– Дем’єне, припини працювати. Тобі не стане від цього легше.
– Ні.
– Якщо ти перетвориш своє життя на суцільну роботу - це ніяк тобі не допоможе.
Клідо підвів до неї очі. Озирнувши нічого не виражаючи поглядом постать, що підіймалася над ним, він знову повернувся до документів. «Це абсолютно неправильно,» - подумала Софія й зачинила кришку банки з чорнилом, прибираючи її зі столу.
– Зараз ти лишишь у спокої документи, - украй втративши терпіння відкарбувала вона, - Потім підеш до Каміло. Тобі треба з кимось поговорити, обговорити цю тему. Я не можу цим займатися, тому ти підеш, розкажеш про своє горе й він простежить за тим, щоб ти не наклав на себе руки протягом хоча б наступних двох днів. І жодної роботи. Інакше ти зовсім перестанеш спати. Ти мене почув? Щоб через півгодини ноги твоєї в цьому кабінеті не було, - Вона дочекалася чужого слабкого кивка, та, задовольнившись результатом, вийшла з кабінету.
Кіпи паперів стояли навколо столу в очікуванні підпису, і перевертень, взявши ще одну, підписав її залишками чорнила на пері. «Не працювати?.. А чим тоді мені займатися, якщо більше немає причин приходити додому?»
Дряпання паперу порожнім пером не приносило користі і Клідо відклав його вбік. Найбільше йому хотілося б взагалі розучитися думати і відчувати, і просто завмерти в часі, як усі ці речі, що стояли внизу, у його антикварному магазині.
Як повертатися додому, коли там залишилося все, що їй належало? Як проходити повз двері до її кімнати, знаючи, що її більше там нема та й не буде? Як викинути з голови сцену її смерті? Як йти на її похорон?
Він представив маленьке тільце в труні та його пересмикнуло. Навіть якщо Каміло буде поряд, він просто не витримає цього видовища.
Клідо стиснувся у ком на своєму кріслі, підтягнувши ноги. Кабінет здавався холодним, порожнім й, що найстрашніше, надто маленьким, щоб вмістити його горе. Він відчув, як серце забилося швидше, ніби намагаючись вирватися з його тісних ребер, і стиснув голову руками, намагаючись утримати себе в руках. Дихати стало важче. Можливо це симптоми цієї хвороби? Тоді, може, й добре, що з ним це відбувається. Можнливо він не зробив достатньо, щоб вилікувати. Не підтримав перед смертю. Не зробив так багато всього, що мав би…
Його розум ніби провалився в порожнечу, сповнену нескінченних, до болю приємних і жахливих спогадів. Смішні розмови. Спільне приготування їжи. Укладання спати. Читання. Ігри на вулиці. Купівля одягу. Лікування саден на колінах. Насмішки однолітків. Біготня за лікарем. Безсонні ночі. Смерть Айстри. Її смерть. З кожним спогадом йому ставало гірше. Чим він заслужив усе це?
Клідо усвідомив, що не може сфокусувати погляд у кімнаті ні на паперах перед ним, ні на темній рамці у висунутій скриньці столу. Тремтячою рукою він перекинув рамку обличчям униз і закрив ящик.
За дверима почувся стукіт.
– Таня… – промимрив Клідо. Йому, напевно, почулося. Якщо мертві можуть приходити по живих – нехай приходять.
У прорізі не було мерців, але там був хтось інший. По кабінеті ріжучим вухо звуком пролунав дзвін розбитого посуду.
Перевертню хотілося покликати Софію, але в горлі став ком, заважаючи йому говорити. Хапаючись за стіл, він просто сповз на підлогу, щоб не з’являтися на світ комусь, хто насмілився зайти.
Але було вже надто пізно.