Пролог, частина 1, "Шер-боссарська кров"

Багряний лицар зняв шолом.

Не порахувати, скільки легенд ходило навколо його особистості: люди казали, що він напівбог, син Цай Юншена, що спустився з небес, щоб допомогти армії Кегресару перемогти в цій війні; казали, що він ніколи не помилявся, кожним випадом вражаючи ворога в саме серце, а потім пришпорював коня, віддаляючись у горизонт, і тільки його яскраво-червоний шарф майорів на вітрі.

Його називали Лицарем із багряною трояндою, коли він носив на своїх грудях засушену квітку.

Але варто було армії нарешті здобути перемогу, він вийшов із натовпу і…

… зник.

Багряний лицар зняв шолом.

І довге волосся розсипалося по металевих наплічниках, підкреслюючи худе обличчя з ніжними рисами.

— Ти!.. — люто вигукнув генерал васальної армії, видобувая меч.

Багряний лицар зняв шолом.

Одним лише рішенням зруйнувавши своє життя.

***

Кобила швидко перебирала копитами, раз у раз ув’язуючи в бруді. Ворона, горда — навіть із мокрою гривою і вовною, що звалялась у грудки, вона не втратила свого благородства і блиску золотих очей, ніби даремно їй були струмені зливи. Чого не можна було сказати про її наїзницю: жінка дуже дивно тримала поводи, скоріше намотавши їх на зап’ястя, ніж вчепившись пальцями. Вона перевела погляд кудись у бік, де на горизонті ледь з’явилися відблиски сонячних променів. Значить, незабаром світанок.

А до столиці ще десяток повних днів шляху. Огидно. Усе тіло ниючим болем протестувало проти такого режиму: коли навіть уривчастий сон і той був у сідлі, а рідкісні прийоми їжі припадали тільки на поселення, що траплялися шляхом.

І як би не хотілося цього визнавати — після того, що сталося, потрібен був огляд столичного лікаря, інакше це може призвести до ще неприємніших наслідків, ніж уражена гордість. Один з уроків життя, що їй довелося засвоїти.

Ледве помітний чорний силует з’явився надто раптово. Несподівано. Пізно.

Сильний дощ, ніч, або розсіяна увага зіграла злий жарт — а може, і все разом — але спроба спокійно зупинитися виявилася провалена. Натягнуті поводи — і кінь встав дибки, а стомлене тіло не втрималося в сідлі.

Даремно що всюди був в’язкий бруд — удар усе одно припав на спину, і різкий біль хвилею прокотився по тілу. Це було останньою об’єктивною думкою до того, як свідомість почала вислизати.

Далі лише різкі спалахи спогадів — як батько їй пророкував, що вона помре не в бою, а зовсім не героїчно в тилу — мабуть, мав рацію; як Його Величність говорив, що після її повернення до столиці скликають раду генералів. Що ж, скликання з приводу похорону теж скликання.

Усе було таким абсурдним, таким віддаленим від звичного… Вона навіть усміхнулася краєм губ.

— Пані! Пані, з вами все гаразд, Пані?

Високий юнацький голос. І безглузді питання.

«Хлопчик, я стікаю кров’ю, як ти думаєш?».

— Пані, ви зачекайте! Ви не вмирайте! Я покличу сестру, вона лікар, вона допоможе. Ви тільки живіть, ми вас обов’язково врятуємо!

«Як багато зайвих слів. Боги, прошу вас, заткніть його».

Треба ж, її просять не вмирати… Зазвичай рівно навпаки. Вона спробувала сплюнути, позбутися присмаку мокрої землі на губах. Гидко.

А голос віддалявся, зникав десь у шумі дощу та гуркоту грому. Миготіли блискавки — і тільки це дозволяло іноді рахувати час. А ще шелест дерев — їх було небагато, але великі, високі, і звук листя, що зіштовхувалося між собою, створював величний, пробираючий шум.

Тільки через кілька спалахів блискавки хлопчик повернувся. Не один. Разом із ним щось тихо говорила дівчина; за відчуттями — старше.

— Пані! Ви мене чуєте?

Швидкий кивок у відповідь. Не можна змушувати інших хвилюватися за себе.

— Як ваше ім’я, Пані?

— Вікторія… — її голос хрипів і навіть одне-єдине слово явно давалося важко.

— Вікторіє, послухайте мене. Мене звуть Аеліта, я практикую цілительство. Я можу вам допомогти.

Та, що назвалась Аелітою, присіла навпочіпки й обхопила руку Вікторії. Хлопчик, який до цього стояв трохи осторонь, зробив те саме, обійшовши з іншого боку.

Вставати було нестерпно боляче: кожен рух спричиняв ще більші травми. Але в той момент Вікторія зрозуміла: це її шанс на порятунок, а значить, вона повинна вгризатися в нього зубами. Чому вона взагалі вирішила, що якесь падіння зможе її перемогти?

— Віт, веди коня, — коротко кинула Аеліта, і, як тільки хлопчик відійшов на кілька кроків, зігнувся від тяжкості одноосібної підтримки жінки у важких обладунках.

— Та-те, що з нею?

Хлопчик біг поруч, утримуючи за поводдя скакуна. Він раз у раз мотав головою, скидаючи з обличчя намоклі пасма волосся. Допомагало це ненадовго, і тому в парі кінь-рудоволосий хлопчисько, на думку замутненої свідомості, більше на коня був схожий рудоволосий хлопчик.

— Потім, — відрізала Аеліта. З одного погляду було ясно, що їй було надто важко, щоб ще й відповідати на запитання.

«Тата і Віт» — зазначила про себе Вікторія. Це не давало їй, власне, жодної корисної інформації, але думки допомагали не непритомніти. Так її навчали в академії. Думати хоч про щось, зайняти голову, щоб зберегти свідомість.

А ще вона могла рахувати шаги. Кілька сотень. Кожен із яких — різкий біль у спині, що розходився хвилею по всьому тілу.

Крок.

І нові краплі на обличчі, що загрузли в багнюці сталеві чоботи, іржання коня позаду.

Ще крок.

І волосся, що прилипло до обличчя, важке зітхання дівчини поряд, віддалений шелест дерев.

Ще крок.

Різкий біль, сильніший, ніж до цього, і високий дерев’яний паркан, що нарешті з’явився в полі зору. Аеліта вперше за довгий час підвела голову й полегшено видихнула. Вона здавалася такою стомленою, що ледве переставляла ноги, але, побачивши будинок, перехопила руку Вікторії й попрямувала вперед із новою силою.

А пальці в дівчинки були теплі… Навіть неважливо, який біль вони завдавали травмованим рукам. І профіль у струменях дощу, з цими насупленими бровами, впевненим поглядом перед собою, трохи підтиснутими губами, такий… Такий… Вікторія важко зітхнула.

Аеліта зупинилася, оперлася вільною рукою на коліно й закашлялася.

— Віт, будь другом, відчини ворота, — тихо кинула вона.

— А що ти мені за це даси?

— Ти не хочеш знати, що я тобі дам, якщо ти прямо зараз не відчиниш ворота.

Аеліта загрозливо щось прогарчала й різко обернулася. Вікторія повторити цей жест не змогла, тому обмін поглядами між двома її супутниками залишалося тільки представляти; Віт із награно піднятою головою пройшов повз і плечем штовхнув непримітну хвіртку. Замислено глянув на промоклого коня, на хвіртку, ще раз на коня. Зітхнув. Кинув без особливої ​​радості:

— Жінки вперед.

Блискнула блискавка — і Вікторія почала за звичкою рахувати миті. І майже одразу прогримів грім.

— Близько, — раптом сказала Аеліта. Вікторія задумливо перевела погляд. Після зникнення найкращої подруги серед усіх її знайомих вона була єдиною, хто щоразу за звичкою вважав час між блискавкою та громом; а тепер дівчинка з віддаленого села озвучує її думки, зовсім не надаючи цьому великого значення.

«Ну й молодь пішла» — проти волі подумала Вікторія.

Вона зайшла у хвіртку на крок перші — надто вузький прохід для двох одразу, а тому на деякий час опора послабшала, дозволяючи повною мірою відчути, які сильні травми спричинило падіння з коня.

Та й не лише падіння з коня, власне.

— Пані! — раптом покликав хлопчик. Вікторія зупинилася, але обертатися не поспішала: щось їй підказувало, що коли вона обернеться, то побачить бога смерті власною персоною. — Пані, ваша конячка брикається.

— Ромашка, заспокойся.

Голос Вікторії охолов, і наступним, що вона побачила, був шокований погляд Літи.

— Я не Ромашка, але мені захотілося заспокоїтися… — замислено пробурмотіла вона, вільною рукою відчиняючи двері до хати. — Чому взагалі вороний кінь — це Ромашка…

Той факт, що вони вже всі були на подвір’ї, явно розрядив обстановку, і навіть до смерті втомлена Літа — а виглядала вона саме так, ледве піднявши ногу, щоби переступити поріг — почала посміхатися й бурмотити щось собі під ніс.

Вікторія не встигла розглянути будинок ззовні; помітила тільки, що він сам по собі низький, приземлений, з обшарпаними стінами та непримітною прибудовою поряд. Їй довелося пригнути голову, щоб увійти у дверний отвір, що змусило її знову стиснути зуби й напружитись усім тілом, щоби придушити біль.

Відразу після ганку вони опинилися в сінях. Стало відчутно тепліше, а головне — нарешті перестав лити подразливий дощ. Щоправда, якщо не зважати на те, що капало з промоклого наскрізь одягом на дерев’яну підлогу.

— Віт, повороши камін, — голосно кинула Літа й тяжко видихнула. Вона слабо посміхнулася і глянула в бік відчинених дверей, що вели в напівтемряву. Продовжила вже тихіше: — Ну от і прийшли…

— Дай мені спочатку коня відвести, жінка, — звідкись невдоволено прокричав Віт, і слідом, як доказ, долинуло не менш невдоволене пирхання.

— По-перше, я тобі не жінка! — на тій же гучності прокричала Літа і Вікторія болісно скривилася.

— А хто, чоловік?!

—… а по-друге, ще скіпку запали, темно хоч в око стрель.

Віт крикнув щось нерозділене вслід, але Літа закотила очі і впевнено — ніби на її плечі перестала висіти жінка у важкій броні — попрямувала до дверей. Її, добре, відкривати не довелося, від чого й Літа, і Вікторія полегшено видихнули.

Місячне світло в сусідню кімнату вже не потрапляло, а слабкого тління вугілля в камені не вистачало, і з тим самим успіхом — а можливо навіть краще — Вікторія могла заплющити очі і просто довіритися дівчинці попереду.

Але довіритися — це складно.

І вона продовжувала вдивлятися в темряву, намагаючись виловити хоча б обриси меблів, доки її жестом не спрямували в бік дальньої стіни.

— Акуратно, сідайте… Або лягайте вже, не думаю, що вам буде корисно сидіти… Сюди.

Аеліта невимушено міркувала вголос: їй-то не загрожувало загубитися в темряві, вона-то точно знала, куди йшла.

Вікторія важко впала на ліжко й нарешті просто лягла. І варто їй розслабитися — як нова хвиля болю пройшлася тілом, змусивши її замружитися. Добре, що в такій темряві навряд чи це можна було помітити.

— Віт, ти там скоро? — уже із серйозним невдоволенням крикнуа Літа. Вона вийшла назад у сіни, залишивши Вікторію в непроглядній темряві та самоті.

— Таких норовливих коней ще вік би не зустрічав… — тихо бурмотів Віт, і його голос ставав дедалі ближчим. Нарешті почулися кроки по дерев’яній підлозі і скрип вхідних дверей. — Я прийшов, що треба?

— Поворуши камін, запали скіпки й підігрій залишки каші, — швидко промовила Літа. — А я полезу за маминими книжками.

— Третього пункту у списку не було.

— Бачиш, все ж таки пам’ятаєш, що я просила.

— Нормальні люди забувають, що просили, а не навпаки. Фу на тебе.

— А коли ми це вважалися нормальними? І я не зрозуміла, що за «фу»?

Вікторія посміхнулася краями губ, слухаючи їхню суперечку. Діти були такими дітьми, явно не більше двох-трьох років різниця.

Але неспокійно на серці було від думки, що вони тут зовсім одні й уночі на них ніхто не чекає. І куди вони гуляли під дощем у темряві?

Нарешті кімнату залило слабке світло каміна — вогонь тільки спалахував, з кожною миттю набираючи сили. Слідом у кімнату зайшов Віт і урочисто поставив на довгий дерев’яний стіл скіпку.

— Два з трьох твоїх наказів виконано, моя велика сестро, — награно кинув він і знову вийшов із кімнати. — Нагадай цьому смертному, яким було третє твоє прохання.

— Віт, — голос Літи був приглушеним і долинав звідкись зверху. — Так уже й бути, поблаговолю тобі нагадати: розігрій їжу богів і подай до столу.

Вікторія посміхнулася ширше. Треба ж, як давно вона не чула таких зухвалих і богохульних розмов. У столиці за таке вже потягли б у храм і змусили вибачатися перед богами на колінах.

Що ж, їй віра в богів Цай була далека, і тому вона просто вдала, що нічого не було. У будь-якому випадку вона вважала, що засуджувати та повчати чужих дітей — поганий тон.

Розгорілася скіпка і з’явилася можливість оглянути кімнату. Чисте, просторе приміщення з двома ліжками, на одному з яких лежала Вікторія. Прялка в кутку кімнати, пара великих скринь, що стоять біля стіни в ряд, і речі на балці під стелею.

Увагу привернула довга жіноча сукня — Аеліта б у такому явно і кроку ступити не змогла, потонула б у ньому, як у вирі — поминай як звали.

Не нагадувало воно й річ, що висить на згадку про загиблого: явно повісили сушитися і трохи забули.

В будь-якому випадку — досить затишна, прибрана кімната, у якій явно живуть не тільки дві химерні дитини, які лаються за те, хто грітиме їжу.

Тільки за мить Вікторія зрозуміла, що думка про їжу прийшла не просто так: по хаті розтікався запах каші, від якого мимоволі згадалося, коли востаннє була можливість поїсти. І водночас зрадливо занив живіт.

А потім з’явилася Літа, притискаючи до грудей цілий стос книжок і пару сувоїв, які раз у раз норовили вислизнути і впасти на підлогу. Один таки полетів до ніг, і Літа провела його сумним поглядом. Вона переступила поріг кімнати і скинула весь вантаж на стіл.

— І знову добрий вечір. Нарешті я можу розглянути, кого я таки привела до будинку. Сподіваюся, ви не вбивця Ковену? Мама жахливі речі про нього розповідала.

Літа, що трохи відпочила і висохла, явно була куди балакучішою. Вона розгорнулася всім тілом і заскочила на край столу.

Тепер Вікторія могла її розглянути.

Темно-руде волосся, практично мідного відтінку, ніби відбивало світло вогню. І вуха в очі впадали.

Вуха довгі, заведені назад, — явно Шер-Боссарська порода, таких на цій землі не зустрінеш. Ще й безліччю сережок по всій довжині — точно вплив Шер-Боссару, і розріз очей на те натякав.

Але явно напівкровка, щось від Кегресара в ній було. І такий насичений зелений колір очей зазвичай від тутешніх.

Загалом зовнішність дуже приваблива була, Вікторія, напевно, могла б цілу ніч розглядати — особливо всякі прикраси на шиї, у вухах, у волоссі. Напевно магічні артефакти, але весь цей шлях був за розумінням Вікторії — не маг він, уже давно змирився.

А ще риси обличчя були дуже знайомі. До болю аж.

— Цікава ви, Вікторіє, — першою заговорила Літа й зіскочила зі столу. — Явно багато пережили. А ще так пильно дивилися на мене, ніби небезпеку шукали.

— Ти маєш рацію, — не стала відпиратися Вікторія. — Це все артефакти, правда?

— Саме так. Але ви не подумайте, вони не бойові, просто стримують силу.

«Це ж наскільки ти сильна, що тобі така кількість артефактів потрібна…» — подумалося Вікторії, коли вона ще раз придивилася до безлічі проколів у вухах. Срібла там було більше ніж на деяких аристократках.

І звідки в дівчинки в такому віддаленому селі такі дорогі дорогі прикраси?

Звідки на цьому відшибі півкровка між вихідцями із Шер-Боссара та Кегресара?

І що за мати, яка залишила двох дітей одних?

Запитань було більше, ніж можна було отримати відповіді, не влаштовуючи дівчинці допит.

У Вікторії було відчуття, що вона упускає щось неймовірно важливе, щось, що зрозуміла б, якби біль не плутала думки. Щось, що пояснило б усе.

У вікно пробилися перші промені сонця, і Літа сумно подивилась на скіпку.

— Ну ось, Віт даремно старався.

— Ще скажи, що ви там їсти не збираєтесь, — буркнув Віт із сусідньої кімнати.

— Вікторіє, ви збираєтесь їсти?

Літа зробила два кроки вперед, опинившись у небезпечній близькості до Вікторії. Вона стомлено звела погляд.

Прийшло раптове усвідомлення, що в нинішньому стані вона й відбитися не зможе. Ще й голова не захищена — вважай, вистачить одного удару ножем.

— Я не впевнена, що можу поворухнутися, — з холодним спокоєм сказала вона.

— Хмм… Можу уявити, які у вас травми. З одного боку я можу накласти знеболювальне заклинання й дати вам трав, щоби ви могли поїсти й перестали щось відчувати. Але не впевнена, які в цього будуть наслідки… Відсутність болю це не відсутність згубного впливу…

Вікторія спостерігала за міркуваннями дівчинки й була впевнена, що останнє речення — цитата. Не те, щоби вона вважала таких молодих людей недостатньо розумними, але інтонація наводила на подібні думки. Більше того, вона знову вже її чула. Можливо, читала у якійсь книзі, але…

«Ві скільки можна тобі повторювати: я не можу просто підтримувати на тобі знеболювальне заклинання. Якщо рани не лікувати — одного разу ти просто впадеш мертвою. Без болю, це так. Адже відсутність болю це не відсутність згубного впливу».

Вікторія зрозуміла, що ні, не з книжки. Їй хтось це говорив, але як на зло ні голосу, ні особистості згадати не вдавалося.

— Давай знеболювальне. Потім розберуся із наслідками.

Якщо Вікторія не могла згадати автора фрази, значить, його думка не враховується.

— Матінка мене вб’є, якщо дізнається… — промимрила Літа й повернулася до столу. Вона почала перебирати книжки, перегортаючи кожну; якісь відкладала убік, а якісь просто кидала де вони лежали. — Не те, і це теж ні… Якщо так подумати, можна взяти основу від цього… — вона розкрутила й поклала перед собою сувій, — а потім доповнити елементами ось цього…

— Стривай, — із сумнівом зупинила її Вікторія. — Ти… Вмієш змішувати між собою заклинання?

Ні, звичайно, Вікторія була далека від магії, і цілком свідомо її не вивчала, але навіть її знань вистачало: абсолютна більшість навіть спеціалізованих магів використовують тільки вже написані кимось заклинання, а вміння змінювати або навіть поєднувати між собою частини різних заклинань — це вже підстава до прийняття в Шер-Боссарську столичну академію.

І все ж таки дівчинка згадала матінку, значить, така є… Ситуація ставала все більш незрозумілою.

— Ну, взагалі це частіше називають суміщенням, але так… — Літа ніяково посміхнулася й почала перебирати пальцями єдину тонку косу в розпущеному волоссі. — Сподіваюся, з цим жодних проблем? Я вже багато разів так проробляла, не переживайте!

Після цієї фрази Вікторія запереживала ще більше.

Вона беззахисна, і, як з’ясувалося, наодинці із сильним магом, який навіть не усвідомлює своєї сили. Це лякало.

— Дерзай.

Втрачати їй у будь-якому разі вже нічого.

— Тоді я зараз накладу знеболювальне заклинання, а завтра… Тобто сьогодні, але коли сонце повністю підніметься… Знайду цілюще. Я впевнена, що в бібліотеці матінки щось точно буде.

Вікторії подобалось спостерігати, як люди чаклують. Як креслять прямо в повітрі руни, як формують із начебто обмеженої кількості символів величезні мережі заклинань. Як натхненно щось шепочуть забутою мовою.

Аеліта, здавалося, запам’ятала прочитане, і тепер відтворювала перед собою, вміло кресля потрібний порядок. Іноді вона затуляла очі, хмурилася — ніби намагалася відновити в пам’яті формулу, а потім знову поверталася до малювання.

Коло заклинання ставало все більше з кожною вписаною руною, починало набувати блідо-зеленого відтінку.

«Принаймні, — подумалося Вікторії, — це точно цілюще заклинання».

Уже кольори вона могла співвіднести з типом магії, їх шість. Не те що рун та їх властивостей.

А потім Аеліта легким поштовхом руки направила заклинання вперед себе, і наступної миті Вікторія відчула, як крізь її магічний бар’єр і всі три профілю, прямо під шкірою, по кістках і венах, починає поширюватися колюче відчуття.

І слідом зник біль.

Вікторія шумно видихнула і спробувала підвестися: на її подив у неї вийшло.

— Я там вплела кілька формул, загалом… — ніяково почала Літа. — Про всяк випадок… Загалом, якщо стан вашого тіла чи профілю погіршиться — я про це дізнаюся.

— Ти зробила що?! — Вікторія різко обернулася. Це означало, що Літа не тільки кинула знеболювальне заклинання, а ще й пов’язала профілі.

— Вибачте, — злякано пискнула Літа і вискочила до сусідньої кімнати.

Що ж, що Вікторія не зможе піднятися й піти за нею, було ясно навіть самій Вікторії, а цілительці-то….

— Гаразд, я не злюся, — втомлено кинула вона і відкинулася на стіну біля ліжка. Принаймні вона не зможе померти просто уві сні. Їй навіть якось спокійніше стало. — Ти все зробила правильно.

Літа невпевнено з’явитьсялася у дверному отворі й озирнулася, як озирається миша в пошуках кота. Кота було виявлено.

— Не хвилюйся так, я ж сказала, що все добре.

Вікторія звела погляд і легко кивнула. Їй рідко доводилося говорити цим тоном — раніше він призначався лише молодшій сестрі. Такий, у якому не було звичного холодного командування.

Рідко коли їй доводилося дбати про почуття своїх співрозмовників.

— Точно? — Літа підібгала губи й незручно поклала руку на плече.

— Точно. Зрештою, що я зроблю тобі? Я ледве встану.

— Ви виглядаєте так, ніби можете і словами… — Літа не знайшла потрібне слово й ще більше стиснулася.

«Як їжачок» — подумала Вікторія. Поблажливо глянула.

— Літа… — вона вперше покликала дівчинку на ім’я. — Якщо я тебе налякала — вибач.

Ніякове мовчання зруйнував Віт, який безцеремонно відштовхнув сестру ліктем і зайшов у кімнату з трьома тарілками, які тут же поставив на стіл.

— Що, Тато, сподобалась тобі наша гостя? — Він засміявся й повернувся на кухню.

— Не говори так! — збентежено буркнула Літа, розгорнулася й почала прибирати книжки — хоч скоріше просто зсунула їх на край столу. — Вікторія просто дуже цікава!

—…а ще гарна, виглядає мудрою, і повністю підходить під твої уподобання, так?

— Віт! Заткнися!

Літа різко схопила перший-ліпший сувій і запустила в брата.

А Вікторія закашлялася.

— Мовчу-мовчу.

Віт відверто знущався, Літа зніяковіло відвернулася і схопила тарілку, а Вікторія дивилася на них і щось починала розуміти.

Сонце вже зійшло, навіть дощ перестав стукати за вікном. Ранні птахи завели свою трель.

Тут, далеко від великих міст, у компанії двох вільних, не обтяжених столичними нормами поведінки, дітьми, Вікторії було напрочуд спокійно.

Літа дала їй тарілку з кашею, Віт — велику дерев’яну ложку.

Вони мовчки їли, а брат із сестрою раз у раз перекидалися гнівними багатозначними поглядами.

— Налити вам вина? Ми самі не п’ємо, але вам, напевно, можна! — Літа відставила тарілку й заскочила на стіл із ногами — щоби дістати до полиць під стелею.

— Ну, раз уже полізла, — з легким смішком відповіла Вікторія.

Літа дістала пляшку. Стару, всю в пилюці, в таких зберігали домашнє вино. Простягла її Віту, а сама продовжила щось шукати.

Зстрибнула тільки коли тримала в руках ще й кубок, що тріснув по облямівці.

Вікторія вдячно кивнула, беручи вино з чужих рук. Запах приємний.

…і знову знайомий.

— Якщо Літа — це Аеліта, то Віт…? — щоби якось розрядити обстановку, спитала вона, підносячи чашу до губ. Але пити не поспішала, насолоджувалася смачним ароматом.

— Вітарель.

— Цікаве ім…

Вікторія не домовила.

— Все добре? — стурбовано спитала Літа.

«Ну звичайно, звичайно, звичайно».

Вітарель та Аеліта.

Діти із шер-босарською кров’ю.

З величезними здібностями в магії.

Цитують давно знайомі фрази.

З цим рудим волоссям і рисами обличчя, що запам’ятовуються занадто сильно.

«Мені варто було здогадатися набагато раніше!».

— Амалія, Лурен тебе забирай, Варен!

— Звідки ви знаєте про матінку?!

— Ми були найкращими подругами в академії, — без радості, притаманної найкращим подругам, кинула Вікторія. — І де вона зараз?

Ну, звичайно, Амалія Варенн.

Звичайно ж, з усіх можливих будинків величезного Альянсу вона потрапила саме будинок Амалії Варенн.

— У Кредон поїхала… Вона там трави продає і працює лікарем…

Звичайно, Амалія Варенн не кинула дітей без нагляду.

Звичайно, вона наклала заклинання на будинок, і вже точно знає, хто саме з’явився в гості. Їй не знати, вона жодного разу обчислювала профіль Вікторії з тисячі інших.

І звичайно…

— Матінка повернеться за два дні, ви зможете поспілкуватися! — з усмішкою сказав Віт.

…Вікторія не встигне покинути будинок до повернення його господині.

Вона залпом випила кубок вина й закинула голову назад, розглядаючи обшарпану стелю.

Померти від рук колишньої кращої подруги справді мало весело.

— Пощастило так пощастило.