-.-. --- -- ..-. --- .-. -

Вілл навчився готувати гарячий шоколад сам. Точніше, знайшов в супермаркеті суміш для цього, яка смакувала трохи краще за папір. Звісно, це навіть близько не могло зрівнятися із тим, що готував він, але і життя профайлера поступово перетворювалося на тінь того, що було до знайомства із Лектером.

Люди кажуть, що краще полюбити й обпектися, ніж не любити взагалі. Вілл не схильний записувати кудись свої думки, але у нього в голові — сотня аргументів, чому це не так. Добряча частина з них містить його ім’я.

Вілл так і не відучився у дні, коли кепсько, брати до рук телефона. Розуміти, що з иншого боку дроту немає кому відповідати. Вдавати, що зібрався подивитися погоду чи новини. Ні одне, ні инше не були втішними — наближався листопад.

Правда, Моллі дзвонила час від часу перевірити, чи він… Що? Не помер? У такі дні Вілл радше був роздратованим, ніж зажуреним, хоча не можна було сказати, що йому подобалося таке різноманіття. Але колишня дружина підказала спосіб відволіктися — якщо він не міг узяти собаку пізніше, то що заважало допомагати у притулку?

Відтоді щосуботи чоловік займав руки і голову прогулянками зі старими собаками, прийомом нових, яких привозила служба вилову, та сортуванням допомоги від таких самих активістів, як і він сам. Фредді Лаундс якось намагалася розпитати його щось про Ганнібала, натомість Вілл змусив її написати статтю про притулок. І одразу чарівним чином «намалювався» чиновник, який мав би ним опікуватися. Часом Ґрем обожнював наглість цієї журналістки, особливо коли вона не була спрямована на нього самого.

Та і що Вілл іще міг розповісти про Ганнібала? Що одного разу отримав повідомлення: «Я знову на зв’язку! Зателефонуйте мені, будь ласка»?

Дурниці, певно, номер перевидали і продали або просто телефон викинуло на берег і хтось примудрився його полагодити. Це просто не міг бути Ганнібал.

Принаймні у цьому Вілл переконував себе майже місяць. І, навіть якби диво здійснилося, де гарантія, що він узяв би слухавку? І, що навіть гірше, якби узяв — що Вілл сказав би? Що шкодує? Що разом із Ганнібалом померла частинка його? Що хотів би знову його побачити?

Бо Вілл хотів.

Але на місці Ганнібала він у жодному разі не довірився б знову.

Утім зрештою Вілл таки набрав той номер.

— Алло…

— Вілле? Невже це ти? — схоже, у голосі чоловіка було лише щире здивування. — Я не повірив, коли побачив виклик з твого номера…

— Я теж, — похапцем вирвалося у Ґрема, — не повірив, коли побачив, що ти знову на зв’язку.

— То ти не вперше телефонуєш мені, Вілле? — цього разу він чітко міг чути нотки флірту у тоні психіятра. — І навіщо ж?

— Думаю, я дуже хворий, докторе, — сором’язливо посміхнувся Вілл, хоч і знав, що він не побачить. — Приїдь і допоможи мені, Ганнібале. Або убий, аби лише не мучитися.

— Ти… — «серйозно?»

— Адресу ти знаєш, — це ніби і було відповіддю на мовчазне запитання Лектера, але Вілл кинув слухавку, перш ніж він міг ще про щось запитати. Ніби боявся, що скаже щось зайве.

Вілл не знав, де зараз доктор. Не знав, як скоро той зможе приїхати. Сподівався лише, що правильно інтерпретував інтонації і Ганнібал справді не покине його у біді.

За кілька годин профайлер уже почав думати, що той дзвінок йому примарився. Тоді дивився на дисплей, де світилося холодним машинним шрифтом надруковане «доктор Лектер», і повертав собі крихти впевнености у власному ґлузді.

Він заснув на дивані, загорнутий у ковдру, марно намагаючись зігрітись.

Першим, що Вілл почув зранку, було ревіння мотора мотоцикла. Часом гонщики використовували таку віддалену місцину, щоб попрактикуватися, тож спочатку чоловік на це навіть не зважав. Тим більше, що після сну в незручному положенні затерпла шия, а рівень кортизолу неухильно прямував до рівня, де він захоче когось убити.

Аж поки у двері не постукали. Три коротких і впевнених удари на рівних проміжках одне від одного.

Невже?

Вілл згадав учорашню розмову.

А хто ж іще?

— Мотоцикл і шкіряна куртка, Ганнібале? Ти таки вирішив мене убити?

— Вітаю, Вілле, — він окинув колишнього пацієнта уважним поглядом. — То що трапилося? Де болить?

Ох, це. Лектер справді був хорошим медиком і приїхав його лікувати.

— Тут, — Ґрем сміливо вказав на серце.

На обличчі чоловіка швидко з’явився вираз розуміння.

— То мені не здалося, що ти вчора фліртував зі мною, Вілле Ґрем?

— Не тільки учора, але приємно, що ти помітив. Кави?

— У тебе є спеціяльний бленд «для злочинців-утікачів»? — Ганнібал стримано посміхнувся.

— Для злочинців-утікачів, яких усі вважають мертвими, — обережно виправив його Вілл. — Нехай це так і залишається.

— Чому?

— Бо я уже три роки прожив без тебе, Ганнібале. Більше не хочу.

— Три роки минуло? Овва, це ж скільки сніданків у ліжко мені треба тепер компенсувати?

— Багато. Але я думаю, що ми знайдемо спосіб домовитися, — Вілл посміхнувся солодко-солодко, ніби увесь цей час беріг цю ніжність для нього одного, і ледь звівся навшпиньки, змикаючи їхні вуста.

Йому більше не було кепсько.