Не пам’ятаю, як я дійшла до вежі й лягла спати, але прокинулась я вже в своїй комнаті в 2010 році.
- Філіс? - чую схвильований голос подруги-чаклунки.
- Так, це я, - тру очі, сідаючи рівно.
- У тебе вийшло? Як все пройшло?
- Так, - розпливаюся в теплій посмішці, - це було чарівно, - падаю назад з розкинутими руками.
- Хах, вітаю, чокнута фанатка, - вона підняла мене за руку й обійняла.
- Це все завдяки тобі, - я дужче стиснула Ель.
- Та годі, розплющиш. Радію, що з тобою все добре й ти повернулася цілою з минулого.
- Мені пощастило, що в мене є така сусідка, що володіє магією, - підморгую я і встаю, щоб перевдягтися з піжами.
- Піду підігрію тобі сніданок, спускайся, як закінчиш.
- Ага, дякую.
***
З того дня пройшло три роки. Я, як зазвичай, йшла вуличками Лондона додому. Повернувши наліво на перехресті, я випадково врізалася в якогось чоловіка.
- Ой, перепрошую, - опускаю голову й намагаюсь швидше обійти перехожого.
- Філіс?
- А? - повертаюсь назад.
- Філіс Олсен?
О. Мій. Бог. Це ж він… Стоїть прямо тут, переді мною.
- Ви, мабуть, помилилися.
- Та ні. Це точно ти. Тільки чому ти майже не змінилася? - Гаррі підходить ближче, беручи мене за руку.
- Гм… Тому що для мене пройшло всього три роки, - говорю правду, бо куди мені діватися?
- Тобто?
- Мені зараз вісімнадцять, - винувато закушую губу.
- Ти реально була в тілі Чо? Але з майбутнього, так би мовити?
- Так, - киваю.
Він повільно видихає, проводячи рукою по волоссю. Очевидно, він трохи вражений.
- Виходить, я старше тебе років на… п’ятнадцять?
- Виходить, так, - мені дуже ніяково.
- Неочікувано, однак. Така зустріч. Ти кудись прямуєш?
- Додому, із коледжу.
- Я проведу?
- Ой, дякую.
Він взяв мене під руку, і ми мовчки пішли тротуаром. Боже мій, мій кумир зараз проводжає мене додому. Я у казці?
- Ну ось, наступний мій. Дякую, що провели, - зупиняюсь в декількох метрах від моєї хвіртки.
- Можна на ти, - Поттер відпустив мене.
- Гаразд. Дякую, що провів…
- Нема проблем. Філіс, - і знову, як тоді, він смакував моє ім’я.
Соромлячись, я посміхаюсь та повертаюся, щоб пройти у двір. Він все ще стоїть і дивиться мені вслід, поклавши руки в кишені пальта. Зайшовши в дім і зачинивши двері, я притуляюсь до неї спиною, все ще знаходячись в трохи шоковому стану.
- Треба ж було зустріти його ось так.