Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
можливо наші відносини ще можна врятувати, можливо наші почуття ще можна розпалити, та чи потрібно це, якщо я єдиний, хто намагається?
– .. Все добре? – рука що клацала пальцями і махала перед обличчям хлопця, змусила його винирнути із товщі думок, в якій він пов’яз наче у в’язкій болотній воді.
– Так, вибач – покліпав очима, аби сфокусувати погляд на людині навпроти. – Ти…щось казав? – насправді йому не було шкода, що він пропустив «захоплюючий» монолог, але інколи треба робити вигляд.
– Так, я казав… – поглянув на очужілий вигляд Синміна, і зрозумів що діла не буде – а втім, не зважай. – та він, власне і не збирався, тому ніяка більш емоція не промайнула на його не то сумному, не то байдужому обличчі.
– Мабуть, тут без Чанбіна не обійшлося – через декілька хвилин цілковитої для одного, і неспокійної для іншого, тиші, на горизонті з’явилося спасіння. І хлопець, що до цього був зайнятий розгляданням морозних візерунків на старому вікні, почувши ім’я зі своїх думок, рефлекторно повернувся в бік промовляючого.
– До чого тут Чанбін? – підсвідомо насупив брови хлопець, розуміючи що його викрили.
«Злість є одним із видів захисної реакції»
– Думаю, що він має пряме відношення до твого настрою. Як давно ви з ним балакали? – посунув друга зайнявшого весь простір диванчика, і сьорбнув замовленої буквально дві хвилини тому, кави.
– Ми розмовляли вчора – майже шепітом промовив Синмін, відчуваючи як до горла підкатує комок. – Говорили не більше п’яти хвилин – усміхається.
– Я думав, що буду намагатися вчитися жити без нього поряд, не дзвонив йому три дні, думав він не витримає, зателефонує. Зателефонував, не витримав, але тільки не він, а я. Розумію, він зайнятий, я готовий терпіти і чекати, але я ж маю право знати скільки? Я може і готовий чекати вічність, та хоча б голос його чути, але він постійно зайнятий. Запитав у нього чи все ще ми разом. – зробив паузу, можливо якби кисень в легенях не закінчився, він би продовжив безперервно говорити.
Зазвичай коли люди діляться думками їм стає легше, Синмінові ж здається наче на його надпліччах стало ще більше грузу, і він тягне його додолу ще стрімкіше.
– І яка була його відповідь? – коли йдеш по не так давно замерзлій річці, треба бути обачним, і не стати на надто тонку кригу.
– Як завжди, питання на питання. «Хочеш, щоб я сказав ні?». Хочу щоб ти нарешті вирішив свої конче важливі справи, і повернувся. – знову задумався, пірнув у свої думки, випадково очами зачепившись за екран телефону: прийшло нове повідомлення. На початковому екрані була статна фігура Чанбіна в кремового кольору пальто. Він дивився на захід сонця.
Синміна наче морською хвилею, накрило теплими спогадами того дня:
– Куди ти мене везеш? – руки чесалися зняти люб’язно зав’язаний на очах теплий шарф, але пам’ятаючи слова Чанбіна про сюрприз, смиренно чекали.
– Скоро побачиш, ми вже під’їжджаємо – посмішка на обличчі хлопця, відчувалася всім синбіновим тілом, від чого, обоє посміхалися наче дурники. – Приїхали – руки потягнулися до очей – почекай, я скажу коли можна буде зняти – і слухняно повернулися назад, на коліна.
Як справжній джентльмен, Чанбін вийшов з авто, і відкривши хлопцеві двері, взяв його за руку, повівши в потрібну сторону.
Насправді, це чарівно, коли ти не бачиш нічого навколо, але все відчуваєш. Сильний і холодний вітер, сипучість пляжу під ногами, запах моря і вологого піску разом із водоростями, солоний присмак на кінчику язика, крики чайок що лунали з усіх сторін, руки в великих і теплих долонях, його тихий сміх і збите від цигарок дихання.
Він прослизнув за спину: – Ми прийшли, я зніму пов’язку, тільки заплющ очі, щоб не було надто яскраво – гаряче дихання біля вуха потрапляло на шию, викликаючи мурахи.
Шарф перемістився з очей на шию, і коли очі потроху звикли до яскравого світла, Синмін розплющив їх.
Сонце майже сховалося за обрієм, залишаючи після себе яскравий оранжевий, фіолетовий на хмарах, і темно синій на решті. Блакитні хвилі з золотим відливом намагалися затягнути в море, здаючися і залишаючи після себе білу піну коли не виходило торкнутися навіть ніг. Синмін намагався помітити кожну деталь, аби назавжди закарбувати у своїй пам’яті цей теплий зимовий день, коли поряд був Чанбін.
– Подобається? – він відчув руки під курточкою, на своїй талії, коли обернувся раптово відчув, що від Чанбіна неймовірно віє домом і теплом. Руки потягнулися і обійняли його у відповідь.
Хлопець, очікуючи на таку реакцію, притягнув Синміна ближче до себе, ховаючи його від морозного вітру у своєму пальто. Гаряче дихання десь в ключицю, ніжний і невинний погляд прямо в очі. Сухі від вітру губи, на вологих від залишку бальзаму. Він був ніжним, чутливим, і дещо боязким, ніби цілуй він Чанбіна наполегливіше, і другий розтанув би в повітрі, рука перемістилася на щоку, ніби не даючи втекти. Цілуватися на холоді було чимось новим, незвіданим, незвичним, але без сумніву приємним.
Синміну подобалося розплющувати очі одразу після поцілунку, на відміну від Чанбіна, що зазвичай тримає очі заплющеними ще кілька секунд. Так йому вдавалося бачити насолоду на обличчі хлопця, як тремтіли його вії, і очі під віками, як розширювалися його зіниці, коли він натикався на очі коханого. Це була його таємниця. Він так думав. І ніколи він про це Чанбіну не скаже.
– Чанбін – покликав Синмін і хлопець, що проводив захід сонця очами, насолоджуючись останніми теплими промінцями, повернувся до нього. Почувся звук затвору.
– Ха, я тебе зараз теж сфотографую – дістав мобільний з кишені, і поки Синмін не встиг нічого зрозуміти, швидко сфотографував його.
– Чанбін.. – надув губи – дай хоч подивитися що вийшло, – і подивившись, додав – Ну ні, видали, я тут не гарний – потягнувся до мобільного хлопець, але розумний Чан встиг заблокувати телефон до того, як він потрапив у руки Міна.
– Навіть не подумаю, поставлю на замкнений екран, щоб всі знали який в мене гарний хлопець.
Бін знову подивися на фото. Синмін тримав у руках мобільний телефон і щасливо посміхався, роздивляючи фото Чанбіна, зроблене за момент до цього.
– Тоді я теж поставлю твоє фото. Буду днями дивитися на тебе і закохуватися ще більше.
– Нащо тобі дивитися на фото, коли можеш дивитися на живого мене…?
– Синмін. Синмін? Ти з нами?
– Так, вибачте, задумався. Що ви казали? – вимкнувши екран телефону, Синмін повернув свою увагу друзям.
– Пари скоро почнуться, треба йти.
– Добре.
«– Твої щасливі спогади можуть зробити тобі боляче» – почута колись давно, фраза з фільму раптово спливла в пам’яті. Як вчасно.
– На кого ще мені дивитися, якщо ти раптом поїдеш в Китай?
– Мінні, присягаюся, ніякого Китаю – протягнув свій мізинець, очікуючи на Синміна. Хлопець трохи подумав, після чого протягнув свій.
– Обіцяєш?
– Клянуся.