Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Дрібні краплі дощу тихо б’ють по лобовому склу, розтікаючись нерівномірно тонкими цівками, переливаючись в помаранчевому світлі ліхтарів дещо тривожно, подекуди відблискуючи занадто яскраво. В машині темно — вуличного освітлення цілком достатньо. Червоне світло ненав’язливо розливається по передніх сидіннях, ледь торкаючись місць позаду. Клонить у сон. Какузу підпер підборіддя кулаком, нахилився вперед, зігнувши спину, що останнім часом набридливо боліла десь між шиєю та лопатками. Він повів плечем, від чого під лівою лопаткою щось защемило. Треба менше сидіти за клятими паперами.
— Від тебе тхне фаст-фудом, — буркнув він тихо, коли дверцята машини захлопнулися. Водійське сидіння поряд тихо заскрипіло під вагою напарника. Кісаме підняв вказівного пальця вгору, жестом прохаючи напарника зачекати. Так і мовчав з піднятим пальцем, аж поки не запхав у себе залишки чізбургера, що він його вхопив у місцевій забігайлівці.
— Зате я не голодний і не злий, на відміну від деяких тут, — відказав він, витираючи блискучі від жиру пальці жовтою обгорткою з намальованою куркою. Кинув кудись в бардачок, через що Какузу ще хвилину ледь не скрипів зубами, невдоволено вирячившись вперед. — Ти ото коли ходиш сердитий без причини, то мені аж кортить, щоб причина нарешті з’явилася. Ні, серйозно, подивися на себе. Як сварливий дід. Тебе ж діти лякаються, — промовив Кісаме з легкою посмішкою, паралельно вставляючи ключа в замок запалювання. Какузу відкинувся на спинку сидіння, схрещуючи руки.
— Тебе також, — дорікнув згодом у відповідь. Кісаме поправив трохи намокле волосся і відмахнувся, тому Какузу продовжив: — В тебе пика страшна.
— Хто б казав, га? Твоя страшніша, — і він зі сміхом натискає на педаль газу. Його засмагле обличчя здається якимось жовтим в помаранчевому вуличному освітленні, від якого швидко втомлюються очі.
Подекуди ліхтарі світили ледь не червоним, і це вже відверто наганяло тоскності, тому Какузу обирав дивитися вперто вперед, на краплі дрібного дощу, що розбивалися об скло все частіше і гучніше.
— Залишається лише дочекатися, коли Пейн нарешті знайде ще одного «красунчика» з перешитим личком, може, матимемо поповнення, і мені нарешті буде з ким говорити. Досі не розумію, чому ми тільки вдвох.
— Відсутність співрозмовника допоки не заважала тобі весь час звиздіти.
— Отож бо, — видихнув Кісаме дещо театрально, і вони м’яко зрушили з місця, — говорю сам до себе, дожився. Ось до чого ти мене довів роками своєї…
«Виклик 52. Побутова сварка. Будинок 459, 183 вулиця, перехрестя Бернса і Гранта» — жіночий голос дещо механічним відлунням відбився в салоні авто, перебиваючи Кісаме. Какузу навіть радів цій раптовій мовчанці, не дуже уважно вслуховуючись у низький жіночий голос із шумом перешкод зв’язку на фоні. Не було настрою на роботу, на розмови; хотілося додому і відіспатись як слід — минулої ночі він не зімкнув очей до ранку.
На екрані навігатора замиготіла червоним цятка, підписана тільки що озвученою адресою. Кісаме махнув рукою, не звертаючи з поставленого маршруту, але Какузу все ж зацікавився. В його голові це здавалося звабливим: півночі оформлювати якусь парочку, а потім їхати у відділок і протягом залишку зміни писати звіт. Так, однозначно, це краще, ніж всю ніч вештатись цими жахливими помаранчевими вулицями й в результаті знайти на свою голову лише парочку п’яниць.
— Офіцер спецгрупи «6» викликає центр, як чути? Прийом, — натискаючи на кнопку рації, після невеличкої паузи проговорив Какузу. Кісаме покосився на нього з німим запитанням у погляді, але швидко відвів очі, зосередившись на дорозі. Темний асфальт здавався мало не чорним від дощу, а тепер, коли вони виїхали на простору й добре освітлену вулицю, дорога ще й виблискувала червоними й жовтими вкрапленнями калюж, дещо відволікаючи.
«Вас чую, офіцере».
Какузу затримався на декілька секунд, задумливо постукуючи рацією по коліну, але все-таки продовжив:
— Пробийте мешканця за адресою, прийом.
— Ти дійсно хочеш на «побутову сварку»? — протягнув Кісаме пошепки, а після мугикнув собі під носа, — О… тільки не кажи, що плануєш всю ніч розгрібати це лайно, я тих нуднощів не винесу…
— …Або ти знову тягнеш на своїй спині якогось п’яницю до відділка, — Какузу сіпнув куточком рота, відвертаючись до вікна, — або ми беремося за «побутову». Просто візьми до уваги, що я не хочу неприємностей сьогодні.
— Кожен раз, коли ти кажеш щось таке, тобі накладають нових швів на личко, — Кісаме хитає головою трохи невдоволено, але все ж звертає в потрібному напрямку. — Якби не злива, то ти б так просто мене не вмовив.
— Спецгрупа «6», 10-6, ми беремо, прийом, — Какузу коротко кинув в рацію, а після повернувся до Кісаме. — Тобі марно шукати пригод, ті часи вже пройшли, — сказав, як відрізав, насупивши брови. Не хотілося «цікавих інцидентів», не хотілося розбавляти буденність, хотілося лише, щоб ці бісові червоні ліхтарі нарешті припинили тиснути на очі. — Єдине, від чого я зараз очікую підстави, так це від сраного бургера, що ти його тільки що запхав у себе. А якщо тебе знову знудить?
— Та це було всього один раз… — пробурмотів той, поглядаючи на навігатор краєм ока. — Тепер я обережний з гірчицею.
«Диспетчер спецгрупі «6». Ім’я мешканця за адресою — Ітачі Учіха. Прийом» — Кісаме аж сіпнувся від різкого повідомлення. Какузу прикусив губу. «Учіха»… Щось знайоме. Але навряд чи важливе, якщо він не може пригадати навіть рис обличчя чи викликів, пов’язаних з цим прізвищем, але спробувати варто було.
— Є щось на нього?
«10-19».
— Чистий, — Какузу вдоволено кивнув, після чого повторно натиснув на кнопку, — є інформація про рід занять?
— Хех, не пощастило, — Кісаме трохи пригальмував на повороті, — ненадовго залишать твою перешиту пику в спокої.
«Інформації немає. За віком – орієнтовно студент».
— Ммм, їдемо розгрібати студентські бійки, як цікаво, — Кісаме смачно позіхнув. Не дивлячись на показове невдоволення, видно, що він сперечався більше за звичкою. Сам він все ще був дужий на вигляд, а його обличчя рідко коли торкалися наслідки втоми, однак, Какузу неодноразово помічав, як Кісаме тоскно вдивлявся подовгу в одну точку десь попереду себе, не звертаючи ні на що більше уваги. Можливо, їм обом потрібна була відпустка.
Може, цього разу Какузу й помилився. Зі студентами він знайомств не водив, а от батьки цього Учіхи… Знову ж таки, якщо не пам’ятає, значить, нічого важливого. Та й він, здається, за стільки років вже половину Нью-Йорку в обличчя бачив, тому нічого дивного в знайомому прізвищі немає.
Вулиці зливалися в одну довгу яскраву стрічку, подекуди сяючи занадто різнобарвними вивісками, подекуди насторожуючи темним проваллям вузьких вуличок. Все, що не зливалося з виблискуючими фасадами магазинів, пропадало в темряві поворотів, закутків; неначе відходило на другий план, в який не варто було і вдивлятися — хто знає, що могло там привидітися.
— Ти так говориш, неначе це погано, — Какузу продовжує беззмістовну розмову лишень для того, щоб не заснути. — Годі вже шукати собі пригод на дупу.
— Та які тут пригоди з таким як ти старим дуплом під боком?
— Обійдешся на сьогодні, — Какузу відпив кави з термокружки, що він її тримав між передніми сидіннями поряд з напівпорожньою пляшкою води. Очі почали самі собою злипатись. — Максимум — тебе знудить бургером на килимок при вході. Хоч настрій мені піднімеш.
— Настрій? — Кісаме на мить повернувся до нього обличчям, відблискуючи кривою посмішкою. — Тобі? — плеснув долонею по керму, пригальмував, коли прямо перед ними загорівся червоний, тому зміг ще раз повернутися, без остраху проґавити щось по дорозі. — Та я вже років зо два не бачив і посмішки на твоєму обличчі, Франкенштейне.
— Я буду хихотіти до усрачки, можеш повірити на слово, — Кісаме відмахнувся рукою, плавно зрушивши з місця, як тільки загорілось зелене. Какузу поправив комір сорочки, готуючись скоро виходити. Перевірив значок. — Як дитина реготатиму, чесно, на всі зуби. Ти тільки не промахнися повз килимка.
— Йди до сра… бляха! — Кісаме різко загальмував, від чого Какузу відкинуло вперед — ще трохи, і він би відбив лобом переднє скло. Краплі, що до цього переливалися жовтогарячими відблисками на периферії зору, зараз однією яскравою плямою вдарили по очах. Руками Какузу інстинктивно вчепився за ручку дверцят.
— Якого біса?! — гаркнув він, як тільки збоку почув різкий видих.
— Та там… кішка пробігла, — Какузу висунувся з вікна, швидко відшукуючи білий хвіст. Кішка нікуди не втекла, тільки відійшла від машини, настовбурчивши хвоста, з шерстю дибки. Почулося гучне шипіння. — Ото невдячне створіння!
В роті чомусь різко пересохло. Вулиця перед ними була добре освітлена, охайна, хоч побудови й не здавалися новими. На диво тихо.
Нарешті вдалося припаркуватися неподалік від потрібного дому, але вони не ризикнули ставати прямо під вікнами, тому зупинилися за декілька будівель. Мовчки просиділи близько десяти секунд, вслуховуючись в нічну тишу.
— Я піду, — киває Кісаме і вже зачіпає ручку, але Какузу першим відкриває дверцята.
— Тут бургерами тхне, дихати нічим, — відказує той невдоволено. — Не хочу борсатись з п’яними студентами, просто побуду назовні. Якщо що, то гукнеш.
***
В сусідньому домі світились вікна. Було видно обриси постатей у тьмяному світлі, тож, вірогідно, саме вони й викликали поліцію до сусідів. Дивно, не чути ні сміху, ні криків. Немовля десь надривно плаче, але це мало не через будинок звідси, тому ледве-ледве чутно.
Кісаме якомога скоріше прослизнув під дашок на ґанку: хоч волосся вже й до цього було мокрим, але форменну сорочку псувати не хотілося, все ж вся ніч попереду, і хто знає, де доведеться її проводити. Покосився на Какузу, що задумливо крутив стару запальничку між пальцями десь біля підвалу, якого майже не було видно за кущами. Напарник сховався під деревом.
— А ти мене звідтіля почуєш, раптом що? — запитав Кісаме напівпошепки, на що у відповідь тільки кивнули. Закотив очі. — Хоч би слово відказав, мудило.
— Пам’ятай про килимок, — той сіпнув губами у невдалій посмішці, але за маскою цього було не видно. Кісаме скрутив у відповідь напарнику нескладну конструкцію у вигляді відставленого догори середнього пальця, після чого ним же натиснув на дзвоник біля дверей. Тиша. Натиснув підряд декілька разів. Постукав. На вулиці не було зимно, однак прохолодне нічне повітря і невеликий вітер з дощем давали своє. Кісаме холоду не боявся, а от Какузу вдалечині вже поглядував на автівку, де, кажучи його словами, «тхне сраними бургерами».
Нарешті почулися чиїсь кроки й дзеленькотіння ключів. Двері не відкрились широко, десь на третину метра, виглянуло вузьке сполотніле обличчя, обрамлене навколо темрявою. Кісаме схилив голову набік, уважніше роздивляючись незнайомця-азіата. Увагу привернули дивні зморшки біля очей, що значно добавляли юнаку віку.
— Офіцер Хошіґакі, поліція, — відказав Кісаме замість привітання, киваючи вниз, де на сорочці був закріплений жетон. — Ви — Ітачі Учіха? — Юнак розгублено обвів його поглядом, після чого розкрив двері ширше, відступаючи вбік. Кинулись в око його спітнілі скроні й шия, та і сам він був якийсь напружений.
Кісаме опустив погляд нижче і відмітив дивні червонуваті сліди, що тягнулися від ліктів до зап’ястків. Розгледіти щось ще через темряву позаду було складно.
— Це я. Що сталося? — спитав той хриплим голосом, намагаючись прибрати довгі пасма волосся від мокрого чола. Завдяки цьому жесту Кісаме ідентифікував ті сліди чи то як подряпини, чи то як просто залишки крові.
Була одна річ, яка насторожувала. Абсолютна тиша. Ніколи ще вона не призводила ні до чого хорошого, і, судячи з того, як Какузу свердлить поглядом зашторені вікна будинку, він також це підмітив. Якщо викликають на бійку, а зустрічає вас тільки одна людина, то везінням було б вже не мати справу з «10-1000», тобто, з вбивством.
— У нас виклик, — Кісаме кивнув в сторону сусідського дому, де всі хутко повимикали світло у найближчих вікнах, варто було лише Ітачі відкрити двері. — Ви самі вдома?
Ще один біглий погляд на юнака. Кісаме не хотів мислити упереджено, але в голові вже декілька разів мимоволі пронеслася думка про те, що навряд чи цей Учіха на щось таке здатен. Його зовнішність віддавала чимось хворобливим, щось неправильне ховалося в цьому чорно-білому контрасті блідого обличчя і темного волосся, темних очей і білих рук. Після десятків червоних і помаранчевих кварталів цей будинок разом із його власником був неякісною вирізкою з чорно-білої газети.
— Е… ні. Тобто… — Хлопець відступив ще на крок назад. — Можливо, ми занадто гучно ввімкнули музику? — Озирнувся назад дещо докірливо. — Перепрошую в такому разі. Мій дядько, він… Він трохи не в собі, розумієте? Таке нерідко стається, і… Ці сусіди, вони недавно тут і занадто панікують, — хлопець покосився невдоволено вбік. Кісаме кивнув, але мимохідь окинув передпокій біглим поглядом. Речі були розкидані по підлозі, але й безладом це назвати важко. Через відсутність нормального освітлення складно щось зрозуміти, однак схожий безлад часто утворювався в процесі, наприклад, бійки. — Я маю на увазі, що приводу для переживань нема, ніхто не постраждав.
— «Не в собі» — це на підпитку? Чи…
— Ні, ні-ні, — відказав парубок, заперечно хитаючи головою. На мить зустрівся з Кісаме поглядом, для цього йому потрібно було дивитись з-під лоба, або ж підняти голову — різниця в зрості була значуща. Це добре, бо якщо їх у домі зараз дійсно всього двоє, то якийсь підстаркуватий чоловік (чомусь Кісаме так уявляв чужого дядька) і цей худорлявий Ітачі багато мороки не принесуть. — Він… він психічнохворий, тому для нього…
— Я можу побачити вашого дядька? — перервав його Кісаме на півслові. Ітачі невдоволено піджав губи, ще раз озирнувшись несвідомо. Метушливо потоптався на місці, то згинаючи, то розгинаючи пальці. Було помітно, що Кісаме від чогось його відволік, і вся ця метушня з поліцією юнаку біла не до місця і не до часу.
— Насправді, я не думаю, що в цьому є потреба… — спробував він ще раз, але ось вже Кісаме підняв долоню, на що Ітачі одразу ж замовк. Йому набридло топтатися на порозі, краще вже побачити все на власні очі й приступити до діла.
— Нагадую, що у нас є виклик, — перебив він. — Ми маємо дзвінок від ваших заклопотаних сусідів і повинні звітувати про даний виклик. Якщо все добре, то ми випишемо вашим сусідам штраф за хибний виклик і мирно розбіжимося, — він вперся долонею на стіну біля дверей. — Але ж ви розумієте, що я не можу просто так піти?
Ітачі видихнув втомлено і провів рукою по обличчю у повторній спробі прибрати волосся. Провів долонею вниз, потираючи підборіддя. Погляд Кісаме знову зупинився на блідій руці, і це не залишилося непоміченим. Ітачі невдоволено дивився йому під ноги.
— Я все одно не маю вибору, правильно? — Врешті-решт відступив від порогу подалі, пропускаючи чоловіка всередину. Кивнув на власну руку: — Це не те, чим здається на перший погляд.
— Звісно-звісно, — кивнув Кісаме, а сам повернувся до Какузу, кивком запрошуючи йти з собою. Той, відігріваючи руки в кишенях штанів, підійшов без суперечок; набридло стояти на вулиці в такий холод, та й в разі чого вдвох буде безпечніше. Ітачі вже зникнув в глибині темного коридору, остаточно сховавшись за поворотом в одну з кімнат. — А світло ввімкнути можна? — гукнув Кісаме, щоб той його почув.
— Лампочки перегоріли, — пролунало у відповідь десь здалека. — Я поки пошукаю дядька, а ви проходьте.
Какузу невдоволено примружився, збентежений, що вони так швидко випустили Ітачі з поля зору, але хлопчина не справляв враження людини, що тікала б через вікно. Остаточно заспокоїв той факт, що ще на вулиці Какузу помітив решітки, встановлені на вікнах всього першого поверху.
— Сам біс ногу зломить, — пробурчав він згодом, варто було лишень Кісаме прикрити двері. Поводив руками по паску, намацавши невеличкого ліхтарика. — Чого застряг?
— Тобі нічим не тхне? — запитав Кісаме після невеличкої паузи. Какузу повів носом, але через постійний нежить не зрозумів, в чому проблема. — Хоч слово про «їбаний бургер», і…
— А що за запах? — перебив його Какузу.
— Наче… отрута для щурів або комах. Точно не впевнений, але щось дуже схоже. Не важливо, може, з підвалу несе.
Какузу лише знизав плечима у відповідь і пройшов першим, підсвічуючи тонким струменем світла собі під ноги. Наткнувся на білого рушника, що валявся коло стільчика. Брудного рушника. Зупинився і пхнув Кісаме ліктем в бік, киваючи на знахідку. Рушник був у крові.
— Можливо, витер руки перед тим, як відчинити двері, — припустив Кісаме. — Або руки, або лице… Хоча, одяг наче чистий.
— І не сховав?
— Якщо дійсно нічого страшного не сталося, то навіщо ховати? Він впустив нас сюди, — Кісаме сіпнув плечима, але був в дечому правий. — Підозріліше було б, якщо сховав кудись, а тут прямо біля дверей. Не варто переживати.
Какузу на всяк випадок носком черевика розгорнув рушника. Крові мало, зовсім трошки. Та й чи точно це кров?
— Припустимо, — погодився за мить. Він занадто прискіпується.
Гостьова кімната також не відрізнялася порядком, однак, безлад знову можна було б описати лише розкиданими речами. Загалом непогано, однак освітлення дійсно не вистачало. Хоч очі й звикли, та й помаранчеве світло з вуличних ліхтарів сягало вікон, Какузу все одно весь час зачіпляв щось черевиками. Кісаме на всяк випадок спробував клацнути вимикачем, і на декілька секунд навіть розвиднілося, однак вже скоро світло замиготіло, і знову стало темно, як було до того.
Почулися метушливі кроки.
— Я нічого не розумію, — пробурмотів собі під ніс Ітачі, після чого закрив двері і направився в протилежну сторону, нервово стискаючи долоні одна в одній. Кісаме вже хотів поцікавитися, в чому справа, але Ітачі підняв долоню, зупиняючи того на півслові. — Секунду, буквально секунду. Не зрозумійте мої слова неправильно, але… Я дійсно не можу його знайти.
— Дядька? — Какузу підняв брови, схрестивши руки.
— Т…так, але ж він, — Ітачі озирувся на двері за собою, — мав бути в кімнаті… Я зараз подивлюся ще у своїй кімнаті і гостьовій.
— Дозвольте піти з вами, — визвався Кісаме, кинувши на напарника красномовний погляд. «Немає його», аякже. Здавалося не дуже вірогідним, але Ітачі, на подив, не заперечував; він навіть виглядав дещо вдячним.
— Цей дім оформлений на вас, але живете ви тут з дядьком… — Ітачі, що вже збирався йти, розвернувся дещо роздратовано. — Нагадайте, як його ім’я?
— Його звати Учіха Обіто, але дозвольте зазначити, що я не живу тут. Цей дім оформлений на мене, але я приїжджаю сюди пару разів на тиждень… — Спочатку Ітачі був розгублений, але зараз ледь-ледь стримував роздратування. Він намагався говорити швидко, щоб не витрачати дорогоцінний час. Дивно це, що хлопчисько так переживає через зниклого у власному ж домі родича, він метушився і поспішав, що відображалося на його поведінці. — Давайте продовжимо цю розмову потім, коли я знайду його? Я нікуди не поспішаю, ми оформимо все, що вам там… що вам там потрібно. — Хлопець навіть підняв руки, намагаючись доказати, що у нього немає ніяких прихованих мотивів. — Просто я, якщо чесно, починаю трохи хвилюватися.
— Він небезпечний? — спитав Какузу напряму. Це було б логічним поясненням чужому занепокоєнню.
— Інколи, — відказав Ітачі, відвівши погляд, після чого щез у провалині чергового повороту, а за ним і Кісаме.
Какузу залишився сам-один в передпокої, вслуховуючись в чужі кроки, що з кожною секундою ставали все тихішими й тихішими, віддаляючись. Не любив він такі старі будівлі: перш за все, через скрипіння підлоги, а по-друге, через нетипове розміщення кімнат. З нудьги підійшов до дивану, що стояв прямо посеред приміщення. Громіздкий і шкіряний, він, мабуть, був дорогим колись, однак зараз з цими потертими краями й сірим покривалом, неакуратно постеленим зверху…
Окинув поглядом стіл, що припав пилюкою не менше, ніж телевізор на ньому. Навіть пульт поряд вкрився тонким шаром пилу, це ж треба. Якось нереалістично навіть.
Промінь від ліхтарика пройшовся якимись статуетками поряд, як от велика лакована мушля чи статуетка з янголами. Пробігся по ряду фотографій, і Какузу, як і очікувалося, не побачив на жодній з них самого Ітачі Учіху, тільки чоловіка азійської зовнішності, віддалено подібного до племінника, з коротким чорним волоссям, на деяких — вбраний в офісний костюм.
Какузу не хотів копирсатися у чужому житті, тож спробував перемкнутись на купу одягу, що валялася на кріслі поряд, однак в останній момент його увагу привернула одна з фотографій, навіть не поміщена в рамку, що просто лежала зверху невеликої стопки маленьких фотокарток, перев’язаних канцелярською резинкою. На неї випадково впав промінь ліхтаря.
Там був все той самий коротко стрижений чоловік в костюмі, але ось він в компанії друзів, ось вони на якійсь вечірці… Ось в тирі? Цікаво. Какузу придивився до людей на фоні: якийсь довгокосий блондин і поряд…
Какузу відвів погляд і зробив крок назад, коли почув позаду скрип підлоги і кроки. Повз будинок проїхала машина, і світло від фар відбилося на столі й фотографіях.
— Ми на другий поверх і на горище, — відказав Ітачі й хутко піднявся по сходинках, майже біжучи. Вслід за ним пройшов і Кісаме — блідий, мов та стіна. Какузу зустрівся з ним поглядом, однак напарник лише покивав головою, мовляв, розкаже пізніше, і рушив слідом, переступаючи одразу через дві сходинки. Какузу зачекав кілька секунд і хутко повернувся до фотографій. Прогортав навіть не виймаючи з-під резинки, оглядаючи поверхнево кожну лиш на половину, шукаючи фото, на якому зупинився секундами раніше.
Цього не могло бути.
— Бляха, — прошепотів собі під носа, розглядаючи віддалено знайоме обличчя. Зняв резинку з фотографій і прогортав ще раз, придивляючись тепер уважніше до групових знімків. Ось той самий довгокосий чоловік, ось Обіто, ось він ще на парі знімків, а ось довгокосий вже стоїть, закинувши руку на плече… — Бісів син… Це справді ти.
Стривожено прогортав ще пару знімків і зупинився на ще одному, груповому. Какузу світив тонким променем ліхтарика прямо на чужі обличчя, схилившись над столиком, підсуваючи знімки мало не під ніс. Він впізнав цього довгокосого блондина, щоправда, ім’я пригадати не вдавалось. І ось цей рудий з дитячим обличчям такий знайомий… Важко навіть повірити.
Від думок його відволік брязкіт чогось внизу, мабуть, Кісаме перечепився, в тій темряві ж нічого не видно…
Внизу?
Какузу миттю немов забув про знімки, опустивши погляд собі під ноги. Брязкіт повторився.
Але ж Кісаме з Ітачі піднялись на другий поверх.
Він вже збирався гукнути напарника, як подумав, що своїм голосом точно налякає того чоловіка, Обіто чи як його там. Той, мабуть, в підвалі, Какузу на власні очі бачив спуск з вулиці, але чи є туди вхід зсередини будинку… Звісно, мав би бути, але у Какузу нема часу його шукати, та й Обіто може втекти через вулицю, тому треба негайно йти до нього. В разі чого Какузу зробить найголовніше — перекриє вихід з дому, тоді як в домі все ще будуть знаходитись Кісаме й отой молодший Учіха… Так, це буде на краще.
Він поглянув на останній груповий знімок, який розглядав. Провів язиком по пересохлих губах, покосився на сходинки на другий поверх. Ті двоє й не помітять нічого. Поклав фото в кишеню сорочки.
Какузу перев’язав решту знімків резинкою, обережно поклав їх на стіл і попрямував до виходу, підсвічуючи ліхтариком, щоб не спіткнутись і не видати свою присутність. Він ступав на старий килим-доріжку, колись явно насиченого червоного кольору. Прикрив двері, але не зачинив до кінця — боявся, що отой чоловік щось почує.
Какузу не пам’ятав, чи бачив на дверях до підвалу замок. Якщо так, то задача спроститься — треба буде лишень слідкувати, щоб із будинку ніхто не вийшов через вхідні двері, позаяк тоді цей Обіто буде в пастці.
Сподівання Какузу розбилися, коли він, підкрадаючись до спуску в підвал, обмощеного каменем, помітив, як дверцята трохи піднялися. На вулиці спіймати чоловіка буде складніше, тож Какузу перестав підкрадатися і дав знати про свою присутність, коли вже був в декількох метрах від входу.
— Містер Учіха, це поліція, залишайтеся на місці…
Какузу проковтнув решту фрази, коли дверцята не захлопнулися, як він того очікував, а залишилися на тому самому рівні. На нього з темряви підвалу дивилося сухе худорляве лице з широко виряченими очима в темних провалах очиць.
Обіто Учіха мовчав, стояв не рухаючись, і чомусь Какузу перейняв ці його правила, завмерши на місці. Було чутно, як десь вдалечині у сусідів кричить дитина — ось настільки стало тихо. На вулиці тепер не було жодної машини, лише світло від червонуватих ліхтарів неспокійно мерехтіло у віддзеркаленні калюж.
Обіто сіпнувся в бік, і Какузу немов прийшов до тями.
— Я всього лише просив не вимикати кляту музику! — неочікувано скрикнув чоловік високим голосом, і чорні очі зникли в темному провалі, а слідом за ними прикрилися й дверцята. Какузу від несподіванки аж відступив на крок. — Закрийте їх хтось, закрийте, закрийте, закрийте!! Клята музика, мені потрібна КЛЯТА МУЗИКА МЕНІ ПОТРІБНА… — його високі крики стало чутно краще, коли Какузу знову відкрив двері. Глибоко вдихнувши прохолодне нічне повітря, він схопив ліхтарика зручніше, готуючись спуститися услід за божевільним. Кісаме точно мав би почути ці крики й зрозуміти, що напарник чоловіка знайшов, тож надовго на самоті з ним Какузу не пробуде.
— Як же ви мене всі заїбали, — тихо шипів він, намагаючись не заплутатися у власних ногах, спускаючись вузькими й дрібними сходинками. Кожна сходинка була настільки низькою, що приходилось робити малесенькі кроки, навіть якщо Какузу переступав одразу через декілька сходинок. Добре, що хоч підвал знаходився не дуже глибоко.
Нарешті він зрозумів, що за запах Кісаме мав на увазі — в підвалі настільки тхнуло отрутою для щурів, що Какузу мимоволі відчув, як у роті з’являється жахливий мильний присмак, а до кореня язика підбирається слина. Дихати було практично нічим, на підлозі набралося багатенько пилюки, що з кожним кроком мов хмарками здіймалась у повітря. Жахливий сморід отрути змушував вдихати через раз ті нещасні залишки повітря.
Тонкого струменю світла від ліхтаря не хватало, Какузу практично йшов навпомацки, ледь уявляючи, яких розмірів мало би бути приміщення. Напевно, немаленьке, раз Обіто вдалося сховатися від нього. Декілька разів Какузу натрапляв лицем в жмутки павутиння, один раз ледь не вдарився лобом об стелю, яка якогось біса стала нижчою. Постійно здавалося, що ось-ось, і він натрапить на того чоловіка, прямо лобом вдариться в його бліде сухе лице.
— …КЛЯТА МУЗИКА ПОТРІБНА, ІТАЧІ, Я ПРИБ’Ю ТЕБЕ, БІСІВ ТИ СИНУ!.. — Наближаючись до чоловіка, Какузу чув його все краще, тому вирішив ще раз спробувати вийти на контакт, оскільки спроба знайти чоловіка за допомогою ліхтаря вкотре виявилася невдалою, а чужий голос, високий і крикливий, відлунням відбивався від низької стелі, що буквально збивало з пантелику. Какузу не міг зрозуміти, з якого боку лунають його кроки.
— Містере Учіха, з вами говорить офіцер поліції, будь ласка, залишайтеся на місці! Я хочу вам допомо… Що за срань!? — скрикнув він мимоволі, коли перечепився об щось тверде. Нахилив ліхтаря і ледь не відстрибнув.
На підлозі валялося щось чорне, задубіле, вкрите хутром. Какузу, сам не знаючи чому, нахилився, підсвічуючи собі ліхтарем, після чого ненадовго завмер, роздивляючись висохлу котячу морду з пустими провалинами замість очей. Навіть комах навколо не було. Може, тварина наїлася щурячої отрути, і саме тому від неї тхнуло менше, ніж мало би, але все ж картина була не з приємних, особливо якщо брати до уваги контекст ситуації й пітьму навкруги.
Варто було Какузу піднятися і посвітити ліхтарем вперед, як він ледь не вдавився повітрям, натрапляючи на чуже обличчя зовсім поряд. Рука несвідомо смикнулась до пістолета.
Чоловік не рухався, лише стояв, вирячивши свої чорні почервонілі очі прямо на нього, на Какузу. Склери були настільки червоними, що навіть в холодному світлі ліхтаря віддавали суцільним помаранчевим, якось неприродно, занадто вже яскраво. Половина чужого обличчя була пошматована, але шрами, вочевидь, були старі. Більше Какузу нічого не міг сказати, окрім як того, що ця людина й усміхнений молодий чоловік на тих фото — протилежні одна одній особистості.
Чоловік стиснув і розігнув кулаки, вимащені в чомусь темному. Кинулись в очі його худі, бліді руки, що більше нагадували кістки, обтягнуті якимось білим простирадлом, з різко окресленими лініями темно-блакитних вен, що випирали з-під шкіри звивистими зміями.
— Повторюю, я офіцер…
— Я почув, хто ти є, — відказав той вже більш-менш нормальним голосом, дякуючи, що вже не криком. Губи божевільного весь час сіпалися, то змикаючись, то розкриваючись, неначе чоловік постійно говорив, однак дійсно чутним було лише оце його звернення. — І не я один.
— Я можу вам допомогти, ви тільки…
— Допомогти? — вишкірився той. В роті у нього не вистачало кількох зубів. Какузу на мить здалося, наче щось темне вилізає з провалля ротової порожнини, однак то був усього лише язик, яким Обіто провів по нижній губі. — Ти краще виключи цього сраного ліхтаря, а то зовсім скоро поміч знадобиться вже тобі.
— Ви мені погрожуєте ?
— Та ти мені нахрін не всрався.
Какузу озирнувся всього лише на мить — боковим зором він помітив якийсь рух збоку, мабуть, пробіг пацюк, але коли він повернувся до чоловіка, його погляд був звернений точно в ту сторону, куди тільки що дивився сам Какузу. Той знову відкрив рота, однак видавив з себе лише шипіння, після чого ткнув пальцем в той куток, не відводячи погляду.
Какузу по першу не міг відвести очей від його вказівного пальця. Він був весь в крові, нігтьової пластини майже не лишилося. В роті під язиком стало більше слини. Какузу ковтнув, переводячи погляд в той бік, куди вказував чоловік. Посвітив ліхтарем на стіну.
Дихання вмить перехопило.
Вся стіна була вкрита написами крейдою, а потім, коли, напевно, крейда скінчилася, у хід пішли пальці і кров. Цієї мови Какузу не знав, та він і не вдивлявся в написане. Він, чесно кажучи, навіть і половини не розгледів, і причиною цьому було навіть не жахливе світло ліхтаря, а голосний скрик.
— ВИБАЧ МЕНІ, ГОСПОДИ, ВИБАЧ… — Чоловік впав на коліна прямо поперед Какузу, витираючи закривавленими долонями свої мокрі від сліз щоки. — Я НЕ МАВ ВИБОРУ, Я НЕ МІГ ІНАКШЕ. — Він спробував вчепитися долонями, мокрими від сліз і крові, в Какузові литки, але останній гидливо відступив, тому руки Обіто немічно впали на брудну запилюжену підлогу. — ЯКБИ Ж ВІН ТІЛЬКИ НЕ ВИМИКАВ МУЗИКУ ЯКБИ Ж ТО…
Світло від ліхтаря замиготіло.
Але ж Какузу змінював батарейки на нові декілька днів тому.
Какузу сіпнувся у бік виходу, однак темрява навкруги й спалахи світла повністю збили його, він був абсолютно дезорієнтований і навіть не розумів, в якій стороні знаходяться ті кляті сходи.
Тоненька цівка світла зовсім згасла, і Какузу залишився в цілковитій темряві, тепер не розуміючи навіть, в якій частині кімнати знаходиться. Звуки чужого скиглення і плачу заважали зосередитись. Йому потрібно вертати до виходу. До виходу — це… просто обернутися?.. А він точно стоїть зараз спиною до сходинок?
Какузу спробував зробити крок назад, але відчувши під п’ятою їбаний труп кота, мимоволі відсахнувся, остаточно втрачаючи розуміння, в якому напрямку від нього знаходився вихід.
Лице перекосило судомою, коли він відчув, як чужі руки схопилися за його коліна, обіймаючи.
— Я НЕ ХОТІВ!..
Телефон. Боже, який же він дурний, телефон, він же має десь тут бути!.. Руки безпомічно ковзнули по пустих кишенях штанів. Там знайшлася тільки стара запальничка і те кляте фото цього придурка.
Ні, він не міг залишити мобільний в машині, він же не бовдур, він… Господи, та він повний ідіот!
— Стули рота! — гаркнув він на чоловіка, коли його скиглення вже стало викликати фізично відчутний головний біль. — Мій напарник поряд, він знає, що ми внизу, він зараз прийде.
Какузу на це сподівався.
Ну не міг же Кісаме забити на нього, вірно? За стільки років він його ні разу не підводив, і цей випадок не мав бути винятком, Какузу вірив у це.
А з іншого боку, чого йому боятися? В підвалі тільки він сам, божевільний мужик, що важить чи не вдвічі менше за самого Какузу, і труп кішки. З цього всього останнє найнебезпечніше хоча б через нудоту, що все більше підступала до горла. Дивно, що Какузу так реагує, звісно, але тут більше питання неочікуваності й…
Чого стало так тихо?
Какузу все ще відчував руки біля своїх ніг, але не чув навіть дихання.
— Агов, — він сіпнув ногою, носком черевика несильно попадаючи чоловікову кудись по коліну. — Ти там як?
Чоловік мовчав, але він не втратив свідомість точно — Какузу відчував, що його руки напружені. З жалем подумав про свої штани, які тепер прийдеться вручну відпирати від крові, що, напевне, все ще стікала з чужих пальців. Стисну ліхтарик і ще раз спробував увімкнути.
Світло замерехтіло всього лише на мить і знову згасло. Какузу цього вистачило, щоб побачити обличчя Учіхи. Вільною рукою чоловік якогось біса схопився за власне горло. Ще раз натиснув на кнопку, але на цей раз дива не сталося. Дістав запальничку, чиркнув великим пальцем по маленькому коліщатку. В спалаху видно чужу брудну руку і тепер таку ж брудну шию. Ще раз. Одними губами той щось беззвучно проговорює.
Ще один натиск. Бачить, як той руками намагається роздерти власну шию.
Какузу з шипінням відступив від божевільного, і той раптом ще міцніше схопив його за ногу. Почулися ледь чутні кроки на вулиці. Нарешті про Какузу згадали.
— Відчепися, — просипів Какузу тихо, намагаючись вирвати ногу з чужих цупких пальців. — Бляха.. — Сіпнув ногою, потрусив, немов намагаючись скинути руки чоловіка.
— Мені правда шкода, — прошепотів той ледь чутно, — але я нічим не можу тобі допомогти. Врешті решт, залишилося лише двоє… Чи троє?.. Якщо він ще живий, то…
Фото в кишені немов нагрілося, нагадуючи про себе. Чи говорив зараз цей Обіто Учіха про нього ?
Почувся різкий удар об двері. Це Кісаме намагався вибити замок. Замок?.. Протягнув запальничку, намагаючись роздивитися чоловіка краще. Нахилився.
— Ти знаєш Хідана? — спитав Какузу ледь чутно захриплим шепотом, схиляючи голову ще нижче, немов боячись, що Кісаме міг би почути це запитання.
Відповіді не було. Лише різкий стукіт. Палець зіскочив з маленького колеса запальнички.
Какузу сподівався, що його здогадки хибні, але ось стукіт повторився. Ще один вогняний спалах. В його світлі — залите кров’ю обличчя.
Обіто Учіха бився головою об бетон підлоги.
— Какузу, ти там як!? — почулося з-за дверей. — Я майже вибив!..
Яким чином двері були зачинені?
Какузу хотів вигукнути щось. Може, щось типу «Скоріше, придурку», або «Якщо не поспішиш, то тут на один труп буде більше», але якогось біса він не міг вимовити ані слова. Той клятий мильний присмак в роті відчувався зараз ніколи сильно, особливо коли до слуху дійшов якийсь дивний звук, неначе… булькотіння? Він виронив запальничку, коли намагався намацати чужу голову.
— Сука, — Какузу ще раз спробував провернути фокус із ліхтарем, але тепер той вперто не хотів вмикатись. Гупання об двері продовжилося, Кісаме майже їх вибив, це було зрозуміло по жалісному скрипу дерева.
Какузу не міг зрозуміти, з якої сторони від нього Обіто, з якої сторони знаходиться вихід, і де знаходиться він сам — від суцільної темряви навколо паморочилося в голові. Присів, намагаючись навпомацки знайти голову божевільного, щоб хоча б завадити Обіто ще раз бахнутись головою об підлогу, але було вже пізно — Какузу знайшов його, коли Обіто вже без свідомості валявся на підлозі, розкинувши руки.
Нарешті Кісаме вдалося вибити кляті дверцята, і світло від вуличних ліхтарів м’яко залило частину приміщення.
— Викликай швидку! — закричав Какузу, відчуваючи, як його горло стискається судомами, що передують нудоті. Власні руки заплутались в чужому волосся, мокрому від липкої, гарячої крові. — Викликай швидку, негайно!
Кісаме зірвався з місця, притискаючи рацію до губ, у той час як Ітачі, стоячи на сходинках, опустив ліхтаря і посвітив ним прямо на Какузу, що так і сидів біля скорченого на підлозі чоловіка, рукою тримаючи його голову, заляпану кров’ю. Його штани теж були вкриті кривавими бризками.
Тільки зараз Какузу зрозумів, як це виглядало з боку.
— Це не те, чим здається, — прошепотів він ледь не безпомічно, але Ітачі й бровою не повів. Офіцер розвів руками, вкритими продовгуватими мазками крові.
— Я знаю, — відповів хлопець, опускаючи ліхтаря.
Десь вдалині, ніби крізь товщу води, Какузу чув, як Кісаме кричав в рацію: «10-52!».
Треба було негайно витерти об щось кляті руки!..
***
Він притиснув ноги, різко відриваючи їх від підлоги. Трохи нахилився вперед, намагаючись заглянути під ліжко.
— Ну що, сучко, обломилась? — прохихотів собі під носа, на що темрява під ліжком лишень обурено промовчала, та Хідан і не чекав якоїсь словесної відповіді. — Була б тут нормальна ковдра, тобі б взагалі була пизда. Я б просто сховався, розумієш? Ну, як в дитинстві. — Підняв руки над головою, показуючи дитячим жестом імпровізований дах. — «Чур, я в доміку»! — скрикнув фальцетом і захихотів собі під носа.
Але у відповідь долинуло лише непевне бурмотіння з сусідньої камери. Посмішка зникла з блідого обличчя.
— Що, мовчиш? — Він нахилився вперед, звисаючи головою вниз, розглядаючи темряву під ліжком. — Яке ж ти сьогодні стерво мовчазне. Мені ж може й нудно стати. Відчуваю я, що… що тебе тепер займає хтось інший, паскуда ти срана.
Але ось Хідан завмер, ледь нахмуривши тонкі брови. Провів долонею по потилиці, стискаючи й несильно відтягуючи волосся. Різко розігнувся, вдаряючись головою об стіну.
— Щось тут не те, — прошепотів він стиха, звертаючись до самого себе. Прикусив губу, передніми зубами віддираючи тонку скоринку недавнішньої рани. — Що ти?… Та ні. Більше немає нікого, ти ж в курсі, так?
І суцільне «нічого» йому у відповідь.
Хідан підняв погляд на стіну, не так давно зафарбовану сірою фарбою.
Колір — лайно, однак зараз в темряві все одно не видно.
Дрижаки побігли спиною. Поганий знак.
— Падлюка… — прошипів Хідан собі під носа і відкинув в сіру стіну книжку. Та глухо вдарилася і впала, розгорнувшись десь на середині. — Ти щось вже втнула, так?.. А він тут до чого? Ти дурний кусок лайна, зрозуміла? Нічого в тебе не вийде… Ні-ні, навіть не намагайся. Пройшло чотири роки, ти в курсі? Вже запізно, тому навіть не пробуй, ні…
Він так і просидів, втупившись поглядом поперед себе і беззвучно відкриваючи рота, до самого ранку, аж поки перші вранішні промені сонця не зазирнули до камери із жахливою сірою стіною.