Ніріан осів на землю, намагаючись прийти до тями та вигадати, як же йому тепер викрутитись. Усе, що йому вдалося поки — втиснутися спиною в холодну стіну позаду себе і намагатися злитися з оточенням. Вартові проте не поспішали підводити його та забирати до палацу, але краще б віддали батькові на розправу.
— Куди ж ти так поспішала, красунечко? — почувся над вухом самовдоволений низький голос, і принц усвідомив, що в сукні під покривом ночі його не впізнали.
Серце гепнуло вниз, коли він відчув чужу руку на своєму стегні, що повільно просувалася по тканині сукні вгору. Він хотів було смикнутись та знову спробувати втекти, але здоровань однією рукою перехопив обидва зап‘ястки принца, не дозволяючи йому сильно пручатися й чинити опір. Нір прикусив язика, кривлячись від того, як йому було мерзенно від цих доторків. Кричати було не можна — якщо його не впізнали через темряву, то за голосом вже точно зможуть. Тим паче, що один із чужих голосів видавався і йому аж надто знайомим.
— Тихше, лялечко, ми трошечки розважимось, і все скінчиться, — гиденько посміхнувся коротун, нахабно вмощуючи свої руки на Ніровій талії.
Нір стиснув зуби й різко смикнув ногою. Він доволі вдало поцілив своєю туфелькою чоловікові в обличчя. Почулося сичання, а за секунду щоку принца обпалив ляпас, а на його ноги просто нахабно всілися. Такого відношення у свій бік Нір ніколи не знав, і тепер відчув гостру образу та несправедливість. Якого диявола ці люди взагалі дозволяють собі щось подібне? Адже неважливо, принц він чи й насправді містянка, вони представники закону, не тільки не мають так ставитися ні до кого, а й навпаки повинні захищати громадян… Усередині щось надломилося. Розказати б про це Барильну. Він певно мав би покарати цих покидьків, якби дізнався, як вони ставляться до його принца. Ніріан тихо схлипнув, відчуваючи, як рука коротуна ковзнула під сукню, а шию обпекло бридким і слинявим поцілунком здорованя. Він хотів знову смикнутися, але почув десь угорі ще один голос і підвів переляканий погляд на новоприбулого.
— Дякую, панове, далі я розберуся самостійно, — голос звучав навмисне весело і безтурботно, але Нір, здається, вловив погрозливі нотки.
Чоловіки ж явно збиралися відправити неочікуваного гостя куди подалі, але звернувши до нього погляди, лиш невдоволено скривилися. Принц не впізнавав незнайомця, але, вочевидь, він був удосталь впливовим, щоб змусити королівську гвардію припинити свої безчинства. Нір з полегшенням видихнув, відчуваючи, як чужі руки поволі забираються з його тіла. Похапцем схопивши з землі свого згортка з книгою, він підвівся і струснув бруд із сукні. Чоловік не звертав на хлопця жодної уваги, склавши руки на грудях і в очікуванні дивлячись на ґвалтівників.
— Тобі пощастило, що ми її на твоїй території схопили, Ільво. Грайся, — злісно виплюнув слова здоровань, і Ніріана заціпило від усвідомлення. Ну звісно, знайомий голос. До бісиків знайомий, від чого всередині все стискалося й переверталося під час доторків цієї людини. Адже голос належав його любому наставнику, з котрим він тільки цього ранку мав тренування. Котрий, як він думав, поставив би на місце цих покидьків, але сам виявився одним із них і ледь не позбавив свого принца честі. Ніріан мовчки вчепився в свою книгу і постарався ще дужче втиснутись у стіну, ніби його тут і не було, аби тільки Барильн не побачив і не впізнав. — Колись наша співпраця припиниться, і тобі вже буде не так весело.
— Тільки після падіння мого королівства, — той, кого назвали Ільвою, удавано посміхнувся і помахав долонею. — А тепер забирайтеся.
Нарешті чоловік звернув увагу на Ніріана та простягнув йому руку, на яку принц моментально сперся. Він ледь тримався на ногах після пригоди, тому допомога й підтримка йому в той момент не завадили б. Уважно поглянувши на свого рятівника, він не зміг роздивитися багато деталей за відсутності світла, окрім того, що чоловік був високий і худорлявий. Доводилось орієнтуватися здебільшого навпомацки. Руки в нього на дотик були грубі, в мозолях і доволі сильні. Схоже, чоловік багато працював, що було цілком логічно, адже як би ще містяни заробляли собі на життя.
Принц хотів було поцікавитися, чому Барильн хутко вшився, щойно побачив Ільву, та про яке королівство той говорив, а також подякувати за порятунок. Проте не встиг він і рота роззявити, як чоловік заговорив.
— То що ж ти такого зробила, красуне, що ці телепні на тебе так накинулися? — він говорив з легкою усмішкою та майже лагідно, впевнено притримуючи принца за руку.
Ніріан відчув, як його хвилювання потроху вщухає, а серце припиняє так скажено калатати, проте не поспішав відповідати. Чи варто було сказати, що він, принаймні, не красуня, а красунчик? Чи безпечніше було продовжувати прикидатися дівчиною. Ільва не складав враження людини, яка стане поводитися настільки ж мерзенно, як до цього гвардійці, але чи нормально він поставиться до того, що юнак нап‘яв на себе жіночу сукню? Та й чи не впізнає в ньому зниклого принца? Хай про існування в короля первістка майже ніхто не знав, Нір не міг бути певен на сто відсотків. Вгадати було важко, тож юнак поки вирішив змовчати, і дещо замнувся, не знаючи, що ж все-таки відказати чоловікові.
— Ну що ти мовчиш, красуне? Я ж тебе не з‘їм, — Ільва м‘яко всміхнувся, позираючи на налякого принца. — Як тебе звуть хоч?
— Ніра, — відразу відгукнувся принц, ховаючи очі, наче засоромлена дівчина, хоча в темряві цього жесту й не було помітно.
— Звідки ти така взялася, Ніро? — Ільва розплився в посмішці ще ширше, але юнак проігнорував питання. — На твоєму місці я був би дещо балакучішим. Але нехай, ти налякана, можеш поки не говорити. Проте завтра я вимагатиму відповідей наполегливіше, я все-таки не згоден допомагати невідомо кому.
Так, говорячи, вони просувалися темними вулицями все далі та глибше в околиці. Уже давно перевалило за північ, тож на вулицях не було ані душі, крім цих двох. Проте у будиночках подекуди горіло світло та чулися голоси. Чим глибше в нетрі вони заходили, тим менше принц хотів рухатися далі, але варіантів зараз було небагато, і лишитися ночувати на вулиці не хотілося. Тож із цим усвідомленням він продовжував спиратися на руку свого провідника та міцно притискати свій скарб до грудей. Розміри будиночків усе зменшувалися, а гнітюча атмосфера нетрів збільшувалася, змушуючи принца почуватися некомфортно. Дедалі сильнішим ставав і запах нечистот, що стікали вулицями, викликаючи лише відразу. Нір чомусь подумав про те, що не хотів би опинитися на цій вулиці босоніж.
Тож, коли вони дійшли до містка через порівняно чисту річку та увійшли до доволі великого за тутешніми мірками будинку, Ніріан з полегшенням зітхнув. Він дещо здивувався, побачивши, що дім усередині майже порожній. Стіл, стілець та невеличке ліжко — от і все, що було там. Ільва кивнув принцу на ліжко, а сам усівся на стілець, обличчям до спинки. Слухняно влаштувавшися на ліжку та звично підтягнувши до себе ноги, Нір в очікуванні дивився на свого рятівника.
— Тож, Ніро, — протягнув чоловік, змінюючи дружелюбний тон на серйозний, такий, що не став би терпіти заперечень, але й не погрозливий, — тобі варто запам’ятати дещо. Тут закони прості: кожен сам за себе, тож і ти не розраховуй, що я з тобою няньчитимусь. Якщо тобі вдасться за себе постояти — можеш тут заночувати, а зранку бути вільна на милість усіх богів. Проте ти сама бачиш, які покидьки тут сновигають, тож я б радив добряче подумати. З твоїм миленьким личком тебе трахнуть за першим же рогом, якщо не зможеш добряче вперіщити по яйцям. А ти, як бачу, не дуже можеш… — Ільва зміряв Ніра оціночним поглядом. — Тож я пропоную вчинити от як: ти лишаєшся зі мною, у всьому слухаєшся і чемно виконуєш усе, що скажу. Я натомість дбатиму про твою безпеку, доки ти будеш розумничкою.
Принц поспіхом закивав. Опинитися в ситуації, подібній до сьогоднішньої, зовсім не хотілося, і відбитися самостійно він, як показала практика і помітив чоловік, не здатен, а на появу нового рятівника у випадку чого він не розраховував. Лишитися з цим Ільвою під його яким-не-яким захистом поки видавалося найбезпечнішим варіантом. Пізніше він розпитає, як дістатися за межі міста, а поки придивлятиметься. Із тим, щоб бути слухняним та покірним, Нір проблем не мав, але все ж був на сторожі стосовно цієї вимоги — невідомо, що прийде в голову вимагати абсолютно незнайомій людині. Та він не мав розкоші дозволити собі вагатися і нехтувати такою пропозицією. Навіть якщо тут на нього не чекало нічого доброго, на вулиці на щось хороше тим паче годі було і сподіватися.
Ільва уважно, наче оцінюючи, поглянув на принца, ледь нахилив голову в кивку і, не вимовивши більше ані слова, вийшов геть із будинку.
На всю ніч Нір залишився у своєму власному розпорядженні. Почувався він неспокійно і дещо спізніло засумнівався щодо свого рішення про втечу. Проте відступати вже було пізно, батько його живцем за це й поховає. Та і Барильн… Усвідомлення, що Ніріан на власні очі бачив, як чоловік когось убив, а потім ще й розпускав руки, просто жерло юнака зсередини. Невже це дійсно та людина, якій принц усе життя довіряв і вважав його за батьківську фігуру, поки король прикидався, що не має сина? І якщо стосовно першого ще могли виникати сумніви: можливо, Нір не так щось зрозумів, адже на вулиці було темно, то факт того, що його годину тому намагалися зґвалтувати, лишався ясним, як травневе небо. Принц згорнувся калачиком на ліжку, притискаючи до грудей свій дорогоцінний пакунок із книгою, й тихо схлипнув, відчувши, як образа й відчуття несправедливості огорнули його серце. Намагаючись запевнити себе, що це єдина неприємність на його шляху, він поволі заснув.
Сон був неспокійним, і тривоги полишили юнацьке серце лише під ранок. Прокинувся принц далеко за полудень, але в приміщенні й досі було пусто. Цікаво, чи господар дому взагалі з‘являвся тут хоч на декілька хвилин? Враз груди стиснулися від неприємного припущення: раптом його просто кинули напризволяще? Утім, всупереч його сумнівам, двері прочинилися, і в кімнату зайшов Ільва. Принц квапливо сів на ліжку, звернувши погляд до чоловіка.
— Прокинулася нарешті? Я приніс поїсти, красуне, — чоловік усміхнувся, поставивши на стіл кошик з чимось їстівним та спостерігаючи за Ніріаном, який потягнувся до нього. Ільва відсунув кошик подалі й застеріг: — Ти маєш затямити дещо. Від мене задарма ти нічого не отримаєш, тут усе потрібно заробляти. Тож почнемо з простого: я чекаю від тебе детальної розповіді. Хто ти, звідки, як на гвардійців натрапила, що накоїла, чому тиняєшся вночі сама?
Чоловік уважно дивився на принца, котрий тепер нервово перебирав складки на своїй сукні, потупивши погляд в підлогу. Розповісти все чесно означало б видати себе. Тоді його б, мабуть, відправили назад до палацу, ще й вимагали б винагороду за знайденого принца-втікача. Якби він відмовився говорити — лишився би без їжі та, найімовірніше, на вулиці. То що ж гірше? Нір заплющив очі й потер переносицю двома пальцями, зітхнув, сів зручніше і заговорив:
— Справа в тому, що на мене чекало весілля… з людиною, яку я зовсім не кохаю і навіть не знаю. Хіба це правильно, одружуватись так? Хіба не мусять люди мати почуття одне до одного, щоб погоджуватися провести разом усе життя? Тож я вирішила, що не хочу так жити, і втекла. Довго ходила вулицями, але зовсім не знала, куди йти, подітися було ніде, і… я абсолютно випадково побачила, як ці люди когось убили.
— Схоже, ти не з містян, кралю, — замислено протягнув чоловік, примруженим поглядом роздивляючись принца. — Тутешні дівиці готові скочити до шлюбу з будь-ким, аби тільки запропонували. До того ж, у тебе надто ніжна та біла шкіра як для служниці. У дівчини, котра працює, шкіра ні в якому разі не збереглася б у такому ідеальному стані. І спиш ти до обіда, хоча це й можна скинути на втому. Але найголовніше… мені здається знайомим твоє личко, — Ільва наблизився та взяв принца за підборіддя, той налякано на нього витріщився. — Ти дворянського роду, у мене немає жодних сумнівів. То хто ти? Не раджу приховувати.
— Я… — Ніріан запнувся, кусаючи губи. — Я не тутешня. Дочка герцога, з півночі. Ми з батьком приїхали на прийдешній прийом до короля.
Ільва вигнув брову. Серце скажено калатало десь усередині, а в голові в ритм скороченням відлунювало «Повір, повір, повір». Нір міцно стиснув сукню в кулаках і вже налаштувався на найгірший результат. Хитнувши головою, чоловік посунув кошик ближче до Ніра.
— У ліжко не подаватиму — сама візьмеш. Я повернуся за кілька годин, і ми з тобою поїдемо, — вловивши на собі здивований погляд, Ільва додав: — Ти ж не думала, що я живу в цій халупі? Ні, це місце не варте мене.
Посміхаючись, він протягнув:
— Ти би перевдяглася у щось попристойніше, чи як. Пошукай під ліжком, там мають бути якісь речі. У всякому разі, точно кращі за… це.
Він багатозначним поглядом окинув брудну, місцями подірявлену сукню служниці, яка минулої ночі, поки Нір вовтузився по землі, прийшла у непридатний до існування стан. Юнак присоромлено відвів погляд і глибоко зітхнув. Він би й сам радо перевдягнувся, але знову в сукню категорично не хотілося. Як це взагалі можна носити і вважати нормальним одягом? Довге, незручне, тисне в плечах, у грудях тісно й туго… Намотати на себе простирадло, і те було б комфортніше. Хто тільки вигадав для жінок таке катування?
Під ліжком, як і казав Ільва, відшукалося кілька інших суконь, серед яких Нір зміг обрати одну більш-менш пристойну. Звідки вони тут взялися, юнак волів не думати. У спробах чимось себе зайняти до приїзду Ільви, він перехопив трохи фруктів, що чоловік приніс, а згодом тинявся єдиною кімнатою і заглядав у всі можливі закутки. Раптом би знайшлося щось цікаве? Проте марно було й сподіватися. Серед порожньої кімнати важко було б заховати щось варте уваги, хіба лишень стос одягу під старим ліжком.
Знову вмостившися на постіль, принц дістав свій пакунок і розгорнув книгу на випадковому розділі. Сторінки м‘яко перегорнулися. Охайні букви на папері розповідали стару легенду про давнє королівство й одного з останніх драконів, якого колись бачило людство. Йшлося про одне з королівств, що межувало з Синдариланом, і сотні років тому зазнало прокляття. Невідомо, хто це прокляття наслав, але воно було таке ж древнє, як і сам світ. Говорили, що коли вродиться в тамтешніх монархів дитя з білим, наче сніг, волоссям, блідою, як мармур, шкірою, та червоними, мов рубіни, очима — країну спіткає страшна біда. Довгі роки королівство існувало в мирі та злагоді, і ніщо не тривожило його мешканців, аж доки в королеви не народився первісток, якого назвали Інґваром. Дитя було чемне й добре, любило кожну живу істоту, яка йому траплялася, старалося всім допомагати і росло таким, що з нього був би мудрий та справедливий король. Єдина біда була в тому, що був він точно таким, як передрікало пророцтво. Тож на день його повноліття влаштували гучне свято, пишну церемонію й закликали дракона прийняти принца в жертву, щоб королівство не спіткала біда. Дракон був щиро здивований тим, як легко король і королева були готові віддати на смерть своє єдине дитя. Ще дужче його вразило те, з яким спокоєм та впевненістю Інґвар приймав свою долю. «Якщо це врятує невинних людей, я готовий принести цю жертву». «Дитя, але ж ти сам ще зовсім юна й невинна душа,» — відповів дракон, та принц твердо стояв на тому, щоб віддати своє життя заради людей. Тож дракон забрав принца й полетів із ним кудись далеко, поміж зірок, де жодна людина його не могла дістати й дізнатися, що стало з Інґваром. Проте достеменно відома доля королівства, що було випалене до тла й останньої найдрібнішої хатинки. Дракон не був ані добрим, ані справедливим за людськими мірками, він мав лише свої переконання, прості, як мідна монета: якщо хтось ховається за слабшим, вважаючи, що може виміняти чуже життя на своє — він не достойний подальшого існування. Тож пророцтво справдилося повною мірою: після народження дитини з білим, наче сніг, волоссям, блідою, як мармур, шкірою, та червоними, мов рубіни, очима, країну дійсно спіткало велике нещастя. Але накликане воно було аж ніяк не жертовним принцем, а самими людьми, що сміли вважати, ніби їхні життя важать більше за одне інше.
Ніріан знову подумав про того нещасного, що знерухомленою ганчір‘яною лялькою залишився лежати десь у темному провулку. Невже тепер чужі життя настільки нічого не важили, що гвардія, люди, покликані захищати народ, отак ними розпоряджалися на власний розсуд? Ця людина не йшла Нірові з голови, і йому безмежно кортіло довідатися, що тоді сталося. Але ж він не міг просто так прийти до Барильна й спитати.
Від думок відволік Ільва, котрий нарешті повернувся до будинку. Принц підвів погляд і усвідомив, що на вулиці вже смеркалося, а він досі не їв нічого суттєвішого за фрукти. Живіт неприємно забуркотів від думок про їжу. Звісно, він розумів, що це не палац, де йому подавали найвишуканіші страви, але зовсім не очікував так сильно зголодніти на перший же день.
— Пішли, кралю, — посміхнувся чоловік і кивком вказав на двері.
— Вибачте, але чи не могли б ми чогось з‘їсти перед дорогою? — дуже щиро й невимушено поцікавився юнак. Ільва поглянув на нього спідлоба і зареготав.
— Нє, лялю, це тобі не твоя садиба, де маленькій пані приносять все, чого вона схоче. Повернись-но, — не чекаючи, доки Нір послухається, чоловік сам розвернув його за плечі. — Ач яка, ти ще не заробила на «поїсти».
На очі юнака опустилася щільна цупка тканина, дезорієнтувавши його і позбавивши навіть можливості подумати й спитати, що взагалі відбувається. Ільва одразу ж вхопив його під руку і повів надвір. Там він Ніріана всадовив на якийсь транспортний засіб (він міг точно сказати лише те, що це не було такою каретою, як мали королівські екіпажі) і, притримуючи за талію, звелів комусь рушати. Принца підкинуло на місці і затрусило від нерівної подовбаної ямами й калюжами дороги.
— Для чого це? — нарешті спромігся поставити питання юнак, відчувши, як усередині все скручує від пізнього почуття тривоги.
— Ти ж не думаєш, що я перед тобою звітуватиму, га, кралю?