Обличчя до болю обпікає, і Гаррі, мружачись, через силу розплющує очі. Він кілька разів кліпає, не розуміючи, звідки взялася така купа снігу, адже на вулиці ще вранці точно квітла магнолія. Зрештою, зціпивши зуби, він намагається підвестися й шукає очима Мелфоя. Негідник сидить і розгублено озирається. З подряпини на щоці стікає цівка крові, а рот відкритий у німому подиві. Щось всередині Гаррі зловтішається.
Помітивши Гаррі, той підбирається і схоплюється на ноги. Сам Гаррі клацає зубами, усе ще намагаючись вирівняти дихання.
— Ти! Довбаний придурок, — кричить Мелфой, наближаючись. — Що ти, блять, накоїв? — він опиняється поруч миттєво й хапає Гаррі за грудки, починаючи трясти. Лють, скажена й неконтрольована, вібрує на кінчиках пальців, що стискають до тріску тканину.
— Я… — спазм від зустрічі живота з Мелфоївським кулаком скручує нутрощі, і Гаррі давиться. Він гарчить, наступаючи тому на ногу, і вони разом падають у сніг. Гаррі загнано дихає, переможно посміхаючись до розбитої Мелфоївської губи. Скуйовджене біле волосся проходить крізь пальці, натомість вони добре чіпляються за слизеринску краватку, і Гаррі тягне, а з рота Мелфоя виривається придушений хрип.
Контакт шкіри зі снігом, змушує тремтіти, озноб розходиться судомами по тілу, коли він за крок до того, щоби почати душити навсправжки. Це, певно, означає, що тут, де б це тут не було, страшенно холодно. Настільки, що навіть адреналін не здатен це приховати.
Погляд Гаррі зупиняється на почервонілій шкірі опонента, він раптом стикається з усвідомленням того, що, ймовірно, зараз вбивати Мелфоя зовсім не час. І відволікшись, дістає коліном під ребра.
Відкотившись убік, він намагається набрати в груди більше повітря. Мелфой завмирає, падаючи на сніг горілиць, тепер його очі прикуті до неба. Крижане повітря проникає в легені, і Гаррі заходиться в кашлі.
Через силу піднявшись на ноги він нишпорить по кишенях — шукає паличку, але її ніде немає. Він хмуриться, оглядаючись. На горизонті не видно нічого, тільки туманний серпанок і сніг. Так багато снігу, що від суцільної білості хочеться протерти очі.
Гаррі не вгамовується, витрушуючи з кишень сміття: яскрава обгортка від друбблс тепер контрастує зі снігом, за нею падають клаптики пергаменту (здається, це есе на Захист), а на черзі порожній фіал з-під перцевого зілля. У скронях стукає набатом, Гаррі не витримує й намагається приманити паличку, клацаючи пальцями.
— Залишилися там, — ледь чутно каже Мелфой.
— Що? — перепитує Гаррі.
Мелфой відриває погляд від сірого неба, і на декілька секунд вираз його обличчя стає порожнім і якимось приреченим. Гаррі кліпає, і звичний йому слизеринський покидьок повертається на місце.
— Вітаю, Поттере, — випльовує він. — Ти нас убив.
— Що значить убив? — супить брови Гаррі, від холоду і змоклого одягу його трясе. — Де ми?
Він не отримує відповіді, натомість Мелфой раптом починає істерично сміятися, розмазуючи кров у кутику рота руками. Гаррі гадає, чи це не новий кошмар виробництва Темного Лорда.
— Мелфой? — тягне він.
— Як гадаєш, за такої температури, як довго ми проживемо? Хвилин сорок? Чи протримаємося цілу годину? — Мелфой виглядає страшенно божевільним, і Гаррі широко розплющує очі.
— Де ми?
— Там, — їдко кривиться, — куди ти нас відправив, Поттер.
— Мелфой, — Гаррі ричить, знову опиняючись у лячній близькості від бажання зчепити руки на слизеринській шиї, очі його метають блискавки, і Мелфой сіпається, відхиляючись назад.
— Звідки мені знати, притрушений? Антарктида? Північний полюс? Гренландія?
— Не верзи дурниць, — видихає Гаррі, утворюючи хмарку пари. — В Гоґвортсі не можна роз’являтися. І портали після Турніру тут… — до біса, він усе ж виправляється, — там, не працюють.
— Ха, — Мелфой усміхається і прикриває очі. — Проте ми не в Англії. А тепер стули вже нарешті пельку, останнє, чого б я хотів — помирати під твоє бурмотіння.
Брови Гаррі здіймаються вгору.
— Ти у своєму розумі? — невпевнено запитує він, бо вкотре за сьогодні має сумніви. Якби очі Мелфоя не були заплющені, Гаррі впевнений, той би їх показово закотив. Натомість кутики його розбитих губ сіпаються, і він видає красномовний звук.
— Палички залишилися в Кімнаті на вимогу, — пояснює він. — До того моменту, як нас знайдуть, ми… мабуть, зледеніємо?
— То треба повідомити Дамблдора чи Макґонеґел.
— І як же ти, о великий Поттере, збираєшся це зробити? Може, у тебе в кишені завалялася сова?
— Я не… — Гаррі зупиняється, бо раптом усвідомлює, що на них справді може чекати.
Мелфой нарешті вшановує його пронизливим поглядом.
Дивиться кілька секунд, а потім лише знизує плечима. Він виглядає розлюченим, але якимось наче втомленим. А ще Гаррі читає в його очах смирення, і це те, до чого він точно не готовий, жах пробирається під шкіру, гупаючи в артеріях.
Гаррі згадує, як ще десять хвилин тому Мелфой був довбаним уособленням зверхності. Крім того, він добре пам’ятає блакитний спалах, свист у вухах, відчуття, ніби тебе намагаються протиснути крізь тоненьку трубочку, і зрештою — біле сліпуче світло.
Проте Гаррі не має наміру здаватися, не так просто. Ну то й що, що вони без паличок. Він вибирався і з гірших ситуацій. Можливо, вони не так уже й далеко від дому. Можливо, поруч є люди.
— Мелфой, — він рішуче підходить до нього і, ймовірно, надто рішуче хапає за руку, вона крижана, набагато холодніша, ніж його. — Ми тут не помремо. Підіймайся, — вказує він.
— Забери від мене свої руки, Поттер, — шипить той, пручаючись. — Тобі недостатньо того, що ти втягнув мене в це? Недостатньо, що порізав уздовж і поперек? Чого ж ти хочеш від мене тепер?
Гаррі мимоволі згадує той день, і точно такий же вираз обличчя Мелфоя, але тоді воно було залите кров’ю. І сам він був не менш збентежений, ніж зараз. Він глибоко вдихає, намагаючись впоратися із собою й панікою, що підступає.
Тож він не знаходить нічого кращого, ніж сісти прямісінько в сніг і стиснути руки Мелфоя у своїх. І вони обоє відчувають, як тілом розливається тепло.
— Припини… — майже шепоче Мелфой. — Це марно. Ти тільки…
— Ні, — твердо відповідає Гаррі. — Ми не помремо, Мелфой. Не тут, — той відводить погляд. Його очі червоні, а губи щільно стиснуті. — Тут можуть бути печери.
— Крижані розломи. Ось що тут може бути.
— Ми маємо пошукати — каже Гаррі майже ніжно. Мелфоя пересмикує, і він спалахує.
— Ти ніяк знущаєшся?! — він одним ривком долає простір, що їх розділяє, і валить Гаррі в сніг.
— Я намагаюся знайти рішення!
— Рішення?! — випльовує Мелфой йому в обличчя, нависаючи зверху.
— Ти в цьому винен, не менше за мене! — кричить Гаррі, перевертаючи його на спину і придавлюючи згори.
— О, невже! Це, мабуть, я стежив за тобою як божевільний, чи, може, це я прокрався в Кімнату на вимогу і став розмахувати паличкою направо й наліво біля купи незрозуміло як працюючих артефактів?
Тепер уже Гаррі відводить погляд, тому що не хоче зізнаватися: після того, як пару тижнів тому ледь не вбив Мелфоя, швидше завалив би його меблями, ніж знову втягнув у дуель.
— Ти чудово знаєш, про що я, — скрипить зубами він. — Якби ти не планував щось гидке, цього б не сталося.
— Так відчепись від мене нарешті! — зривається Мелфой, намагаючись вирватись із захвату. Гаррі переповнює страшенна лють, але якимось чином йому все ж вдається взяти себе в руки.
— Мелфой… — тягне він. — Якщо здійметься вітер…
— А знаєш, Поттере. Це й на краще, — видихає той, перестаючи чинити опір. — Нехай моя смерть залишиться на твоїй геройській совісті, — по-дитячому випльовує він.
«Ну й чудово», — хочеться кричати Гаррі. «Ну й залишайся вмирати тут», — хочеться додати потім. «Наодинці…» — послужливо підказує свідомість, і Гаррі сіпається, а слова застрягають у горлі. Він підіймається на ноги й простягає руку. Вичікувально дивиться на Мелфоя. Його волосся та мантія в снігу, а кінчик носа почервонів.
Дивно, але від величезної, непомірної пихи майже нічого не залишилося. Драко Мелфой, бліда тінь себе, довго свердлить його поглядом, але стискає губи та протягує руку назустріч.
Волосся Джіні Візлі пахне Taráxacum officinále. Медовий присмак затримується в роті, коли він глибоко вдихає, притискаючи її в обіймах. Вона як завжди усміхається, бо ніколи не показує, що насправді стурбована. Ластовиння вкриває її плечі, розповзається ключицями, цяткує вилиці.
Вони сидять в одній із тих ніш, де заведено ховатися закоханим. Допоки чорна тінь обережно не торкається свідомості, заповзаючи в межі його бокового зору. Він ледь стримується, щоби не підхопитися. Але урок засвоєний добре.
— Гаррі? — перепитує вона. І погляд його повертається назад: на мідне волосся, ластовиння, ямочки на щоках.
— Так? — каже він напівпитаючи. Кутик рота Джіні наполегливо повзе вгору.
— Ти знову якийсь розгублений.
— Справді? — його пальці граються з її волоссям. — Погано спав.
— Знову…
— Ні, — перебиває він, до того, як вона закінчить. — Ні, мені снилися тести, Герміона з книжками й п’ятнадцяти дюймові есе.
Десь на горизонті опускаються грозові хмари, якщо прислухатися, можна почути грім.
Гаррі гадки не має, як виживати в екстремальних умовах. Гаррі, якщо чесно, трохи знається на ситуаціях із божевільними, кровожерливими, охочими тебе вбити темними лордами. Але холод не направляє чарівної палички із зеленими іскрами на нього. Холод катує повільно й поступово.
Навколо — непроникна безмовна білота. Навколо практично тихо. Якщо не брати до уваги приглушений гул льодовиків, який відгукується в кістках, і, Гаррі може заприсягтися, вивертає душу. Він постійно оглядається, перевіряє, як там Мелфой. І виразно відчуває, що опинитися без палички в таких умовах страшно.
Холод повільно оселяється під одягом. Досить недалекоглядно було саме сьогодні змінити мантію на легшу. Під нею: сорочка, штани та тонкий светр. Мелфой, одягнений не тепліше, важко перебирає ногами. Лаковані туфлі — очевидно, не найкраще взуття для прогулянки снігом.
Гаррі чекає, коли він почне скаржитися, але Мелфой мовчить. Чи то з упертості, чи то просто тому, що не приділяє уваги фізичному дискомфорту. Його й самого зараз більше пошарпаних кросівок на ногах хвилює почуття безвиході та скорої смерті, що нависає.
Подекуди ноги провалюються в сніг по коліно. А місцями крижана скоринка витримує їхню вагу. Дуже довго краєвид не змінюється.
— Я ненавиджу тебе, — лунає шепіт позаду.
Гаррі обертається. Погляд Мелфоя блукає десь під ногами, поки він стоїть, завмерши.
— Навзаєм, — відказує Гаррі. Мелфой не рухається. — Щось ще?
Їх погляди зустрічаються. Вії Драко тремтять.
— Ні.
Очі злипаються, коли Гаррі повертається в кімнату. Охопившу замок тишу порушує хіба що човгання його кросівок кам’яною підлогою. Над головою миготять вогники бра, що вже тьмяніють, і добряча половина портретів на стінах дрімає. Гаррі впевнений, тільки-но його голова торкнеться подушки, він засне.
Але раптом з-за рогу вислизає тінь, а за нею, мов привід, з’являється Драко Мелфой, майже налітаючи на Гаррі, хоча той може заприсягтися, що не чув бодай і крок.
— В тебе разом із мозком зникли очі, йолопе? — шипить Мелфой. Гаррі кліпає, зосереджуючись на напруженій щелепі, стиснутих губах і прищуреному погляді, що уїдливо зичить усього поганого.
— Ти…
Мелфой закочує очі, пирхає, і не чекаючи відповіді огинає Гаррі, прямуючи коридором далі.
— Придурок!.. — кричить йому Гаррі вслід, той навіть не обертається.
Між іншим, це непоганий шанс нарешті з’ясувати, куди він зникає. Плащ-невидимка якраз заткнутий десь поміж підручника зіллєваріння Принца-напівкровки, карти Мародерів та коробки слимаків, що годиною раніше йому передала Лайза Турпін для Герміони. Він раптом замислюється, чи не помруть вони до завтра без поновлення стазисних чар, але потім підскакує, і швидкоруч витягає мантію із сумки. Очевидно, з’ясує це завтра.
До того моменту свічки остаточно затухають, і Гаррі практично навпомацки дереться сходами на Астрономічну вежу. Точка з написом «Драко Мелфой» завмерла з хвилину тому й не рухається. Він намагається йти якомога тихіше. Крижаний вітер, що гуляє кам’яними прогонами, поколює щоки і свистить над вухами, заразом шарпаючи мантію. Гаррі не може вигадати жодної тямкої ідеї, що Мелфой міг тут забути.
Він зупиняється, прислуховуючись, і спирається плечем до промерзлої кам’яної стіни, повільно нахиляючись уперед.
Що ж, нічого надзвичайного на нього не чекає. Сніжна завірюха снує зусібіч, а темний силует стоїть не рухаючись, хіба що пориви вітру тріпають одежу, руки його зціплені на замерзлих поруччях. Черговий подих зими осипає Гаррі з ніг до голови морозом, і шкіра вкривається сиротами.
Він стоїть там ще деякий час, перед тим як роздратовано махнути рукою і зникнути в прогонах.
Гаррі пригадує, що тоді й вполовину було не так холодно. Крижане повітря при необережно глибокому вдихові не різало горла, кінцівки не німіли, і шкіра не горіла від холоду. Він не знає, скільки часу пройшло, але магія стає все менш ефективною. Він дивиться на почервонілі кісточки пальців і думає, що незабаром із місць, де шкіра полопалась, почне проступати кров. Зараз Гаррі все б віддав за м’який диван біля каміна в Ґрифіндорській вітальні чи гарячу ванну.
«Нас знайдуть», — і далі повторює він. Незабаром Рон та Герміона мають помітити його відсутність, а там, можливо, виявлять, що немає й Мелфоя. І якось здогадаються.
— Ти як? — питає Гаррі. Дурне питання, з огляду на їхнє становище. Але він просто не може його не поставити. Він чекає, що Мелфой почне кричати, але той знову не виправдовує очікувань, лише хитаючи головою.
— Гадаю, так само, як і ти, — сухо відповідає він.
Серпанок туману потрохи спадає, і вдалині ввижаються побілені снігом схили. Гаррі розрізняє серед них щось темне й розлоге, і без жодних слів вони простують туди.
— Тут, мабуть, гарно, — каже Мелфой, знерухомлюючи. Гаррі зупиняється й дивиться, спочатку на нього, а потім навкруги.
— Можливо… — він зітхає і ступає далі. — Сніг, яким не ходять люди, — задумливо додає згодом.
— От тільки Сонце не змінює свого становища, — каже Мелфой пошепки, і Гаррі знову зупиняється. І правда, імлистий ореол непохитно висить десь над головами й небо біля нього яснішає, голубіє.
Мелфой розтирає обличчя руками, і Гаррі сіпається, бажаючи, щоби він припинив.
— Ми всередині артефакту… — говорить він крізь притиснуті до обличчя руки.
— Це імітація? Не справжній холод?
— Або ж просторова кишеня. Хоча, тоді був би вхід. І вихід, — Мелфой відриває руки від обличчя й обходить Гаррі, прямуючи туди, де вбачається стрімкий схил, і з-під білого снігу чорніє гірська порода. — Якщо ти не помітив, холод тут цілком справжній.
Гаррі цокає і йде слідом.
Він стоїть над ліжком, достатньо далеко, щоби зачепити сигнальні чари, але достатньо близько, щоби бачити нездорово бліду шкіру. Уві сні Мелфой виглядає невинно, наче це не він декілька годин тому жбурлявся круціатусами. Гаррі стискає зуби, він гадки не має, нащо сюди прийшов. Мелфой сіпається, і вираз його обличчя змінюється. Дихання стає не рівним.
Гаррі, злий на себе, пирхає і йде геть.
Вони споглядають невелику печеру й Поттер задоволено киває. Нехай це й не межа мрій, але хоча б щось. Всередині темно і гнітюче, а ще, чутно, як здіймається й підвиває вітер.
Мелфой сповзає на землю, і Гаррі зазначає ознаки обмороження. Ноги гудуть від довгої дороги, одяг і шкарпетки змокли й промерзли наскрізь. Він опускається додолу навпроти й з незначною долею полегшення простягає ноги вперед.
Гаррі копирсається в кишенях і витягує есе. Жмакаючи як прийдеться, він жбурляє його між ними.
— Експелімеліус, — каже Гаррі, клацаючи пальцями. Нічого не відбувається. — Експелімеліус, — повторює Гаррі. Але знов без результатів. Він скрегоче зубами, але не полишає зусиль. Мелфой явно хоче це якось прокоментувати, але, схоже, він надто втомився. — Експелімеліус! — нарешті з’являється спалах, і Гаррі схвильовано усміхається.
Язики полум’я на мить спалахкують, витанцьовуючи на стінах, поки він не здмухує, дозволяючи папірцям повільно тліти. Від маленького вогника немає тепла, лише приглушене світло, що змушує скеляні виступи відкидати пазуристі тіні і м’яко освітлює їх обох.
Їм нема що підпалити, за весь довгий шлях жодне дерево не трапилось в очі, навіть повалене або гниле, жодні кущі чи бодай жоден сухостій. Нічого, лише сніг і каміння. Чорне, сіре, коричневе, охристе — каміння тут, як виявилось, вдосталь. Більше хіба тільки заметів.
Вони б могли спалити одежу й сидіти голими, від цієї думки за інших обставин Гаррі, певно, б уже дивився зі сміху. Тепер він думає лише про те, що тканина швидко згорає, а трансфігурувати її, як і каміння, у дерево в них без паличок не вийде. Підтримувати багаття магією — забракне сил. І вихід знайти в них не вийде.
Він прикриває очі й повільно видихає. А згодом відкриваючи, зустрічається із сірими очима.
— Перестань робити це, — каже він.
— Робити що?
— Дивитись на мене… — «так, — тоне в нього на вустах — ніби на щось очікуєш, ніби я щось тобі винен».
— Тут більше нема на що дивитись, — відказує Мелфой, роздратовано сіпаючи плечем, але погляд все ж відводить. Западає студена тиша, доки він не питає: — Думаєш, нас справді знайдуть?
— Я… — Гаррі ненавидить себе за паузу, адже в глибині душі він знає відповідь. — Так. Думаю так.
— І де твої дружки, коли вони так необхідні? — гмикає Мелфой.
— А твої? — вторує Гаррі. Вони знову замовкають. Паморочлива млість накриває повіки, та Гаррі з усіх сил бореться з бажанням спати.
Мелфой зітхає й підводиться. Гаррі пильно спостерігає, як він сідає поруч, торкаючись його плечем. І смикається від бажання присунутись якомога ближче.
— З твого боку стіна ідентична, — зауважує Мелфой.
— Так, — погоджується він.