Птаха летить між з часом заросших дерев, віражуючи між ними щоб не задіти жодну пір’їнку крила і облітає гілки, на яких все ще не вилупилася жодна брунька зелених листів. Вже кінець зими і вони точно скоро розпустяться і знову синтезуватимуть сяйво сонця у нове, чисте повітря. Коли птаха вилітала з лісу, вона за потоком вітру напрямилась до великої хати, навколо якої росли високі туї. В їхніх шишках досі ще залишається купа насіння, що є хорошою їжею для пташеняти, і вона сідає навпроти якогось заштореного вікна до інших своїх родичів. Горобці спокійно клюють шишки, слухаючи спів своїх братів. Штори у вікні розкриваються і це роблю я. Сьогоднішній ранок повинен бути продуктивним: я планую піти в скейт парк з друзями після коледжу, а для цього треба за пів годинну подорож міжміською маршруткою написати конспект з геодезії, який обіцяв викладачці. На щастя, перед сном о другій годині ночі, я склав весь одяг і тепер мені набагато леше одягатись: це вийшло дуже швидко. Чай, думаю, я не вспіну випити, бо через 10 хвилин треба вже виходити. Я добре знав свою дорогу: 7 хвилин пішки до зупинки і година 40 до центру міста. Коли кормив трьох своїх улюблених папужок, що опів на п’яту ранку ще сонні та не хочуть реагувати на мої дії, я почув дивні звуки… чи то це мопед біля хати проїхав на стільки гучно, чи кондиціонер плачеться і проситься почистить його. Я не звернув на це уваги – звичайні побутові звуки, що я чую кожного дня. Буває таке, що навіть бойлер може загудіти так, ніби під нашою садибою риється сотня кротів. Це приємні згадки з минулого до того, як я поступив до коледжу. Написав своїй дівчині, що виїзджаю і кохаю її, та вже закидував до великого, чорного портфелю ланч: тости, пропитані маслом, чайні пакетики, макарони з салатом та якісь цукерки, що постійно лежали без діла на столі. М’ятний аромат рошенівських плюсиків завжди різав мені язика, та це можна стерпіти, а от пари по економіці… той ще страх.
Портфель вже на порозі перед прозорими дверима, що лагідно пропускали крізь себе сонячне світло зі сходу нашої улюбленої країни. Туї навколо хати шелестять від легенького вітру, а горобці на них розбираються одні з одним чия насінина цього разу, аж раптом всі почули сильний гуркіт з заходу – у стороні великого міста. Я не вдуплив сразу, що це таке: це ніби гра на вгадай, що то тільки що було. З кімнати батьків чутні кроки. Спалах у вікні. Не розуміючи всього, що відбувається, моя мама кричить щось не зрозуміле і лише на другий раз я зрозумів що вона вимовляє.
— ПІДВАЛ!
У мене розбігаються очі, в вухах почався гучний писк і я почув гучніший гуркіт, що вибуховою хвилею лише за пару секунд дійшла до нашого дому. Двері в кіматах відкрились настіш, а залізні двері до підвалу пробили ніби в дзвін. Моя родина, нічого не бачучи перед собою, побіжала вниз до підвалу, я за ними. В голові пусто, лише потім я прийшов до тями і зрозумів, що сталось щось страшне. Почала з’являтись купа питань, через які заболіла голова.
— Війна. — Сказав мій батько і зтиснув в руці телефона. Він завжди спить з ним, бо любе переглядати стрічку новин перед сном.
— Схоже на те, я не вірила в це, але це вже реально! — Емоційно мама почала кричати на весь встелений щебнем підвал, що батьки закрили пластиковими дверима. Це відчувати просто жахливо. Від їхньої розмови у мене шкірою побігли мурахи. Мізки не розуміли як це – у нас війна? Я тільки що почув вибух справжньої ракети? А куди вона прилетіла? А вона могла прилетіти в наш дім?
— Я чув як вона летіла прямо над нашим домом… — Тільки но зрозумів і озвучив я, не відчуваючи сліз, що вже наповнювали очі. — Я кормив своїх папужок і почув цей свист.
Тиша. Ми почули той самий звук, який я чув десять хвилин тому. Мені вже треба було виходити на вулицю щоб йти на зупинку, але я забився в кутку підвала з закрутками бабусі, що передала їх нам. Декілька запилених концерв на залізній поличці своїми яскраво-рожевими етикетками запали в очі, а це єдине, що хочаб трохи відволікало мене тоді від шокового стану. Про своїх домашніх тваринок я не думав – мені стало на стільки страшно, що збереження власного життя встало на перше місце виживання.
4:47 Повторний вибух.
Ми всі в підвалі присіли від того, на скільки він був гучним, а молодша сестра затремтіла. Мені треба було вже стояти і зупиняти рукою білий марседес маршрутки, що не мав пасажирів в такий ранній час. Ноги сковувало від нервів, пальці тремтіли. Батько зловив інтернет під стелею і завантажив відео президента. Ми сіли і почали слухати йогои. В цей час на вулиці лунали вибухи.
«Шановні громадяни України, сьогодні вранці президент путін проголосив проведення «спеціальної військової операції» на Донбасі. росія здійснила удари по нашій військовій інфраструктурі та по нашим прикордонникам – прикордонним загонам. В багатьох містах України було чутно вибухи…» — Мама розплакалась, не віручи в те, що з нами це відбувається тут і зараз. Ми не можемо уявити як це – почалась війна. На вулиці 21 сторіччя і досі можуть існувати війни? Це якесь диво. — «Без паніки, ми сильні, ми готові до всього, ми всіх переможемо, бо ми – це Україна. Слава Україні!» — Пролунав вибух поруч і ми зажмурили очі. Зі стелі посипались шматочки штукатурки. Я не здивуюсь якщо навколо нашого дому все вже вигоріло від цих ракет. Ми тихо пробубніли фразу «Героям Слава.» та продовжили сидіти під цими вибухами. Наше невелике містечко знаходиться недалеко від Херсону – ми доволі близько живемо до кордону з окупованим Кримом, тому батько почав швидко думати щось про нашу безпеку. Він виглядав похмуро та точно не як завжди - спокійно і зважено.
Ми почули постріли та звуки вибивання склопакетів.
Я не розумів нічого – для мене важко зрозуміти щось, що вотребує нервів та моральних сил. Тому я просто застиг на місці і прислухався. Тремтячі руки не знали куди дітись і лише тоді я зрозумів, що забув взяти свій телефон з рюкзака. Ні… Софія. Зараз може відбуватись все, що завгодно, а я про це не зможу їй розповісти. Зверху почули швидкі, гучні кроки, ніби товстелезними берцями, що ніколи не милися від бруду і збирали на собі застиглу землю, пройшлись плиткою, що дуже довго і старанно вилажував мій батько.
Постріл – двері до підвалу знесені. Ми почули як стрілецька зброя перезаряджається і не рухались, намагаючись зберегти свої життя тишою. Лише ж моя молодша сестра сховалась за полицями з закруткою і закрила себе банками з засоленими огірками. Я не розумів як їй це допоможе, але дитина намагається врятувати себе як може. На кухні проскрипіли звуки штовхання стільців і відкривання ящиків. Саме там лежав пневмат мого тата, що в вихідні любив стріляти зі мною по банкам зпід пива в лісі. Ще вибух. Здається, вибухи вже не сприймались на стільки страшними, як постріли з ручної зброї.
— Рєдька, тут ктось єсть! — Почули ми і сразу зрозуміли, що це про нас. Ми з родиною прекрасно розуміли російську та не мали жодних проблем у живій розмові нею, бо ж на вулиці кожна реклама написана цією мовою, та кожна дитина знала як треба вітатись з корінним росіянином. Хтось дуже повільно почав відкривати ручку пластикових дверей. Мама взяла сокиру у руки, а я сховався за татом, що 5 секунд тому безшумно закинув телефон у вентиляційну трубу. Це був важкий момент коли серце перестало битись. Очі налились слізьми страху, а долоні спітніли. Таке відчуття, ніби сама смерть зараз відкриває двері до нашого підвалу під звуки вибухів та автоматних черед на вулиці. Там уламки летіли всюди, та за дверима ми почули як гарцають старі радянські автомати. Пилюка у повітрі застигла, час зупинився і настала тиша. Двері відчинились і гучно вдарилися об стіну поряд. На нас наставили автомати.
— Тут люді! Пацан, мужик і женщіна! — Прокричав автоматчик в темно-зеленому одязі, дивлячись у затьмареній кімнту через зірце. У мене розкрились очі від страху, бо я знав, що це саме вони стрілять на вулиці і через них в моїй голові вже ехом кричали вибухи. Перед очима все розпливлось, на маму направили кулемет, мене схопили брудні, не охайні руки якогось чоловіка, що раніше стояв ззаду. Ми всі мовчали.
— Ґордітєсь, тєпєр ви свабодни. — Я відчув як мене в напівнепритомному стані поволокли сходами вверх. Я боляче вдарився головою і відключився під крики мами.
Я чую немічні крики. Вони розривають душу і ніби просять на поміч. Це крики болю, що змушують задуматись чи є сенс взагалі битись за своє життя. Всі ці постраждалі люди кричать, б’ються, вгризаються одні в одного та мичать. Скриплять зубами та волають від ніби простріляних мізків. Стоп… вгризаються?
Я розплющив очі і побачив навколо у світлі білих ламочок не звичайних людей. Їхня шкіра нагадувала ту ж, коли людина вже декілька міяців розлагається у ґрунті, її шкіру прогризли черв’яки, а в очах починали розвиватись колонії лічинок. Вони всі хотіли затоптати мене, вбити, розірвати своїми мертвими руками і поглинути, щоб хочаб на трішки відчути смак справжнього людського життя. Я закричав і сразу ж їхні голови почали вибухати. З зомбі, що наповнювали приміщення доверху потекла кров і вона почала заповнювати все підвальне приміщення напів-прозорою, ніби розбавленою водою кров’ю. Очі почало випікати, рани на шкірі вивертати. Але я вирішив з усіх сил намагатись вирватись і звільнитись з цього жахливого пекла. Кров почала затікати мені у вуха та нос і тоді я вже не витримав і пірнув вниз – було видно як навколо плавала плоть людей та трупи. Але серед них я побачив закриті двері і швидко, не відчуваючи як руками роздвигаю у цій жахливій, наповненій черв’яками рідині якісь трупи та черв’яків, що вилізли з тих назовні. Підпливши до дверей, відчинив їх і швидко втрапив в пустоту.
Перед очима повільно повстав ніби коридор закинутого бараку яким ходили люди. За мною двері магічно-автоматичним чином зачинилися і я на місці, навіть ще не роздуплившись, знову побачив цей жахливий болотяно-зелений колір одягу. Біля мене пройшов російський військовий. Нічого не зрозумівши, я застиг на місці і широко розплющив очі. Застаріле повітря ніби стиснуло легені та не давало віддихатись від нервів, що принесли останні події.
— Що це, бляха його муху, було. — Прошепотів сам собі риторичне питання і прокліпався очима. Я опинився в радянсько-пофарбованому коридорі, де на стінах була полоска бірюзової, потрісканої від завологого стану стін фарби та блище до стелі побілка, що бралася на пальці з першого дотику. На підлозі ж лежали пофарбовані у темно-коричневий колір застарілі дошки, між якими повзали таракани та муравки. Це все разом з закритими плівкою дерев’яними вікнами створило таке враження, ніби я потрапив в радянський союз за 35 років до мого народження. Холод та сирісить промочили мій на диво сухий, але брудний одяг, і змусили здригнутись. Я стяв перед виходом з цієї будівлі, тож, я щасливий був вийти з неї і більше ніколи не повертатись. Але не все так гарно, як уявляв мій підлітковий мозок…
Сирість, гниль і сміття. Вийшовши на вулицю, я досі не розумів де знаходжусь – я побачив не звичну мені доріжку з ямами попід будівлею під якою стояв. За собою я бачив а вид закинуту сталінку, що лякала лише своїм видом але інколи тишу, все ж таки, розбавляли хлопання зверима, через які проходили якісь люди та інколи російські військові з дивними прапорами на предпліччях. Вони мали синій хрест на червоному полотні… я бачив це вперше.
Небо затягнуте сіро-синіми хмарами і не пропускає сонячного світла. З закупорених плівкою вікон світились жовті лампочки. Як в таких бараках можуть знаходитись люди? Я пам’ятаю як їздив до Дніпра – меґаполіса нашої країни і це зовсім не ув’язується з моїми минулими умовами життя. Під ногами дрібне каміння, змішане з м’яким брудом, чагарниками задуманими як полоска невеликого саду перед сталінкою заросла сміттям, сухою травою та гіллям. Мені здавалось, що там хтось помер…
Ця атмосфера просто вбивала. Вона нагадувала російський жанр думер – ідеалізація депресивності радянських міст. Романтизація смерті, вічного буття ні для чого та ігор з життям. Як тут лише живуть люди? Вони, можливо, заагресивні та непривітні.
Поряд пройшла якась дівчина, що дивно задивилась на моє обличчя, але сльози на очах я і не наважувався скрити. Передімною стояли ржаві, засрані гаражі та сухі, не підрізані дерева, що заважали ходити людям. Але ж чому вони нічого з цим не зроблять і терплять таку незручність в своєму житті? Це не схоже на наших людей… можливо, росіяни мене депортували. Це викликало у мене сильний страх та злість абсолютно на всіх навколо. Я відчув себе одним серед купи гієн.
— Тєбє в чомта памоч? — Спитала у мене дівчина, що весь цей час стояла поруч і роздивлялась мене, ніби намагаючись згадати що я за людина.
— Добридень… хто ви? — розгубившись, я не зміг сразу зформулювати питання до, можливо, жительки цього міста. Вона здивовано дивилась на мене і нахмурилась, ніби знайшла на моєму обличчі щось антисемістське.
— Я Лєна. Ти аткуда тут? — Почувши мене, дівчина ніби засмутилась і наповнилась гніву. Вона почала крутитиміж пальцями обгризеного ключа з іржавими плямами. Мені не хотілось так називати людей, бо подібне скорочення слів викликало блювоту на рівні ім’я Ваня.
— В останнє я знаходився в своєму рідному місті… — Спогади в голові почали прояснюватись і я згадав те, що тільки недавно сталося. — Я вдома збирався до коледжу, а потім шум, вибухи, бомби, підвал, постріли, і я, і сестра, тато, вони… о боже… — Мене почало трясти від того, що зі мною сталося. Це почалася війна, а зараз я не знаю де я, прокинувся з якогось дивного сну та побачив повну розруху навколо.
— Молчі, тебе не должни услишать. Нє ґоворі так і обетом на людях. — Вона напряглась і обдивилась одяг хлопця, після чого взяла за руку та відвела в ті чагарники серед темно-іржавих гаражів. Я нічого не зрозумів, але й не дав жодного супротиву. Я довіряю людям в своїй країні, а зараз не щнаю де я знаходжусь, тому відноситимусь зараз до усіх саме так, як і завжди. Гілля сухої акації повтикалося мені в ноги, що дуже боляче через силенні колючки.
— Куди ми йдемо? — Я обдивився сміттєзвалище навколо і спитав, щоб зрозуміти що зі мною зараз буде. Різко перед очима знову потепніло і я прийшов в себе коли вона притискала мене до гаража. Я відчув як одяг почав дертися об неї, а волокна теплої рубашки почали зачіпатись за бугорки на гнилому залізі. Боже, як мені огидно.
— Чувак, ти потрапив в повну дристню.