Один різкий крок, і вістря клинка було за сантиметр від тонкої шкіри шиї. Тут, у маленькому провулку Ліюе, в який навіть не потрапляло сонячне світло, а стіни вже давно проросли мохом, чоловік, тремтячи всім тілом, застиг і не смів рухатися. Його очі швидко бігали, намагаючись знайти хоч у чомусь порятунок. Вдихнув якнайглибше через рота, щоб заспокоїтися, він потягнувся руками до своєї вже заношеної, пошарпаної сумки. Різко за його спиною пролунав голос:
— Тобі краще не сіпатися, — чітко сказав Чайльд. — Кому ти маєш передати товар?
Чоловік спробував трохи повернути вбік голову — лезо майже повністю торкнулося шкіри.
— У мене є й інші справи, тому я не збираюся марнувати тут час, — з роздратуванням у голосі промовив Чайльд, коли його слова були проігноровані.
— Я не знаю! — практично плюючись слиною на всі боки, вигукнув чоловік, як він відчув щипаючий тиск на шиї. Він із силою заплющив очі й спробував відсунутися якомога далі та з таким же відчайдушним вереском продовжив: — Стривайте, благаю! Мені відвалили величезну суму, щоби я просто доставив товар на місце! Мені не сказали, що всередині чи кому я це везу. Я ані особи, ані імені замовника навіть не знаю! Будь ласка, мені потрібні були гроші, щоби прогодувати свою сім’ю. Я не міг відмовитись!
— Ти тримаєш мене за якогось дурня? — відповів Чайльд і з силою підштовхнув чоловіка вперед, що той від несподіванки спіткнувся об власні ноги і впав з гуркотом на землю.
Чоловік, побачивши перед собою чорні черевики, в ту ж секунду підняв голову на двох піро-агентів Фатуї, що височилися над ним та дивилися зверху вниз. Він широко розплющив очі й підняв брови, не вірячи картині перед ним. Ремінь сумки на його спині був миттю перерізаний, і його одразу схопили під руки.
Чайльд почав навмання ритися всередині, розкидаючи в сторони різні папери, як на дні він промацав твердий предмет. Просунувши руку в одну з внутрішніх кишень сумки, він дістав дерев’яну коробочку. Уважно та повільно повертаючи її в долонях, Чайльд зрозумів, що просто так відкрити її неможливо — з усіх боків вона була забита цвяхами. Він перекинув коробочку в одну руку і викликав гідроклинок. Чоловік, якого досі тримали агенти, практично скалився, його обличчя від злості почервоніло, а вени на лобі здулися, спостерігаючи за Чайльдом. Він стиснув із силою долоні в кулаки і люто намагався вирватися з хватки.
— Ублюдки! Ви, нікчемності, ще будете покарані «Дечіпі», — гаркнув чоловік, не прибираючи свого злісного погляду з Чайльда.
Чайльд на недовго підняв свій погляд на нього і знову опустив, щоб одним рух розрізати кришку. Невеликий механізм, що лежить усередині мав кілька шкал, кнопки та навіть отвори, як він подумав, для труб або кабелів. Але це було не все. Головне, що викликало цікавість – практично прозорий камінь, захований за склом. Чайльд не був інженером або ще якимось науковцем, щоб навіть припустити, що це могло бути, але це точно має бути пристрій або запчастина, креслення якої були вкрадені.
— Передай потім, — сказав він одному з агентів і віддав сумку, в яку поклав назад дерев’яну коробку. — У мене на руках якнайшвидше має бути висновок, що це за пристрій і для чого він має бути використаний, а також зведення вмісту всіх паперу.
Чайльд кивнув агентам, даючи знак, що вони можуть забирати його і розвернувся. У нього була ще інша робота.
Місяць тому всередині Фатуї стався великий скандал — кілька співробітників передали так званим «Дечіпі» засекречені дані, розкривши головний архів. Вони були зловлені ще першого дня, але, на жаль, саме угруповання мало коріння по всьому Тейвату, що ускладнювало повну ліквідацію всіх людей, в руки яких потрапила та чи інша інформація.
Отримавши наказ Цариці, Чайльд був відправлений завершити цю місію до Ліюе. Його прибуття тут і всі дії повинні були виглядати якомога незначними, що не є чимось новим. Більшість завдань не на території Сніжної вимагають скритності, тим паче якщо справа про ліквідацію незручних організацій з коренем. Саме тому Чайльд також був змушений мати справу з регулюванням торгівлі Сніжною з Ліюе та з Інадзумою, яка нещодавно стала знову відкритою.
Прямуючи до порту, тут, як і завжди вирувало життя: моряки голосно сміялися, стоячи осторонь, купці про щось палко сперечалися і лаялися, а звичайні трудяги з потом на лобі забивали цвяхи в каркас ще недобудованого корабля. І серед гоміну безлічі голосів і шуму інструментів знову опинився Чайльд.
Морський бриз добре освіжав в таку спекотну погоду в Ліюе, від якої не рятувала навіть тінь. Місцеве солонувате повітря ні з чим неможливо сплутати. Саме він вітав усіх приїжджих і тих, хто повернувся до гавані.
— Пане Чайльде, капітан вимагає Вашої присутності до початку завантаження товару на корабель, — підбігши, квапливо сказала дівчина, як тільки Чайльд ступив ногою в порт.
З відкриттям торгових шляхів в Інадзумі для Фатуї це стало чудовим шансом розширити сферу свого впливу і там. Хоч і була можливість прямих рейсів із Сніжної прямо до Інадзуми, більшість вантажних кораблів не мали можливості так довго перебувати у плаванні, тому Ліюе став сполучною ланкою. Здебільшого завдання Чайльда полягали в роботі в Банку Північного Королівства, а також з документацією щодо експорту та імпорту товарів. Ось тільки якщо ця справа і була важливою, то вона зовсім не підходила для Чайльда, на його думку. Мати справу з монотонною роботою він навіть не особливо хотів, але якщо такий наказ Цариці, то він виконає все на найвищому рівні.
— Все готове, хлопче! Далі справа за нами, — охриплим голосом сказав важкий, сивий чоловік, простягаючи Чайльду копію паперів.
Перекинувшись наостанок парою слів із підпорядковими, які ліниво стояли осторонь натовпу, він вирішив повертатися до Банку Північного Королівства. Потік людей сьогодні справді був величезний, що, йдучи до виходу, доводилося намагатися нікого не зачепити. Особливо не хотілося перешкодити людям, які несуть величезні, важкі ящики.
Відчувши, що він все ж таки вдарився рукою об когось, він хотів обернутися, щоб вибачитись, як тут почув досить знайомий голос.
— Вибачте-пробачте! — сказала Ху Тао, піднявши голову, щоб тільки різко замовкнути й ще голосніше, з подивом вигукнути: — Пане Чайльде! І чи давно Ви повернулися до Ліюе?
— Не варто звертатись так формально, можна просто на «ти». Хоч Фатуї й продовжують тісно співпрацювати з ритуальним бюро «Ваншен», зараз я не виступаю в ролі офіційної особи, а регуляцією займаються інші співробітники, тому вважай, що ми просто старі приятелі, — відповів Чайльд, відвівши їх у бік від шуму та гаму.
— Добре-добре, тоді просто Чайльд? — сказала Ху Тао і простягла долоню.
Потиснувши руку, Чайльд продовжив:
— І що тебе привело в порт? Я не пригадаю, щоб ти часто відвідувала це місце.
— Не варто так розкидатись словами! У порту є своя атмосфера, що чудово надихає, але зараз не про це. Пам’ятаєш Сянлін? — запитала Ху Тао. — Її ресторан ось там!
Ху Тао вказала пальцем кудись убік. За будівлями, що стояли попереду, було неможливо розглянути невеликий ресторанчик, де працювала Сянлін.
— Звичайно, її дивовижні страви важко забути, — сказав Чайльд і попрямував з Ху Тао далі вже менш людною дорогою.
Яскраво-жовті дерева каскадом прикрашали вулиці, і лише вітер колихав їхнє листя. Акуратні будинки в класичному стилі Ліюе стояли по обидва боки кам’яної доріжки.
— Ага, вона чудова кухарка, — доповнила Ху Тао. — Вона якраз попросила дізнатися, поки я вільна, чи почали ходити кораблі з Фонтейна, бо звідти має повертатися її хороша подруга, але моряки кажуть, що там чи то портове містечко затопило, чи ще що.
— Сподіваюся, їй вдасться повернутися якнайшвидше, — підбадьорливо відповів Чайльд.
Проходячи повз «Народний вибір», Ху Тао зупинилася і спробувала, не підходячи ближче, щось розглянути. Вона ставала на носочки, піднімаючи голову якомога вище, відходила то вліво, то вправо, але після кількох секунд сказала:
— Стривай трохи, я піду передам дядькові Мао новину, бо я щось не бачу Сянлін.
Вона бадьоро підбігла до прилавка, де стояв широкоплечий, міцний чоловік. Поки Чайльд стояв осторонь, він і не помітив, як у нього зі спини врізався плечем якийсь молодий хлопець, який навіть не обернувся, щоб вибачитись і лише побіг далі. Не дивлячись на одяг, мабуть, не місцевий: аж надто світле волосся для уродженця Ліюе.
Зовсім недовго Ху Тао говорила біля прилавка, як через хвилину вона підійшла назад до Чайльда, що вже змирився з такою грубістю з боку незнайомця.
— Я повернулася, — вигукнула вона. — О, до речі, я тут згадала! Ти випадково літературою не захоплюєшся?
— Не зовсім. А що? — відповів Чайльд, здивовано піднявши брови. Це було трохи несподіване питання.
— Я дещо пригадала, — почала вона. — Є в мене досить близький друг, який пише романи про бойові мистецтва, і він збирає для одного з головних персонажів інформацію про культуру Сніжної. Може ти був би не проти йому допомогти, бо він скоро посивіє від різноманітності й нестикування інформації в книжках. Ми іноді зустрічаємося й обговорюємо все-все-все про нашу творчість. Я б могла запросити тебе на наступну таку зустріч.
Чайльд ненадовго замислився. Він може спокійно виділити час, щоб зустрітися і допомогти з цим. Як-не-як він чудово розумів проблему з вивченням культури Сніжної через труднодоступність матеріалів. Може, у Сніжній і публікувалася безліч освітніх книг для молоді, але їх трудно було дістати в інших державах, що зрештою призводило до того, що для іноземців, які цікавляться культурою, було важко з нею ознайомитися без допомоги уродженця Сніжної чи прямого відвідування цієї держави.
— Я зовсім не проти, — відповів Чайльд.
— Чудово! Спасибі! — радісно подякувала Ху Тао. — Я пізніше скоординую тобі де і коли.
Проходячи невеликим мостом, який з’єднував дві частини Ліюе, вже виднілося ритуальне бюро “Ваншен”. Біля сходів стояв Джонлі і спілкувався з хлопцем в уніформі бюро, який щось швидко тараторив. Джонлі ж практично не вимовляв ні слова і тільки неквапливо кивав, поки хлопець все ж таки поспіхом не втік назад.
Джонлі обернувся і, помітивши Ху Тао та Чайльда, з м’якою посмішкою помахав їм. Ху Тао, мало не підстрибуючи, активно махала рукою над головою у відповідь, а потім швидко помчала до нього. Чайльд неквапливо пройшов за нею.
— Ви вже повернулися з перерви, Пані Ху? — запитав Джонлі.
— Ага, не можу ж я змушувати чекати на клієнтів ще довше.
— Жодних нових клієнтів за вашої відсутності не з’явилося.
— А-а… Ну, тоді своїх підлеглих! — Ху Тао обернулася до Чайльда, який тільки-но підійшов ближче. Вона уважно дивилася на Чайльда, ніби щось чекаючи, але ні слова не сказавши і лише піднявши брови, повернулася назад. — І ви навіть не вітаєтеся один з одним? Минуло же так багато часу, відколи ви востаннє бачилися!
Чайльд спочатку подивився в очі Джонлі, зловивши його погляд на собі, і, посміхнувшись, сказав:
— Ми вже бачилися сьогодні.
— Е? — Здивовано видала Ху Тао. — Хоча якщо подумати, то не так дивно насправді. Ви ж у минулому добре спілкувалися. Тоді я до роботи! Джонлі, ти теж не затримуйся, не так скоро лекція!
Ху Тао швидко пішла у бік входу в бюро, залишаючи їх удвох. Чайльд, проводжаючи поглядом її, наприкінці повернувся назад до Джонлі.
— Ти відвідуєш лекції? — скептично запитав Чайльд.
— Я читаю їх для нових співробітників, які тільки знайомляться із цією сферою роботи. Важливо знати історію та культурні тонкощі, щоб стати професіоналом.
— А я навіть не здогадувався, що ти серйозно тягнеш на викладача, — зі сміхом сказав Чайльд, як краєм ока помітив працівників Фатуї, які прямували у бік банку. У нього теж була робота, до якої треба було вже повертатися після такої невеликої перерви. — Але я, мабуть, більше тебе не затримуватиму. Сьогодні о сьомій у «Народному виборі», як і домовлялися?
— Звісно, зустрінемося пізніше.
Чайльд неспішно попрямував до Банку Північного Королівства, де швидше за все чекала на розгляд чергова документація. Насправді він не дуже очікував від цієї місії захоплюючих подій. Навіть якщо й була потреба розібратися з чимось, то це здебільшого будуть якісь здоров’яки, але єдине, на що вони були здатні — лякати своїм виглядом і грізно кричати. З досвіду інших провісників, йому доведеться водиться з багатіями й копатися в їхній брудній білизні, щоб викрити їх у співпраці з «Дечіпі» і тільки потім через них вийти на ватажка цієї організації.
Варто було Чайльду тільки зайти до банку, як Катерина гукнула його:
— Пане Чайльде, — сказала вона, і він одразу повернувся до неї. — Вибачте за раптовість, але поки Вас не було, надійшла інформація про приїзд новобранців завтра вранці до Ліюе. На цей час Ви єдиний Провісник в Ліюе і це буде честю для них зустрітися з Вами й почути Вашу промову.
Очі Чайльда миттю заблищали від такої гарної новини – він матиме можливість покинути місто. З моменту його прибуття він жодного разу не ступив за його межу, оскільки до цього його безпосередня присутність і доступність була обов’язковою.
— Без проблем, — відповів Чайльд. — Чи маю якісь ще невідкладні справи, які вимагають моєї безпосередньої присутності на завтра?
— Ах … Ні, у Вас на завтра нічого не заплановано. Звіти, листи та інша документація будуть в разі чого залишені у Вашому офісі, тому з ними Ви можете розібратися буде вже післязавтра, — сказала Катерина, перебираючи сторінки блокнота, розписаного майже не по годинах.
Чайльд лише посміхнувся. Вона, мабуть, вже добре знає, який у нього характер і як він постарається скористатися нагодою провести якомога більше часу подалі від столу, зробивши таку примітку.
Увійшовши до офісу, Чайльд одразу помітив кілька паперів у себе на столі. Підійшовши ближче і взявши їх у руки, він почав їх читати. Перші два аркуші стосувалися експорту товарів і вимагали підпису Чайльда. Він одразу взяв ручку і, підписавши, відклав їх убік. Інші були про справу з «Дечіпі», як і копія контракту, укладеного з Джонлі сьогодні вранці.
Як виявилося, ще до прибуття Чайльд до Ліюе було помічено нелегальне транспортування техніки з Фонтейну, які мали бути використані для створення технологій Фатуї. Сьогоднішнє перехоплення, мабуть, мало бути однією з останніх доставок, щоб нарешті приступити до виробництва. Чайльд важко зітхнув.
На інших аркушах фігурувала інформація про підозрюваних осіб, які спонсорують «Дечіпі». Хоча розслідування тривало, і список був явно неповним, як і очікувалося, кожен із них був важливою фігурою у торгівлі чи політиці. Збір інформації та доказів їхньої причетності триватиме до кінця місії, щоб наприкінці відправити кожного з них за ґрати. У крайніх ситуаціях Чайльд не виключав самостійну ліквідацію проблемних осіб.
***
— Ти виглядаєш радісним, Чайльде, — сказав Джонлі, коли Чайльд сів поруч.
Небо вже стемніло, але, піднявши голову, зірок практично не було видно — все місто яскраво освітлювали ліхтарі, що безпосередньо скривало їх.
Навколо лунав дзвін посуду і гомін від веселих розмов людей, що сиділи за сусідніми столиками. «Народний вибір» був популярним місцем для посиденьок у будь-який час доби, будь то ранок чи пізній вечір.
— Ха-ха, невже в мене все написано на обличчі? — м’яко сміючись, спитав Чайльд.
— Ти посміхаєшся яскравіше, ніж звичайно, — відповів Джонлі. — Таке важко не помітити.
— Або це від тебе нічого не приховати, — сказав Чайльд і відкинувся на стільці, щоб продовжити: — По-перше, я розібрався з усіма справами, що накопичилися по роботі, а, по-друге, завтра з ранку у мене є справи за межею гавані, тому далі я цілком вільний. Нарешті чудовий шанс розім’яти м’язи в хорошому бою.
— Це чудова новина, — сказав Джонлі перед тим, як самому трохи розслаблено сісти.
Меню так і лежало на столі. Будучи частими відвідувачами в минулому, вони практично запам’ятали напам’ять його, а якщо й були нові пропозиції, Сянлін ніколи не забувала про них розповісти та запропонувати.
Чайльд підняв погляд на Джонлі, як в ту ж мить йому прийшла чудова ідея. Він піддався вперед, підперши щоку долонею, і самовпевнено посміхнувся.
— Не хочеш допомогти мені якраз і позмагатися зі мною на дуелі? Я впевнений, що чудова битва з тобою швидко допоможе мені прийти в форму, — пробуючи свій шанс, запитав Чайльд. Бажання побачити справжню силу Бога в ньому оселилося вже давно, але щоразу його пропозицію отряхували вбік або взагалі не сприймали всерйоз. Може, пощастить хоч зараз?
Джонлі, поклавши пальці на підборіддя, ненадовго замовк.
— Сподіваюся, ти розумієш, що просиш? — неквапливо спитав Джонлі, дивлячись прямо в очі Чайльда немиготливим, холодним поглядом, у якому ніби відбивався небезпечний блиск.
Від різкої зміни особистості по шиї Чайльда пробіглися мурашки, а посмішка взагалі спала з лиця. Це було водночас і лякаюче, і так захоплююче. Ще трохи і Чайльд міг посперечатися, що його кров почне вирувати від азарту. Стиснувши міцніші кулаки, він уже хотів впевнено відповісти, як Джонлі м’яко засміявся.
— Не сприймай це серйозно, ха-ха, — сказав він.
— Будь ласка! — все одно вигукнув Чайльд, різко підскочивши зі свого місця і впершись долонями в стіл.
Джонлі здивовано поморгав, але лагідна посмішка незабаром знову з’явилася на його обличчі.
— Якщо ти так бажаєш цього, то думаю, я можу погодитися, але з рядом обмежень і правил, — відповів він. — Це все можна організувати в найближчому майбутньому, але поки що будь передбачливішим, починая битви.
Чайльд не міг стримати посмішки. Сьогодні був його день. Йому хотілося по-дурному хихотіти, а руки тільки й шукали щось, щоб їх зайняти й нарешті вгамуватися від надлишку радісних емоцій.
— Ти боїшся, що я пораню себе перед битвою з тобою? Повна нісенітниця, — самовпевнено сказав Чайльд.
— Справа далеко не в цьому. Востаннє, незадовго до твого від’їзду, пройшлися чутки, що хтось спеціально розправлявся з мисливця за скарбами, що вони повністю пішли більше ніж на кілька місяців, — розповідав Джонлі. — Мілеліти були стурбовані, що атаки можуть надалі піти й на мирних людей, хоч і якоюсь мірою все ж таки були вдячні за подібну допомогу.
— Пф … Ах-ха-ха! Невже мій урок мав такі великі наслідки? — дзвінко і гучно засміявся Чайльд, що, схопившись за живіт, він навіть схилився до столу.
Глибоко дихаючи, він намагався перевести подих, але хвиля сміху щоразу знову і знову його накривала. Йому знадобилася хвилина, щоб він нарешті почав розповідати:
— Одна із їх груп не поділила територію з табором, де осіли мої підлеглі, а вони давай провокувати, щоб вони пішли. Я особисто вплутався з ними в бій через це, так потім вони так озлобилися на мене, що просто всюди, будь-якої вдалої миті нападали зі спини на мене. А я не міг відмовити їм у битві, якщо вони самі її починали.
Джонлі лише м’яко, в несхвальному жесті помахав головою і хотів уже було щось відповісти, як збоку пролунав радісний голос.
— Приємно все ж таки бачити вас знову разом! — вигукнула Сянлін, підійшовши ближче до їхнього столика з безліччю тарілок на таці. Вона неквапливо почала розставляти їх на столі. — Як Ваші справи, Пане Чайльд?
— Все чудово. Я радий знову бути в Ліюе після довгого відрядження в Інадзумі, — відповів він.
— Вау, в Інадзумі! — захоплено промовила Сянлін. — У мене подруга нещодавно їздила туди на один конкурс, але там не зовсім вийшло… Але, за її словами, це не завадило познайомитися та зблизитися з цікавими людьми за допомогою рок-н-ролу.
— Рок-н-ролу? — задумливо перепитав Чайльд. — Вона випадково не грає на гітарі?
— Грає, — не розуміючи, про що він, відповіла Сянлін
— І вона ще досить висока, зі смаглявою шкірою і червоною пасмою на чілці?
Сянлін широко розплющила очі, які ніби миттю заблищали. Вона притиснула піднос до грудей і широко посміхнулася.
— Та-та-та! — голосно й радісно сказала вона. — Ви знаєте Сіньянь?
— Мені довелося зустрітися з нею і Люмін в Інадзумі, — сказав Чайльд. — Вони ненадовго склали мені компанію, доки я був там.
— Який же все-таки світ тісний!
Подорож до Інадзуми виявилася тоді по-своєму захоплюючою. Знаходячись там заради зовсім іншої мети, Чайльду випала можливість насолодитися вдосталь підземеллям, повним нескінченних битв з різними ворогами. Це було гарною втіхою тоді.
— Мені якось незручно, але якщо Ви знаєте Сіньянь, то я, напевно, можу попросити про одну послугу, пов’язану з нею… — почала Сянлін, чухаючи потилицю. — Коли востаннє я готувала для неї, їй дуже сподобалася одна страва, і я подумала, що це було б чудовою ідеєю приготувати її знову після її приїзду, але є одна проблемка. Я хотіла зібрати скляні дзвіночки – сьогодні вночі саме обіцяють дощ, – але завтра я сама цілий день стежу за рестораном. Може, якщо ви проходитимете біля якоїсь місцевості, де вони ростуть, то ви могли б мені їх принести?
— Без проблем. Мені якраз завтра треба по справах за місто, тож я подивлюся. Ось тільки я не зовсім знаю, де ростуть скляні дзвіночки, окрім десь на горах.
— Я покажу тобі, — несподівано сказав Джонлі. — Завтра я теж хотів вирушити зібрати трав, тож було б непогано, вирушивши ми разом. Як ти думаєш?
— Чому б ні? Я не проти, — відповів Чайльд.
— Щиро дякую! — із променистою усмішкою подякувала Сянлін. — А ще сподіваюся, Вам сподобається новий рецепт, Пане Джонлі. Я трохи змінила його за вашими порадами. Приємного вам апетиту!
Сянлін розвернулася і швидким кроком повернулася назад на кухню, звідки її більше не побачити.
На столі було подано не так багато страв, але достатньо, щоб наїстися вдвох. Вся ароматна та соковита їжа була замовлена ними багато разів раніше.
Чайльд узяв в руки палички і спеціально з хвалькою посмішкою підняв вгору, показуючи Джонлі, що він нарешті навчився їх правильно тримати. За час перебування в Інадзумі, йому все ж таки вдалося вдосконалити свою навичку володіння ними. Неможливо насолодитися місцевою кухнею, не опанувавши культури і традиції навколо неї — щось подібне говорив сам Джонлі, який зараз щиро посміхався у відповідь, побачивши успіх Чайльда.
Чайльд підхопив з другого разу шматочок їжі, але він все одно мало не впустив його, коли, перекладаючи собі на тарілку, його руки здригнулися. Соковиті страви просто танули у роті. Набираючи всього трохи, Чайльд і не помітив, як його живіт вже був сповнений.
— Щось останнім часом я так багато їм морепродуктів, прямий як у дитинстві, — сказав Чайльд, дивлячись уже на кістки, що залишилися, на дні тарілки. — В Інадзумі їх було навалом, ще трохи і я сам би перетворився на рибку від її кількості в моєму раціоні.
— Вони тобі подобаються? Якщо я вірно помітив, то ти завжди віддавав перевагу стравам із кухні Лі.
— Так, можна й так сказати. Я ж із прибережного села, основним заняттям там завжди була рибалка серед мешканців. Більшість морепродуктів часто на експорт відправляли, але на прилавках ринку їх все одно було багато і за низькою ціною. У нас у сім’ї майже завжди на столі є хоч одна страва з рибою чи ікрою, – пояснив Чайльд. — А ти, подивлюсь, морепродукти зовсім не їж.
Джонлі зморщив носа, але відповів:
— Це довга та стара історія…
— Ти не хочеш про це розповідати? — запитав Чайльд, помітивши далеко не приємну реакцію Джонлі.
— Ні, в цьому нічого немає, — відповів він. — Ще давно, коли на землях Тейвата розгорталися битви між архонтами, інші чудовиська також скористалися можливістю розширити свої території. З-під морських глибин вилізли монстри, чиї тіла були вкриті слизом, кінцівки були швидкими та спритними, а їхній запах був просто нудотним.
Чайльд скорчив обличчя, представляючи це огидне створення.
— Мій народ звернувся до мене з проханням, щоб я повністю позбувся їх, і я не міг не стримати обіцянку. Вони були огидними, висловлюючись м’яко. Через свій маленький розмір вони ховалися навіть у закритих книгах і під дном чашок, тому часто просто торкнувшись чогось, вони могли сповзти по руці і залишити за собою холодний, вологий слід. Вони з самого початку мені не подобалися, а після того, як мені довелося їх збирати в будинку практично кожного городянина, я намагаюся уникати що-небудь, що нагадує їх.
Тільки уявити, як узявши почитати книгу одного гарного вечора, тут несподівано на руці поповзло якесь щупальце, було огидно. Чайльд здригнувся всім тілом.
— Мені самому мерзотно стало від цієї історії, — потрусивши руками, сказав Чайльд. — Хоча мені навіть якось згадалася одна цікава історія. Теж про всяке слизове, хоча, звичайно, не таке огидне.
Чайльд відкинувся на спинку стільця і почав розповідати:
— Знаєш, як діти ображаються і б’ються, коли хтось із них забирає всю увагу батьків собі. Тевкр, мій молодший брат, тоді зовсім маленьким був, три роки, наче. Антону дуже не подобалося, що більше довкола нього ніхто так сильно не бігав, як раніше, тому він вирішив помститися йому.
Джонлі уважно слухав і взяв у руку чашу з чаєм, щоб зробити ковток.
— Ми з батьком тільки-но повернулися з риболовлі тоді, а Антон тихо викрав з відра ще живу рибу і поніс її до Тевкру. Швидше за все, він хотів налякати та познущатися з нього, — припустив Чайльд. — А вона як почала сильно битися і вириватися з його рук, що він у криках і сльозах кинув її прямо на сходах, не дійшовши навіть до другого поверху. Батько одразу побіг до нього, тільки-но почув вереск, і давай обіймати, заспокоювати його, хоча сам ледве стримував сміх через у витівки цього пустуна. Щаслива кінцівка для всіх навколо, але я врешті-решт залишився крайнім та мив після підлоги.
Прикривши рота долонею, Джонлі намагався приховати м’який смішок, Чайльд тільки похитав головою і продовжив:
— Мені ось цікаво, батько так же само сміявся з мене, коли я в дитинстві в сльозах біг до нього? Я був ще тією полохливою і нерішучою дитиною, я міг запросто заплакати від буквально чого-небудь. Хоча обійми мене, звичайно, швидко втішали, але на шиї я міг повиснути ще надовго.
— Ти був полохливою і нерішучою дитиною? — піднявши брови, перепитав Джонлі.
— Невже в це так важко повірити? — посміявся Чайльд і відвів погляд убік, розосереджено дивлячись на вулицю, де неквапливо проходили люди. — Навіть із таким характером у дитинстві, в мені завжди вирувало бажання побачити цей світ, вирушити в пригоди й навіть випробувати себе в доблесних битвах. Мені просто набридло монотонне, сіре життя у селі, тому, коли я став старшим, я вступив у Фатуї та там вже повністю розкрив свій потенціал.
Чайльд підняв очі назад на Джонлі й самовпевнено посміхнувся.
— Я багато чув про твої навички. Це захоплює, що всі вони доведені до досконалості лише твоєю завзятістю і палаючим бажанням, — зробивши ковток чаю, сказав Джонлі. — Смертні надто тендітні створіння, а в гонитві за силою, більшість із них просто знищують себе і своє тіло.
Мимоволі від похвали по грудях розлилася теплота. Чути, що твої навички визнають завжди було приємно, але коли це робить людина, про чиї бої складаються легенди, а досвід перевалює за тисячі років, це відчувається особливо. Але щось у словах Джонлі все одно звучало… не так.
— Ти вважаєш мене теж тендітним? — запитав Чайльд.
Він міг зрозуміти Джонлі. Для нього життя пересічних людей проходять, як мить, після тисячоліть свого існування. Не маючи такої ж сили, як у богів, навіть одна рокова невдача здатна вбити за секунду.
Джонлі опустив очі і, недовго думаючи, коротко і спокійно промовив:
— Так.
— Як би там не було, — зітхнувши, почав Чайльд, але швидко на його обличчі з’явилася самовпевнена і навіть горда посмішка. — Навіть якщо ти так думаєш, я ще покажу тобі, як під моїми ногами зруйнуються трони Богів.
***
У прохолодному повітрі лунав запах трави та свіжості. Після нічного дощу не вся земля встигла висохнути, а в деяких місцях залишалися калюжі. Листя дерев танцювало на легкому вітрі, змушуючи краплі води падати вниз.
Попереду тяглися величезні кам’яні споруди, виконані ще в стародавньому стилі Ліюе. Три вежі стояли майже повністю на воді. Між ними був водоспад, бризки від якого розліталися на всі боки. Торкнуті часом, зруйновані стіни проросли мохом та витками рослин.
У цьому занедбаному місці практично не з’являлися люди, тут мирно жили лише комахи та звірі. У землі легко було побачити мурашники, до яких довгими доріжками бігли їх зовсім маленькі жителі, а на висоті, на верхівці розбитої споруди, сиділи й пищали пташенята, чекаючи, коли повернеться їхня мама.
Тяжко дихаючи, широкоплечий чоловік з гуркотом упав до таких же жахливих і вимотаних товаришів на землю.
— Все в порядку? — спитав Чайльд, підійшовши ближче до них і, побачивши, що в жодному з них не залишилося сил, засміявся: — Ха-ха, та з вас всі соки вичавлені! Але найголовніше, що ви не поранені.
Серед новобранців, які потрапляли під опіку Чайльда, не було рідкістю бажання випробувати свої сили перед ним. Пройшовши й так довгий шлях з безлічі тренувань, в їхній крові вирувало бажання довести, що вони здатні вступити на поле бою і знищити сотні супротивників. Ось тільки встаючи віч-на-віч до Чайльда, все хвилююче захоплення раптом миттю зникало. Хоч він і не був таким же лякаючим і жорстоким, як інші Провісники до своїх підлеглих, але встати проти нього все одно було бентежно. Досвід і навички, напрацьовані важкою працею, вмить могли розбити вщент будь-які порожні амбіції.
Може у час, що не стосується місій Чайльд і не надавав значенню чинам і поводився на одному рівні з підопічними, але багато хто все одно бажав його уникати. Мало кому не було проблематичним мати справу з ним через яскраву і галасливу особистість, яка ніби зупинилася на рівні підліткового бунтарства; ще меншій кількості хотілося мати справу з хаосом, яку він тільки й творив навколо. Близьких товаришів, мабуть, Чайльд практично не мав.
Як би там не було, ніхто, хто мав з ним справу, не міг спростувати той факт, що Чайльд був досить приземленою і простою людиною. Свого часу навіть ходили чутки, що він далеко не дворянин, як вважали раніше, на відміну від інших високопоставлених людей у Фатуї. Його багато разів бачили за прибиранням чи пранням власних речей. Найчастіше для цього викликали служниць, але далеко не робили все самостійно.
Ось і зараз, сидячи біля багаття, Чайльд нарізав над гарячою каструлею картоплю, а потім і моркву.
— Пане Чайльде, Ви не зобов’язані… — спробував сказати один із солдатів.
— Не хочу жодного слова чути, — різко зупинив Чайльд. — Прийміть це як знак турботи і відпочиньте як слід.
У повітрі вже почав витати смачний, насичений запах супу, а голодні солдати, мовчки сидячи поряд, спостерігали за діями Чайльда. Так би й тривала незручна тиша, якби хтось не дістав упаковку карт із пропозицією пограти.
Під бурхливі розмови та жарти ніхто практично не помітив, як прийшов ще один працівник Фатуї. Він тихо відкликав Чайльда до себе.
— Пане Чайльде, — почав він, — вибачте за раптовість, але я повинен був передати це терміново ще вчора ввечері. Надійшла інформація, що злочинці останнім часом досліджують південні небесні ворота.
— Просто досліджують? — Запитав Чайльд.
— Скоріше за все. Як ми зрозуміли, їх дуже цікавить саме дерево, яке там знаходиться, але ми точно не знаємо причини. Вчора вони були помічені за збиранням матеріалів, напевно, для лабораторного чи алхімічного дослідження.
Якщо Чайльд вірно пам’ятав, то йшлося про величезне, з блакитом на гілках, дерево. Проходячи повз, він завжди підозрював, що воно має відношення до адептів через свій незвичайний вигляд і розмір. Якщо це так, то збір матеріалу трохи насторожував і ставив у безвихідь одночасно.
— Якщо в майбутньому знов будуть спроби такого збору матеріалу або будь-яка інша підозріла активність навколо дерева, не церемоньтесь з ними. Ми не знаємо, чого насправді вони домагаються там, — після недовгого роздуму, відповів Чайльд.
— Добре, Пане Чайльде.
Повернувшись до табору, Чайльд знову вмостився біля вогнища. Він підняв кришку каструлі, як гарячий пар миттю почав підійматися вгору, але не зачекавши навіть секунди, він зачерпнув трохи на ополоник і спробував.
— Картопля ще трохи тверда, але я думаю, що ви, хлопці, далі самі вже зварите до кінця, — сказав Чайльд. — На мене чекають ще інші справи, тому мені треба поїсти зараз.
Він не забув про дану Сянлін обіцянку, а зустрічатися з Джонлі йому потрібно буде вже зовсім скоро, тому швидко насипавши й з’ївши свою порцію, він так само швидко попрощався.
Шлях до місця зустрічі Чайльд вибрав хоч і найшвидший, але досить небезпечний. Праворуч від табору Фатуї знаходився вузький прохід між горами, де не було практично нічого крім води та розбитих руїн. Якщо він вірно пам’ятає, там же дорогою знаходяться південні небесні ворота. Це буде гарною ідеєю перевірити самостійно, як там ситуація.
Чайльду не знадобилося багато зусиль, щоб ступити на першу платформу, яка лише частково виходила з-під річки, щоб невдовзі стрибнути на надламаний міст попереду.
Подивившись на подальші перешкоди, він зрозумів, що на одних стрибках йому не вибратися звідси, якщо хоче залишитися сухим. Розбігшись, він підскочив до уступу стіни і схопився за неї руками.
Він підняв себе нагору і глянув униз: перед тупиком урвища були дві такі ж платформи, що були на початку, але на найдальшій з них було висічено круглий символ. Чайльд відштовхнувся і стрибнув уперед, не зупиняючись, коли його ноги торкнулися кам’яної землі. Останній спритний рух і він був на місці. Не встиг Чайльд витрусити руки, як під підошвою його взуття коло спалахнуло і сильний потік повітря кинувся вгору.
Чайльд вже раніше стикався з таким механізмом, коли досліджував Ліюе у минулому. Імітуючи планер із Мондштада за допомогою свого Ока Бога, він піднявся і вже за кілька секунд він ступив на землю. Гідро в правду був елементом, що виходив за рамки «просто вода» і давав набагато більше можливостей у використанні.
Ідучи по ущелині, якою також йшов невеликий струмок, він усе ближче наближався до кам’яних воріт, які зробила сама природа. Звідти відкривався вид на високі скелі та гори, в порівнянні з якими поряд почуваєшся зовсім маленьким.
Як же був здивован Чайльд, коли він побачив Джонлі, який стояв трохи далі, біля того самого дерева, про яке нещодавно йому розповідав підлеглий, і чомусь з сумом на нього дивився. Підійшовши ще ближче, він зрозумів у чому була причина: коріння було страшенно змучене, ніби його намагалися відрубати, на стовбурі багаторазові порізи, а одна з важких гілок і зовсім лежала на землі. Навіть не привітавши, Чайльд сказав:
— «Дечіпі» явно постаралися… — він підійшов ще ближче і взяв шматок розбитого каменю, що лежав у купі таких самих. Або йому надто пізно повідомили про дерево, або це встигли провернути за ніч.
— Життя продовжується на Небесах і на Землі завдяки милосердним Адептам. На цьому місці лежить злий дракон, будь ласка, не турбуйте його, — сказав Джонлі.
— Що? — не зовсім розуміючи, про що він перепитав Чайльд.
— Це те, що було написано на моноліті, уламок якого ти зараз тримаєш.
Чайльд насупив брови й підтис губи перед тим, як відповісти:
— Мені вже передали інформацію, що тут помітили «Дечіпі» вчора, але щоб тут були такі руйнування – ні. Мабуть, вони зробили це до того, як встало сонце, — розповів Чайльд, розглядаючи, як з іншого боку шмат землі був повністю перекопаний, створюючи прохід усередину. Він обернувся до Джонлі обличчям і спитав: — І що буде, якщо його потурбувати?
— Нещодавно він уже був пробуджений. Ми з Люмін були залучені в розслідуванні про зниклих шахтарів, де з’ясувалося, що виною були сили Аждахи — дракона, який тут лежить. У давно забуті часи він був моїм близьким другом, але ерозія наздоганяє навіть непохитні душі. — Джонлі зробив вдих і продовжив: — Коли вона кілька сотень років тому розколола його свідомість, я був змушений запечатати його, щоб запобігти небезпеці та смерті мирних городян. У ньому ще залишалася та відданість і любов до Ліюе, за допомогою якої мені все ж таки вдалося це зробити.
Джонлі мовчав і Чайльд не наважувався потурбувати тишу. Його нехарактерне мовчання про події минулого, про які він так любив розповідати, видавало його… гіркоту? Чайльд не міг усвідомити чи навіть уявити повноту почуттів Джонлі до свого колишнього друга, але бачити, як пам’ятку про близьких так просто намагаються знищити, нікому б масу позитивних почуттів не дало б так точно.
— За час ув’язнення більшість його сил уже згасли, тому якщо колись він і прокинеться, Ліюе зможе впевнено протистояти небезпеці, — сказав Джонлі і нарешті повернувся до Чайльда обличчям. — Але я б попросив не залишати це дерево на свавілля, а поки що ми маємо ще обіцянку, яку треба виконати.
— Звичайно, Джонлі, — впевнено сказав Чайльд, піднявши вгору великий палець. — Ми подбаємо про це.
Джонлі розвернувся спиною до дерева і попрямував далі. Чайльд тільки встиг кинути останній погляд на дерево, як він побіг за ним слідом.
Все ж навіщо це потрібно «Дечіпі» було не зовсім зрозуміло. Просто так пробудити його і спробувати викликати цим катастрофу з десятками жертв? Повна маячня. З того, що знав Чайльд, ця організація не проллє жодної краплі крові, якщо не отримають за це хоч якийсь шанс вигоди натомість, їм нема чого зловтішатися просто так.
Поки Чайльд роздумував, він і не помітив, як вони відійшли досить далеко, що тепер неможливо було побачити те дерево. Навколо були одні високі камені і поточний струмок між ними. Він кинув погляд на Джонлі, який мовчки дивився вперед і кудись вів його. Візуально, він не виглядав засмученим, але повітря навколо нього, ніби було напружене. Може, розмова на абстрактну тему підбадьорить його хоч трохи?
— Ти, бачу, націлений зібрати цілу купу рослин, — з усмішкою сказав Чайльд, показуючи на сумку на плечі Джонлі.
— Мені не знадобиться багато, але так їх легко переносити, — відповів Джонлі. — Зібрані мною рослини будуть використані для створення лікарських засобів, тому для мене не така важлива їх кількість, як якість.
— Ліки?.. — зовсім тихо повторив Чайльд. — Чи не легше замовити їх у хаті Бубу?
— Боюся, що вони не мають знань і досвіду у створенні ліків для адептів, а людські не мають особливого ефекту.
— Ти захворів? — широко розплющивши очі, спитав Чайльд.
— А я виглядаю недобре? — із сатиричною усмішкою відповів Джонлі.
— Ні-ні, що ти, — спантеличено сказав Чайльд, одразу махаючи руками. — Ти виглядаєш, ніби ти в самому розквіті сил, просто хто знає, може, хвороба не дає так просто про себе знати або її треба весь час підтримувати ліками, щоб все було добре?
— Я цілком здоровий, Чайльде, тож про це не варто переживати, — сказав Джонлі. — Ці ліки я роблю не для себе.
Чайльд задумався. Це було не дивно, що Джонлі напевно на прохання створював ліки для інших адептів. До кого, як не старшого з адептів і колишнього володаря цих землею, знання якого просто вражають, звертатися?
По сторонах уже розтиралися захоплюючі краєвиди: дивлячись униз, земля вже була вдалині, деякі стежки вже й зовсім важко було розгледіти. Піднімаючись, все ближче до хмар, Джонлі безперервно своїм спокійним голосом так само розповідав про процес створення ліків.
Опустившись на одне коліно перед білою квіткою, Джонлі сказав:
— У кожної рослини по-різному розподілено лікувальна речовина. Як ти думаєш, яка частина квітки цинсінь має найбільший вміст?
Чайльд уважно глянув на білі пелюстки, ковзаючи поглядом униз до стебла і до широкого листя. Він згадав, як мама завжди, коли давала йому різні чаї, починаючи від нервозності перед тестом у школі до головного болю, який не давав йому заснути, клала заварку із засушеними букетами.
— Пелюстки? — запитав Чайльд.
— Хоча пелюстки часто використовуються для смакового доповнення, крім цього в них немає користі. До того ж для більшості людей їх вживання призводить до розладу шлунка, що теж не добре, пояснив Джонлі. — Насамперед найбільший вміст речовини має стебло та листя. Саме їх використовують для виготовлення лікарських засобів.
Джонлі зірвав квітку і поклав до гірки інших рослин у сумці.
— Хах, це дуже цікаво дізнаватися. Мої знання про ліки обмежуються лише знаннями про активні речовини у таблетках, які можуть бути використані у побуті або на полі бою. Хоча може, якщо продовжувати про рослини, я можу похвалитися знаннями фауни Сніжної та відповідними легендами.
— Мені було б цікаво дізнатися про це також.
— На землях Сніжної, що межують із Натланом, простягаються великі гори, сніг на яких лежить лише взимку. Вважається, що там є жовта квітка, яка в ніч на одне з літніх свят стає червоною. Ті, хто встигне її зірвати до того, як вона знову стане жовтою, будуть щасливі у своєму любовному житті. Настільки щасливі, що їхні кохані ніби зачарованими стають: якщо раніше вони навіть не дивилися в їхній бік, то раптом закохується по вуха.
Чайльд хотів продовжити, як за своєю спиною почув тріск — хтось наступив на гілочку і зламав її. Він різко розвернувся, як помітивши краєм ока хилічурла, одразу ж прицілився на нього і вже за секунду, крім частинок у небі, нічого й не залишилося.
Інші монстри поблизу, побачивши, що один із них упав, також звернули увагу на Джонлі й Чайльда. Мітачурли, взявши свої щити перед обличчям, швидко побігли на них. Чайльд хотів уже відбігти в інший бік, як Джонлі миттю зупинив їхній рух, зруйнувавши щити за допомогою гео-стовпа, тим самим залишаючи їх без будь-якого захисту.
Чайльд лише досить голосно сказав, що візьме їх на себе, і миттю кинувся з клинками вперед. Завдавши один удар у спину, Чайльд штовхнув мітачурла ногою, витягаючи лезо, і він мертвим вантажем упав на землю, розчиняючись у сотні частинок. Другий монстр вже обернувся і підходив до нього, як один замахом, він практично обезголовив його, глибока ранячи в шию.
Прибравши свою зброю, щоб повернутися з самовдоволеною усмішкою до Джонлі, Чайльд лише за секунду встиг розвернутися від крижаних бурульок, що летіли йому в спину. Він повернув голову, як побачив великого кріо слайма неподалеку. Чайльд дістав лук і, натягнувши тятиву, чітко прицілюючись у ціль, вистрілив.
— А? Невже не влучив? — розчаровано промовив Чайльд, побачивши, що він зовсім промазав. Він узяв ще одну стрілу, цього разу в руку, і з розмахом кинув у слайма, вже чітко потрапляючи в нього.
Джонлі здивовано обернувся в його бік і лише зі смішком похитав голову.
— Ти смієшся з моїх навичок? Я ще покажу тобі моє володіння луком, — сказав Чайльд. — Зараз просто натягувати тятиву надто довго було, швидше вже просто кинути руками.
— Я був просто здивований і нічого більше, — відповів Джонлі, ховаючи посмішку за долонею.
Протягом усього свого подальшого шляху вони жодного разу не зустріли дзвіночок. Сам Джонлі був здивований цьому, але з похмурим поглядом на високі кам’яні гори, він просто продовжував пошук рослин для себе.
Повітря ніби стояло. Спекотне сонце пекло прямо в голову, а піднімаючись крутими стежками, по спині Чайльд уже стікав сьомий піт. Час від часу він просто сідав під якимсь деревом або в місці, де була тінь і смикав сорочку на грудях туди-сюди, щоб хоч якось охолонути. Його куртка вже була давно знята і лежала поряд. Він кинув уважний погляд на Джонлі, який ходив у кількох товстих шарах одягу і йому було хоч би хни.
Час уже наближався надвечір. Притискаючись спиною до холодного каменю, у Чайльда в животі загуркотіло. Він узявся рукою за живіт, але через секунду підняв голову, коли побачив тінь, що наближалася.
— Ти голодний? — запитав Джонлі.
Чайльд здивовано моргнув. Невже настільки голосно було бурчання в його шлунку, що навіть Джонлі, що стояв осторонь, це почув?
— Та не дуже, — відповів Чайльд із натягнутою усмішкою, хоча в його думках тільки й було, як він хоче якнайшвидше повернутися до міста і купити собі вечерю посмачніше. — А ти?
— Перекусити було б чудово, але, на жаль, я не подумав, що наш пошук затягнеться надовго, — сказав Джонлі. — Я закінчив зі збиранням рослин, які мені потрібні, тому ми можемо сфокусуватися на пошуку скляних дзвіночків. У цій місцевості їх водиться найбільше.
Чайльд подивився на сумку на плечі Джонлі, яка була набита до країв, і з утомленим виглядом повільно кивнув. У результаті він зібрав далеко не «невелику кількість», хоча може це просто Чайльд не знає, що вважається «трохи».
Опустивши голову, щоб насолодитися відпочинком востаннє, Чайльд раптом відчув невеликий вітерець біля чола. Глянувши на Джонлі, він побачив, як він сів навпочіпки, а в його руці знаходився віяло, яке швидше за все було щойно створено.
— Ти погано переносиш спеку, чи не так? — спитав Джонлі, обдуваючи обличчя Чайльда.
Чайльд лише коротко кивнув, заплющивши очі та насолоджуючись хоч такою маленькою прохолодою.
— Нам варто йти, — сказав він, звучачи для себе зовсім не переконливо. — Чим раніше закінчимо, тим швидше повернемося.
Погодившись із цим, Джонлі передав йому віяло, і вони далі вирушили в дорогу.
Вже давно пошарпані часом дерев’яні мости небезпечно рипіли від кожного кроку. Чайльду вони не вселяли багато довіри в їхню безпеку, все ж таки під ногами була буквально прірва.
Ходячі дорогами між гір, вони помітили вдалині маленьку дівчинку, Чайльд дав би десь років десять, не більше, і трохи вище над її головою — скляний дзвіночок. Вона кілька разів, безперервно намагалася залізти вгору, але щоразу її ручки зісковзували з каменю, і вона падала вниз.
Підійшовши навіть ближче до неї, вона зовсім не обернулася до них, так і намагаючись дістати квітку. Її фіолетове волосся вже було повністю розпатлане, хоча на її обличчі не було ні краплі поту.
— Тобі допомогти? — тихо спитав Чайльд, сідаючи на одне коліно біля неї.
Дівчинка уважно подивилася на нього і сказала:
— Ціці треба зібрати скляний дзвіночок.
Піднявши голову на квітку, на яку вказувала Ціці пальцем, Чайльд підвівся і лише трохи підстрибнувши, зірвав його. Він простяг їй його до рук.
— Дякую… — сказала вона, опускаючи голову вниз.
Вона відразу ж поклала його у свою сумочку, яка була набита догори такими ж рослинами. Чайльд широко розплющив очі і після втомившись усміхнувся, розуміючи тепер, чому навколо не було жодної квітки. Ціці швидко помахала на прощання рукою і пішла геть.
— Тепер зрозуміло, чому нам так не щастило, — зітхнув Чайльд.
— Я все ж таки думаю, що тобі варто поглянути убік, — відповів Джонлі, показуючи рукою кудись праворуч.
Чайльд одразу повернувся в напрямку і, піднявши брови, побачив одразу три скляні дзвіночки нагорі. Фортуна нарешті посміхнулася їм. Він, не надто довго роздумуючи, одразу поліз за ними, бажаючи розібратися з цим, якнайшвидше.
Зістрибуючи з ними в руках, Чайльд бадьоро простяг їх Джонлі.
— А ти спостережливий, — промовив з яскравою усмішкою Чайльд, радіючи, що вони все ж таки зробили це.
Шлях у місто зайняв ніби секунди. Може, це були розмови з Джонлі, які тримали його до кінця в дусі або він уже був просто надто втомленим і так поспішав повернутися.
Сонце поступово опускалося все нижче, спека спадала, змінюючись приємною прохолодою. Джонлі та Чайльд підійшли до «Народного вибору», навколо якого вже потихеньку починали збиратися люди.
— Ви все ж таки принесли! — радісно вигукнула Сянлін, як тільки вона помітила їх через вікно. — Спасибі вам велике.
Вона, практично підстрибуючи, підбігла до них, щоби взяти скляні дзвіночки. Вона хотіла вже продовжити, як несподівано Джонлі сказав:
— Чи можна Вас на секунду? — спитав він.
— А? Так, звісно, — трохи здивовано відповіла Сянлін.
Чайльд залишився зовні, чекаючи на них. Головний біль змусив його заплющити очі і торкнутися долонею скроні. Шум навколо тільки робив гірше. Мабуть спека, нещадне сонце і спрага так влипнули на самопочутті.
Джонлі вийшов не так довго після з паперовою упаковкою в руці і пляшкою води. Підійшовши до Чайльда, він одразу віддав усе йому, як Чайльду в ніс одразу вдарив смачний запах м’яса.
— Смачного! — вигукнула Сянлін з-за прилавка, як до неї підійшов відвідувач і їй довелося відлучитися.
— Це для тебе, — сказав Джонлі. — Сянлін була мила швидко приготувати це як подяку.
— Дуже дякую, — сказав Чайльд зі стомленою усмішкою і зробив жадібний укус від коржика «Мора», незабаром слідом запиваючи її водою.
— Якщо ти не проти почекати мене, щоб я залишив рослини вдома, — почав Джонлі, — то ми можемо разом вирушити кудись і повноцінно поїсти.
— Ти пригощаєш? — з підколом запитав Чайльд, витираючи краплю води, що стікала, з куточка рота.
— Так, — спокійно відповів Джонлі.
Чайльд м’яко засміявся і сказав:
— Я буду радий, але тільки якщо в якомусь тихому місці.