— Про що ти шкодуєш? — питає раптом Мелфой. Їхні плечі щільно притиснуті одне до одного, попереду догорає пергамент, повільно осипаючись попелом.
— Тобто?
— Щось, що ти не встиг зробити.
— У шістнадцять я не так уже й багато встиг. Не знаю. Сім’я, діти, мабуть? Про що варто шкодувати? — у Гаррі виривається прикрий смішок, і він знизує плечима. — Я не був у Австралії.
— Австралії? — перепитує Мелфой.
— Ну, там є кенгуру, — Гаррі збентежено чухає ніс. — Щиро кажучи, я ніде не був.
— Що ж, у Новій Зеландії тобі сподобалося б більше. Там також є кенгуру. Завезені, — пояснює він. — Ще, там — найпрозоріше озеро у світі. І… ні, це не має значення. Але клімат Зеландії справді вражає, і дуже гарно.
— Правда? — кутик його губ повзе догори. Мелфой киває зі знанням справи, і це настільки схоже на звичайну, буденну розмову, яка, здавалося б, ніколи не могла між ними відбутися, що Гаррі усміхається ширше. — А ти?
— Що не з’їв свій йогурт вранці.
— Хей, — сміється Гаррі, штовхаючи його плечем, — так нечесно.
Мелфой зойкає й раптом хапає Гаррі за зап’ястя. Рука його здається крихкою й невагомою, він повільно обводить великим пальцем кісточку. Гаррі стає ніяково, і він відводить погляд, бажаючи якнайшвидше висмикнути руку.
— Я… Не знаю, Поттер, — каже він, стискаючи пальці. — Я питаю себе, але в мене справді немає жодних ідей.
— Я думав, — він видавлює усмішку, — ти скажеш щось на кшталт: «Не перевбивав усіх бруднокровок».
Мелфой відсовується, розтискаючи пальці, Гаррі інстинктивно притискає руку до груді. І споглядає, як між бровами того повільно залягає зморшка. Кутик рота Мелфоя сіпається.
— Не думаю, що зміг би убити бодай одну.
— Ти мало не вбив Кетті, — наполягає Гаррі, розтираючи зап’ястя. — І Рона.
— Я не… — знову зривається Мелфой. — Не спеціально, — закінчує пошепки.
— Вибач, — каже Гаррі, і Мелфой розгублено кліпає. — Уже немає різниці, смертежер ти чи ні. Це ні на що не вплине, бо ти помреш тут зі мною.
— Так, — задумливо каже Мелфой. — Схоже, що так. Мені здається, ми можемо перестати вдавати, — не до кінця зрозуміло, чи каже він про мітку або про те, що це, ймовірно, останні години їхнього життя. Мабуть, тому, трохи помовчавши, він додає: — Ми з тобою без п’яти хвилин мерці. Я майже не відчуваю ніг.
Пергамент остаточно перетворюється на попіл, і Гаррі не має чим його замінити. Усе поринає в гірку напівтемряву. Зовні незмінно світить студене сонце і виє вітер, принаймні поки він оминає їх печеру.
— І все-таки. Чому? — не витримує він.
— Не думаю, що ти зрозумієш.
— Швидше за все, ні, — погоджується Гаррі. — Я навіть не говорю про вашу теорію чистоти крові. Волдеморт убив моїх батьків і намагався вбити мене, коли мені минув рік. Ну й ще кілька разів згодом. Батьки, Седрік, Сіріус, — усе це через нього, — перераховує Гаррі й витримує паузу. — Але ти можеш спробувати пояснити.
Мелфой зминає мантію. І коли Гаррі гадає, що він не пояснюватиме, говорить:
— Мої переконання щодо чистоти крові зовсім небезпідставні, адже… Це дуже складно, Поттер. Ти не ріс у сім’ї чарівників, і тобі цього не зрозуміти, — його рука знову хапає зап’ястя Гаррі. — Ти не стояв у дитинстві біля гобелена, вислуховуючи, кого з роду Мелфоїв хотіли насадити на вила, а кого спалити на багатті. Але… дещо, у що я вірив і вважав правильним, тріснуло по швах. Ти бачив його, Поттер. Він…
— Кровожерливий, одержимий, божевільний? — Гаррі криво посміхається, обертаючись до нього. — Тож ти зробив цей вибір… — його пальці у відповідь стискають Мелфоєве передпліччя, він має знати, незважаючи ні на що. Той здригається, але руку не висмикує. — Бо так вирішили твої батьки?
— Я зробив цей вибір, тому що мені більше нічого не залишалося, — закочує очі Мелфой. — Частково це через тебе, — категорично відрізає він.
Тепер між ними сантиметрів двадцять, не більше. Гаррі їдко кривиться, збираючись відповісти щось образливе, але Мелфой його обриває:
— Я думав, що помщуся за батька. Він дав мені особисте завдання. Завдання, яке зможу виконати тільки я, — пальці Мелфоя тиснуть із такою силою, що шкіра під ними горить. — Я пишався цим, — він хитає головою й божевільна посмішка торкається його губ. — Але, здається, це лише спосіб покарати батька за провал у Міністерстві. А в мене нічого… Я… — Мелфой збиваючись ковтає слова, його обличчя геть бліде в променях студеного сонця, що пробирається ззовні. — Якщо я не вб’ю… Він уб’є мене. Поки, як ти помітив, у мене не дуже виходило.
— Чому ти не звернувся по допомогу?
— Він убив би маму, і, мабуть, дістався б і до батька. Коли я цілком усвідомив, що нінащо не здатний, було запізно.
— Нінащо не здатний? — питає Гаррі, смикаючи його за плече, Мелфой ховає погляд, і Гаррі скрипить зубами, знову практично нависаючи над ним. — Драко! Ти справді хотів його вбити?!
— Що ти хочеш почути від мене, Поттер? — його голос дрижить і сам він починає тремтіти. — Як би тобі не здавалось, я ніколи не мріяв убивати, — шепоче він, спираючись лобом Гаррі на плече. — Але, як ти доречно зауважив, це я ледь не вбив Кетті й Візлі.
Від того, що він нарешті дізнається, розкриває таємницю Мелфоя, Гаррі в інших умовах накрила б ейфорія. Але зараз він відчуває лише смуток. Мелфой шмигає носом.
— Мені шкода… — видає Гаррі. У нього так багато суперечливих думок щодо цього, і він не впевнений, що зараз робить правильні висновки. Але йому справді шкода. Шкода, що цей вибір взагалі існує, шкода, що він дізнається про це зараз.
Мелфой підіймає голову й дивиться на нього здивовано.
— Серйозно, Поттер? Як можна бути таким… — він не закінчує фрази, зазираючи йму в очі, так ніби знову на щось чекає.
— Яким? — гмикає Гаррі. — Вміти співпереживати?
— Я сподівався, ти скажеш, що я на це заслужив.
— Не думаю, — у Гаррі смикається кутик рота, і він не відриває погляд від сірих очей. — Я все ще вважаю тебе тією ще дупою. Але, здається, ти не такий уже й мерзотник. Розбещений, егоїстичний мудак, але…
— Ох, Поттер. Дякую за комплімент, — видихає Мелфой. І Гаррі раптом усвідомлює, що вони сидять настільки близько один до одного, що він відчуває чужий подих на своїй щоці. Шкіра вкотре вкривається сиротами.
І проблема в тому, що відсовуватись і повертати як було, йому зовсім не хочеться. Він дивиться на Мелфоя. Його волосся розпатлане, а губи сині.
— Холодно, — зауважує Гаррі, очі ковзають їхніми переплетеними ногами, руками на плечах Мелфоя, його пальцями, що чіпляються за мантію.
— Мені теж, — відповідає той. — Але так тепліше, — він киває вниз.
— Так, — погоджується Гаррі, засовуючи свої руки кудись біля його талії.
— Ну то що, тобі ніколи не хотілося зробити щось божевільне чи не аристократичне, ну або суперечливе вашим дурнуватим правилам? — повертається Гаррі до забутої теми, його голова майже лежить на чужому плечі. — Втекти з дому, проколоти язика?
— Язика? Навіщо мені проколювати язика? — гмикає Мелфой. — Це незручно. Мабуть, мені хотілося б зайнятися сексом із хлопцем.
— Пробач? — Гаррі здригається.
— Якісь проблеми?
— Ні, я… Ну, — він супиться, — я про це навіть не думав. Мені було ніколи, — згодом додає він. — Навіть на звичайні стосунки.
— Звичайні? — Мелфой сміється, високо й щиро. Гаррі гадає, що той до біса собою задоволений.
— Ну, тобто…
— Я зрозумів, Поттер. Припини, — продовжує сміятися він, і деякий час вони проводять у мовчанні, поки Мелфой не питає: — Тож ти ніколи не цілувався зі своїм Візелом?
— Що?! Господи, звісно, ні. — сіпається Гаррі, Рон же його друг, як можна… Він раптом усвідомлює і кривиться. — Тільки не кажи, що ти цілувався з Гойлом.
— Ні, — виплювує Мелфой. — Я б обрав прокляття. Двічі із Забіні й один раз із Нотом, якщо вже хочеш знати. Я майже впевнений, що це справа рук Булстроуд.
— Прокляття? Ти про Дію або прокляття? Слизеринці грають у таке?
— А ви ні?
Гаррі заперечно мотає головою. Йому складно уявити когось типу Паркінсон чи Булстроуд, чи Мелфоя… Добре, будь-кого зі Слизерину за дружньою грою у вітальні свого гуртожитку. Це просто… Надто нормально.
— Хочеш спробувати?
— Що?
— Плюс один до того, що ми встигнемо зробити до смерті. Це настільки абсурдно, наскільки можна уявити.
— Ти не вважаєш мене огидним? — питає Гаррі, ігноруючи все інше.
— Ні. Мабуть, ні.
— Мелфой, та в тебе лихоманка, — збентежено каже він.
— Якщо ти не помітив, у цей момент ми ніби змерзаємо до смерті. А ти?
— Ну, — видихає Гаррі, усміхаючись. — У тебе чорний рот і мерзенний характер. Тому за інших умов я обрав би прокляття.
— Гаразд, — натягнуто відповідає Драко.
— Але зараз ти, мабуть, єдиний хлопець на континенті, — підморгує він.
— Поттер, якщо ти так само фліртуєш зі своїми подружками, я розумію, чому вони від тебе розбігаються.
Гаррі сміється, повертаючись до Мелфоя. Він якийсь час вдивляється в обличчя навпроти.
Гаррі знає, що Мелфой п’є чай без цукру, що він любить колупати виделкою їжу, коли засмучений чи стурбований. Що він багато часу проводить на Астрономічній вежі, попри клятий холод чи завірюху, що любить зілля та, як не дивно, сидіти в бібліотеці. Він пригадує іх першу зустріч у мадам Малкін, похід у Заборонений ліс, їх дуель на другому курсі, значки на четвертому, квідіч. І чомусь Мелфой цієї хвилини здається дуже близьким.
Він виглядає болісно. Але все ще, хоча Гаррі й складно це визнати, доволі гарний. Хай зараз і надто блідий. Гаррі хочеться торкнутися, і він ковзає кінчиками пальців по його щоці. Торкається подушечками пальців пухнастих вій.
Драко не пручається, прикриваючи очі, облизує обвітрені губи, і Гаррі ковтає. Він присувається ще ближче, зачіпаючи холодний кінчик носа.
Акуратно торкається куточка губ. Цілує. Губи Драко м’які та пружні. Гаррі гладить його щоку, окреслюючи великим пальцем вилицю. Драко охоче відповідає, проходячи кінчиком язика по зубах Гаррі. Попри очікування того, що це буде неприємно, це обпікаюче добре. Драко тягне його на себе, садячи на коліна. Ковзає пальцями по потилиці, перебираючи пасма волосся, а другою рукою погладжує шию і, спускаючись нижче, залишає руку на талії. Усвідомлення того, що він сидить у Драко на колінах, вигинаючись у спині, майже зводить із розуму, і Гаррі провалюється у вир відчуттів.
Вони розривають поцілунок і якийсь час дивляться один одному у вічі. Гаррі впевнений, що, якби не пекельний холод, він би не зміг зупинитися. В уяві яскраво спалахують ключиці, шкіра, тазові кісточки… І він розуміє, що волів би торкатися всього.
— Еее… — тягне Гаррі. — Ого.
— Промовисто, як завжди, Поттер.
— Ти добре цілуєшся, — Гаррі відчуває, що заливається рум’янцем, що, у теорії, неможливо, але не відводить очей. — Краще, ніж б’єшся, — зовсім зніяковіло додає він.
Пальці Драко на його підборідді. Гаррі лякає, що це може бути лише примарна надія, міраж його запаленої свідомості. Але, здається, щойно він зрозумів дещо важливе.
— Ха. Я правильно зрозумів, що ти вважав би за краще мене цілувати, а не жбурлятися прокляттями? — питає Драко. Його рука, як і раніше, лежить у Гаррі на талії. А Гаррі сидить на його колінах. — Шкода, що ми не прийшли до цього раніше. Я уявляю обличчя Візела, — замріяно посміхається він.
— То що це було? — серйозно запитує Гаррі.
— Не вигадуй собі нічого, Поттер. Я тебе ненавиджу, хіба ти забув? — на противагу своїм словам Драко розсовує ноги, і притискає Гаррі ближче, вкладаючи собі на груди. Він заривається носом у складки сорочки Драко. Накатує страшенна втома.
— Абсурд… — подих Гаррі ледве тепліший за повітря.
— Знаєш, я радий, що помру тут із тобою, а не від його руки чи згнивши в Азкабані.
— Це не правильно.
— Хто знає, — гмикає Драко, обіймаючи його ще дужче. — Твоя черга розповідати історію.
Гаррі думає кілька секунд.
— На другому курсі ми під оборотним зіллям проникли у вітальню Слизерину, — починає він…
Драко переплітає їхні пальці. Його очі прикриті, а шкіра нездорова синя. Вони не знають, скільки часу минуло. Але Гаррі відчуває — разом із магією — він закінчився.
— Не відпускай, — просить він.
Гаррі стискає пальці сильніше.
Драко більше не відповідає, і Гаррі схлипує. Він притуляється до його грудей, намагаючись почути дихання чи серцебиття. Руки безсильно тремтять на його груді, у горлі застряє крик, щемкий і розпачливий.
«Немає нічого, що чарівник не зміг би створити, не маючи чарівної палички, що він робить, маючи її».
Дихає. Він поки що дихає.
Губи відмовляються рухатися, і Гаррі кусає, кусає їх з усіх сил, рот наповнюється металічним присмаком, коли він ледве видихає: — Експекто Патр…
Жадуча темрява забирає його до себе.
І він уже не бачить, як з’являються Дамблдор зі Снейпом.
Виделка розтинає яєчний жовток навпіл і він витікає на шматочки картоплі. Гаррі дзьобає і їх, а потім ще раз, і ще. У великій залі заголосно, вирує сміх і гамір, метушаться першокурсники, яким складати сьогодні свої перші іспити. Навпроти Рон і Герміона обмінюються стурбованими поглядами.
Зілля мадам Помфрі працюють зразково якісно, і вже через два дні Гаррі прокидається в порожній палаті, ліжко поруч із ним незастелене, і не важко здогадатись, яким є перше його запитання.
Він знає, що йому варто нарешті відірвати очі від яєчні й подивитись уперед, туди, де за Слизеринським столом незмінною компанією сидять шестикурсники. Туди, де сидить Драко Мелфой.
Він зітхає, повільно підіймаючи очі, й одразу натрапляє на погляд, спрямований на нього. Мелфой здригається, відвертаючись до Паркінсон. Але Гаррі не відводить очей. Уперто. Серце рвано калатає в грудях, і він ковтає слину.
Мелфой обережно повертається знову, і тепер, побачивши Гаррі, усміхається кутиком губ. Так, як усміхався йому тільки там, і так, як не усміхався ніколи до цього раніше.