Коли його життя пішло шкереберть? Напевно, як тільки познайомився з Хаусом. Ні, не так. Коли він розбив дзеркало й за нього внесли заставу, адже «з кимось же потрібно пити». Скільки разів Хаус ображав його, скільки діставав, дурив, забирав гроші, та й не тільки гроші, але… Так, Ґреґорі Хаус не був би собою, якби в один момент перестав бути егоїстичною сволотою. І так, Джеймсу це подобалося. Завжди. Коли він сам просто мирився, мовчав, співчував, жалів, Хаус робив те, що спадало йому на думку. Нехай більше для того, щоб просто позлити, проте він добивався свого.
Цей дев’ятикласник… А ні, восьмикласник — виправив самого себе Вілсон — сидів за столом Кадді та рився в ящиках. Здається, Джеймс вже не надто сильно дивувався. Взагалі не дивувався поведінкою того, кого вважав своїм другом. Якщо хтось сподобався Хаусу, то він буде поводити себе огидно, бридко… псувати все людині — це не найкращий метод показати свої почуття. Вілсону навіть було якось ніяково. Не через те, що вони пробралися в кабінет Кадді, не через те, що сидів та мовчки спостерігав за всім, а через усвідомлення того, що він втрачав Хауса. Невже і Ґреґ відчував щось схоже, коли він був з Ембер? Так, здається, він навіть про це говорив відкрито, показував відкрито.
Ембер… Досі було боляче й інколи спогади душили його. Лягали надто великим валуном на груди, через що дихати було неможливо. Майже кожного ранку розколювалася голова. Від безсоння. Від думок. Від почуттів. Від всього життя.
— Я дозволив посидіти тут не для того, щоб ти відволікав мене своєю кислою міною.
— Це не твій кабінет, — нагадав йому Вілсон. — І ти теж не повинен тут знаходитися. Тим паче копирсатися в столі Кадді.
— Це все заради доброї справи, — Хаус перевів невдоволений погляд на Джеймса.
— Не простіше просто поговорити, як дорослі люди? Послухай, Кадді…
— Бла-бла-бла. Не будь таким же нудним, як і завжди, — шурхотіння в ящику знову повторилося. — Нам нема про що розмовляти з нею, адже ти все придумав у себе в голові й тепер проєктуєш це на мене.
— І про поцілунок я теж придумав у своїй хворій голові, — втомлено промовив Джеймс та склав руки на грудях.
— Не я сказав про твій діагноз.
І так завжди. Уколи, шпильки, образи, які насправді геть не були образами, з його сторони. Але зараз Хаус був якимось урівноваженим, порівняно з його звичайним станом. Вілсон не стримав позіхання, на що очікував питання у свій бік про пігулки, депресію, болючих слів про Ембер та його все ще не померлих слідом за нею почуттів, але нічого не лунає. Дійсно, дивно.
Йому хотілося спитати, чи довго ще потрібно знаходитися тут на так званому «шухері», проте майже одразу зупинив себе. Він міг піти в будь-який момент, нічого не тримає… але без нього Хаус зробить щось не те і знову влізе в те, від чого Вілсону потрібно буде «відмивати» його. Спочатку вислухати, після спробувати щось сказати, але його змусять заткнутися, підуть, а вночі будуть тарабанити у двері. Або сам Джеймс не витримає і прийде до нього.
— Я не знаю, що ти так шукаєш, але щастя в невіданні. Зараз у тебе є прообраз тої Кадді, яку ти сам собі придумав. Але якщо ти щось знайдеш, то твоє щастя зруйнується і ти будеш незадоволеним, а…
— Я нічого не шукаю, адже все й так знаю. Я ж сам клятий бог.
Вілсон закотив очі та сіпнувся, намагаючись встати, коли двері до кабінету відчинилися. Йому тільки не вистачало стати свідком сварки між Лізою та Ґреґом, а ще потрапити під гарячу руку.
— Перепрошую, я шукаю лікарку Кадді.
Чоловік років сорока, втомлений… тремтячі пальці на дверній ручці. Джеймс залишився на місці та перевів питальний погляд на Хауса, який різко вирівнявся, полишивши стіл без уваги. Вілсону здалося, що він побачив, як працювали шестерні в голові у Ґреґа, відкидаючи той чи інший смішний, болючий для інших випад.
— Або тут її нема, або вона під столом. В будь-якому випадку тобі потрібно почекати за дверима, поки ми не закінчимо.
— Чи не знаєте, коли вона прийде?
— Так, саме тому тобі варто вийти та лишити нас одних, — невдоволено кинув Хаус.
— Пробачте.
Пригнічений, засмучений, надто блідий і мішки під очима. Той, хто викликав жаль… Вілсон перевів погляд з дверей на Хауса, який почав ховати всі документи назад у ящик. Невже підуть? Але цей чоловік був якимось дивним. Щось на підсвідомому рівні, якесь неприємне, свербляче почуття, яке було надто настирливим.
— Зроби обличчя простіше, мене жалістю не проймеш. І, — Хаус кинув погляд на Джеймса, — ти відчуваєш жалість до усіх, кого бачиш уперше? Якщо так потрібно, то, що ж поробиш, я по дорозі додому знайду якесь напівдохле кошеня та підкину тобі. Жалість хоч буде виправданою.
Джеймс нічого не відповів, як і завжди на велику кількість уїдливих претензій у свій бік. Не було бажання, втомився, просто не виспався. Зітхнувши, Вілсон підвівся на ноги та подумки помахав рукою в бік Хауса. Пам’яталося, він говорив щось про те, що Ґреґ не намагався привнести у своє життя зміни, але якщо проаналізувати власне життя, то… у нього самого насправді не було ніяких змін. Що вже говорити про останні місяці, про квартиру Ембер, про дурну чашку з помадою на ободку, яка стояла біля раковини? І це було тільки вершиною айсберга.
Осудливий погляд від Хауса, якого він «зраджував» тим, що йшов, але двері відчинилися раніше, ніж Вілсон встиг зробити хоча б крок. Люди… Очевидно, що люди, але без Кадді і якісь надто перелякані. Джеймс перевів питальний погляд на Тринадцяту та спробував спитати, що відбувалося, проте й цього не встиг. Став надто повільним в останній час.
— Прекрасно, — Хаус перевів погляд, що нічого не виражав, на відвідувачів, виділивши увагою Тринадцяту. — Тобі допомогти?
— Замовкни!
Вілсон сіпнувся вбік, коли чоловік, що викликав приступ жалю всього п’ять хвилин тому, направив пістолет на нього. Розіграш? Відповідь від Кадді на те, що вони увірвалися в її кабінет? Тоді це геть не смішно.
— Ти хотів бачити лікаря…
— Я сказав замовкнути, — перебив Хауса чоловік. — Я хворий! І я хочу знати причину! Дайте мені найкращого спеціаліста лікарні, зараз же, чи я почну вбивати людей.
Не розіграш. Вілсон повернув голову в бік Ґреґа, який, здається, був здивований не менше нього. Кращий лікар… Вони тут всі помруть. Хаус бігло оглянув присутніх і Джеймсу здалося, що той ледь стримував свою гидливу тріумфальну посмішку. Та ні, не міг же він отримувати задоволення від цього хворого, який заради діагнозу був готовий всіх у цьому кабінеті перестріляти? Ні, Ґреґ не був аж настільки безумним.
— Послухайте… — почав Вілсон, примирливо виставивши руки перед собою, але його безсовісно перебили.
— Власне, у чому проблема? — Хаус склав руки на столі, чіпким поглядом оглянувши хворого.
О ні. Ні, ні і ще раз ні! Він загорівся цим новим випадком, він не відпустить хворого і через цю нездорову зацікавленість, дурну гру, яку Ґреґ вирішив підтримати, навіть якщо кожного з них винесуть звідси ногами вперед.
Джеймс зробив невеликий крок вперед, назустріч до чоловіка, і пістолет у руці, яка не припиняла тремтіти, піднявся вище, направивши дуло йому на голову. Якщо психічний розлад, якщо будуть галюцинації, то він дійсно натисне на курок. Або, що страшніше, мимовільне скорочення м’язів пальця від стресу.
— Опустіть пістолет, це зайве. Доктор Хаус огляне вас і так, в палаті. Ніхто не буде подавати звинувачення на вас до суду.
— Я буду, — Хаус, важко спершись на тростину, піднявся на ноги. — Під дулом пістолета мої мізки працюють в досить гарному направлені.
— Хаус! — Джеймс підвищив голос і гнівно подивився на нього. — Тут безневинні люди, вагітна жінка!
— Ой як було цікаво, якби вагітним опинився чоловік.
— Заткнулися! Двоє! — чоловік став переводити пістолет з одного на іншого. — Двері… Зачиніть усі двері.
Він хворий. Якщо думав, що йому самому кінець від передозування вікодином, то, значить, можна тягнути за собою й інших? І Хаус, який замість того, щоб умовити віддати пістолет, відпустити людей, підтакував та зголосився на цю «гру». Вілсон сів назад на стілець, відсторонено спостерігаючи за тим, як барикадували двері, як Хаус щось говорив і… Не відпустити. Ґреґ би не просив відпустити їх усіх.
Колись давно Джеймс сподівався та вірив у те, що його друг виправиться, що він сам зможе його виправити, зробить зі сволоти хоч якусь подобу людину. Так, ідіот ще той. Вілсон не одразу помітив, що йому наказали підвестися, і тільки дотик до плеча вивів його зі шокового стану. Він ніколи не мріяв бути на прицілі пістолета. Відійшовши до інших, Джеймс із сумнівами подивився на Хауса. Від нього залежало життя всіх, його так само — ось, що було найжахливішим у тій ситуації, що склалася.
Два роки, шістнадцять лікарів і ніякого діагнозу. Невже таке дійсно буває? По-дурному, адже сам Вілсон одного разу переплутав діагнози, але ж він знайшов справжню причину… Тільки голова сильніше розболілася через всі ці думки.
Вілсон з сумнівами подивився на чоловіка, який тяжко опустився, майже впав, на вільний стілець. Можливо, він вже смертник, а Хаус діставав його роботою, дружиною, проте бив повз — сильно далеко від місця розміщення вражого корабля падали знаряди. Сірники, вогонь, подих. Як взагалі мислив Хаус? Як з одного на інше можливо було перестрибувати настільки швидко та правильно?
— Ти думаєш…
— На відміну від деяких я завжди думаю. Ти палиш, — Хаус вказав кінцем тростини на чоловіка в пальто.
Зарозуміла сволота, але він звик. Як і всі ті, хто хоч краплю був знайомий з Хаусом. Варто тільки було хворому направити дуло пістолета на хлопця, як Вілсон сіпнувся, зробив крок, закривши його собою, чим заслужив майже осудливий погляд від Ґреґорі.
— У-у мене є запальничка… — несміло протягнув хлопець з-за спини Джеймса.
Фіброз легень — надто очевидно й один з шістнадцяти лікарів точно б помітив таке. Напевно. Біль в голові не давав тверезо дивитися на ситуацію. Набридли мігрені. Вілсон був впевнений, що Хаус знав про неправильність діагнозу, який поставив, проте вірити в його добродушні мотиви міг тільки повний дурень.
Дзвінок телефону, замовлення пропофолу. Джеймс просто мовчав, не намагаючись нічого сказати чи зробити, адже тоді почалась би суперечка. Або його б пристрелили. Пропофол… Ні, Вілсон не вірив в те, що пройде цей трюк зі снодійним — про це не припиняв нашіптувати внутрішній голос. Як і про те, що сьогоднішній день вже можна було вважати одним з поганих у його житті.
Чоловік притягнув до себе медсестру та приставив їй до скроні пістолет, поки Хаус ходив за «передачкою». Вілсон проклинав себе за те, що в ньому прокинулося бажання закінчити все це як можна скоріше, навіть якщо медсестра постраждала б. Навіть відчуття небезпеки та страху за власне життя, життя інших, були якимись бляклими.
Спати декілька тижнів поспіль від сили по п’ять годин було надто вимотуюче, кількість пігулок, які він у себе запхнув навіть сьогодні зранку — надто небезпечно, але по-іншому вже не виходило. Й інколи Вілсону здавалося, що він випускав великі шматки зі свого життя, години, наче ним заволоділа короткочасна ретроградна амнезія. Так і зараз — Джеймс навіть не слухав, про що розмовляють, хоча з усіх сил намагався зосередитися.
— Стій, — Вілсон привернув до себе увагу, коли пістолет направився на безневинну людину. — Не роби дурниць.
— Мені потрібен діагноз.
Приголомшливий голосний постріл і крик чоловіка, який осів на підлогу. Не роздумувавши, Джеймс одразу ж опинився біля пораненого та стягнув з себе краватку, зовсім не звернувши увагу на те, що Хаус закрив його собою, не давши хворому зробити ще один постріл. В голові піднялося розуміння, що все це було по-справжньому і що з кулею у голові може лежати вже він. Перемотавши ногу вище місця входження кулі, Вілсон підняв погляд на Хауса, який поводив себе так, наче нічого не трапилося. Один поранений, якому допомогла Тринадцята переміститися на диван, другого «вивели з гри» снодійним, яке буде мати невідомо які наслідки. Просто прекрасно, саме так лікар і повинен поводити себе.
— Та візьми вже цей телефон! — Джеймс підняв гнівний, частково зляканий, погляд на Хауса.
Щось якийсь нервовий, але Ґреґорі просто взяв це на замітку. Після розбереться з Джеймсом, який досі ламав собі життя. Розмова з «рабами», з’ясовування, що за діагноз, і Хаусу геть не сподобалося мовчання Вілсона на пропозицію про рак. У нього останнього тижня зовнішній стан не був надто презентабельним, не як завжди, психічний же… Ні, Хаус прекрасно бачив, що Джиммі-бой щось приховував за маскою, але ідеальний хлопчик спотикнувся, зламав ногу та забув приховати біль. Невже знову морочив собі голову Безпо… Ембер? Так це вже дійсно надто безглуздо, навіть для Вілсона. Явно, він вживав антидепресанти, але було ще щось, що неприємно покусувало Ґреґа зсередини.
— Ти хоч розумієш, що це безумство? — спитав Вілсон, підійшовши нарешті ближче до Хауса. — І ти цьому безумству допомагаєш вершитися?
— Та я сам Доктор Зло.
— Ти… Хочеш піддавати себе небезпеці — будь ласка, я сам тебе пристрелю для такого, але тут і зараз страждають люди, невинні.
— Тут є незаймані? Невинні? Безгрішні? — голосно спитав Хаус та оглядів здивованих людей. — Явно не ця вагітна. Так що тут всі не святоші, розслабся.
Вілсон похитав головою та опустив очі в підлогу. Він завжди довіряв Ґреґу, підтримував, коли всі інші осуджували, але зараз все було по-іншому. В останній час взагалі все було інакшим, не таким, до чого звик Джеймс. Ще й власний стан не покращував нічого. Вілсон спостерігав за тим, як у їхнього майбутнього вбивці брали кров. Це не рак. Без аналізів, без обстежень — неможливо просто по крові сказати, що саме за рак і яка стадія.
— Відкрий жалюзі, — чоловік пістолетом вказує на вікно.
— Але чому я? Тут нема…
Тринадцята відволікла чоловіка і Вілсон зловив момент, щоб повільно підійти до шафи. Просто візьме щось досить важке, щоб вивести з ладу та забезпечити безпеку для них усіх.
— Назад! Я вб’ю її, якщо ви зараз не підете! — досить голосно, щоб його почули за вікно, і Вілсон не встигнув зробити останній крок, як пістолет, направлений на нього, змусив зупинитися. — І ти. Відійшов назад.
Хаус осудливо подивився на Джеймса, який, стиснувши губи, все ж таки відступив. Щось Вілсон здав, сильно. Навіть відсутнє звичне «правильне» хвилювання за себе та життя інших. Чи йому здається, адже від безсоння могла бути загальмованість в реакціях. Хаус зупинив себе від діагностики Вілсона та повернув увагу на поїхавшого. Джейсон, здається.
Новий симптом — гіперакузія. Як і думав, зовсім не рак. Стільки років бачив хворих, що вже на нюх відчуває таких. Вілсон сів на вільний стілець та потер обличчя руками. Вони не зможуть нічого знайти в таких умовах, а перебирати геть усе — не варіант.
Нові перемовини за препарат для доказу нейропатології. Герпес? Можливо і герпес, а може і щось інше, що було схожим та викликало схожі симптоми. Джеймс похитав головою, почувши про два шприци. Це логічно зі сторони Джейсона, але перевіряти на інших людях, хворих… Переговори були успішними, навіть кращими, ніж очікувалося — підуть двоє. Вілсон здивувався тому, що Хаус майже вибухнув ні з того, ні з сього, наче йому була різниця до перевірки на комусь ще того препарату. Відчував провину? Не схоже на Ґреґа, але, можливо, і він вмів відчувати щось людське.
Джеймс залишився в кабінеті, коли відбувалася передача, і не зводив пильного погляду з хворого. Навіть якщо у нього щось з головою, то… Не можна було бути впевненим, що у Джейсона не трапиться припадок у будь-який момент.
Капсаїцин — надто болюча речовина, яку не можна було вколювати тим, хто прийшов в лікарню за лікуванням. Дурна гра Хауса, яка почала виходити на інший рівень, небезпечніший абсолютно для кожного, хто був у цьому кабінеті.
— Вколіть мені, — Тринадцята зробила крок назустріч Ґреґу.
— Це погана ідея, — Вілсон піднявся на ноги і одразу ж опинився під прицілом пістолета. — Вона має генетичне захворювання, яке може викликати геть не ті реакції, що у вас. Я ж абсолютно здоровий.
— Знову ти свою жалість ввімкнув. Може, будеш же з нею зустрічатися? — невдоволено скривився Хаус.
— Йому, — Джейсон розірвав це коло суперечки, яке знов почало зароджуватися, і кивнув головою у бік Вілсона. — Йому введи препарат.
Дивно, що Хаус аж настільки швидко розізлився. Яка різниця: Тринадцята чи він? Все одно ж це дозволить і далі гратися у «відгадай захворювання». Виправивши сорочку зі штанів, Джеймс став спиною до Хауса та спробував уявити, яким буде біль. Можливо, це був той самий випадок, коли потрібно було подумати про себе, а не про когось іншого?
— Ти мазохіст, — геть не питання з вуст Хауса і він задер чужу сорочку вище. — Безсоння, пригніченість і знову антидепресанти. Це ти повністю здоровий?
— Просто зроби цю ін’єкцію та й все.
— Сподіваюсь, у тебе є герпес.
Прекрасне побажання. Глибокий вдих, спроба просто не звертати уваги, але він все одно сіпнувся, коли голка надто різко пробила шкіру. Спеціально ж. Вілсон відчув, як рідина повільно вливалася в нього. На диво, холодна. Перші секунди нічого не відбувалося, абсолютно, і він вже почав думати про те, що у нього десь там був прихований герпес, як вогонь охопив усе тіло. Йому здалося, що з нього зривали шкіру дрібними, а після довгими шарами… всю одразу!
Стогін болю, чиїсь руки, що допомагають сісти, і Джеймс ледь стримався, щоб не охопити себе руками. Надто боляче, навіть болючіше, ніж тоді, коли відключали Ембер від апарату підтримки життя. І спекотно, наче знаходився в самому жерлі вулкана. Вілсон як крізь велику товщу води чув голоси, особливо досить виразне «ідіот» знайомим голосом. І варто було викликатися, коли організм і так був послаблений, наче дійсно тій Тринадцятій потрібно була така люб’язність з його сторони.
Стіл — найкращий винахід. Холодний стіл — найпрекрасніше, що могли придумати люди. І Вілсон радів, як те мале хлоп’я подарованій цукерці, що його посадили саме поруч з цим холодним прекрасним, неймовірним столом, на який він опустив голову. Біль… він відступав повільно, разом з жаром. Надто повільно, через що залишалася мерзлякувата порожнеча, що була заповнена дрібними крихтами того, що мучило його ще декілька секунд тому.
—… чи рак.
— Це не рак, — тяжко промовив Джеймс, піднявши почервоніли очі на Хауса.
— Ти у нас Суперменом зробився?
Судомний вдих і Вілсон знову опустив в голову на стіл, спробувавши проігнорувати сверблячі залишки болю у всьому тілі. Дійсно, навіщо слухати онколога? Але Ґреґорі мав рацію: без аналізів неможливо фінально сказати — є рак чи немає. Косим поглядом Вілсон подивився на Хауса, який щось самовпевнено говорив Джейсону. З однієї сторони це здавалося сном, хворою фантазією, адже не могло настільки кримінальне відбуватися в місцевій лікарні, але з іншої сторони в його організмі був капсаїцин, який ще довго не вийде з нього, і був їх викрадач, якщо, звичайно, це можна було назвати викраденням, що знову направив свій пістолетна на хлопця.
Знову пропустив більшу частину розмови, через що почав відчувати себе винуватим. Аденозин?.. Боже, Хаус повний ідіот, якщо не зміг вигадати нічого більш ефектного, крім лікування таким препаратом. Наче знущався з них усіх. Хоча, відверто кажучи, Ґреґ любив приносити всім біль.
Тринадцята не поверталася більше потрібного, медсестра, ім’я якої він так і не згадав, почала кричати, просячи дати Гедлі ще декілька секунд. Як же болить голова. Хоч сам вставай і кидайся під кулі. Вілсон відкинувся назад на спинку стільця в той момент, коли двері відчинилися. Два шприци. Зітхнувши на чергові спроби Хауса переконати Джейсона у своїй правоті, Джеймс розстібнув манжет сорочки та простягнув руку розгублений Тринадцятій, яка намагалася зробити ін’єкцію собі.
— Ні, — твердо промовив Хаус, помітивши джгут на руці Джеймса.
— Не починай. Якщо мені від першої ін’єкції не було надто погано, то і від цієї не помру.
— Ну так, тільки твоє серце не буде витанцювати чечітку на своїй могилі, на відміну від мене.
Хаус завжди «вмів» підтримувати. Навіть нічого не скажеш на таке «приємне» побажання померти. Вілсон дивився на те, як голка проколола шкіру, увійшла у вену, як прозора рідина повільно зникла зі шприца. Чи карав в себе таким чином? Так. Джеймс не міг наважитися ні на що серйозне, а тут доля підкинула таку можливість. Він не повинен був тоді затримуватися, через що Ембер не сіла б в триклятий автобус. Повинен був знайти її раніше і тоді можна було б врятувати.
Все відбулося швидко: слабкість в тілі, яке, здається, не тримав хребет, серце, що не билося. Смерть? Він не боявся смерті. Перед очима кабінет зробив гарний стрибок з різким розворотом, але чужі руки силоміць підняли його на ноги, і пальці силою притиснулися до сонної артерії. Пульс… Отже, не мертвий.
— Ти ідіот, — знайомий голос, який зашипів розлюченою змією.
— Я лікар і не можу піддавати інших такому ризику, — насилу промовив Вілсон.
— П’ятдесят, — настільки тихо, що Джеймс лиш дивом розібрав. — Ти завжди всіх захищаєш, усіх, крім себе. Здається, комусь тут потрібні зміни сильніше, ніж мені.
Вілсон здивувався тому, наскільки це було промовлено серйозно. Невже хвилювався? Ні, не в дусі Хауса. Наказ Ґреґа стояти й ні в якому разі не показувати з себе слабака, хворого, на що Джеймс насилу кивнув головою.
Стояти було надто важко, його хитало зі сторони в сторону, але Тринадцята намагалася підтримувати його. Джеймс, тяжко зітхнувши, намагався не піддатися спалаху надто бажаного сну. І тиск, який так різко підскочив, з неймовірним болем вдарив у скроні. Думки. Так багато думок і всі одразу почали роїтися в голові.
Вілсон зловив себе на тому, що бажав підійти до Джейсона, гарненько так врізати йому в мордяку та покінчити з усім цим цирком. Давно не думав про таке та й не бажав такого. Надто давно. Нехай як би його не дратували люди, особливо Хаус, але Джеймс завжди відчував у собі зерно спокою, яке одразу проростало від найменшого дотику до себе. І, що дивно, таке діяло із Ґреґом, скільки б він не робив бридкого для нього. Але не зараз… Невже боявся померти, намагаючись приховати це за настільки абсурдними думками навіть для самого себе? Боявся болю? О, це надто по-дурному навіть для Джеймса Вілсона.
— Вілсон! — рик, який гострим лезом розпоров сіру речовину мозку, і Джеймс підняв погляд на Хауса. — У нього синдром Панкоста. Як перевірити?
Чому він так вперся у цей рак? Але Джеймс з якимось жахом зрозумів, що він став не кращим, ніж Хаус, заперечивши без жодних аналізів присутність чуми двадцять першого століття. Зібрати думки в одну єдину купу було не так вже й важко, як виділити потрібне і сказати про це. Такі проблеми при аденозині не повинні виникати, але…
— Горло. На підлогу плюнь.
— Що? — Джейсон з нерозумінням подивився на Вілсона.
— Якщо я плюну в кабінеті Кадді на підлогу, то ніхто не повірить, що це було заради перевірки хвороби. Так що давай, плюй, а після ще помочись у крісло, — уїдливо протягнув Хаус.
Джейсон зібрався з силою і плюнув на підлогу повітрям. Насмішка? Але був вже впевнений у тому, що це не рак. Помилився? З другої спроби чоловіка Вілсон зрозумів, що дійсно помилився. В який раз. Невже він настільки неповноцінний та жалюгідний, що навіть життя не хотіло повертатися до нього обличчям та стояло увесь цей час сракою? Що ж, Хаус мав рацію. Знову. Навіть в цьому.
— Перевір горло, повинна бути припухлість.
Хаус досить різко підійшов до Джейсона, який не зводив з нього пістолет, і притиснув пальці до шиї під його щелепою. Напевно боляче, якщо їх «вбивця» сіпнувся, а після перевірив і сам себе. Так, Панкоста, але… Та не міг же Вілсон аж настільки помилитися у своїй стезі!
Нова задумка Джейсона, нові перемовини та якась незрозуміла мотузка. Очі насилу відкривалися після кожного моргання, але Вілсон нічого не сказав, коли його взяли докупи з усіма. В голові досить настирливо продовжувала битися думка, що радіологія розміщена надто далеко. Ще й ліфт чекає… Тішило лише те, що його поставили вперед, але й розчаровувало, що по ліву руку знаходився Хаус.
— Як ти? — спитав Ґреґ, коли їхня невелика процесія почала повільний хід.
— Нормально, — насилу промовив Вілсон. — Принаймні краще, ніж тоді, коли ти підсипав мені наркотики.
— Мовчати!
Джейсон приставив дуло пістолета до потилиці Вілсона, зрозумівши, що для Хауса це більш вагомий важіль тиску у плані «слухняності». Джеймс не був дурнем, він знав Ґреґорі надто добре, щоб сказати, що якщо навіть його пристрелять, то друга це не зупинить. Друг… Може, він мав рацію, коли стверджував, що вони з Хаусом ніколи й не були друзями?
До радіології вони дібралися досить швидко, навіть ніхто не спотикнувся. Така знайома кімната, від білого світла якої почало нудити, мотузка, що більше нікого не тримала, Хаус, який вивіз стіл з комп’ютером. Вілсон просто стояв поруч та безмовно спостерігав за тим, як Джейсон ліг разом з пістолетом. Засвіти — очевидно, але здивувало, чому Хаус нічого не сказав на це.
— Не вийде, — Джеймс склав руки на грудях, намагаючись таким чином не хитатися зі сторони в сторону.
— Про що він? — Джейсон вимогливо подивився на Хауса.
— Ось про що, — екран комп’ютера розвернувся, дозволивши побачити яскраву пляму. — Твій пістолет заважає.
— Ні, робимо так.
— Ми можемо тут пробути цілий день, тиждень, а то й місяць. Але нічого не зміниться, якщо ти не відкладеш пістолет, — спробувавши не тиснути, повільно промовив Вілсон і вже з погано прихованою посмішкою спостерігав за тим, як зброя все ж таки лягла на стіл.
Варто було Джейсону лягти, як двоє з полонених тут же втекли. І йому варто, але він не міг кинути одного хворого на другого не менш хворого Хауса. Та й Тринадцята для чогось лишилася з хлопчаком, який хотів просто подивитися, чим усе закінчиться. Прекрасна компанія.
Рака нема. Як і казав. Як і думав. Вілсону хотілося сказати, що він говорив самого початку, але витрачати сили на це — дурне марнотратство. Джеймс не одразу помітив, як пальці Хауса зімкнулися на руків’ї чорного пістолета, але зв’язна картинка перед очима наситилася сенсом, варто було зброї повернутися назад до Джейсона.
— Ти збожеволів?! — не витримав Вілсон і зробив рвучкий крок в бік Ґреґа, але одразу зупинився під прицілом пістолета.
— Скільки з експресії, Джиммі-бой, — з усмішкою промовив Хаус, піднявшись на ноги. — Мені так думається краще та легше.
Легше думається? Легше думається?! Вілсон задихнувся від такої нахабності, безолаберності — Хаус більше не усвідомлював того, що робив. Можливо, так впливав вікодин? Можливо, став повністю хворим на голову? Ні, Ґреґ був абсолютно психічно здоровим і це лякало ще більше.
Вілсон потер обличчя руками, щоб прогнати слабкість та щоб спробувати тверезо, логічно подумати. Але телефонний розкот дзвінка збивав з думок. Джеймс намагався зіставити симптоми з тими хворобами, які були йому відомими. Десь на периферії свідомості він чув голос Формана, який відмовився брати участь в цьому цирку. Так, сам би відмовився, та тільки ніхто не питав: хоче він того чи ні.
Синдром Кушинга підходив ідеально, надто ідеально, і саме через це Вілсону здалося, що вони загубили якусь важливу деталь. Можливо, просто відчував, що новий препарат точно протестують знову на ньому, як на якомусь лабораторному щурі. Він не був хворим, сподівався, тому дексаметазон не повинен був якось сильно вплинути на нього. Хотів у це вірити. А вже після того, як вони всі виберуться звідси, він вискаже геть усе Хаусу та більше ніколи не заговорить з ним. Все! Дістало!
На цей раз перемовини розпочав Хаус, вони… вони точно провалилися, якби не обіцянка Джейсона відпустити двох і більше не тестувати препарати ні на кому, крім себе. Вілсон не був медіумом чи екстрасенсом, але чув у словах брехню. Невже Хаус, майстер обману, так легко повівся на це? Джеймс тяжко зітхнув, коли Тринадцята та останній «невинний» хлопець пішли, та помахав рукою Кадді, помітивши її у дверях. Здивований погляд Лізи наштовхнув на те, що виглядав він не досить гарно та молодо-свіжо.
— Спочатку йому.
Вілсон докоряв себе за те, що знову прослухав щось важливе, але те, як на нього подивився Хаус, поставило все на свої місця. Джейсон збрехав — вони удвох це прекрасно розуміли, але Джеймс вже не хвилювався настільки сильно. Сенс? Навряд чи щось зміниться від того, що він буде гарячкувати.
— Хаус, — він привернув до себе увагу Ґреґа.
— Це небезпечно. Навіть ти, яким би не був ідіотом, повинен розуміти, що раз у рік і гілляка стріляє.
— У мене немає ніяких захворювань, щоб від звичайного дексаметазону відбулося щось жахливе, — Вілсон підняв низ сорочки, показуючи свою готовність до нової ін’єкції.
— Не знав, що у тебе є любов до гострих колючих предметів. Виберемося звідси й ти більше не втечеш від експериментальної ігротерапії.
Багато говорив. Джеймс з силою стиснув зуби, майже до болю в щелепі, коли голка шприца надто швидко увійшла під шкіру. Гидота — використовувати на собі ті ліки, які не просто могли викликати якусь нудоту, але й призвести до смерті. Вілсон прекрасно усвідомлював відсоток того, що ризик «прихованої» хвороби надто високий для будь-якої людини. Навряд чи він був якимось особливим та унікальним.
Спершись стегнами в стіл комп’ютерної томографії, Вілсон спостерігав за реакцією Джейсона. Препарат повинен був вже подіяти, але… Ні, він був впевнений в Хаусі, тому потрібно було почекати ще трохи. Хотів вірити.
Моргнувши, Джеймс нахмурився, коли темрява перед очима відступила аж надто повільно. Повороти голови в сторону і кімната перед очима повільно поплила слідом. Горло надто неочікувано стиснуло спазмом, через що стало неймовірно спекотно. Джеймс поспішно закрив рот рукою і другою вперся в стіл, спробувавши зберегти рівновагу та одночасно з цим придушити нудоту.
— Вілсон, — насторожено спитав Хаус і з крихтами побоювання підійшов до Джеймса. — Ти ж не…
Ціла секунда пішла на розуміння того, що це не нормальна реакція організму, здорового організму на препарат. Гаряча шорстка рука забралася під сорочку, притиснулася до шкіри вище попереку, і він не стримав шипіння, що було сповнене болем, намагаючись піти в сторону. «Надто сильно натиснув, кожному було боляче», — не припиняв насаджувати собі Вілсон, швидко тяжко дихаючи.
— Ідіот! Потрібно ж геройствувати незрозуміло для чого, — Хаус притиснув руку до гарячого чола Вілсона. — Ти міг би вдарити цього здохляка, але ні! Жалість твоя до усіх хворих, толерантність непотрібна і безглузда.
— Що відбувається? — Джейсон перевів погляд з одного на іншого чоловіка.
— Нирки відмовляють, — тихо, через силу відповів Вілсон, закривши очі. — Якби ти не віддав пістолет, то зараз я був би у своєму кабінеті. Але ні! Захотілося продовжити цю гру, захотілося погратися в бога, — Джеймс відкрив очі, розлучено подивившись на Ґреґа — Але ти боягуз, найсправжнісінький боягуз, який зіштовхнувся з загадкою, що не розгадується, і боїшся в цьому признатися.
Він помітив здивування, яке заграло великою кількістю барв на обличчі Хауса, але воно швидко зникло. Широко посміхнувшись Ґреґорі, зібрався вже щось сказати, уїдливе, але направлений на нього пістолет обірвав будь-які слова. Джеймс закрив очі рукою, судомно вдихнувши. Нирки відмовляють… Інтоксикація, яка буває досить рідко, жарко, боляче. Та не може бути такого! Він не хворий абсолютно нічим, щоб почали відмовляти нирки.
Стояти було неймовірно боляче, все тіло горіло та здавалося, що цей дексаметазон лише підсилив дію двох минулих препаратів. Хотілося сісти, лягти, впасти — будь-що, і Вілсон спробував вслуховуватися в розмову, слухати Хауса, який намагався знайти рішення, відгадку. Хворий тут тільки один і це явно не він та не Джейсон.
Хаус, накульгуючи, підійшов до телефону, який висів чорною плямою на стіні. Такий же чорний, як і все його життя. Джеймс відкинув голову назад, сподіваючись, що це допоможе хоч трохи. Лише тішило, що біль у скронях вже не настільки сильний. Чи це все просто ілюзія? Така сама ілюзія ідеального життя, яку він намагався побудувати навколо себе. Ідеальне життя — ось, чим завжди прикривався Вілсон, начепивши на себе маску добрячка, на яку велися усі, крім Хауса. «Маніпулятор», — як сьогодні Джеймс пам’ятав задоволену посмішку Ґреґа. Так, був маніпулятором для власного зиску, але це ніколи не переходило дозволені мені, на відміну від того, що дозволяв собі Хаус.
—… відпушу доктора Хауса, — з розпачем промовив Джейсон.
— Ні, — Хаус різко скинув дзвінок. — Відпусти Вілсона. Ти можеш вколоти цю погань мені. У нього невідомо що і цефтазидим просто вб’є його.
— Він приймав те саме, що і я. Мені не потрібно перехресні реакції.
Кінець? Ні, звичайно ні. Вілсон облизав пересохлі губи та кивнув головою Хаусу. Нічого не трапиться, адже все почалося з того моменту, як його затягли у кабінет Кадді. Він зможе якось переконати Джейсона, зможе переконати, хто просто хворий, пацієнт, який бажає лише одного — вилікуватися.
— Джеймсе, — здається, він вже відвик чути власне ім’я від Хауса.
— Йди. Гірше, ніж є, точно не буде, — втомлено промовив Вілсон і відвернув голову в бік, щоб нічого не прочитали за його поглядом.
Так, гірше не буде. Чого вже там? Смерть, мабуть, одна з безболісних речей. Вілсон згадував Ембер, яка не відчувала нічого, крім суму та прикрості. Боляче, але це зовсім інший біль, не від дексаметазону. В перші дні втрати Вілсон хотів вирізати собі серце, купити пістолет та вистрілити собі в голову, аби тільки не думати, не згадувати, не жити в тому світі, в якому залишився без неї. Та й зараз він не з’явився.
Вілсон підняв погляд на двері, що зачинилися за Хаусом, подивився на протягнутий шприц у все такій самій тремтячій руці. Направлений на нього пістолет не дозволяв баритися і Джеймс, стиснувши губи, підняв вище рукав, який встиг вже з’їхати.
— Послухай, це не вихід, — він намагався як можна повільніше робити будь-який рух. — Це точно цефтазидим, який допоможе тобі. Зайвий злочин не отримає жодного позитивного результату в суді. Невже заради якоїсь перевірки ти, Джейсоне, готовий на вбивство? Навмисне вбивство?
— Менше говори.
Йому в руки насильно упхнули невеликий шприц і Вілсон помітив, як палець Джейсона ліг на курок, що було вже одного разу, коли один з чоловіків опинився з простреленою ногою. Джеймс зняв ковпачок з голки, який одразу ж впав на підлогу з досить голосним постукуванням. Він не хотів… не хотів так помирати. Най якими не були б думки, най якби не думав надто голосно про самогубство, але голка все ніяк не могла доторкнутися до шкіри. Вбити самого себе прямо зараз.
— Швидше!
Палець на курку сіпнувся, натиснув сильніше, і Вілсон не знайшов іншого варіанту. Якщо відкриє рот, то його одразу ж пристрелять. І все одно, що так нічого і не вколов собі. Що страшніше: куля чи речовина, яке невідомо як подіє? Глибокий вдих, голка з силою увійшла в руку і поршень швидко вивів зі шприца всю рідину.
— Я не хочу помирати, — тихо зізнався Джеймс та підняв погляд на чоловіка, випустивши шприц, який не поборовся з земним тяжінням.
— Ніхто не хоче.
Новий вдих, з яким не зникло повітря з легень. Вілсон зачепився рукою за стіл, спробувавши знайти опору, вихід, можливість вдихнути. Щось надто хрипке зірвалося з губ і Вілсон впав на підлогу, наче безвільна лялька, яка лишилася без свого хазяїна, спробував схопити ротом повітря в безуспішних спробах вдихнути. Задихався. Просто та банально. Біль розривав легені, які, здається, стиснулися до маленького м’ячика для гольфу. Холод підлоги, що з кожною секундою ставав морознішим. Вже начхати на те, що десь пролунав вибух, що на нього полетіла дрібна крихта від стіни… Перед очима яскрава біла стеля, яка тягнула до себе. Пітьма стягувалася з країв, світло зникло в одну мить, наче хтось клацнув пальцями. Вілсон більше не боявся, більше не було болю. І тільки пожираюча порожнеча.