Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Вулиця перед ним видається контрастом помаранча на тлі темряви. Чорнильними кляксами дерев, темними западинами тіней між однотипними будинками. Контуром по даху, по дорозі, по чужому профілю, на власних долонях розтікається пляма червоного світла ліхтарів — якось ненав’язливо, але до смішного нереалістично.
Монохромним тушевим малюнком червоного по чорному.
Кора дерева неприємно вгризається в спину різкими вигинами. Ітачі веде плечем і відхиляє голову назад, зустрічаючись потилицею з вологою і прохолодою. Ця ніч осідає важкою втомою на повіках; складно тримати очі розплющеними, тому він і не дозволяє собі присісти на бордюр поряд з офіцерами — точно захоче спати ще більше.
По скронях б’є звук безрезультатного чиркання запальничкою.
Та й не те, щоб він хотів компанії двох малознайомих чоловіків під сорок, особливо якщо брати до уваги контекст знайомства. Погляд в сторону ненависного будинку. Як же Ітачі ненавидів його, просто терпіти не міг .
Ця двоповерхова будівля з темної цегли була для нього пунктом виправних робіт. Тричі на тиждень по дві-три години, з обов’язковими вихідними у суботу-неділю, і без відпусток. Без підвищень, без лікарняних. Зарплатня — його ім’я у власниках і приємний спадок, від одної згадки про який нудило. Три роки тричі на тиждень по дві-три години без відпусток — ось скільки вартувало майно, набуте його дядьком чесною працею на багаторічному стабільному збуті наркотиків та зброї.
Тож пункт виправних робіт, це так. Але для його дядька цей же дім був ще гіршим — чи то диспансер, чи то тюрма, чи труна . Дешева кава три-в-одному, що її Ітачі привозив з собою тричі на тиждень разом з пакетами їжі, ліків, якихось дисків, що їх дядько подекуди навіть дивився. Рідко. Дуже рідко.
Кора дерева — льодяними штиками кудись під лопатку і у поперек. Ітачі відриває потилицю і робить пару кроків в сторону. На нього одразу ж спрямовуються два уважних погляди. Чиркання запальничкою припиняється зовсім ненадовго. Хошіґакі, чи як він там назвався, крутить останню в руках, вкотре стискає між губами намоклий фільтр сигарети. Тепер, мабуть, цей дім можна вважати і його, Ітачі, тюрмою. Ще й з наглядачами, це ж треба.
Господи, будь ласка, що завгодно, лиш би не тюрма, лиш би не тут . Помирати цілих три роки — довго, кожного дня потрішки, прямо як дядько: ось що страшно. Ніякого домашнього арешту. Краще у свою крихітну квартиру, і хоч тиждень би не приїжджати сюди в понеділок, середу і п’ятницю на дві-три години . І Обіто, і Ітачі, здається, нарешті беруть відпустку .
Власний кашель здається якимось далеким, Ітачі не відразу розуміє, що цей глухий звук створює саме він. Поліцейський нарешті відвертається, знову розглядаючи запальничку, а той другий, до якого зверталися «Какузу», вже давно й не дивиться. Він розглядає асфальтовану дорогу, чорну від недавнього дощу і виблискуючу червоними плямами, і розглядає якось занадто уважно. Намагається не дивитись у бік будинку і підвалу. Зрозуміло ж, особливо в бік підвалу.
А Ітачі так не може. Йому сюди ще повертатись.
В понеділок, середу і п’ятницю. Дві-три години на циферблаті наручного годинника — для нього довгих пів дня: довго, важко, зі скрипом дощок підлоги й завиванням вітру у відчинених на провітрювання вікнах. Кашлем від пилюки та тоскними переглядинами з дядьком. Іноді з його важким мовчанням, але й воно було краще за ті моменти просвітлення, коли той пиздів як не в себе і не стуляв рота ні на секунду. Хотілося вирвати йому того язика і додати до пюре замість сраних сосисок , що їх Ітачі привозив по середах . Він ненавидів середи.
Сьогодні була середа . Клятий день. Жахливий. Варити сосиски, готуватися до приїзду в п’ятницю , а до вихідних ще пів тижня. Просто жахливо.
Чикання запальничкою. Ітачі набридло вичікувати. Хтось має почати цю розмову.
Підходить до бордюру, минаючи того чоловіка, котрий Какузу. Тепер видно, як далеко напарники сидять один від одного. Хошіґакі не дивиться ні в сторону Ітачі, ні в сторону Какузу. Вирячився тупо вперед. Якось по-дитячому це — уникати. Ітачі роздратований, але він розуміє.
Ітачі знав це відчуття, коли в голові каша, коли нічого не зрозуміло, коли думки — звивистими зміями у мізках, нерозбірливим шепотом на периферії причуваються всі найбільш адекватні припущення, а голосним криком у вухо — підозри .
Дістає з кишені штанів запальничку. Власні ноги майже торкаються чужих колін, обтягнутих цупкими темно-синіми штанами форми. Офіцер Хошіґакі підіймає на нього погляд, і Ітачі дивно дивитися на нього ось так — зверху вниз. Але це краще, ніж коли той стоїть поряд, і приходиться ледь-ледь підіймати голову. Тоді це незручно і якось навіть дратує.
Чиркає коліщатком, опускає руку. Чоловік, який до цього сидів згорблено, опустивши лікті на коліна, тепер випростався і потягнувся головою, торкаючись кінцем цигарки неспокійного вогника світла. Весь час дивиться прямо в очі. Ітачі намагається не кліпати.
Чуже обличчя в червоних контурах помаранчевих фарб — сіре з червоним. Пошматовані старими шрамами вилиці — скупчення відбитків тіней, викривлених і нерівномірно темних. Цигарка між жорстких губ ледь помітною цяткою помаранчу, прямо як очі. Неначе жовтаві. Якісь нерухомі .
Ітачі відступив, уникаючи цигаркового диму, потік якого вже зачепив його коліна.
— І що це було? — Ітачі зморгує, коли роздається голос іншого офіцера, того, що з не менш пошматованим лицем і довгуватими зміями темного волосся. — Кісаме, — звертається той ще раз, коли у відповідь мовчанка.
Ітачі протягнув запальничку вже йому, роблячи пару кроків у бік. Названий Кісаме знову відвернувся.
— Ваша, — кинув Ітачі хрипло. Той подивився на протягнуту запальничку з неприкритою відразою, неначе саме вона була винна у всьому, що відбулося сьогодні. — Знайшов, коли спустився.
Чоловік на ім’я Какузу лиш кивнув, мабуть, це був максимум його прояву вдячності, і запхав запальничку в кишеню штанів якомога швидше.
— Це погана звичка, — мугикнув зі свого місця Кісаме. Відвернувся від них ще більше, видихаючи дим в іншу сторону. Може, помітив, як Ітачі зреагував, а може, й за звичкою, — чіпати місце злочину.
«Для чого ти зробив це?« — залишалося не озвученим. Необачно було це питати. Необачно було про це розмовляти. Необачно, ні — навіть тупо було б відповідати на це запитання. І небезпечно.
Чому ти вчинив так?
На це запитання і Какузу знав відповідь. Так чи інакше, її знав і Кісаме. Тому що, врешті решт, Ітачі ніколи нікому не бажав проблем, власне, собі також. Особливо собі.
А якщо твого дядька вбили?
Що, якщо вбили?
Тому що якщо офіцери планували… замовчувати факт присутності одного з них в цьому підвалі, то запальничка могла стати тривожною знахідкою для слідчих. А Ітачі не хотів, щоб ця справа привертала увагу . Увагу ні до нього, ні до кожного, хто причетний .
Вони проговорили майже те саме кожен про себе, занурившись в мовчанку. Какузу, очевидно, не подобались ці замовчування. Можливо, перш за все тому, що стосувалися вони обвинувачень і в його сторону. Можливо, тому що не один Ітачі міг закінчити сьогоднішню ніч у сраному відділку поліції.
Ти хотів би, щоб його вбили?
Ітачі обійняв власні плечі.
— Я, здається, спитав тебе, — Какузу підвищив голос, — чому ти так поводився? Що це з тобою було? Ти не віриш мені?
Тому що найкращий захист — напад.
Декілька секунд минуло в напруженому мовчанні. Ітачі прийнявся відмірювати відстань між напарниками невеликими кроками: чи то щоб зняти напругу, чи то щоб зігрітися.
— Я хочу тобі вірити, — відказав Кісаме врешті-решт. — Це було б правильно, ти ж мій… — секундна запинка, — напарник, — так і не підібрав потрібного слова. Ітачі ледь чутно гмикнув собі під носа. — Але це все не клеїться.
Ітачі покосився на Какузу, зацікавлений можливою реакцією чоловіка. Той лиш мотнув головою дещо із затримкою. Він був втомлений — очевидно. Будь-хто був би втомлений після такої ночі, але зараз, з цією згорбленою спиною, і в штанях Обіто (його форменні були по коліно в крові, тому їх прийшлося сховати до багажника), в сорочці з рукавами, закоченими по лікоть (щоб не було видно слідів крові), і з брудним волоссям, припорошеним штукатуркою зі стелі підвалу, стан офіцера виглядав все гіршим і гіршим з кожною клятою хвилиною цієї ночі.
Какузу втомлено схилив чоло на власну прохолодну долоню. Стало трохи краще.
— Я не знаю, — з важким видихом проговорив Какузу собі в долоні. Кісаме якось недовірливо на нього покосився. — Я чесно не знаю, що маю зараз казати, щоб ти повірив мені, — Хошіґакі підняв брови. Спостерігаючи за реакцією останнього, Ітачі зрозумів, що такі слова від Какузу той чув мало не вперше. Сам Какузу був вочевидь роздратований своєю розгубленістю та всією ситуацією загалом. Власне, наступні його слова це тільки підтвердили. — Ну, що ти вилупився на мене? — гаркнув він на Кісаме, що все ще сидів, здивовано піднявши брови. — Що ти від мене очікуєш почути?! «Ви неправильно все зрозуміли, божевільний дійсно сам намагався вбитись об бетон, поки я кричав на нього у закритому-щоб-його-підвалі»? Це звучить неначе… — гучний видих. Какузу прикрив очі. По плечах, котрі то повільно здіймалися, то опускалися, було зрозуміло, що офіцер намагається взяти себе в руки. Додав згодом вже дещо спокійніше: — Я не буду виправдовуватися, тому що мені немає причин цього робити.
— Що ти пропонуєш? — запитання Кісаме супроводжувалося важким зітханням. Він нервово крутив цигарку між пальців. — Спитатися у самого «бігуна підвалами», коли той прокинеться, чи не організував офіцер Какузу зустріч його голови й сраної бетонної підлоги?
— А в тебе є кращі варіанти? — гаркнув той у відповідь, відвертаючись.
— Та з чого ти взяв, що йому взагалі можна буде вірити? Що він скаже щось нормальне? Чи скаже він взагалі хоч щось? Чи взагалі він прокинеться?!
Мовчання. Какузу знизав плечима. Він втомився.
— У мене більше немає аргументів, — повернувся до напарника, щоб подивитися йому у вічі, спробувати поглядом передати власну впевненість у своїх словах, але Кісаме вже не дивився на нього.
Кісаме знав, що один погляд — і він або прийме бік напарника, або впевниться у своїх підозрах. Не те, щоб на чужому обличчі легко зчитувалися емоції, аніскільки; напроти, Какузу в цьому плані лякаюче неочевидний . Просто, це як зіткнутися з дилемою віч-на-віч, як поставити себе перед фактом необхідного неминучого вибору. Довіритись чи ні? Повірити на слово? Ще раз оглянути підвал? Хто кого намагається обманути?
Але ж Какузу — його напарник.
Какузу ж можна довіряти.
Вони знають один одного, Боже! та з самої академії!..
Клятий будинок поряд і ці червоні ліхтарі давили на очі та голову. Кісаме відчував, як звивисті змії нав’язливих тривожних думок почали ковзати в його мозку агресивніше, хаотичніше. Він не пам’ятав, чи був колись в житті настільки розгубленим.
— Які ж тут аргументи, — гмикнув Кісаме нарешті, скоріше для того, щоб перервати цю гучну тишу, ніж щоб дійсно допомогти розібратися в справі. — У того мужика замість мізків — каша. Ти й він в закритому зсередини приміщенні…
— Його не закрити зсередини, — перебив його Ітачі, нарешті переставши находжувати кола. — Навіщо взагалі закривати підвали зсередини?
— … Якби це було єдиним, що мені не подобається, я б не…
— Не їбав мені мізки?
— Какузу, я намагаюся бути об’єктивним, — Кісаме нарешті повернувся до нього лицем. Без звичної кривої усмішки він здавався не набагато приємнішим за самого Какузу, котрий все дедалі більше хмурнішав.
— Я ж говорив, що чув ці крики, — знову втрутився Ітачі. Присів на бордюр між цими двома. Виглядав він тут якось не до місця, ну зовсім неправильно . — І ваш напарник також. Не чули їх тільки ви, офіцере Хошіґакі. Двоє проти одного.
— Кожен чує те, що йому вигідно. — Кісаме мотнув головою. — Я чув лише, як Какузу сказав вашому дядькові стулити рота . А потім ми знаходимо Обіто Учіху непритомним у калюжі його власної крові.
— Чому ж тоді мені вигідно чути ці дядькові крики? — Ітачі схилив голову.
— Як ти там казав, хлопче?.. «Мій дядько не в собі»? — Кісаме задумливо почесав підборіддя, після чого загасив цигарку об мокрий асфальт. Ітачі поморщився ледь помітно, коли недопалок полетів кудись убік, в напрямку газону його ж дому. — Хтозна, навіщо тобі це, але от дивлюсь на тебе і розумію, що між вами також не все чисто, — тепер вже Ітачі підняв брови, але не те, щоб здивовано, скоріше, насміхаючись . «Не все чисто»? Та тут метри клятого лайна, офіцере. Кісаме, тим не менш, на чужу насмішку не відреагував агресивно, лиш додав, сіпнувши губами: — Навряд чи проблема ваших відносин полягає лише в тому, що твій дядько бігав підвалами й включав гучно музику.
— Це дратує більше, ніж ви думаєте, — Ітачі знизав плечима, навіть не намагаючись сперечатись.
Він його ненавидів . Обіто ненавидів чи Ітачі? «Його» — це Ітачі чи Обіто?
Три клятих рази на тиждень. Три клятих роки. Три.
Какузу тихо зітхнув, встаючи з місця та намагаючись розім’яти задубілі ноги. Штани були вологі від мокрого холодного бордюру, але це все ж було краще, ніж клята кров нижче коліна. Голова пуста. Не хочеться ні в чому розбиратись. Він коситься на напарника — Кісаме такий самий. Він намагається щось говорити, щось вирішувати, бо це питання, яке потребує негайних дій, але варто лиш придивитись, і помічаєш, як злипаються чужі жовтуваті очі.
Серед них трьох найкраще тримався Ітачі. Він якимсь дивом навіть не позіхав, лиш час від часу схиляв голову, немов важко було тримати її рівно.
— Що ж… — промовив Учіха, коли мовчанка затягнулась, — наскільки я зрозумів, ви думаєте, що нам обом вигідно виставити мого дядька божевільним. В якомусь сенсі це так і є, — Какузу роздратовано подивився на клятого Учіху. Своїми словами той міг заплутати Кісаме ще більше. Ітачі проігнорував його погляд. — Дивно заперечувати очевидне. Адже для офіцера Какузу — це виправдання того… того, що відбулося після вашого приїзду. А для мене це — виправдання того, що відбулося до вашого приїзду. І все ж… вам настільки складно повірити, що людина здатна буквально поїхати дахом?
— Ми ж сім років… — Какузу замовк, варто було лише Кісаме подивитися на нього з-під лоба. Кісаме не довіряв йому. Зрештою, поміняйся вони місцями, і Какузу б не довіряв Кісаме. — Срань. Іди на хрін, Кісаме. — Какузу розвів руками. — Просто іди на хрін. Я не буду тобі нічого доказувати, це нижче моєї гордості. Хочеш на мене заявити? Я тобі подам ручку і бланк.
— Будеш зі мною так говорити, я тобі цей бланк і ручку запхаю в…
— І що? Що ти зробиш? Виймеш нарешті язика з дупи? Та ти на мене й дивитись навіть не можеш!..
— Те, що ти поводишся як утирок , ніхріна не допомагає мені розібратися, Какузу, от ніхріна!
— Але ж, дозвольте, — Ітачі перервав безглузду суперечку і підняв долоню, прохаючи тиші, — чи не сказав я вам про крики мого дядька ще до того, як ви почули крик напарника?
— Тобі почуло…
— Я дуже наполегливо просив вас спуститись, офіцере Хошіґакі, чи не так? — Кісаме ковтнув в’язку гірку слину, опускаючи погляд. — І говорив я про ці крики занадто вже часто, щоб списувати це на випадковість чи помилку.
Це була правда. Але тоді Кісаме скинув це на… спробу відволікти? Спробу уникнути пошуків Обіто? Кісаме дійсно не чув нічого, окрім того крику Какузу, і той факт, що… що, можливо, Учіха і Какузу говорили правду, його лякав. Дійсно лякав. Бо тоді щось не так вже з Кісаме. Тоді, виходить, Кісаме підвів їх… Але ж він не зробив нічого, що нашкодило б справі!.. Але, врешті-решт, проблема і полягає в тому, що він не зробив нічого .
— … Можливо, — видавив він з себе згодом. Покосився на напарника.
Какузу виглядав ніби закам’яніла постать — так нерухомо він сидів і, здавалось, навіть не дихав.
— І я говорив, що Обіто схильний до самоушкоджень, — продовжив гнути свою лінію Ітачі. Кісаме на мить захотілося прикрити юнакові рота долонею, лиш би не вислуховувати цей потік аргументів. Його голова кипіла. Він був розгублений, господи, та він просто хотів однозначності!.. І не вибирати між… між другом ? Так, між другом і роботою. — Власне, це і причина того, чому я кинувся шукати його. Чому ви шукали його. Те, що ці факти підтвердились, говорить про те, що я сказав правду. Але аж ніяк не свідчить про те, що Какузу або й ми обидва підіграємо моїм же словам . Я бачу вашого напарника вперше у своєму житті. Мені немає сенсу перейматися його майбутнім.
— Але є сенс перейматися своїм, — кинув Кісаме кволо. Ітачі знизав плечима, схиляючи голову.
— Зрештою, кожен це робить. Було б дивно, якби я смиренно терпів обвинувачення у свій бік. Неправдиві обвинувачення. — Він ледь помітно посміхнувся. Зараз, в цьому освітленні, його зовнішність нарешті набула кольору. Якщо раніше цей юнак здавався Кісаме вирізкою з чорно-білої газети, то зараз, з ледь червоними губами та віддзеркаленням ліхтарів у зіницях, Ітачі Учіха був… нормальним. Можливо, цьому враженню сприяло те, що вони всі не знаходилися всередині клятого будинку. Ітачі перехопив чужий погляд і додав впевнено і тихо: — Чи були у мене з Обіто гарні стосунки? Ні. Чи хотів би я, щоб він вмер в підвалі, перетворивши свою голову на картопляне пюре? Аніскільки. Мені вигідно , щоб мій дядько був здоровий і при власному розумі.
— То ти типу… наглядач? — спитав Какузу, і від його голосу Кісаме аж здригнувся, різко відводячи погляд від хлопчини.
— Думаю, це слово підходить якнайкраще, — проговорив той повільно, затримуючи на Кісаме погляд довше потрібного.
Какузу насупився в нерозумінні, за звичкою чиркаючи власною запальничкою, все ще трохи брудною після підвалу. Згадавши про підвал, він закинув її знову в кишеню. Статична картина нічної порожньої вулиці нагадала про те, що схід сонця не за горами, а у відділок так чи інакше прийдеться їхати. Всім трьом. Разом. І разом розгрібати це лайно.
Так чи інакше, вони вже по коліна у цій багнюці. Ні Какузу, ні Кісаме, на подив першого, нічого не сказали Пейну і доповіли по гарячій лінії лише сухі факти. Факти, в яких замовчувалося перебування Какузу у чортовому підвалі.
— А ще… ти ж наче казав, що Обіто небезпечний, — Какузу зробив крок в сторону машини. Ітачі піднявся слідом, отряхуючи штани. — Але він… Я не думаю, що він мав на меті напасти на мене.
— Безперечно, так і є, — Ітачі засунув руки в кишені, намагаючись відігрітися хоч трохи. — Для самого себе він неймовірно небезпечний. Для інших… Насправді, я не знаю. Він ні з ким, окрім мене, не спілкується. Вже давно.
— А що говорять лікарі?
— Нічого втішного. Перевіряти те, чи безпечний Обіто для інших, вони поки не рекомендують. — Ітачі окинув дім тоскним поглядом і гмикнув собі під носа, різко відводячи погляд. — В нас… кхм, не знаю, наскільки це стосується справи, але в нашій сім’ї вже були схожі випадки. І нічим хорошим вони не закінчувалися.
— То очікувати на те, що Обіто Учіха дасть правдиві показання, коли прийде в себе, не приходиться, так? — спитав Кісаме трохи тихіше звичайного. Какузу зібгав губи, тоді як Ітачі лиш стримано кивнув.
— В нього бувають моменти «просвітлення». Можливо, вам пощастить їх застати. Хоча, по моєму досвіду, частіше за все в таких випадках він… він навіть не пам’ятає свого імені, — Какузу і Кісаме переглянулися. Останньому залишалося тільки одне: повірити напарнику на слово. І судячи з того, що погляду він не відводив і виглядав не надто вже вороже і куди спокійніше, ніж хвилинами раніше, то щось для самого себе він вже вирішив. — Тож ви правильно все зрозуміли — я б не дуже на нього розраховував. Іноді він називає себе «Тобі» і просить цукерок. А до мене звертається як до Ізуни. Це… це його двоюрідний дядько.
Кісаме похитав головою, стримуючи збентежений смішок — він остерігався образити Учіху.
— Ну у вас і сімейка, — все ж не стримався, піднімаючись останнім.
Підняв погляд на напарника. Какузу дивився на нього з якоюсь втомленою рішучістю. І смиренністю. Кісаме покивав головою, плескаючи напарника по плечу.
— І не в такому лайні були.
Какузу кивнув, а шрами на обличчя ненав’язливо засвербіли, варто було лише про них згадати. Це була правда. Бували ситуації й гірші.
Десь вдалечині протяжно завив собака.
***
Власне лице розпливалося в дзеркалі навпроти плямами чорного і білого, розмазувалася грань блідих губ, і загалом обличчя було якесь нечітке, якесь ефемерне, неначе неіснуюче .
Червоні склери немов налиті кров’ю пухлини. Здавалося, торкнись голкою, і кров виллється бурхливою рікою на жовтуваті мокрі кахлі підлоги.
Зецу потягнув руки до очей, піднімаючи брови пальцями, вирячившись вперто у власне віддзеркалення, поки очі не почали нагадувати дві кульки, що от-от випадуть. Власним носом майже торкався скла дзеркала. Він дивився настільки зблизька, що зображення розпливалося. Не міг сфокусуватися.
У кімнаті замиготіла лампочка. Десь у спальні голосно кричав кіт.
Світла райдужка посеред червоної склери — жовтуваті острівці у морі крові. Якісь нереалістично жовтаві. Якісь тьмяні. Погляд як у дохлої рибини.
Дзеркало трохи запотіле після гарячого душу. По кахлям — розводи мильної води. Власне волосся мокрими зміями на лобі. Половина голови сива.
Крапля води повільно стікає по запотілому дзеркалу.
Зецу забирає руки від обличчя і чомусь слідкує за цією краплею, однією із багатьох інших, що скочуються до самого кінця довгастого дзеркала.
Неначе вимальовується у щось.
У щось… у щось знайоме. Неначе…
Розмазує рукою сліди пари.
— Чортів Учіха, — шепоче Зецу про себе. Закриває очі, боячись розглядати віддзеркалення. — Щоб йому…
Щось липке торкається ноги. Зецу завмирає, думаючи про те, що треба вже нарешті зробити щось із тією шторою. Іншою ногою намагається відчепити липке і прохолодне від власної литки. Не відчіпляється. Голова все ще забита думками про той імейл, що прийшов Зецу зовсім недавно.
Це Учіха. Без сумнівів, це Обіто. Навіщо? Щоб… щоб що?
Імейл був відправлений з пошти Ітачі Учіхи, це було зрозуміло по тому, що, власне, ім’я користувача особливо і не приховували. Зецу пам’ятав цього хлопчину, коли той був ще маленьким. Він думав… Він сподівався, що, можливо, Обіто вмер, і це запрошення на похорон . Він дуже сподівався на це. Він посміхався , коли відкривав листа.
Але там було інше.
Фотографія тієї таблиці, — тієї клятої таблиці!.. — стояла перед очима занадто реально, хоча Зецу й закрив повідомлення майже одразу, не приділивши проклятій фотографії й пари секунд.
Він тре пальцями заплющені очі, немов це допоможе йому прибрати бісів образ незрозумілої писанини з голови. Відволікала клята шторка, що липкою прохолодою знову причепилася до ноги.
— Та щоб тебе… — Зецу повернувся, щоб відчепити тканину руками, але варто було йому розплющити очі, як він невдоволено нахмурився. Нічого не було. Триклята штора висіла на своєму місці й не приставала до ноги, а кахлі, все ще вологі, були вільні від зайвих речей. Зецу ще раз обвів ванну кімнату уважним поглядом, шукаючи рушника, котрого, мабуть, залишив у спальні. Як і халат.
Повернувся до дзеркала і ледь не відсахнувся, коли підняв очі на відображення. Ледь не відсахнувся, коли його шкіра немов…
Він проковтнув в’язку слину, торкаючись скроні самими подушечками пальців. Провів уздовж ледь помітного блакитного розчерку вени, що виднілася з-під тонкої, ледь не білої шкіри. Натиснув.
Вона..
О господи.
Вона немов… ворухнулася ?
Не може бути. Зецу закрив очі. Раз-два. Вдих-видих. Не вистачало йому проходити ще один курс психотерапії, а це, між іншим, недешеве і неприємне задоволення.
Ні. Просто ні. Нічого не відбулося. Він втомлений, от і все. Просте виснаження. І ще цей імейл… Не дивно, що йому ввижається всяке.
Він вийшов з ванної, так і не насмілившись глянути на віддзеркалення ще раз. Тонкі доріжки крапель розкреслились внизу у дивну павутину, в якій ледве можливо було розібрати хоч щось змістовне.