Глава 1. Дзеркалиця

Зоря. Світало.

Сонце як на долоні: Малуша любила уявляти, як торкається його пальцями, як вогняна куля зігріває її руки, вічно крижані через зимову холоднечу; воно не обпалює, а, навпроти, слухняно нам’якає на білосніжних долонях. Ось тільки холодний вітер здуває сонце, і Малуша розуміє, що то була лише маленька іскорка з печі, біля якої вона грілася…

Дівчині забороняли покидати будинок у відсутність хазяїв. Ранок видався морозним: підіймалася заметіль, тому Малуша, хоч і засмучена своєю самотністю, не горіла бажанням висунути на вулицю свою дурну голівоньку. З розваг була тільки піч - дрова раз у раз скрипіли, немов мостини, обдаючи лице жаром, через що щоки наливалися кров’ю.

Малуші подобалося грати з вуглинками – хоч би тому, що більше нічого цікавого цей будинок запропонувати їй не міг. А все, що міг – було або забороненим, або не входило в список інтересів дівчини. Наприклад, шиття - хто в її віці взагалі серйозно може захопитися чимось подібним? Тут потрібна усидливість, терпіння, витримка. Чого у Малуші й близько не спостерігалося.

Та й у будинку особливо не розженешся, адже тут і там Маргарита Миколаївна зі своїм чоловіком зберігали незліченну кількість всіляких предметів, починаючи дрібничками й закінчуючи цінними речами, на кшталт столітніх рукописів і документів зі згорівшого села, того самого, що стояло недалеко від лісу і було знищене приблизно в дев’ятнадцятому столітті. Тема згорілого дотла села цікавила Малушу не менше, ніж питання, що стало з її батьками; але Маргарита Миколаївна більше нічого не розповідала, а суміш польської й німецької мов, якими й були написані документи, дівчина навряд чи розуміла.

За мить вона почула скрегіт маленьких лапок, що наполегливо намагалися вдертися в дім. І тоді Малуша збагнула, що єдиний, хто може так жалібно проситися в людську оселю, це Лисинятко.

Як тільки вона відчинила двері, лис прослизнув у хатину, немов злодій, але, змахнувши з себе товстий шар білого снігу, знов став почуватися, як удома. Малуша обійняла його, торкнувшись лобом розкішного хутра, а той, від радощів, почав видавати звуки, схожі на скиглення та сміх одночасно.

– Досить тобі ґзитися, Лисинятко! – Сміялась Малуша, поки лис намагався вкусити її за вухо. – Та годі вже! Інакше вижену на вулицю!

Але прозвучало се непереконливо, тому Лисинятко повалив дівчину на підлогу та взявся вилизувати обличчя шорстким язиком. Дім наповнився сміхом - лисячим та дівочим.

– Ну добре-добре, погрожувати я не вмію… Але! – Малуша, знаходячись під лисом, схопила того за довгу морду. – Якщо не перестанеш, я все розповім Людвигу Степановичу, і тоді про товстих смачних курок тобі доведеться лише мріяти!

Лисинятко знов зробив спробу вкусити Малушу за вухо, але, почувши останнє речення, на секунду завмер і одразу ж віджахнувся, ніби від вогню. Дівчина розпливлася в посмішці, а лис, збагнувши, що його переграли, почав носитися по кімнаті та незадоволено голосити. Перемога була за Малушею.

Йшли години, але завірюха все не вгамовувалася: здавалося, ніби вона ставала лютішою, і через сніг, що шалено кружляв по землі вітер, у вікно нічого не можна було побачити. Тому не з‘явилися Маргарита Миколаївна з Людвигом Степановичем і ввечері. Малуша знала про такий сценарій, тому не хвилювалася – хазяїва знайдуть, де їм перепочити, адже, на відміну від дівчини, життя вони знали краще.

Тому вкладалися спати вони з Лисинятком разом. Після ситної вечері, дівчина та лис завалилися спати на великому ліжку, яке Людвиг Степанович змайстрував для Малуші. Лисинятко зазвичай спав на своєму тепленькому місці, на кухні, на м‘якій ковдрі, але, відчувши самотність дівчини, перебрався до неї.

Щоночі Малуша, засинаючи, дивилася у вікно. Воно виходило на задній двір, туди, де краще за все було видно лісну гущавину. Малуші подобалось заглядатись у ліс, вона навіть могла поклястися, що бачить там духів та інших нечистих, от тільки мавка не приходила. З весни вона її не бачила. Може, сидить у своєму дубі, та й спить собі зимнім сном?

Але Малуша не наважувалася перевірити.

Минулого разу мавка майже не вбила її, і, якщо б не Чугайстер(дівчина тільки згодом здогадалася), неможливо й уявити, чи зосталося б дівча живою.

Цієї ночі щось було не так. Малуша ворочалася, відштовхувала від себе ковдру, а потім знов заверталася в неї, та не могла заснути. Навіть Лисинятко вже бачив десятий сон, розпластавшись на подушці, а вона не могла. Завірюха вгамувалася десь опівночі, тому, щоб заснути, Малуша розглядала зірки на небі, але і вони її підвели – були бляклими, майже непомітними.

Дівчина пам‘ятає, що любила зірки в дитинстві. В ті рідкісні моменти, коли тато був вдома, він разом з нею шукав сузір‘я та загадував бажання. В минулому батько захоплювався астрологією і розповідав багато цікавих речей, і, навіть якщо маленька Малуша не до кінця розуміла, що мається на увазі, вона завжди із захопленням слухала.

А ще дівчина добре пам‘ятала пісню, яку тато їй грав, на гитарі, перед сном. Він любив її, колись давно, але любив.

І навіть скрізь роки, вона завжди пам‘ятатиме ту пісню…

– Згадай мене… Коли гітара зазвучить, – Малуша піднялася з ліжка та, не відриваючи погляду від зоряного неба, тихенько заспівала. – Голос мій домчить до тебе навіть із пітьми…

– …І ось ти знов в моїх руках… Знов разом ми… – Раптом пролунала луна її голосу десь з сусідньої кімнати.

Дівчина дуже злякалася, настільки, що розбудила бідного лиса; той в цю ж секунду підскочив до неї, обнюхуючи. Не зрозумівши, що сталося, він торкнувся лапкою її нічної сорочки та тільки й дивився оченятами-намистинками.

– Ти чув? – Малуша кивнула на двері. – Хтось співав… Моїм голосом… Але це була не я.

Лисинятко смикнув вушками, подивився в бік дверей та й шмигнув у коридор.

В домі знов запанувала тиша. Лис ніби кудись зник, тому Малуша не одразу зрозуміла, блукаючи кімнатами, куди він подівся. Знайомий скрегіт лисячих кігтів вона почула лише тоді, коли дісталася спальні Маргарити Миколаївни та Людвига Степановича. Спочатку їй було ніяково заходити, бо кімната належала господарям, але поведінка лиса змусила дівчину напружитися.

Навпроти величезного ліжка, на стіні, Малуша помітила великий шмат тканини, якою, вочевидь, намагалися сховати іншу частину кімнати. Дівчина відсунула її та зробила крок.

Спочатку було темно і незрозуміло. Малуша трохи злякалася, але відчула у ніг м‘яке хутро Лисинятка, і очі швидко звикли до темряви. В цьому маленькому куточку було дуже холодно, на відміну від інших кімнат; холод пронизував не тільки тіло, але й душу; дівчина так і застигла - ноги наче вросли в підлогу.

Лисинятко притулився до неї ще дужче. І тоді вони побачили перед собою велике дзеркало, що сяяло якимось примарним світлом, але джерело того сяяння залишалося невідомим, адже в куточку не було ані вікон, ані свічок.

Але ще дужче Малуша злякалася, коли побачила, в якому воно стані: побите, поряд лежать уламки, на склі сліди від чиїхось нігтів. В дівочій голівоньці одразу з‘явилася низка запитань: що сталося з цим дзеркалом? Чому його ховають за тканиною? А головне – чому забобонне подружжя не викинуло його геть? Адже розбите дзеркало, за повір‘ям, приносило нещастя та біди в дім.

Лис наблизився до нього. Малуша також зробила пару кроків вперед та торкнулася холодного скла - на секунду на ньому промайнули постаті її батьків, і тоді дівча відсмикнула руку, майже не звалившись на підлогу від несподіванки. Лисинятко напружився; його хутро стало дибки, хвіст застиг в одному положенні. Коли в уламках дзеркала Малуша побачила привида у вигляді блідої жінки без лиця та з довгим сивим волоссям, лис геть оскаженів, почав кидатися та страшно гарчати.

Привид зібрала своє волосся докупи та віджахнулася, вибагливо заголосивши:

– Що за бридке створіння! Геть! Геть! Та прибери вже свого навіженого лиса!

– С-стій, Лисинятко! Годі, молодець, – Малуша опустилася навколішки та обійняла лиса, заспокоюючи його. І хоча дівчина ще ніколи не бачила привидів, її долала цікавість.

Лисинятко загарчав востаннє і замовк.

– Хто ти? – Нарешті наважилася заговорити Малуша. Важко було розгледіти привида через розбите скло, але ясно було одне - він не ворожий.

– Дзеркалиця. – Відповіла жінка. – Тільки подивися, що вона зробила з моїм дзеркалом… Свого часу я була найгарнішою в цьому домі, а зараз!..

Дзеркалиця… Малуша дещо чула про цих духів; вони живуть в дзеркалах та є їхньою «душею». Ревниві, вразливі, іноді - нестерпні…

– Але… Зачекай… Хто тебе розбив? І як ти вмовила Маргариту Миколаївну та Людвига Степановича залишити тебе тут в такому вигляді? – Дівчина підняла один з уламків та зазирнула в нього. Побачила там свої блакитні очі.

Лис обнюхав уламок.

– Звісно, що Лель. – Знизала плечима Дзеркалиця. – Мавка хотіла побачити правду про себе, а як побачила - розбила мене, втекла, і навіть «дякую» не сказала… Нахаба. Всі мавки такі.

Звучала вона дуже ображено, але Малуша все не могла зрозуміти - Лель… розбила… дзеркало?.. Цікаво, що вона там побачила?

– А щодо того, як я залишилася – це виявилося не важко. Просто сказала господарям – якщо вони залишать мене тут, в них з‘явиться дитина. Адже вони так мріяли про це вже багато років.

– Але ж ти збрехала їм, – хмикнула Малуша. – Маргарита Миколаївна не може в такому віці мати дітей.

– Чого це одразу - «збрехала», – постать Дзеркалиці зникла, і на склі потроху почали виводитися обриси двох людей. – Ось, дивися.

Кухня. За столом сидить Маргарита, поряд з нею - Людвиг, обіймає однією рукою; на сковорідці щось готується, і Малуша навіть через дзеркало могла відчути аромат найсмачніших Маргаритових сирників. Чоловік гладив дружині руку, а вона не реагувала; зосереджено дивилася на стіл і про щось думала.

Це був вечір того самого дня, коли до них прийшла Малуша.

– Людвигу, ти знаєш, я багато років молилася, щоб Небо подарувало нам діточок… Не судилося. – Маргарита Миколаївна зітхнула і подивилася на чоловіка. – Я майже втратила надію, але… З‘явилася Малуша. В неї немає батьків, в нас - дітей. Дому в неї теж немає, а в нас є… Може… Нарешті… Може, Малуша зможе стати для нас донькою?

Людвиг посміхнувся. Маргарита теж. Жінка стисла його руку і поклала голову на плече.

– Може, колись вона назве тебе татом, а мене - матір‘ю.

Зображення зникло. Малуша невідривно дивилася на дзеркало. З очей капали сльози, які Лисинятко відчайдушно злизував. Дівчина й подумати не могла, що так багато значить для господарів - думала, що їхнє милосердя тимчасове, що вже дуже скоро її попросять знайти собі новий дім… Тепер Малуші було соромно за ці думки. Бо чужі люди стали їй найріднішими. Замінили сім‘ю.

– Я можу показати дещо інше. – Почувся голос Дзеркалиці. – Я знаю про все, що діється в цьому домі… І що діялося в тому селі, де почалася історія Лель. Бо зараз ми знаходимося в його руїнах.

Від останнього речення перехопило подих.

Лисинятко знов напружився.

А потім почулося рішуче:

– Я готова.