.... ..- .-. -

Будинок зустрів Вілла теплом і тишею. Після надто довгого робочого дня це вже видавалося блаженством: принаймні він міг перевдягтися у сухі речі та витягнути ноги на м’якому кріслі.

Душно.

Відчинив вікно, впускаючи разом із прохолодним повітрям звуки зливи, що наздогнала чоловіка дорогою додому. Зачекав, поки слух звикне до рівномірного лопотіння по листю і повільно видихнув. Потрібно було відпустити свідомість, а разом із нею — бачені сьогодні жахи.

Проста вправа, якої його навчила близька людина.

Але у простих на вигляд речей завжди знаходилось подвійне дно. У випадку Ґрема, коли він не тримався так відчайдушно за раціо, на поверхню завжди спливали емоції.

І ось чоловік уже щільно загортався у ковдру, щосили намагаючись угамувати тремтіння, — та марно. Йому не було холодно.

Віллу просто кепсько. Три дні тому він відвіз до ветеринара останню зі своїх собак, а повернувся сам — серце старого Уїнстона не витримало. Від думок, що це його провина, краще не ставало. Після розлучення Моллі забрала двох своїх улюбленців — Бастера та Еллі, а він не мав сил опиратися. Вовча стежка після цього вже не була такою, як раніше.

Зима забрала у нього Гарлі та Зої. Цілодобове чергування біля ліжка та повний курс антибіотиків не допомогли. Після цього Алана натякнула, що краще було б, якби вона узяла до себе Джека та Макса. Вілл, чиї руки були в землі після того, як він вирив на задньому дворі у мерзлій землі дві могили, лише кивнув. Він не говорив ні з ким, окрім Джека, протягом місяця.

Уїнстон щиро радів кожним вихідним — тоді приїздила Алана, а це означало, що йому буде із ким гратися. Аж поки психологиня не переїхала до иншого штату і вони з Віллом бачилися все рідше. Тоді єдиною компанією пса був чоловік, який почувався більш і більш самотнім.

Він пообіцяв не заводити нових собак доти, поки не навчиться дбати спершу про себе.

Зараз Віллу хотілося б, щоб про нього подбав хтось инший. Щоб підвищив температуру в обігрівачі хоч на кілька градусів, приготував тягучий гарячий шоколад у глиняних горнятках і з підтримкою посміхався, поки чоловік розповідав би про свій день (ховаючи за смолтоком те, як він насправді почувається). І щоб хтось це розумів, але мовчав, чекаючи, поки Ґрем розкриється сам.

Вілл знав, кого хотів бачити поряд.

Майже відчував чужу руку на плечі, борючись із бажанням доторкнутися до неї, бо знав, що пальці зіштовхнуться лише з порожнечею. Згадував опівнічні розмови та тепло його посмішки. Вино, що обпікало душу і розв’язувало язик. Погляди, кинуті через усю кімнату, поки ніхто не дивився.

Тремтячими пальцями він віднайшов у телефоні потрібний контакт. Хай там як, без нього Вілл таки почувався самотнім, а це йому не подобалося. І це усе, що важило. З иншим він розбереться потім.

«Абонент знаходиться поза зоною досяжності. Залиште СМС-повідомлення або зате-»

Ах точно. Ганнібал Лектер загинув три весни тому.