Пролог

Рудий лис перекинувся десь у траві в пошуках метелика і гучно пирхнув, як тільки він сів на м’який чорний ніс. Водночас запахло пекуче літо. Ліс почав дихати, і з диханням його ожила природа. Лис напружився, оглядаючи очками-намистинками простори, в яких він був майже хазяїном, прогнав метелика лапкою і стрімголов помчав в пишні кущі вовчих ягід, де причаївся птах. Стрибок, другий, - і з листя вивалюється мавка, поки Лисенятко хрипко сміється і лоскоче її шорстким язиком. Заливчастий сміх рознісся по околицях і загубився серед кілометрів свіжої пшениці. Здалеку її можна було прийняти за звичайну дівчину, яка дуркує в чистім полі зі своїм домашнім звірятком, але ні, лис був дикий і пестився тільки до тих, хто сподобається, а мавка губила усіх, хто посмів осквернити ліс своєю присутністю. Інша справа - сім’я лісника; їх ніхто не чіпав - така воля Лісовика, хазяїна лісу, і горе тим, хто посміє зашкодити. Рід лісничих здавна беріг чистоту і порядок в лісовому царстві, а тому і дана їм така честь. Малуша понад місяць жила у хатині й з часом отримала статус дочки Людвіга Степановича і Маргарити Миколаївни. Чесно кажучи, мавку дратувала ця дівчинка, але ще більше дратувала обставина, згідно з якою вона більше не зможе заманити її в саму гущавину і там скинути в яр. Прийшла, мовляв, невідомо звідки, і господарює тут, як заманеться! «Став козел у город ходити, - як би йому рогів не зломити», - кожного разу гнівно відрізала мавка, коли Малуша намагалася зібрати жолуді з її дуба, і та в мить падала з гілки, неначе дерево в змові зі своєю співмешканкою.

Але і Малуша не любила мавку - нечисть, та ще й з характером. Правда, аж надто гарна, погляду не відвести. Волосся, чорніше за смолу, а очі, великі, немов два смарагди, що переливаються у світлі сонця. Шкіра зовсім бліда, холодна, як у мерця; хоча, фактично, мавка і була мерцем, попри неземну красу. Таке відчуття, ніби очі у неї були по усьому лісу, а тому дівчина не могла гуляти без задніх думок: то гілка хрускотітиме неподалік, то в кущах хтось заворушиться. І добре, якщо це виявлялося яке-небудь нешкідливе звірятко. Багато разів і від вовків тікати доводилося; безстрашний, але тому і недоумкуватий Лисенятко вступався за дівчинку, важко тоді доводилося обом. Людвіг Степанович тільки хитав головою. Він був строгим, але дбайливим, як і личило людині з його непростою професією: цілий день чоловік десь пропадав; то зайцеві якому вибратися допоможе, то пташеня, що випало з гнізда, від хижаків врятує, то прибере за приїжджими. Лісники народ не гордий, якщо справа стосується лісу, який вони берегли, як святилище. Малуша чула його дихання в шумі вітру; він розмовляв з нею за допомогою птахів; вона могла прочитати його думки; а іноді, залишаючись наодинці, дівчина відчувала, ніби серце лісу б’ється в ній. Важко описати словами ту гармонію, яку відчуває людина, коли дозволяє природі наздогнати її душу, забратися в самі потаємні куточки розуму. Приземлені людські турботи - ніщо, в порівнянні з цим. Дівчина більше не сумувала за міським життям.

Принаймні, тут вона почувала себе у безпеці. У безпеці від нього.

Остап багато чого у неї забрав. Невинність, батьків, будинок, надію на щасливе майбутнє. Він був сильним, високим, і страхітливим. Так, саме страхітливим. Як мисливець. Він любив полювати. Причому займався цим з особливою жорстокістю, витончено, ах, а скільки шкур бідних тварин висіло на стінах!.. Малуша майже не бувала в його кабінеті. Звідти завжди несло вином і сигаретами. А ще доносився мерзенний сміх товаришів, таких же розбещених і бездушних, як Остап, і коли дівчина не слухалася, він погрожував пустити її по колу цим самим друзям. Доводилося мовчати. Навіть коли вони чіпали її «з інтересу», навіть коли її душа горіла в пекельному полум’ї, навіть коли ставало нестерпно і хотілося кричати. І кожного разу кортіло вчепитися в зализане чорне волосся, виколоти блакитні очі, розірвати нахабний вищир, вкусити, та якнайболючіше. Кожні подачки (чи, як він їх називав, «подарунки») Малуша з ненавистю викидала у вікно, рвала, розбивала. Чоловіка веселив подібний прояв характеру. Але одного разу Острокрилова забруднила дорогий костюм, і тоді Остап порізав її груди своїм клинком. Той біль… Не можна порівняти ні з чим. Будь-які необережні рухи подібні тисячі голкам, які з силою встромлювалися в ніжну шкіру, а потім повільно виймали. Відтоді бинти стали її кращими друзями.

З того моменту побої не припинялися. Насильством Остап упивався так само, як упивався сексом; йому подобалося, коли на білосніжному тілі розквітали яскраво-червоні бутони його нездорового кохання, подобалося бачити безпорадний вираз обличчя нареченої й, безумовно, подобалося, коли Малуша благала припинити своїм тоненьким голоском, від якого у чоловіка ставалася ерекція. Рани гоїлися довго. Коли хазяїн повертався додому, їй доводилося забиватися в найдальший кут, аби не попастися на очі. І подібний прояв слабкості пробуджував страшну ненависть до себе.

Тому що виживають тільки сильніші.

- І як же тобі вдалося втекти від цього людожера? - Маргарита Миколаївна скривилася з явною ненавистю. Слухаючи розповідь Малуші, вона перев’язувала пораненого зайця, який раз у раз виривався, гарненько відлупцювавши свою рятівницю сильними ногами. Дівчина допомагала тримати його.

- Випадково. Прийшов його брат, - здається, Андрій, рудий такий, неприємний, - став говорити щось про витік грошей з компанії, Остап страшенно розсердився і кулею вилетів за двері, не замкнувши їх. Він завжди мене замикав. На декілька замків, як хижого звіра, а не «ніжну лань», так він одного разу мене назвав. Охорона зникла кудись. З тяжкою бідою я пролізла через колючий дріт, він дуже жалив і порвав увесь одяг разом зі шкірою. Ви й самі бачите, - Острокрилова кивнула на глибокі подряпини на руках, які тягнулися до самої шиї й, напевно, не пожаліли ніг.

Маргариті важко було утримати себе в руках. Вона, безумовно, жінка м’яка і дбайлива, проте це не заважало їй уживатися зі своїми внутрішніми демонами. Багато що вона перейняла у чоловіка - наприклад, небажання миритися з несправедливістю і ненависть до життя в соціумі. Після розповідей Малуші волосся вставало дибки; не обходилося без парочки твердих слів.

Жінка занервувала; Острокрилова ненав’язливо забрала вже перев’язаного зайця з її рук і почала погладжувати, спочатку вушка, потім животик з м’яким хутром, і поступово він заспокоївся. Маргариту Миколаївну це потішило:

- Будь-яка живність у твоїх руках тут же заспокоюється. Скажи, як? Ви з Людвігом володієте даром…

- Даром харизми? - Посміялася Малуша. - Одного разу в нашій школі з’явився гурток любителів тварин, і відтоді ми з іншими хлопцями присвячували себе допомозі чотириногим друзям мало не щодня. На вулицях так багато безхатніх і хворих кішок, собак. Ми водили їх до ветеринара, а доки чекали в черзі, доводилося якось заспокоювати. Усі тварини люблять ласку, навіть дикі.

- Якби у нас була дочка, вона була б саме такою, як ти. - Мрійно вимовила жінка, ласкаво поглядаючи на Малушу.

- А у вас хіба…

- У нас немає дітей. Окрім Людвіга у мене більше нікого немає, мила. Тому я почуваю себе жахливо, коли він йде.

- Я знаю, що Ви відчуваєте. Остап убив моїх батьків. В той момент більше всього на світі я хотіла померти.

Вечоріло. У лісі запанувала мертва тиша, природа готувалася до сну; сонце востаннє торкнулося землі ласкавими променями й померкнуло. Малуша міцно обійняла Маргариту Миколаївну, поклала зайця в коробку з м’яким сіном і відправилася гуляти. Свіжо; дихалося по незвичайному легко, а гіркота спала, немов важкий камінь зі спини. Запахи доносилися звідусіль, особливо явно пахло ягодами й зеленню. По дорозі дівчина зустріла їжачка, і він нагадав їй Хуху. До чого ж миле звірятко. Чи, правильніше сказати, дух? А чи багато в лісі духів? Усе це так схоже на казку. Хто б міг подумати - спочатку ти живеш як всі, потім потрапляєш в сексуальне рабство до нелюбого чоловіка, і незабаром доля заносить в саме серце лісу, ховаючи від чужих очей. І в серці утворюється діра. Бездонна і холодна.

Ріка. Малуша встигла полюбити місце потенційних зустрічей з мавкою. Так спокійно й умиротворено дзюрчить річкова вода, і біжить, біжить, немов кров по венах; заслухаєшся. Неподалік не замовкала жаба. Вітерець ласкаво проходився по її плечах, грав з волоссям і заповзав під одяг. Дівчина обійняла себе руками, щоб потім з безглуздою посмішкою повалитися на землю. Приємно. На плече стрибнув птах з рудо-коричневим пір’ям. Сойка.

- Ти коли-небудь почувала себе самотньою у цьому світі?.. У сенсі, так, я знаю, ліс повний інших духів, але… Бувало, я знаходилася в гущі людей, і могла кричати, але мене не чули. Все одно, що кричати в порожнечу.

Сойка не відповіла, продовжуючи оглядати Малушу очима-намистинками. Але, на відміну від інших птахів, її погляд був аж надто осмисленим. Тоді дівчина узяла птаха до рук, як грудочку пір’я, і пройшлася пальцями по крилах.

- Знаєш, якби у мене був вибір, я б народилася птахом. Вони вільні. І можуть літати, куди заманеться. Уявляєш - на інший кінець світу, ось так, просто…

Мовчання, тривало приблизно хвилину.

Малуша відпустила сойку.

- Я розмовляю з мавкою. Божевільна. - Дівчина обернулася на бік.

- І що тут дивного? - Відгукнулася мавка, прийнявши свій істинний вигляд. Її обличчя, як завжди, не виражало ніяких емоцій. Вона очищала ступні від пір’я.

- Ти, вірогідно, повинна з’їсти мене, або щось таке.

- Подумаєш, розвагу знайшла. Люди огидні на смак. Особливо ті, що закохані.

- А ти коли-небудь була закохана?

Від цього питання мавку помітно перекрутило; вона змінилася в обличчі й на секунду застигла, неначе намагалася щось згадати. Але, мабуть, нічого так і не вийшло, і та скривилася.

- Не пам’ятаю.

- Так ти не пам’ятаєш своє минуле життя? - Малуша була розчарована, як мале дитя; мавка похитала головою.

- Ні імені, ні батьків, нічого.

- Але це так жахливо…

- Воно і на краще. Що можуть дати спогади? Особливо болючі? - Зітхання. - Менше знаєш, міцніше спиш. І тобі б пора. Вночі в лісі небезпечно, вже повір мені.

Мавка піднялася з землі, струсила з себе останнє перо і залишила Малушу наодинці. На душі стало зле. З голови не виходила розповідь Маргарити Миколаївни.

Невже ця мавка - Лель?..