Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
інколи коли закриваю очі, бачу перед собою твоє щасливе обличчя, а тоді відкриваю, і ти щезаєш..
Зима в грудні зазвичай не така вже і сувора. Снігу або не має, або зовсім мало, холодний вітер ще не став морозним, і річки інде вкриті тонким шаром криги, сонячні промені дарують своє, невелике, але тепло. В цьому році все зовсім по-іншому. Ні, кількість снігу не змінилася, на річках все ще мало льоду, але вітер наскільки сильний і крижаний, що інколи здається ніби сам Мороз стоїть перед твоїм тлінним тілом і дме з усіх своїх сил, намагаючись здути з тебе весь одяг разом з усіма нутрощами, залишивши лишень кістки. Але, чи то через непереносимість Синміном морозу, чи то через те, що це перша зима без нього.
– Ні мамо, все добре, не переймайся, – він нової порції крижаного повітря, хлопець подумки стиснувся до мікророзмірів і укутався у свою супер теплу, але супер коротку куртку. – в шапці, поснідав. Вибач, здається в мене друга лінія, люблю тебе, бувай – Синміну соромно, але йому не вистачає терпіння аби відповідати на численні питання мами. Завжди, а сьогодні ще й настрій не той.
Сьогодні на вулиці особливо холодно: хмари затягнули небо, закривши собою сонце, тож хлопцеві не залишили навіть пустої надії, на додачу ще й температура нижча за нуль, і крижаний вітер.
Сьогодні на душі особливо холодно: це мала бути їх четверта річниця.
– – –
Дзвонити йому ввечері було традицією, тепер же це необідність. Бо без його спокійного і низького голосу, здавалося, і дихати було не можливо.
– Привіт, Мінні, – він як завжди привітався першим, – як ти себе почуваєш? Не мерзнеш? – низьким від стомлення голосом, зі звичним і таким рідним хрипом, говорив хлопець. Серце Синміна тепер має на одну тріщинку більше.
– Привіт, в мене все добре. Ти стомився? Як справи? Як бізнес? Як погода в Пекіні? Як..
– Не поспішай, я відповім на всі твої питання. Так, є таке. Бути начальником виявляється не так вже і просто, як я думав, і з кожним днем, я розумію це ще більше. – «дихай» Синмін що сили впивається своїми короткими нігтями в стегно крізь тканину джинсів, почувши вухами лоскочучий слух і душу, тихий сміх. – З бізнесом все добре, намагаюся контролювати і вирішувати якомога більше питань. Зараз в Пекіні холодно, але сонячно, тобі б тут сподобалося. – чорт.
– Ти пам’ятаєш який сьогодні день? – боляче, як же боляче.
– Звичайно – цікаво, чи ти дійсно думав про це так само як і я. – сьогодні день, коли ти погодився бути моїм єдиним – він обіцяв собі не плакати. Дарма.
– Чи я все ще твій єдиний? – крізь клубок, що підкотив до горла, і боязкість негативної відповіді, він все ж таки знайшов в собі сили запитати.
– Чи я все ще твій єдиний? – відповіддю на відповідь – жахливо, але що ж, добре.
– Мій друг, здається, намагається до мене підкотити. Що мені робити?
– Він тобі подобається?
– Звичайно ні. В моєму серці не має місця для когось іще.
– Тоді скажи йому правду, а як не спрацює, скажи, що твій ревнивий хлопець задушить його, коли повернеться з Китаю – закінчив і посміявся.
Синмін задумався, і йому не було смішно. Йому день без хлопця важко було витерпіти, коли в одній квартирі жили, а тепер вони бачать один одного лише по відеодзвінку, і розмовляють телефоном. – Ало?
– Чанбін, ми все ще зустрічаємося? – здається саме тут ми й перейшли рубікон.
– Хочеш, щоб я сказав ні? – хочу засинати і просинатися у твоїх обіймах, розмовляти з тобою про книжки, фільми, їжу, триматися із тобою за руки зціпивши пальці, хочу, щоб твої великі та теплі долоні були десь на моєму тілі, хочу, щоб мій день починався з погляду у твої глибокі очі, мого улюбленого, кавового кольору, хочу готувати з тобою сніданки й вечері, лежати на твоєму плечі, коли ти, думаючи що я сплю, перебирає моє волосся, і шепочеш який же я чарівній, хочу почути твоє ранкове «кохаю тебе, хочу, щоб ти повернувся і тобі більше ніколи не довелося летіти в, клятий, Пекін.
– Хочу, щоб ти… – Вибач, любий, маю ще одну незавершену справу, кохаю тебе, із річницею – …завжди був поряд.