Проходить тиждень, як Раміро починає звикати до нової ролі у цьому спектаклі. Конкретних обов’язків він досі не почув – його існування ніби ігнорували, пояснивши лише грані дозволеного.
Він лише намагається якомога довше нікому не з’являтися на очі.
Раміро приходить до бібліотеки, коли крізь штори пробивається захід сонця. Бібліотекою, особисто, це місце назвати складно — просто невелика кімната з двома кріслами та столиком, навколо яких трохи безладно стоять книжкові шафи. Зазвичай Дем’єн сидів тут на самоті, тому Раміро не міг збагнути, чому ж крісел все ж-таки два. Захід сонця - самий розпал робочих годин начальства, тож Раміро не очікує застати його за книжками зараз.
Непередбачений Дем’єн сидить у кріслі, замислившись над книгою і підклавши руку під підборіддя. У відповідь на скрип дверей він піднімає погляд й запитально згинає брову, але мовчить.
— Я не шукав вас, — ніби виправдовуючись, починає Раміро, — я думав, тут нікого немає. Завадив?
– Ні, - лаконічно відповідає Дем’єн й повертається поглядом до книги. Трохи згодом додає: — Сідай.
Варіанту тихо піти, залишившись непоміченим, не залишається. Дракон приховує подих, підходячи до другого запиленого крісла та сідає, намагаючись не видавати зайвого шуму. Дістає з-за пазухи свою книгу. Раміро здається, що він упіймав зацікавлений погляд на собі, але він звалює все на свої нерви і намагається зосередитися на пошуку потрібної сторінки.
Зазвичай тиша в цій кімнаті з книгами не приносила йому дискомфорту, тільки навпаки — спокій та відповідну атмосферу. Але сусідство Дем’єна однозначно несе певні незручності — кожним сантиметром шкіри Рам відчуває, що ця кімната належить Дем’єну, просочилася ним і його книгами, та й цілком ймовірно, що зайвим гостям тут не раді. Він закушує губу і дивиться в книгу ще наполегливіше, краєм вуха чуючи нерівне дихання, яке буквально зводить його з розуму.
Дракон пересмикується. З якого часу звичайна присутність другої людини в кімнаті змушує так нервувати? Його самі запросили зайти, але, мабуть, через те, що Дем’єн ніколи не виглядав достатньо привітним, особливо вночі у підвалі, жодне його слово не виглядало щирим.
Раміро шумно видихає та закриває книгу.
– Ти закінчив? — рівним голосом запитує перевертень, і це теж здається Раміро трохи сюрреалістичним.
— Послухайте… — дракон замикається, розмірковуючи, наскільки доречним взагалі буде заводити розмову.
— Я слухаю.
— Вас так дратує моя присутність тепер? Раніше ви були… Не таким, мені здається.
Якщо Дем’єн й розцінює питання як нетактовність, то хоча б не виганяє Раміро відразу після нього. Але книга в його руках з м’яким шерехом закривається.
— Ти вибрав не найкращий час і місце для подібних питань. Альдмар.
Дем’єн вимовляє його ім’я-не-ім’я абсолютно окремо від решти речення, і це ще трохи похитує душевну рівновагу дракона. У цих вустах, з ледве слухним акцентом, воно звучить зовсім чужо й неправильно. Раміро не хочеться, щоб ця людина ще хоч раз його вимовляла. Але це все ж було краще, ніж чути своє справжнє ім’я.
— Альдмар. Альдмаре, ти нервуєш?
Дракон, що поринув у власну свідомість, піднімає погляд. Він почувається учнем, захопленим за сном на уроці. Він не знає, чим видав свої нерви, бо вважав, що давно навчився контролювати свої емоції. Це теж нервує.
— Вибачаюсь. Ні, все гаразд.
Обличчя Дем’єна, здається, розморожується, але він тільки хмуриться ще більше, відкладає книгу та піднімається з місця.
— Тут у нас путнього діалогу не вийде. Давай пройдемося.
Раміро ковтає. Як шкода, що слова не можна заштовхати назад у горлянку, уникнути незручної сцени та піти без бою.
***
Осіннє листя м’яко шурхає під кроками Раміро і це справді заспокоює. Він вдихає повітря, що пахне дощем й розправляє плечі. Десь знизу, за відчуттями, маячить голова перевертня. Те, наскільки він насправді маленький, трохи підіймає Раміро настрій: яка б ситуація не сталася раніше, зараз він все одно дивитиметься на нього згори донизу.
Дем’єн ніби помічає його посмішку.
— Тобі зараз легше?
«Наскільки мені може бути легше після того, що сталося, того, що ви мене майже застрелили, а тепер, а тепер, ви намагаєтеся говорити зі мною як ні в чому не було, ніби це не ви стояли в тому підвалі та-»
Раміро зітхає.
— Так, мабуть. Вулиця освіжає свідомість.
— Я думаю так само.
Дем’єн мне щось у кишені й смикає плечима. Раміро вперто здається, що нормальна людина, у нормальній ситуації, у нормальному діалозі, посміхнулася б, якби була згодна зі співрозмовником. Але перевертень залишається похмурим — і Раміро як ніколи гостро розуміє, що його співрозмовник ненормальний, і Раму фізично некомфортно перебувати з ним поруч. Цікавість та незручність витягли його на цей діалог, але наступного разу, мабуть, варто було кілька разів подумати перед тим, як ще раз зв’язуватися з ним. Варто дочекатися відповідного моменту і втекти — в інше місто, в ліси, кудись, де його всевидючі бурштинові очі не матимуть впливу… Де ж має бути таке місце?
— Ти думаєш про втечу зараз?
Думки Рама спотикаються, серце падає кудись з урвища. Він хмуриться, ніби наслідуючи співрозмовника.
— А ти телепат?
— Ні. Твої очі бігають по оточенню, якби ти шукав шляхи відходу, і, мабуть, я правий. Ти навіть не помітив, що я дивлюся на тебе.
— Оу, — Раміро впевнений, що виглядає безглуздо збоку. І, знову-таки, зазначає, що нормальна людина, підловивши співрозмовника, посміхнулася б своїй перевазі, але Дем’єн виглядає абсолютно серйозно, хоча вони й ведуть абсолютно порожню бесіду.
— Я не хотів говорити про це в бібліотеці, бо останнім часом у мене є проблеми з контролем, — починає перевертень. З цими словами здається, що його обличчя трохи розслабляється. — І моя головна проблема контролю наразі – ти.
— Я? Мені здавалося, ви від проблем волієте позбавлятися. Висмикувати бур’яни з коренем, так би мовити.
Раміро відчуває роздратування, що піднімається зсередини. У Дем’єна помітно збивається подих.
— Ти неправильно мене зрозумів. Ти… Дуже великий клубок емоцій, мені важко підібрати до тебе слова, тому що ти викладаєш до них весь свій стан, який треба зрозуміти, перш ніж відповісти.
Раміро зупиняє погляд на обличчі Дем’єна, який сам, ніби повторюючи попередні жести, відводить погляд на небо. Раміро зараз почуває сеюе дурнем.
— Хочеш сказати, що до цього ти з людьми не розмовляв?
— Розмова з тобою вимагає від мене трохи більше, ніж у принципі всі розмови за день. Послухай мене, Альдмаре, — монотонні, зосереджені інтонації розтікаються по свідомості Раміро, тембр перевертня справді змушує прислухатися, — те, що сталося між нами — одне велике непорозуміння і мені не хотілося б, щоб воно так сильно позначалося на твоєму ставленні до майбутньої роботи. Я й справді не можу тебе відпустити, але в наших силах не робити твоє перебування тут пеклом на землі, чи не так?
Раміро зберігає тишу. Не дочекавшись відповіді, Дем’єн продовжує:
— Саме так. Я подумав, що залишитися на тому ж місці, де ти був, тобі буде зараз комфортніше, ніж за таких обставин намагатися спрацювати з кимось із моїх людей. Якщо моя компанія тебе напружує настільки сильніше ніж раніше, я готовий обговорити варіанти.
Раміро відкриває було рота, щоб відповісти, але, на його подив, Дем’єн різко продовжує монолог.
— Ні, не так. Тепер мені здається, що тебе цікавило не зовсім це. Альдмаре, — дракона внутрішньо знову перекручує, але цього разу просто від того, наскільки раптово у Дем’єна пробиваються в промову звернення на ім’я, — я не проти твоєї присутності. Можливо, переміститися в інше місце тобі буде спокійніше. Цілком імовірно, що ти знайдеш серед співробітників собі друзів – ти можеш переконатися, що на мене працюють і непогані люди. Але, якщо захочеш залишитись, я можу запевнити, що не намагаюся подумки знищити тебе поглядом – у мене була можливість, і, повір, відмовився я від неї цілком свідомо. Я намагаюся уникати зайвих розмов у непридатних для цього місцях. Можеш вважати це найвідвертішою пропозицією світу – не думаю, що видам щось подібне ще хоч раз. Ти бачив, що я маг. Для дракону у цьому немає нічого незвичайного, але ось я перевертень та це несе мені певну небезпеку. Через те, що сталося в моєму житті нещодавно, і того, до чого призвела твоя поява в невідповідний момент, я не можу дозволити собі таку розкіш, як надмірні емоції. Мені знадобиться багато часу, щоб перестати підпалювати оточуючих однією думкою.
Раміро вважає, що йому треба обміркувати ці слова. Раміро розуміє, що за полотном із фраз, насправді, думати особливо нема над чим. Він подовжує мовчання, поки Дем’єн дивиться на нього. Перевертень зітхає і переводить погляд кудись у далечінь, і тоді Раміро відповідає:
— Добре. Мабуть, мені справді буде краще… — Він примружується і посміхається, розуміючи, що Дем’єн чекає на його вибір, — залишуся у вашій компанії. Коли ще я матиму можливість наживо спостерігати за святими котячими магами?
Дем’єн хмуриться у відповідь. Раміро вирішує, що це було схвалення.
— Раз нам тепер працювати разом, дозволь заново представитися, – перевертень простягає руку в пальчатці, – Клідерерій… Клідо. Просто Клідо.
Цей жест на секунду вводить Раміро в замішання, але він приймає правила гри і тисне руку співрозмовника.
— Раміро, – дракон посміхається. – Що ж, із закінченням маскараду нас?