Об’ємне приміщення, приглушене світло, тверда опора за спиною і склянка в руках, з якої світла жижа пускала свої випари. Перед очима все було як в тумані. Тремтіння кінцівок, тертя зубів один об одного і шалений страх не давали Лі Теміну зрушити з місця. Все було на волоску, коли перед ним стояв ще один Темін. Він не бачив виразу обличчя своєї копії, поняття не мав, чому він з ним так вчиняє і чому змушує боятись на грані втрати свідомості. Лишилось тільки й далі стояти ось так на колінах, перебираючи на себе холод паркету, дивлячись на напис на пряжці ременю «вхід» та уникаючи зустрічі поглядами з дулом пістолету.
Все життя перед очима… Темін і сам немов був вогнестрілом, зі зламаним запобіжником, бо раніше його нічого не стримувало, коли його рот стріляв всіляким брудом, як кулемет. От видно й настріляв… Чи ще якоїсь дурні наробив, бо обойма в нього всередині точно була пуста, раз він ніяк не намагався вибороти право зберегти своє життя. Він бачив себе непотрібним шматком металу, певно й тому що ніхто не мчався його рятувати. Тому в цей момент йому залишалось чекати, коли такі ж як у нього пальці сильніше стиснуть рукоять, нажмуть на спусковий крючок і зроблять пірсинг в його мізках…
Лі почував себе вкрай безсилим, бо можна було б заговорити, спробувати якось переконати того другого, що не варто цього всього… Але… Але. Темін був німим, як риба, лиш беззвучно плямкав своїми губами, в паніці майже вивалюючи свої очі з орбіт. Так і сплинали спогади про його нікчемне життя, той акваріум, де колами плавало безліч думок і бажань в його голові, які жили куди менше, ніж самі дохлі рибки гуппі, і жерли один одного, хоч і були «однією сім’єю». Правда не зрозуміло було хто тих рибок в «банку» запускав, але точно було відомо, що маршрут їм задавав саме Темін. І саме зараз навігатор працював вкрай криво, бо в голові у нього сталась якась аварія, раз всі втішливі думки трупцями повспливали на гору, тобто в небуття.
Добре, що хоч очі містера Лі все ще реагували на те, що відбувалось перед ним. Напис «вхід»… в області паху… це так по різному можна було розуміти… Немов другий Темін прямим текстом пропонував залізти йому… туди… звідки бере початок існування людини… Так і сам Темін увійшов в це життя. Увійшов, подивився, зрозумів, офігів і так і не вийшов. Хоча вихід насправді є. Це Темін розумів прямо зараз. (Видно все-таки якась «рибина» вижила.) Тільки це був не парадний вихід, через старість, слабоумство і відхід з дряхлого тіла, а такий собі запасний, «чорний» вихід, для тих хто не витримав або випадково натрапив на нього. Але Темін не натрапив, а нарвався, інакше б він не протирав брудну підлогу своїми штанами, близько шостої ранку, в барі, де не було ні живої душі. Ну майже.
Все було зрозуміло. До чого воно йде і чим закінчиться. То було єдиним, що чітко усвідомлював Темін. Одне тільки було не ясно: якого він так вчепився в той паруючий стакан, з якого булькало так, немов хтось ментосу в колу додав. І він це збирався пити? Певно, що ні. Просто Темін востаннє себе чимось балував. І відволікав. Хоч і на перший погляд можна було б подумати, що над ним хтось знущається. Скільки в його житті всього «перебулькало»? Життя Теміна було і справді насиченим, бо ж до пістолету перед обличчям треба ще щось натворити. І скільки він всілякої от такої каламутної блювотини скуштував? Видно не мало, інакше дивлячись у відображення в рідині, він не бачив би себе, з дулом того самого пістолету біля скроні, який тримав своєю ж рукою.
