи інший грибок, але Хаус і так випустив з рук декілька місяців життя друга, не дивлячись на те, що й був детектив.
Скляні двері безшумно відчинилися, що відволікло Ґреґорі від думок, і він підняв питальний погляд на своїх «рабів». Розповідь про те, що нічого особливого у квартирі Вілсона не було, крім чашки у раковини з помадою на обідку та медичних препаратів.
— Вілсон не хворий. Брал, — Тауб взяв одну з коробочок препаратів, — послабив роботу нирок, а бікарбонат натрію викликав анафілаксію при введені цефтазидима, — самовпевнено закінчив Кріс.
— Як скажете, лікаре Хаусе, — Ґреґ, примружившись, подивився на Тауба, який, стиснувши губи, замовкнув.
Сказав принести — принесли, як вірні песики, але він не питав їхньої думки. Хаус розпакував бікарбонат та оглянув на повністю повну баночку розчину. Отже, не перша… В домашніх умовах займатися таким — геть не схоже на Вілсона. Могло бути передозування, що й дало результат з цефтазидимом, але це було малоймовірно. Один блістер брала, де лишилося лише три пігулки, і майже повністю пуста пляшечка амітриптиліну. Мігрень, депресія, діарея. Прекрасно.
Пищання пейджера відволікло від обливання брудом Вілсона у думках. Тринадцята… Після того, як її закрили спиною, вона стала якоюсь надто нервовою та відданою не йому. Варто було зробити догану Джеймсу, який не вмів зупиняти свої пориви. Хаус тяжко піднявся на ноги, спершись на тростину та сховавши у кишеню піджака пейджер. Потрібно поговорити з Джиммі-боєм.
***
Свідомість поверталася повільно. Не як після короткого сну, коли відкриваєш червоні очі, а голова як була важкою, так і лишилася. В останній місяць пігулки зовсім не допомагали. Джеймс розумів, що пішло звикання, що без них він вже не міг, але й зупинятися він геть не хотів. Слабка надія, що, можливо, ще допоможе.
Перше, що до нього повернулося — слух. Рівне, не дуже швидке пищання його серцебиття. Отже, йому нічого не наснилося і він дійсно ледь не помер. Після прийшов дискомфорт в горлі, від якого неприємно було ковтати. Задихався, не так давно витягнули трубку… Дихання прискорилося, пищання стає частішим і Джеймс насилу відкрив очі.
Палата сяяла білим, від якого вже нудило. Здається, цей колір стане йому ненависним. Вілсон опустив очі, пройшовся поглядом в бік та завмер на Тринадцятій, яка сиділа поруч на стільці.
— Як ви себе почуваєте?
Як? Це не можна було описати, не ту порожнечу, яка тільки зросла після того, як нирки почали відмовляти. Джеймс глибоко вдихнув, відкашлявся, щоби горло не дряпало наче наждачкою. Потрібно було щось відповісти, від нього чекали цього. Гедлі, напевно, хотіла подякувати за те, що тут лежить не вона, що її врятували ціною власного життя. Дурень? Дурень.
— Відносно… Відносно непогано, — він поморщився від слабкості.
— Ви були мертві тридцять шість секунд, але…
— Але не варто розповідати всі наші секрети.
Хаус… Не хотів він бачити його, точно не зараз, не після того, як назвав його боягузом та вважав його винним у своїй тимчасовій смерті. Тринадцята кивнула головою та вийшла з палати, залишивши Джеймса наодинці з Хаусом.
Тиша, яка запанувала довкола них, переривалася лише пищанням, що вже починало дратувати. Вілсон якось відсторонено думав про те, що він зараз на діалізі, що Хаус вже знає його діагноз, проте йому було все одно. Джеймс не дивився на Ґреґорі, який сів на стілець та безцеремонно закинув ноги йому на койку. Але це Хаус, його нічого не змінило б.
— Щось ти засуджуєш інших, Вілсон, коли сам ще той наркоман.
— Я не наркоман, — Джеймс гнівно подивився на Хауса.
— Скажи-но мені, не наркоман, скільки ж потрібно було випити амітриптиліну, щоб довести себе до діареї й після вколювати невідому концентрацію натрію броміду? Хоча всім наркоманам подобається, коли в них входить голка. За новою дозою можеш приходити до мене, залюбки отримаю з тобою кайф. Чи як там це у вас називається?
— Це звичайний антидепресант та препарат для відновлення лужн…
— Дякую, лікарю, а я без вас не знав, що це все означає, — перебив його Хаус. — Якщо все це «звичайне», то і вікодин — солодкі цукерки.
— Ти заліз до мене у квартиру. Розумієш, я — не твої пацієнти, знаю, який ти, і можу подати заяву в поліцію, — простіше перевести тему, як і завжди.
— Злякав їжака голою сракою, — зовсім по-дитячому протягнув Хаус і відкинув голову назад. — А цей брал… Теж мені, не наркоман.
— До чого ці пусті балачки? — Джеймс повернув голову в бік Ґраґа та спробував придушити власну злість.
— До того, що ти знову починаєш переводити тему, майстер переводів тем, — Хаус опустив голову і поглядом, що геть нічого не виражав, подивився прямо в очі Вілсона. — Скажи чесно, ти намагався вбити себе? Твоя депресія… надто сильно затягнулася. Та ще й увів собі цефтазидим після моїх слів про те, що це може бути твоя остання ін’єкція та останні хвилини життя. Невже Ембер була настільки чудова, що потрібно аж настільки досі побиватися?
Джеймс тільки тяжко зітхнув та відвернув голову, щоб більше не бачити допитливого погляду. Він не збирався говорити про Ембер, про своє життя і про те, що ним керувало, коли дійсно міг вмовити Джейсона все припинити. Можливо, мозок сам вирішив, що вже годі мучити тіло, тому не давав ніяких імпульсів для самозбереження? Здається, Вілсон надто сильно втомився від життя.
Їх взаємне мовчання затягнулося, через що знов стало ніяково. Хаус, мабуть, чекав якоїсь відповіді, але видумувати щось зовсім не хотілося. Говорити правду, коли сам не розібрався у власних істинних мотивах, також не було бажання. Заплутався… Джеймс просто заплутався.
— Аналізи вже всі зробили? — він в котрий раз перевів тему туди, де більш зручно було говорити.
— Ні, — безтурботно відповів Хаус. — Чекав, поки ти прийдеш до тямки, щоб поговорити, почути брехню та вже далі гробити тебе.
— Ти… — Вілсон навіть задихнувся від такого відношення Ґреґа, але одразу ж заспокоївся. — А якщо я б не отямився?
— Не було б такого, — Хаус прийнявся крутити в руці свою тростину та не зводив погляду з Джеймса. — Я ніколи не помиляюся.
— Тому через тебе я і опинився тут.
Вілсон покосився на того, хто чомусь звався його другом. Можливо, мав рацію, коли одного разу так в обличчя Хауса і сказав, що навряд чи вони друзі? Після тих двох місяців між ними щось помітно змінилося і якби Ґреґ не намагався поводити себе так само, як і в минулому, але сам Джеймс став триматися поодаль. Непомітно для інших, помітно для нього і Хауса.
Сподівався викликати каяття у Хауса звинуваченнями? Так йому все одно. Навіть якщо це страждав Джеймс, навіть якщо це він знаходився при смерті й далі по списку. Це був Ґреґорі Хаус, котрому начхати й на власного єдиного друга.
— Функція нирок ослабнула через брал, саме тому дексаметазон їх повністю відключив.
— Ти мій пацієнт, Вілсоне, — Хаус насилу підійнявся на ноги, важко спершись на тростину, — і саме я у цій лікарні вирішую: хворий ти чи ні.
Прекрасно. Джеймс дивився в спину Хауса, поки той не вийшов з палати, та подумки пройшов шлях до його кабінету. Вілсон відсмикнув себе та перевів погляд на стелю. В останній час надто багато думок зайняті Ґреґом, наче нічого і нікого іншого не було довкола нього.
Насправді Вілсон не любив лікарні в тому плані, щоб хворіти, щоб лежати під наглядом лікарів. І це справа навіть не в загальній атмосфері, а в обстеженнях, аналізах і тому, що його лікарем став Хаус. Кращий діагност, але Джеймс прекрасно знав, як він діє, як працює і що з самого початку він майже вб’є, а лише після вилікує. Проте Вілсона надто сильно насторожило те, що майже до самого вечора ніхто так і не прийшов з ліками до нього.
Сумніви підкрадалися надто швидко, проте вони успішно відштовхувалися, як і завжди, заміщуючись іншими. Хаус був незвично спокійним, не пришвидшував своїх «рабів», вони не діставали його. Ґреґорі ніколи так не поводив себе зі своїми пацієнтами. Так, ігнорував, так, не подавав ознак життя, однак завжди посилав команду крутитися поруч. Звичайно, Вілсон не сумнівався, що його життя повністю відоме Ґреґу, він бачив не раз того детектива… Це було не надто приємним, коли хтось чужий ліз настільки глибоко в особисте, проте Хаус мовчав та не намагався висміювати його.
Стан був стабільним. Вперше за стільки днів не боліла голова, тільки липка туга та не бажання жити знов почали накидувати на нього свої тенета, підштовхуючи до краю. Можливо, Хаус мав рацію, що він став залежним від пігулок, але ніякої нормальної альтернативи так і не знайшлося. Навіть психолог, до якого відходив не один сеанс, нічого не дав.
Він думок відволік Форман. Незвично стурбований, ще й озирнувся назад, коли за ним зачинилися двері. Кого-кого, а саме його Вілсон аж ніяк не очікував побачити у своїй палаті, тим паче аж таким схвильованим, наче вже знав діагноз, що був смертельним.
— Незвично бачити тебе… таким.
Вілсон посміхнувся краєчками губ, з сумнівами подивившись на пакети для крапельниці у руках Формана. Невже вони нарешті дозріли до чогось? Джеймс прогнав роздратування з власних думок, яке ще рік тому не було характерним для нього, та піднявся на ліктях.
— Ви щось знайшли? — сенс тягнути, коли Форман не був Хаусом та не грав за його правилами.
— Є дві версії: мальабсорбція чи… — Ерік тяжко зітхнув. — У тебе знижений рівень імуноглобулінів, а залізодефіцитної анемії взагалі нема.
— Біопсія лімфовузлів?
Йому було боляче згадувати про ті моменти свого життя: холод, дискомфорт і біль, який наступив після того, як від нього відірвали шматок його плоті. Вілсон до цього всього часто задумувався над тим, як же це було всім пацієнтам за подібних маніпуляцій, але навіть не задумувався над тим, що міг на своїй шкурі все це випробувати.
— Нема раку, — зі словами Формана Джеймс помітно розслабився.
— Мальабсорбцію поставив Хаус?
— Катнер, а Хаус з ним погодився.
Але якщо він був повністю здоровим і ці показники через його ліки? Чому Хаус відкидає такий варіант? Джеймс ліг назад, зрозумівши, що зараз йому нададуть вибір, від якого складеться його подальше щасливе життя. Або не дуже щасливе.
— Думаю, імуноглобуліни — найкращий варіант.
Знав би він вже тоді, як через декілька годин йому стане погано, то прийняв би варіант Хауса з вітамінами та мікроелементами. Спочатку не було нічого. Такий самий легкий стан, здається, навіть сонливість повернулася, чого не було стільки днів, ночей… Голова різко заболіла, наче хтось ударив по потилиці чимось великим та тупим. Звично для нього, для того, хто страждав кожного дня від мігреней. Нудота неприємно стала в горлі, не даючи сковтнути в’язку слину, а після збунтувався шлунок. Напевно, він дістав за цю ніч медсестру, яка була надто сильно здивована на його прохання не сповіщати лікарям, що стояло над ним, нічого про його стан та на прохання зняти вказаний пакет з крапельниці. А після з’явився неприємний біль, що тягнув десь в грудях і від якого важко було дихати.
Під ранок Вілсону вдалося заснути, коли все повністю пройшло, наче нічого й не було. Сни були, снів було дуже багато, сон був поверхневім, що зовсім не подобалося йому. Період, години, коли кожний повинен був відпочивати, не хвилюючись ні про що, приносив Джеймсу нові проблеми та страждання. Здавалося, що він звичайний сновида, який по ночах десь бігає… І варто було тільки відкрити очі, як втома повернулася з новою силою, через що неможливу було поворухнутися. Пігулки рятували, але не довго. Як і завжди.
Сон пішов надто швидко, наче й взагалі не було, коли його щось вдарило по чолу. Як вода. Як досить часті краплі, і голоси, які були надто голосними. Глибокий вдих і Вілсон з чималими зусиллями відкрив очі саме у той момент, як новий удар прийшовся в центр чола. Палець. Хаус.
— Мізки є? — награне здивування, коли Джеймс на питання нахмурився. — Добре, ти — хворий, що взяти з тебе. Але ти, Формане, — Хаус вирівнявся та перевів погляд на Еріка. — Хоча, про ще це я? У тебе з народження нема мізків.
Вілсон зморгнув білу пелену з очей та спробував зрозуміти, що відбувалося. Форман і Хаус, який продовжував щось говорити, розпинатися про тупість Еріка. І чомусь Джеймс вперше відчував незрозуміле тепло в грудях, зрозумівши, що про нього турбувалися, навіть хвилювалися настільки, що образи перейшли на особисте. Якесь перекручене відчуття виходить.
Хаус стиснув край ковдри й розкрив Вілсона, що навіть розгубився від такого нахабства. Один мало не згубив, другий мало не посилив погіршення стану. Добре, що здогадався зняти імуноглобуліни… не просто ж для галочки сказав, що робити! Хаус різко, без жодних попереджень, розкрив краї медичної сорочки Джеймса, оголивши його груди.
— Це звичайний висип після анафілаксії. Якщо думаєш, що це аплазія кісткового мозку, то запальний процес слизових оболонок та гнійники на шкірі відсутні. Ляпнеш щось про вовчак — зроблю так, що ти ним заразишся. Якщо просто вирішив убити Вілсона — погана спроба, — кожне слово Хаус випльовував з огидою. — А тепер пішов і почитав розумні книжки, маленький чорний хлопчик.
Гучно і надто грубо. Вілсон відкривав рот, щоб захистити Формана, який явно не був винний, але під важким поглядом Хауса він так нічого і не промовив. Двері повільно зачинилися за Еріком, відрізавши їх від сторонніх звуків.
— Думаєш, найкращий варіант був із мальабсорбцією? — залишки сну зникли остаточно і Джеймс потягнувся за ковдрою.
— Там був звичайний фізрозчин. Тобі потрібно було щось дати в лікування, от я і придумав, — Хаус присунув столик, що стояв неподалік, ближче до ліжка. — Повертайся та оголюйся.
— Що? — Вілсон завмер з краєм ковдри в руці та з нерозумінням подивився на Ґреґа.
— Треба ж зробити люмбальну пункцію, коли хлопчик-раб пішов вчитися, — Хаус натягнув матово-білі рукавички та сів біля ліжка, ставлячи столик так, щоб йому було зручніше.
— Зараз? Я тільки прокинувся.
— Ні, після дощику в четвер. Навіщо ці дурні питання, слова? Чим швидше зробимо, тим швидше повернешся до своїх лисеньких діточок здоровим та жвавим. Хоча, щодо останнього, я б посперечався ще.
Але ж це… Вже сенс був дивуватися і противитися, якщо за нього все вирішили? Навіть те, як Хаус спілкувався з іншими, говорив про інших при ньому… Вілсон зловив себе на тому, що, хоч як це не звучало смішно, Ґреґ ніколи особливо сильно і не висловлювався в його бік у подібному тоні.
Перевернувшись спиною до Хауса та підтягнувши коліна до грудей, Джеймс скривився від прохолодних дотиків, коли його повністю вкрили, залишивши лише невеликий квадратик на попереку. Мабуть, буде болючіше за біопсію, але Вілсон перестав думати про це, варто було відчути дотик чужих пальців. Тремтіння пробігло по тілу вгору по хребту… тиск і голка повільно увійшли під шкіру, змусивши здригнутися і до болю в кісточках стиснути кулаки. Йому здавалося, що голка пронизувала наскрізь, здавалося, що Хаус навмисне робив все, що було боляче. Рух припинився і Вілсон зловив себе на тому, що навіть почав молитися, аби Ґреґорі зробив все правильно.
— Чому ти заборонив медсестрі повідомляти, що тобі погано? — голос Хауса пролунав як гуркіт грому серед ясного неба.
— Мені не було погано, — кривлячись, відповів Джеймс.
— Жар, тахікардія, головний біль, блювота, майже знову відмовили нирки, як тільки тебе зняли з діалізу. Що ж, якщо це не погано, тоді я почуваюся просто чудово, ніби мені єдиноріг насрав веселкою в рот.
— Хаусе, — виходить сварливіше, ніж чекав від себе. — Я не почував себе настільки погано… Тим більше я попросив зняти імуно… ім… — Джеймс важко зітхнув. — Давай ти витягнеш з мене голку, і ми поговоримо.
Він почув пирхання позаду себе і поморщився, не стримавши шипіння, коли голка надто швидко вийшла з нього. Спеціально ж зробив так, через дурну забаганку й аби щось вкотре довести самому собі… чи йому. Без різниці. Джеймс здригнувся, коли його поплескали по боку, наче він якась тварина.
Хаус пішов стрімко, як для того, хто кульгав, навіть не забажавши нічого почути з виправдань Вілсона. І саме виправдання, адже це не можна було назвати якось інакше. Джеймс знайшов стелю цікавішою за свої думки, білу… Його цей колір переслідував, чи що? Час тягнувся надто повільно, нудота від того, що нічого не робив, навіть у телевізорі ну було нічого цікавого.
Просто дати лікування, фізрозчин. Значить, він справді нічим не хворий, а це зайве, все зайве, тож можна було спокійно виписувати. І без цього всього життя нудотне, так зараз просто гірше не може бути.
Коли принесли обід, Вілсон годину сидів та дивиться на їжу. Начебто й хотілося, але навіть моргати було так важко, наче хтось між повіками повставляв сірники. Джеймс мляво колупався вилкою в якійсь каші, яка вже не надто презентабельно виглядала, як стукіт у скло тростиною злякав його, змусивши здригнутися. Хаус… Аж надто сильно зачастив до нього, вчора було спокійніше.
— Як я вчасно.
Ґреґ вдоволено оглянув чужий обід і вже звично сів на стілець, закинувши ноги на ліжко. Пульт перекочував до чужих рук, щоб увімкнути чергову медичну мелодраму, а після стягнути з тарілки Вілсона хрумкий тост. Джеймс нічого не сказав, бо вже звик до цього нахабства, і лише подумки махнув рукою, дозволивши Хаусу з’їсти його обід.
— Тебе не нудить від цього серіалу? Скільки років дивишся? — Джеймс залишив виделку в тарілці.
— Це ж бестселер, — Ґреґ покосився на Вілсона.
— Відвернися поки що від цього бестселера. Що показала пункція?
— Менінгіту немає.
І все? Щось надто мало версій, коли його змусили повірити в симптоми, повірити у те, що він хворий. Вілсон похитав головою і прикрив очі, не палаючи більше бажанням витрачати сили на те, щоб їх відкрити. Було ж щось, не могла слабкість ні звідки взятися та квітнути в ньому стільки місяців.
Джеймс почув, як Хаус щось ще стягнув з його тарілки, почув, як гучність у телевізорі зробили вище, щоб не дати йому заснути. Сволота. Ґреґ завжди був сволотою, проте про сон можна було тільки мріяти навіть якби тут його не було. Вілсон надто глибоко вдихнув, ніби на його грудях лежав цілий валун, і майже не видихнув. Звичний стан, який вже кілька тижнів переслідував його. Джеймс нахмурився, коли гучність серіалу ні з того, ні з цього майже зникла, і розплющив очі, покосившись на Хауса.
— Ти нічого не з’їв. Як і вчора, — Ґреґорі зняв ноги з ліжка.
— Не голодний, — не говорити ж, що важко жувати, адже знову вислухає дурну лекцію про те, який він «не наркоман».
— Людина — дивовижна істота, а найголовніше — брехлива настільки, що цією брехнею шкодить собі, — дратівливо промовив Хаус. — Підніми руку і тримай її.
Сенс? «Або це взагалі не втома», — надто загальмовано з’явилося в голові. Вілсон з великими труднощами підняв руку вгору і утримав її так не більше кількох секунд, після чого вона опустилася вниз. Сама. Без його передумови, без сигналу з мозку. Джеймс стиснув губи й подивився на Хауса, який не зводив з нього пильного погляду.
Міастенія. Вона не могла виникнути з нізвідки, вона й не могла зникнути сама по собі. Вони більше не говорили, Джеймс сам не розмовляв ні з ким, коли його спочатку повезли на рентген, а згодом і на комп’ютерну томографію. В голові було абсолютно порожньо і лише одна думка, щоб його підозри не стали правдивими.
Він попросив команду Хауса нічого не розповідати йому. Не вони повинні, адже нічого не розуміли, ще зовсім недосвідчені. У палаті надто темно, але він заборонив вмикати світло. Не зараз, адже білий колір обмотувався навколо його шиї зашморгом і не давав нормально дихати. О, якби було саме так, а не надто очевидним черговим симптомом. Вілсон не звернув уваги на Хауса, який увійшов до палати й не переставав бурчати про те, що тут так само темно, як в одного з його співробітників у причинному місці. Грубість, на яку Джеймс не відреагував. Ніяк. Навіть не подивився на Ґреґорі.
— Земля викликає Вілсона.
Джеймс здригнувся, коли разом із цими словами спалахнуло яскраве світло, що засліпило та змусило з силою замружитися. Білий, надто багато білого, який пробирався у свідомість, розум, від якого божеволів і який розбивав його звичний кришталевий шар навколо буденного існування, змусивши впасти під сірий локомотив життя. Вілсон, відкривши очі, повернув голову в бік Хауса, який хоч і намагався поводитись, як і завжди, але його видавали очі. І чорні знімки у руці з його легенями.
Без зайвих слів Ґреґ віддав знімки, важко опустившись на край ліжка, і почав уважно вдивлятися в обличчя Вілсона, щоб упіймати кожну зміну. Пальці тремтіли, знімки ніяк не підіймалися вгору, щоб просвітити їх, щоб зірвати завісу над таємницею.
Погляд ковзнув з низу легень, піднявся вище, відмітивши чистоту, і зупинився на тимусі. Все, що було стільки годин перетягнуте, розірвалося під хвилею усвідомлення. Пухлина… Навіть без біопсії він вже знав, що це рак. Рак, який, може, вже торкнувся і плеври. Рука, як у повільній зйомці, опустилася вниз, майже впала, і не взяла другий знімок. Навіщо? Все й так було зрозумілим. У голові пробігло, що всі його пацієнти, яким він оголошував діагноз, почувалися так само: спустошеність, гнів, лють та гостре бажання жити, яке надто стрімко підвело свою голову та розкрило крила, з чим його повністю огорнула безнадійність. Смерть. Скільки йому лишилося? Пів року? Вісім місяців?
— Джеймсе.
Голос Хауса надто тихий, якийсь справжній та надламаний, і Вілсон перевів на нього погляд, коли передпліччя торкнулася чужа рука, щоб несильно стиснути. Підтримка. Прийняття, підтримка та німе «це не вирок». Боже, яка чергова «медова» брехня, від чого лише сильніше занудило. Ґреґ не поморщився, помітивши розпач в очах Джеймса, біль, розчарування, спроби передати те, що відчував. Приймав? Ні, він не звинувачував Вілсона за те, що він шукав в ньому самого себе — того, хто вислухає і скаже, що все буде нормально, хто підтримає та підставить своє плече, аби тільки полегшало та не було так страшно.
— Я записав тебе на операцію. Завтра з ранку, — на що Вілсон тільки кивнув головою.
Чому раніше не зрозумів? Чому не пройшов обстеження, якщо почував себе так погано? Зараз було дуже багато питань, дурних питань, і Вілсон звинувачував себе, занадто сильно, що було добре помітним. Хаус підбадьорливо стиснув передпліччя Джеймса, сказав, що це, безперечно, тільки перша стадія і після операції він знову бігатиме від однієї лисенької дитини до іншої, пурхатиме, як метелик… На слова спалахнуло щось надто болюче всередині, що взяло гору над здоровим глуздом, і Вілсон, несподівано для себе, подався вперед, притиснувшись своїми губами до губ Хауса. Відчути, що не спить, що підтримка справді є. Віддати все те, що зараз стискало серце сталевими обручами. Божевілля.
Він не знав, скільки пройшло часу, лише відчував чужі губи, відчував тепло… Хаус різко відсунувся, здивовано подивившись на Джеймса, який, здавалося, не до кінця усвідомлював, що зробив. Поспішно зібравши знімки, Ґреґ лише відкашлявся та, важко спираючись на тростину, вийшов з палати, залишивши Вілсона наодинці з тимомою. Наодинці з думками. Наодинці з теплом, що залишилося на губах.